У Х В А Л А
01 березня 2021 року
м. Київ
справа № 2-591/11
провадження № 61-20354сво19
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Гулька Б. І. (суддя-доповідач),
суддів: Висоцької В. С., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В.,
Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
заявник - Шевченківський відділ державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області;
заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року у складі судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року Шевченківський відділ державної виконавчої служби
м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області) звернувся до суду із поданням про визначення частки майна боржника у майні,
яким він володіє спільно з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя).
Подання мотивовано тим, що на виконанні у Шевченківському ВДВС
м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження
№ 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення
з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 311 002,95 грн грошової компенсації виділеного позивачу майна. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає жодних заходів для сплати боргу.
Боржник - ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі
з ОСОБА_3
Шевченківським ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області встановлено майно, яке набуто подружжям за час шлюбу, а, відтак, є спільним сумісним майном подружжя. 1/2 частка цього майна може бути визначена
за ОСОБА_1 , виходячи із рівності часток у спільній сумісній власності, та в подальшому реалізована з метою примусового виконання рішення суду.
З огляду на викладене, Шевченківський ВДВС м. Львів ГТУЮ
у Львівській області просив суд визначити частку у майні боржника -
ОСОБА_1 , а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя:
- будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:
АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, будівлі, серія та номер: 1433, виданий 05 липня 2018 року,
- житлового будинку, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 668029246224, загальна площа 73,7 кв. м, житлова площа 49,6 кв. м, будинок складається з 1-го поверху, на якому розташовані - кухня, коридор, санвузол, 4-ри кімнати, підвал, що складається з сходової клітини, 2-х підвалів площею 14,4 кв. м, адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_1 , виданий 26 червня 2015 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції Львівської області;
- земельної ділянки, кадастровий номер: 4622410100:01:002:0187, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 476299546224, площа 0,1 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності, на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 14 жовтня 2014 року, видавник: реєстраційна служба Мостиського районного управління юстиції
Львівської області, та належать на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року подання ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області задоволено частково. Визначено 1/2 частку у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме, нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - будівлі компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:
АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу будівлі, серія
та номер: 1433, виданий 05 липня 2018 року. У задоволенні інших вимог відмовлено.
Задовольняючи подання державного виконавця в частині визначення
1/2 частки боржника у спільному сумісному майні подружжя - будівлі компресорної, суд першої інстанції виходив із того, що майно набуте за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Укладений між подружжям 26 липня 2017 року шлюбний договір
не є правовстановлюючим документом. Ненадання статусу спільної сумісної власності майну, яке було набуто за час шлюбу, порушує права іншого подружжя, якому таке майно у власність не передане і який не може розпорядитись його часткою для вирішення майнових проблем сім`ї. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного
майна, укладений 05 липня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , укладалися у період, коли вже існували боргові зобов`язання у ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 , що свідчить про бажання подружжя уникнути звернення стягнення на таке майно для виконання рішення суду про стягнення боргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року - без змін.
Погоджуючись з висновками районного суду, апеляційний суд також
вказав, що майно, яке є предметом спору, набуто за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Шлюбний договір, а після нього договір купівлі-продажу вказаного майна, укладався у період, коли вже існували боргові зобов`язання у одного
із подружжя - ОСОБА_1 . Згідно з частино п`ятою статті 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному
з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені
ним. Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором. Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині визначення 1/2 частки у майні боржника - ОСОБА_1 , а саме - будівлі компресорної, скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні подання у цій частині.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Шевченківського районного суду м. Львова. У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року відмовлено.
У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2020 року справу за поданням Шевченківського ВДВС м. Львів ГТУЮ У Львівській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визначення частки майна боржника призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року вищевказану справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що положення
статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого під час шлюбу, і не містить заборони або будь-яких обмежень цього права. Наявність у одного
з подружжя невиконаних боргових зобов`язань не є перешкодою для укладення шлюбного договору. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 93 СК України. Умови спірного шлюбного договору не суперечать статтям 93,
97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно
від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації,
не відбувся. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16-ц. Судами порушено її право на укладення шлюбного договору, яким змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, не враховано презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), а також засаду цивільного права - свободу договору. Крім того, 10 червня 2019 року право власності на спірну будівлю припинено внаслідок повного фізичного зносу об`єкта.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На виконанні у Шевченківському ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження № 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь
ОСОБА_2 311 002,95 грн грошової компенсації виділеного позивачу майна. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає заходів для сплати боргу.
Боржник - ОСОБА_1 з 09 жовтня 2010 року перебуває
у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3
26 липня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, за умовами якого нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, які були придбані під час шлюбу або будуть набуті за час шлюбу, вважаються особистою приватною власністю того з них на чиє ім`я вони придбані або зареєстровані, і розпорядження таким майном і особистими майновими правами здійснюється власником на власний розсуд і не потребує згоди на це другого подружжя (т. 2, а. с. 40-41).
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 155922791 від 12 лютого 2019 року ОСОБА_3 , на праві приватної власності належить будівля компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа 37 кв. м, адреса:
АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності
на вказане майно є договір купівлі-продажу будівлі від 05 липня 2018 року, за яким ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 купила вказане майно (т. 2, а. с. 15, 26-27).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи
та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у Верховного Суду дійшла висновку
про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав відступлення (уточнення, конкретизації) від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Необхідність передачі справи, яка переглядається, на розгляд
Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України колегія суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного
Суду обґрунтовувала тим, що для належного розгляду касаційної скарги
та формулювання власного правового висновку виявлено процесуальні перешкоди, пов`язані з існуванням іншого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі
№ 711/10526/16-ц (провадження № 61-39840св18), з яким колегія суддів
не погоджується з таких підстав.
Положення статей 92, 93 СК України надають подружжю право укладати шлюбний договір, яким будуть регулюватися майнові відносини між ними,
а також визначатися їхні майнові права та обов`язки.
Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частково власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина перша та друга статті 97 СК України).
Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі жодним чином
не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого
з подружжя. Для того, щоб дійти такого висновку, суд мав щонайменше ретельно дослідити майновий стан кожного з подружжя та їх стосунки між собою на момент укладення шлюбного договору, чого суд не зробив й не мав можливості зробити з огляду на межі розгляду заяви державного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним
є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання
його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215
ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, у термінах «нікчемний», «є недійсним».
Тлумачення вказаних норм права дозволяє стверджувати, що неврахування змісту шлюбного договору, укладеного подружжям після виникнення боргових зобов`язань одного з них, під час вирішення питання про визначення частки у майні боржника в порядку статті 443 ЦПК України не можна визнати допустимим, якщо тільки такий шлюбний договір не був визнаний недійсним (або його нікчемність була констатована) рішенням суду яке набрало законної сили. Не застосовувати положення шлюбного договору, укладеного подружжям після ухвалення судового рішення про стягнення боргу з одного з них, не можна, якщо тільки такий шлюбний договір не був визнаний недійсним (або його нікчемність була констатована) рішенням суду яке набрало законної сили.
Разом з тим, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі № 711/10526/16-ц (провадження № 61-39840св18) зроблено висновок: «встановивши, що шлюбний договір від 20 грудня 2017 року було укладено подружжям після ухвалення 02 серпня 2017 року Придніпровським районним судом м. Черкаси рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 заборгованості за договором позики від 15 лютого 2014 року
у розмірі 685 483,80 грн, яке набрало законної сили, виконується
у примусовому порядку та про яке було відомо боржнику, а подружжям
з порушенням принципу добросовісності вчинено дії, спрямовані на поділ майна, яке було набуто під час шлюбу, у тому числі до укладення шлюбного договору, та встановлено правовий статус раніше придбаного у шлюбі майна, право на яке підлягає державній реєстрації, врахувавши обов`язковість судового рішення, яке не виконано боржником, взявши до уваги дії боржника та його дружини, направлені на зміну правового статусу спірного майна зі спільної сумісної власності на особисту власність дружини, які вчинені з метою ускладнення виконання судового рішення про стягнення суми боргу з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 , суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення подань приватного виконавця та виділення частки ОСОБА_1
у спільній сумісній власності подружжя, оскільки дії подружжя не можуть вважатись добросовісними, а презумпція спільності права власності на майно подружжя не була спростована».
Ураховуючи наведене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі
№ 711/10526/16-ц (провадження № 61-39840св18).
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі об`єднаної палати, передає справу
на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі (відмовити
у задоволенні подання державного виконавця, задовольнити тощо) без відступу (уточнення чи конкретизації) від правової позиції, викладеної
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року
у справі № 2-24/494-2000 (провадження № 12-4гс20), є неможливим, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна
для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, виходячи з такого.
До ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов`язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок
і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.
Отже, вся діяльність суду (судді), пов`язана з вирішенням спору про цивільні права й обов`язки, яка вчинюється при розгляді справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, є правосуддям. Проте не охоплюються цим поняттям процесуальні дії суду (судді), пов`язані, наприклад,
із забезпеченням доказів, забезпеченням позову, оскільки вони мають суто процесуальний «забезпечувальний» характер та їх вчинення жодним чином не впливає на вирішення справи по суті. Крім того, процесуальні питання, пов`язані з виконанням рішень у цивільних справах та рішень інших органів, не вимагають вчинення процесуальних дій, спрямованих на вирішення спору про суб`єктивні права та обов`язки.
При цьому цивільна процесуальна форма завжди обов`язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб`єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду). По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків.
Безспірно, що під провадженням слід розуміти порядок розгляду певної категорії справ. За загальним правилом, виділяється три види провадження: позовне, наказне й окреме. Інші процесуальні дії у межах цивільної процесуальної форми не є самостійними видами цивільного судочинства.
Отже, у цивільному судочинстві поряд із провадженнями, у межах яких відбувається реалізація матеріальних охоронюваних правовідносин або
які безпосередньо тим чи іншим чином пов`язані з матеріальними правовідносинами, існують певні судові процедури, тобто сукупність процесуальних дій, спрямованих на вирішення суто процесуальних питань. Вони мають напівавтономний характер, оскільки, з одного боку, можливість їх функціонування апріорі прямо закріплена у нормах цивільного процесуального права, вони становлять відокремлений від інших процесуальних дій блок дій, проведення чи непроведення яких жодним чином не впливає на кінцевий результат розгляду справи.
Їх функціонування породжується лише ініціативою заінтересованих осіб. Вони мають допоміжний характер, оскільки сприяють досягненню мети, поставленої перед «основним» юрисдикційним процесом. Кожна судова процедура має лише притаманну їй мету, коло суб`єктів, законодавчо визначену послідовність як вчинення процесуальних дій, так і їх процесуального оформлення, встановлені вимоги щодо дій, які її розпочинають та закінчують, що мають відповідати цивільній процесуальній формі.
З урахуванням обов`язковості дотримання цивільної процесуальної форми як гарантії законності суди різних юрисдикції весь час послідовно вирішували процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень,
у тому числі щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за поданням державного виконавця чи кредитора і не в позовному провадженні (нинішня стаття 443 ЦПК України). Така практика була незмінна, вона підтримувалася всіма існуючими до цього часу в Україні судами касаційної інстанції (Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України).
Такі висновки викладені, зокрема у постановах Верховного Суду України: від 17 вересня 2014 року у справі № 6-31цс14, від 31 травня 2017 року
у справі № 6-599цс17.
Разом з тим при вирішенні аналогічного процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, - визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, - Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 жовтня 2020 року у справі
№ 2-24/494-2000 (провадження № 12-4гс20) дійшла інших правових висновків, не відступивши від указаних вище правових висновків Верховного Суду України. А саме:
1) під час розгляду вказаного подання державного чи приватного виконавця не можуть застосовуватися норми процесуального кодексу, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 ГПК України (аналогічно статті 443 ЦПК України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів,
як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод за наявності спору про право;
2) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 ГПК України (аналогічнго - стаття 443 ЦПК України) підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право;
3) у цьому разі подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна,
а за наявності спору про право стаття 335 ГПК України не підлягає застосуванню;
4) пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічно пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
5) Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження;
6) за змістом Закону України «Про виконавче провадження» вбачаються можливими дії виконавця, спрямовані на виконання обов`язку боржника, наявність якого встановлена рішенням суду або іншого уповноваженого органу, перед стягувачем, причому за рахунок боржника. Тому спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Якщо юрисдикційність такого спору залежить від суб`єктного складу сторін, то вона визначається виходячи із суб`єктного складу співвласників спірного майна. Натомість участь у справі виконавця, а також участь
у справі стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності такого спору;
7) повноваження виконавця на звернення з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, у порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4, частина третя статті 41 ГПК України; частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України);
8) після відкриття провадження за поданням (позовною заявою) виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 53 ГПК України; абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України);
9) оскільки виконавець може звертатися з поданням (позовною заявою) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, mutatis mutandis підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 54, частин четвертої, п`ятої статті 55 ГПК України, частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета
або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної
або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це
не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника
від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду
не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від таких висновків (або їх уточнення, конкретизація), виходячи з такого.
Пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічно пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України), згідно з яким суд закриває провадження
у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку певного виду судочинства, стосується чітко визначених юрисдикційних питань і має обмежену сферу правозастосування. Тому використовувати цей процесуальний інститут для розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконання рішення суду, у разі безспірності й непорушення вимог юрисдикційності є неможливим.
Поняття «спір про право», наявність якого є підставою для залишення заяви без розгляду, а не закриття провадження у справі, як слідує з постанови Великої Палати Верховного Суду, передбачено виключно в окремому
та наказному провадженні. ЦПK України спір про право розглядає виключно як критерій для розмежування проваджень позовного і окремого, позовного і наказного. Проте таке поняття не може використовуватися при вирішенні судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням рішення суду.
Процесуальні питання, які вирішуються судом у зв`язку з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), системно врегульовані у розділі VI ЦПК України.
Положення розділу VI ЦПКУкраїни регламентують порядок вирішення питань, які виникають під час примусового виконання у межах виконавчого провадження судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) про присудження.
Питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, розглядається судом на підставі статті 443 ЦПК України за поданням державного виконавця (приватного виконавця)
з повідомленням заінтересованих осіб. До заінтересованих осіб може
бути віднесено співвласників спільного з боржником майна: це можуть бути чоловік або дружина боржника у виконавчому провадженні (якщо майно належить на праві спільної сумісної власності) або інші особи (якщо майно належить на праві спільної часткової власності).
Розгляд вказаного подання державного виконавця у порядку глави VI ЦПК України не порушує прав боржника, стягувача чи інших заінтересованих осіб, оскільки забезпечується процесуальними гарантіями.
Крім того, введення такого процесуального терміну як «позов-перевертиш» (за аналогією у трудовому спорі), коли позов пред`являє виконавець фактично в інтересах боржника, який, по суті, у подальшому займає процесуальне становище позивача, ускладнює процес і не повністю узгоджується з положеннями процесуального закону про представництво інших осіб, оскільки частина четверта статті 42 ЦПК України вимогає для цього наявності відповідної вказівки про це в законі. У Законі України «Про виконаче провадження» такої процесуальної норми немає.
Зазначене впливає і на необхідність виконавця при пред`явленні такого позову сплатити відповідний судовий збір, при відсутності у нього матеріального-правового інтересу, а він не може бути «матеріальним позивачем». Це також вимогає від позивача, тобто виконавця, подання до суду відповідних доказів, якими він не володіє у силу різних об`єктивних причин.
Зазначені у пунктах 89-93 наведеної вище постанови Великої Палати Верховного Суду положення про те, що боржник по суті є позивачем, на практиці може бути нереалізованим, оскільки це виходить за межі інтересу боржника. А те, що виконавець може підтримати таку вимогу, навіть у разі відмови боржника від позову, є нереалізованим, оскільки таких норм
у ЦПК України немає, а використовувати для цього положення статті 57
ЦПК України немає підстав, так як вона відсилає до іншого закону, який таке право виконавцю не надає (наприклад, права прокурора тощо). При цьому жодні процесуальні кодекси не місять норми про процесуальну аналогію.
Оскільки у наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду міститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, то на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме, звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності. Тобто, виникне питання правового статусу у справі боржника: позивач чи відповідач тощо.
Крім того, доволі спірним є посилання у постанові Великої Палати Верховного Суду про те, що у позовному провадженні виконавець подає
або позовну заяву, або подання, оскільки норми ЦПК України і доктрина процесуального права вказує на те, що у позовному провадженні процесуальним документом, яким ініціюється спір, є виключно позов (стаття 174 ЦПК України).
Отже, без відступлення (уточнення чи конкретизації) правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у наведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, а саме щодо застосування положень стаття 443 ЦПК України, правильно сформувати правову позицію у справі, яка переглядається, є неможливим.
При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості
та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судовихрішень.
З урахуванням наведеного є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 400, 402, 403, 404, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу
№ 2-591/11 за заявою Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області; заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач), ОСОБА_3 ,
про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно
з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя).
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Б. І. Гулько
Судді: В. С. Висоцька
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська
