Постанова
Іменем України
03 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 295/6177/19-ц
провадження № 61-5270св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування та свідоцтва про право на спадщину.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на виконанні у Відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області перебуває зведене виконавче провадження щодо виконання виконавчих листів, виданих Корольовським районним судом м. Житомира 22 грудня 2010 року та 14 серпня 2014 року про стягнення з ОСОБА_4 на його користь 1 502 569,00 грн, а також 1 248 752,00 грн.
Рішення судів, на підставі яких видані вказані виконавчі листи, тривалий час не виконуються. На час відкриття виконавчих проваджень боржник ОСОБА_4 мав у власності житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 . З метою уникнення звернення стягнення на цей житловий будинок, у межах зведеного виконавчого провадження, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , у якому просили визнати за ними право власності на це нерухоме майно.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_5 право власності на житловий будинок, розташований на проїзді АДРЕСА_1 , по Ѕ частини за кожним.
06 липня 2012 року вказане рішення скасоване судом апеляційної інстанції. Проте, ОСОБА_4 не вчиняв жодних дій щодо скасування реєстрації права власності на цей житловий будинок за подружжям ОСОБА_6 .
Надалі ОСОБА_2 , достеменно знаючи про скасування рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, оформила спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 та 25 березня 2016 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частини вказаного житлового будинку.
05 травня 2016 року ОСОБА_2 подарувала зазначений житловий будинок своєму сину ОСОБА_3 . Оскільки на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 Ѕ частини цього житлового будинку не належала на праві власності спадкодавцю й не входила до складу спадкового майна, та момент посвідчення договору дарування ОСОБА_2 не була власником цього нерухомого майна, видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом та укладення договору дарування не узгоджується з вимогами законодавства та порушує його права, як стягувача у виконавчому провадженні, оскільки нерухоме майно у незаконний спосіб вибуло з власності боржника й державний виконавець позбавлений можливості звернути стягнення на цей житловий будинок.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив скасувати запис про державну реєстрацію права власності на житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 , вчинений 12 вересня 2011 на підставі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 , та визнати недійсним договір дарування, укладений 05 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , й скасувати записи про державну реєстрацію права власності, вчинені на підставі свідоцтва про право на спадщину та договору дарування.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано арешт та заборону будь-яким особам вчиняти дії щодо відчуження будинку та дії щодо зміни чи встановлення будь-якого речового права на цей будинок (передачу в іпотеку, заставу, майнову поруку, в оренду, тощо), накладений ухвалою Богунського районного суду м. Житомир від 24 квітня 2019 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позов ОСОБА_1 не містить обставин, які б зазначали, яким чином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушені його права. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ОСОБА_1 не надав жодних доказів на підтвердження наявності у нього будь-якого речового права на спірне нерухоме майно, як і не надав належних документів, які б підтверджували власника або особу, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі спірним майном, що не належить ОСОБА_2 (речове право на чуже майно). Отже, враховуючи, що із вказаним позовом звернулась особа, якій не належить право вимоги, тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову, оскільки права, свободи чи інтереси ОСОБА_1 не порушено.
Позивач не довів порушення своїх прав оформленням ОСОБА_2 , у порядку спадкування за законом спадкових прав і видачею органом нотаріату Свідоцтва про право власності на спадщину від 25 березня 2016 року № 3391 і укладенням договору дарування від 05 травня 2016 р. Доводи позивача про те, що ОСОБА_4 винен йому кошти, за обставин відсутності доведення позивачем порушення його прав оспорюваними правочинами, - не свідчать про обґрунтованість його позову.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір дарування, укладений 05 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 05 травня 2016 року. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 та зареєстроване в реєстрі за № 3391. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішення суду, на підставі якого за ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у рівних частках визнано право власності на вказаний житловий будинок, - скасоване. Отже, правова підстава для успадкування 1/2 частини цього майна та розпорядження ОСОБА_2 цим житловим будинком відсутня. Позивач, як стягувач у виконавчому провадженні, вправі ставити питання про визнання недійсними зазначених свідоцтва про право на спадщину та договору дарування, як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_4 , на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), а також відповідно до положень статей 203, 215 та 234 ЦК України.
Судові рішення про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошових коштів тривалий час не виконуються. На час видачі спірного свідоцтва та на момент укладення вказаного договору дарування ОСОБА_2 достеменно було відомо про скасування судом апеляційної інстанції рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, а тому вона могла передбачити негативні для себе наслідки, адже правові підстави для виникнення спадкових правовідносин щодо вказаного житлового будинку та вчинення будь-яких правочинів щодо цього нерухомого майна, були відсутні. Цивільно-правовий договір та свідоцтво про право на спадщину не можуть використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення виконання судових рішень. Судовий акт про визнання за спадкодавцем права власності на 1/2 частини вказаного житлового будинку скасовано й з моменту його ухвалення він не породжує жодних правових наслідків, що, в свою чергу, свідчить про те, що 1/2 частини житлового будинку не входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_5 . Попереднім власником нерухомого майна був ОСОБА_4 , який не виконує судові рішення про стягнення з нього коштів на користь позивача. Останній зацікавлений у поверненні цього майна у власність ОСОБА_4 , оскільки це сприятиме виконанню рішень за рахунок майна боржника.
Звернувшись до суду з позовом у квітні 2019 року, позивач дотримався загального строку позовної давності щодо вимоги про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, укладеного 05 травня 2016 року. У позовній заяві ОСОБА_1 пояснив, що дізнався про видачу спірного свідоцтва з інформації, яка міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Дата формування цієї інформації зазначена 17 квітня 2019 року. Отже, з огляду на ту обставину, що позивач не є учасником спадкових правовідносин, які виникли внаслідок відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , й матеріали справи не містять належних доказів того, що про факт видачі цього свідоцтва йому було відомо раніше, суд дійшов висновку про дотримання строку позовної давності й щодо вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Відмовляючи у задоволенні вимог про скасування записів про державну реєстрацію, суд виходив із того, що відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у редакції, чинній із 16 січня 2020 року, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. До таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 755/7423/17.
Додатковою постановою Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року заяви ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалено додаткове рішення. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку на проїзді АДРЕСА_1 , укладений 05 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 05 травня 2016 року і зареєстрований у реєстрі за № 4993. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом на Ѕ частини житлового будинку на проїзді АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 та зареєстроване в реєстрі за № 3391. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи додаткове судове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що резолютивна частина постанови не містить ідентифікації майна, щодо якого видавалось свідоцтво про право на спадщину, яке визнане судом недійсним. Також суд не вирішив питання про розподіл судових витрат, понесених ним за подання апеляційної скарги. При цьому, цивільним процесуальним законодавством не передбачена можливість змінювати зміст рішення або вирішувати нові питання, що не досліджувалися в судовому засіданні. Предметом судового розгляду у цій справі була правомірність набуття відповідачами права власності на житловий будинок з урахуванням тієї обставини, що рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року скасоване судом апеляційної інстанції 06 липня 2012 року. Обґрунтовуючи необхідність ухвалення додаткового рішення, ОСОБА_1 посилався на положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», застосовані судом при вирішенні цього спору. Так, положеннями вказаної статті передбачено, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Проте відповідно до наданих суду повноважень при вирішенні питання щодо визнання недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію, суд вправі визнати певне речове право лише у разі пред`явлення таких позовних вимог.
Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Житомирського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року відмовлено.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17, від 03 березня 2021 року у справі № 1527/13038/12, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.
Крім того, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів(пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 . Свої вимоги обґрунтовував тим, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у вказаних заявником постановах Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не тільки не є подібними, але й навпаки, деякі з них підтверджують правильність висновків апеляційного суду. Факт перебування виконавчих документів на виконанні у відділі ДВС свідчить про те, що рішення судів не виконані. Іншого доказу, який би це підтвердив, бути не може. Єдиним належним та допустимим доказом виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 може бути тільки факт закриття виконавчого провадження, тому будь-які розписки не можуть підтвердити факт виконання рішення. Ці розписки подавались ОСОБА_4 в обґрунтування заяви про визнання рішення таким, що не підлягає виконанню, проте суд відмовив у задоволенні заяви.
У травні 2021 року ОСОБА_1 на електронну адресу суду та через поштове відділення подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, в якій просить скасувати постанову в частині, у якій відмовлено у задоволенні його позову та застосувати вимоги абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визнати право власності за ОСОБА_4 та припинити право власності ОСОБА_3 на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 755/7423/17, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у частині відсутності чи наявності обов`язку суду, який ухвалює рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, одночасно визнавати, змінювати чи припиняти цим рішенням речові права.
01 та 08 червня ОСОБА_1 на електронну адресу суду та через поштове відділення подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 у якому зазначив, що аргументи відповідачів є такими, що не ґрунтуються на законі те не узгоджуються з обставинами справи. Безпідставність аргументів відповідачів є очевидною, тому спростування кожного аргументу не є необхідним.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , витребувано справу та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
28 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункти 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Встановлені судами обставини
На виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби перебувають виконавчі провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-4862/10, виданого 22 грудня 2010 року Корольовським районним судом м. Житомира, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1 500 749,00 грн, отриманого авансу, 1 700,00 грн сплаченого судового збору, та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
На час відкриття цього виконавчого провадження за боржником зареєстровано право власності на житловий будинок, розташований на проїзді АДРЕСА_1 .
У липні 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , в якому просили визнати за ними право власності на вказаний житловий будинок.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_5 право власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться на проїзді АДРЕСА_1 , в рівних частках по 1/2 частини за кожним.
Інформація про зміну власника вказаного житлового будинку 12 вересня 2011 року внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 06 липня 2012 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_5
20 липня 2015 року головним державним виконавцем Корольовського відділу державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції також винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 296/11276/13ц, виданого Корольовським районним судом м. Житомира 14 серпня 2014 року, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1 248 752,00 грн процентів за користування коштами.
25 березня 2016 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. на ім`я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частини житлового будинку на проїзді АДРЕСА_1 .
05 травня 2016 року між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 укладений договір дарування, відповідно до якого останній набув право власності на житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 . Вказана обставина підтверджується змістом договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 05 травня 2016 року та зареєстрованого в реєстрі за № 4983.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договору дарування.
Враховуючи те, що рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, на підставі якого за ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у рівних частинах визнано право власності на житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 , скасоване, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видане приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О. 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 , оскільки Ѕ частини цього житлового будинку не ввійшла до спадкової маси після смерті ОСОБА_5
ОСОБА_2 , отримуючи свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , достовірно знала про те, що судове рішення, яким за нею та ОСОБА_5 визнано право власності у рівних частках на житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 , скасоване рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 06 липня 2012 року.
Отже, ОСОБА_2 , відчужуючи на користь свого сина житловий будинок, на який не момент відчуження не мала права власності, діяла недобросовісно.
Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_4 , на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України. (Аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19.
При цьому, Верховний Суд виходить із того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).
Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними правочинів внаслідок укладення договорів, зміст яких суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: скасовано судове рішення, на підставі якого власниками будинку, який раніше належав боржнику ОСОБА_4 , стала сім`я ОСОБА_6 ; ОСОБА_4 не пред`явив до виконання це рішення та не відновив відповідні реєстраційні записи про належність будинку йому на праві власності, що дало можливість оформлення ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину на Ѕ частини спірного будинку, як таку, що належала ОСОБА_5 , та відчуження своєї частки та частки, яку вона успадкувала після смерті ОСОБА_5 на підставі безоплатного договору дарування своєму сину ОСОБА_3 ; внаслідок таких дій відповідачів, у ОСОБА_4 зменшився обсяг майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором - ОСОБА_1 .
На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_4 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного йому майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачем, а тому обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведене свідчить, що вимоги ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договору дарування недійсними, є обґрунтованими.
Визнаючи договір дарування недійсним, суд виходив із того, що укладення такого договору направлено на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до члена власної сім?ї з метою збереження цього майна та убезпечення від звернення виконання за його рахунок судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 грошових коштів.
Крім того, оскільки рішення суду на підставі якого подружжя ОСОБА_6 набули право власності на житловий будинок - скасовано, то Ѕ частини цього будинку не входила до складу спадщини після смерті ОСОБА_5 , а інша Ѕ частини не могла бути відчуженою на підставі договору дарування, так як не належала ОСОБА_2 із тих самих підстав - скасування рішення, на підставі якого вона набула право власності на цю частину будинку.
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, встановивши, що судовий акт на підставі якого ОСОБА_2 та ОСОБА_5 стали власниками житлового будинку на проїзді АДРЕСА_1 , - скасовано, дійшов правильного висновку про те, що відповідно, є недійсними й видане у подальшому на його підставі свідоцтво про право на спадщину за заповітом та договір дарування.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .
У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17, від 03 березня 2021 року у справі № 1527/13038/12, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.
У постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17 сформульовано висновок про те, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
У справі, що переглядається положення статті 1301 ЦК України застосовано правильно, оскільки свідоцтво про право на спадщину, що видане ОСОБА_2 після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , є недійсним, з огляду на те, що Ѕ частини житлового будинку набута за його життя на підставі скасованого судового рішення, а отже, таке майно не може входити до спадкової маси, а відповідно ОСОБА_2 не мала права спадкувати таке майно.
У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року в справі № 1527/13038/12 сформульовано позицію про те, що відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У справі, що переглядається судом апеляційної інстанції встановлено наявність порушених прав ОСОБА_1 , оскільки на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договору дарування, обсяг майна, належного ОСОБА_4 , який є боржником перед ОСОБА_1 , значно зменшився, що позбавляє його права як кредитора задовольнити свої грошові вимоги за рахунок майна боржника.
У постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 Верховний Суд висловив позицію про те, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 та у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Висновки, зроблені у цих постановах не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами у цій справі, адже ініціатором спору є ОСОБА_1 який є стягувачем щодо боржника ОСОБА_4 , а його позовні вимоги направлені на повернення майна боржнику з метою задоволення його кредиторських вимог.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам.
У справі, що переглядається, Верховний Суд констатує, що ОСОБА_1 обрано ефективний спосіб захисту своїх порушених прав, оскільки спірне майно - житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 , за результатами розгляду цієї справи підлягає поверненню ОСОБА_4 , а ОСОБА_1 як стягувач за виконавчим провадженням зможе задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок цього майна.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_3 вказував на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Проте такі доводи заявника не знайшли свого підтвердження, з огляду на те, що всі ті докази, на які вказує ОСОБА_3 (розписки ОСОБА_1 про погашення боргу ОСОБА_4 ), як на належні, оцінені судом апеляційної інстанції, а отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив вимоги процесуального закону.
Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 755/7423/17, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Вважає, що запроваджуючи зміни до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» законодавець мав на меті з метою ефективного захисту порушених прав уточнити, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства. В результаті зміни вказаної норми відбулася лише лінгвістична (мовна) зміна назви способу, однак не змінився зміст.
У постановах Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 761/15741/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 755/7423/17 висловлено позицію про те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію.
Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.
При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.
Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права, а отже, відсутні підстави для відступу від правового висновку, викладеного у вказаних постановах, оскільки суд немає повноважень відступати від закону.Зміна законодавцем матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин не може бути підставою для відступу від правової позиції, викладеної у вказаних постановах щодо застосування Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відмова у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок на проїзді АДРЕСА_1 , вчиненого 12 вересня 2011 на підставі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року; скасування запису про державну реєстрацію права власності, вчиненого на підставі свідоцтва про право на спадщину та договору дарування, пов`язана з тим, що після 16 січня 2020 року, - внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», такий спосіб захисту своїх прав є неефективним.
Отже, у розумінні положень наведеної норми, у чинній редакції на час ухвалення судом апеляційної інстанції рішення у справі, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Крім того, у своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у частині відсутності чи наявності обов`язку суду, який ухвалює рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, одночасно визнавати, змінювати чи припиняти цим рішенням речові права.
Зазначена підстава касаційного провадження не знайшла свого підтвердження, з огляду на те, що у постановах Верховного Суду, наприклад, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 640/12313/19-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 465/7960/18-ц, вже висловлено позицію щодо правильного застосування абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Інші доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.
Наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою ОСОБА_3 .
Своє клопотання обґрунтовує тим, що висновки щодо застосування норми права, викладені у вказаних ОСОБА_3 постановах Верховного Суду стосуються правовідносин, які не тільки не є подібними, але й деякі з них підтверджують правильність висновків суду апеляційної інстанції.
Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до абзацу 2 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду. Крім того, апеляційним судом суд встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Таким чином, касаційну скаргу ОСОБА_3 подав на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів четвертого та п`ятого частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Оскільки ОСОБА_3 у касаційній скарзі посилається, зокрема, на висновки, викладені у постановах Верховного Суду, прийняті у справах за подібних правовідносин, проте обставини встановлені у цих постановах та у справі, що переглядається є різними, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, тому клопотання задоволенню не підлягає.
Касаційне провадження, відкрите на підставі статті 411 ЦПК України, не підлягає закриттю, оскільки це суперечить положенням статті 396 ЦПК України.
Керуючись статтями 395, 396, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою ОСОБА_3 , відмовити.
Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик
