У Х В А Л А
25 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 2-591/11
Провадження № 14-31цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Штелик С. П.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за поданням Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами
за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року у складі судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2019 року Шевченківський відділ державної виконавчої служби
м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області) звернувся до суду із поданням про визначення частки майна боржника у майні,
яким він володіє спільно з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя).
Подання мотивовано тим, що на виконанні у Шевченківському ВДВС
м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження
№ 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення
з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 311 002,95 грн грошової компенсації виділеного позивачу майна. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає жодних заходів для сплати боргу.
Боржник - ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі
з ОСОБА_3
Шевченківським ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області встановлено майно, яке набуто подружжям за час шлюбу та є спільним сумісним майном подружжя. 1/2 частка цього майна може бути визначена
за ОСОБА_1 , виходячи із рівності часток у спільній сумісній власності, та в подальшому реалізована з метою примусового виконання рішення суду.
З огляду на викладене, Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ
у Львівській області просив суд визначити частку у майні боржника -
ОСОБА_1 , а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя:
- будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:
АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, будівлі, серія та номер: 1433, виданий 05 липня 2018 року,
- житлового будинку, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 668029246224, загальна площа 73,7 кв. м, житлова площа 49,6 кв. м, будинок складається з 1-го поверху, на якому розташовані - кухня, коридор, санвузол, 4-ри кімнати, підвал, що складається з сходової клітини, 2-х підвалів площею 14,4 кв. м, адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_1 , виданий 26 червня 2015 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції Львівської області;
- земельної ділянки, кадастровий номер: 4622410100:01:002:0187, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 476299546224, площа 0,1 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 14 жовтня 2014 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції
Львівської області, та належать на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року подання ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області задоволено частково. Визначено 1/2 частку у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме, нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:
АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу будівлі, серія
та номер: 1433, виданий 05 липня 2018 року. У задоволенні інших вимог відмовлено.
Задовольняючи подання державного виконавця в частині визначення
1/2 частки боржника у спільному сумісному майні подружжя - будівлі компресорної, суд першої інстанції виходив із того, що майно набуте за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Укладений між подружжям 26 липня 2017 року шлюбний договір
не є правовстановлюючим документом. Ненадання статусу спільної сумісної власності майну, яке було набуто за час шлюбу, порушує права іншого подружжя, якому таке майно у власність не передане і який не може розпорядитись його часткою для вирішення майнових проблем сім`ї. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного
майна, укладений 05 липня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , укладалися у період, коли вже існували боргові зобов`язання у ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 , що свідчить про бажання подружжя уникнути звернення стягнення на таке майно для виконання рішення суду про стягнення боргу.
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року - без змін.
Погоджуючись з висновками районного суду, апеляційний суд також
вказав, що майно, яке є предметом спору, набуто за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного майна, укладався у період, коли вже існували боргові зобов`язання у одного
із подружжя - ОСОБА_1 . Згідно з частино п`ятою статті 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному
з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором. Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині визначення 1/2 частки у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме будівлі компресорної, скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні подання у цій частині.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що положення статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого під час шлюбу, і не містить заборони або будь-яких обмежень цього права. Наявність у одного з подружжя невиконаних боргових зобов`язань не є перешкодою для укладення шлюбного договору. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 93 СК України. Умови спірного шлюбного договору не суперечать статтям 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16-ц. Судами порушено її право на укладення шлюбного договору, яким змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, не враховано презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), а також засаду цивільного права - свободу договору. Крім того, 10 червня 2019 року право власності на спірну будівлю припинено внаслідок повного фізичного зносу об`єкта.
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Шевченківського районного суду м. Львова. У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року відмовлено.
У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2020 року справу за поданням Шевченківського ВДВС м. Львів ГТУЮ У Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року вищевказану справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року зазначену справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини 4 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
Колегія суддів Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 ЦПК України, оскількивважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20).
Ухвалу мотивувала тим, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки за загальним правилом, виділяється три види провадження: позовне, наказне й окреме. Інші процесуальні дії у межах цивільної процесуальної форми не є самостійними видами цивільного судочинства. З урахуванням обов`язковості дотримання цивільної процесуальної форми як гарантії законності суди різних юрисдикції весь час послідовно вирішували процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень, у тому числі щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за поданням державного виконавця чи кредитора і не в позовному провадженні (нинішня стаття 443 ЦПК України). Така практика була незмінна, вона підтримувалася всіма існуючими до цього часу в Україні судами касаційної інстанції (Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України). Такі висновки викладені, зокрема у постановах Верховного Суду України: від 17 вересня 2014 року у справі № 6-31цс14, від 31 травня 2017 року у справі № 6-599цс17.
Разом з тим при вирішенні аналогічного процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, - визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, - Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі
№ 2-24/494-2000 (провадження № 12-4гс20) дійшла інших правових висновків, не відступивши від указаних вище правових висновків Верховного Суду України. А саме:
1) під час розгляду вказаного подання державного чи приватного виконавця не можуть застосовуватися норми процесуального кодексу, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 ГПК України (аналогічно статті 443 ЦПК України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів,
як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод за наявності спору про право;
2) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 ГПК України (аналогічнго - стаття 443 ЦПК України) підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право;
3) у цьому разі подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна,
а за наявності спору про право стаття 335 ГПК України не підлягає застосуванню;
4) пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічно пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
5) Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження;
6) за змістом Закону України «Про виконавче провадження» вбачаються можливими дії виконавця, спрямовані на виконання обов`язку боржника, наявність якого встановлена рішенням суду або іншого уповноваженого органу, перед стягувачем, причому за рахунок боржника. Тому спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Якщо юрисдикційність такого спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна. Натомість участь у справі виконавця, а також участь
у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору;
7) повноваження виконавця на звернення з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, у порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4, частина третя статті 41 ГПК України; частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України);
8) після відкриття провадження за поданням (позовною заявою) виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 53 ГПК України; абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України);
9) оскільки виконавець може звертатися з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, mutatis mutandis підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п`ятої статті 55 ГПК України, частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета
або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної
або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це
не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника
від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду
не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.
Колегія суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від таких висновків (або їх уточнення, конкретизація), виходячи з наступного.
Пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічно пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України), згідно з яким суд закриває провадження
у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку певного виду судочинства, стосується чітко визначених юрисдикційних питань і має обмежену сферу правозастосування. Тому використовувати цей процесуальний інститут для розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконання рішення суду, у разі безспірності й непорушення вимог юрисдикційності є неможливим.
Поняття «спір про право», наявність якого є підставою для залишення заяви без розгляду, а не закриття провадження у справі, як слідує з постанови Великої Палати Верховного Суду, передбачено виключно в окремому
та наказному провадженні. ЦПK України спір про право розглядає виключно як критерій для розмежування проваджень позовного і окремого, позовного і наказного. Проте таке поняття не може використовуватися при вирішенні судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням рішення суду.
Процесуальні питання, які вирішуються судом у зв`язку з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), системно врегульовані у розділі VI ЦПК України.
Положення розділу VI ЦПК України регламентують порядок вирішення питань, які виникають під час примусового виконання у межах виконавчого провадження судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) про присудження.
Питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, розглядається судом на підставі статті 443 ЦПК України за поданням державного виконавця (приватного виконавця)
з повідомленням заінтересованих осіб. До заінтересованих осіб може
бути віднесено співвласників спільного з боржником майна: це можуть бути чоловік або дружина боржника у виконавчому провадженні (якщо майно належить на праві спільної сумісної власності) або інші особи (якщо майно належить на праві спільної часткової власності).
Розгляд вказаного подання державного виконавця у порядку глави VI ЦПК України не порушує прав боржника, стягувача чи інших заінтересованих осіб, оскільки забезпечується процесуальними гарантіями.
Крім того, введення такого процесуального терміну як «позов-перевертиш» (за аналогією у трудовому спорі), коли позов пред`являє виконавець фактично в інтересах боржника, який, по суті, у подальшому займає процесуальне становище позивача, ускладнює процес і не повністю узгоджується з положеннями процесуального закону про представництво інших осіб, оскільки частина четверта статті 42 ЦПК України вимогає для цього наявності відповідної вказівки про це в законі. У Законі України «Про виконаче провадження» такої процесуальної норми немає.
Зазначене впливає і на необхідність виконавця при пред`явленні такого позову сплатити відповідний судовий збір, при відсутності у нього матеріального-правового інтересу, а він не може бути «матеріальним позивачем». Це також вимогає від позивача, тобто виконавця, подання до суду відповідних доказів, якими він не володіє у силу різних об`єктивних причин.
Зазначені у пунктах 89-93 наведеної вище постанови Великої Палати Верховного Суду положення про те, що боржник по суті є позивачем, на практиці може бути нереалізованим, оскільки це виходить за межі інтересу боржника. А те, що виконавець може підтримати таку вимогу, навіть у разі відмови боржника від позову, є нереалізованим, оскільки таких норм
у ЦПК України немає, а використовувати для цього положення статті 57 ЦПК України немає підстав, так як вона відсилає до іншого закону, який таке право виконавцю не надає (наприклад, права прокурора тощо). При цьому жодні процесуальні кодекси не місять норми про процесуальну аналогію.
Оскільки у наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду міститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, то на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме, звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності. Тобто, виникне питання правового статусу у справі боржника: позивач чи відповідач тощо.
Крім того, доволі спірним є посилання у постанові Великої Палати Верховного Суду про те, що у позовному провадженні виконавець подає
або позовну заяву, або подання, оскільки норми ЦПК України і доктрина процесуального права вказує на те, що у позовному провадженні процесуальним документом, яким ініціюється спір, є виключно позов (стаття 174 ЦПК України).
Отже, без відступлення (уточнення чи конкретизації) правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, а саме щодо застосування положень стаття 443 ЦПК України, правильно сформувати правову позицію у справі, яка переглядається, є неможливим.
Велика Палата Верховного Суду діє як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування судами норм права, тому вважає мотиви, на підставі яких постановлено ухвалу Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року, обґрунтованими та приймає справу до розгляду.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Отже, справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402 - 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
1. Прийняти до розгляду справу за поданням Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року у складі судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників
справи за наявними в ній матеріалами на 18 травня 2021 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи до відома.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач /підпис/С. П. Штелик Судді: /підпис/В. В. Британчук /підпис/В. С. Князєв /підпис/Ю. Л. Власов /підпис/Г.Р. Крет /підпис/І. В. Григор`єва /підпис/К. М. Пільков /підпис/М. І. Гриців /підпис/О. Б. Прокопенко /підпис/Д. А. Гудима /підпис/Л. І. Рогач /підпис/Ж. М. Єленіна /підпис/В. М. Сімоненко /підпис/О. С. Золотніков /підпис/І. В. Ткач /підпис/ /підпис/ /підпис/ /підпис/ /підпис/ /підпис/
