УКРАЇНА
Житомирський апеляційний суд
Справа №295/6177/19 Головуючий у 1-й інст. Перекупка І. Г.
Категорія 60 Доповідач Талько О. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 лютого 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді: Талько О.Б.,
суддів: Шевчук А.М., Коломієць О.С.,
за участю секретаря Бірюченка Д.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 295/6177/19 за позовом представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання недійсним договору дарування та свідоцтва про право на спадщину, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Перекупки І.Г.,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області перебуває зведене виконавче провадження щодо виконання виконавчих листів, виданих Корольовським районним судом м. Житомира 22 грудня 2010 року та 14 серпня 2014 року про стягнення з ОСОБА_5 на його користь 1502569 грн., а також 1248752 грн.
Рішення судів, на підставі яких видані вказані виконавчі листи, тривалий час не виконуються. На час відкриття виконавчих проваджень боржник ОСОБА_5 мав у власності житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 . З метою уникнення звернення стягнення на цей житловий будинок в межах зведеного виконавчого провадження, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , в якому просили визнати за ними право власності на дане нерухоме майно.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 право власності на житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 , по Ѕ частці за кожним.
6 липня 2012 року вказане рішення було скасоване судом апеляційної інстанції. Проте, ОСОБА_5 не вчиняв жодних дій щодо скасування реєстрації права власності на цей житловий будинок за подружжям ОСОБА_3 .
В подальшому ОСОБА_3 , достеменно знаючи про скасування рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, оформила спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_6 та 25 березня 2016 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на Ѕ частину вказаного житлового будинку.
5 травня 2016 року ОСОБА_3 подарувала зазначений житловий будинок своєму сину ОСОБА_4 .
Оскільки на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 Ѕ частина цього житлового будинку не належала на праві власності спадкодавцю й не входила до складу спадкового майна, та момент посвідчення договору дарування ОСОБА_3 не була власником даного нерухомого майна, видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом та укладення договору дарування не узгоджується з вимогами законодавства та порушує його права, як стягувача у виконавчому провадженні, оскільки нерухоме майно у незаконний спосіб вибуло з власності боржника й державний виконавець позбавлений можливості звернути стягнення на цей житловий будинок.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просив скасувати запис про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, який розташований в АДРЕСА_1 , вчинений 12 вересня 2011 на підставі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року.
Також просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_3 , та визнати недійсним договір дарування, укладений 5 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , й скасувати записи про державну реєстрацію права власності, які вчинені на підставі свідоцтва про право на спадщину та договору дарування.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити його позов.
Зокрема, зазначає, що в разі задоволення його позовних вимог він набуде право на отримання присуджених за рішеннями суду коштів за рахунок майна боржника ОСОБА_5 . Рішення суду, на підставі якого право власності на цей житловий будинок перейшло до подружжя ОСОБА_3 , було скасоване, відтак ОСОБА_3 та ОСОБА_6 не набули право власності на вказане нерухоме майно й усі подальші дії стосовно нього є протиправними.
Також звертає увагу на ту обставину, що свідоцтво про право на спадщину є правовстановлюючим документом та у разі, коли до спадкової маси увійшло майно, яке не належало померлому, іншого способу захисту, ніж визнання недійсним цього свідоцтва, не існує.
ОСОБА_1 вважає помилковим висновок суду про те, що укладенням договору дарування та видачею ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину не порушуються його права, адже внаслідок незаконного переходу права власності на належне боржнику майно він був позбавлений права на виконання судових рішень за рахунок майна ОСОБА_5 . На наявність його законного інтересу стосовно даного нерухомого майна також вказували суди апеляційної та касаційної інстанції під час розгляду справ №2-3259/11 та №806/2429/14.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначила, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним.
На думку ОСОБА_3 , задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування не матиме жодних правових наслідків для позивача, оскільки, як зазначено у позові, його інтерес полягає у можливості стягнути борг за рахунок нерухомого майна боржника. Проте, у разі визнання судом недійсним спірного договору дарування, право власності на вказаний житловий будинок перейде не до ОСОБА_5 , а до сторони цього правочину, тобто до неї.
Заслуговує на увагу й та обставина, що на час укладення договору дарування вказаний житловий будинок не перебував під арештом й жодних заборон на його відчуження не існувало. 16 березня 2016 року ОСОБА_1 написав заяву, в якій вказав, що не заперечує щодо зняття арешту з даного нерухомого майна, який був накладений в якості забезпечення позову під час розгляду цивільної справи №2-4862/10. Вказана обставина свідчить про те, що внаслідок укладення договору дарування права та інтереси позивача не були порушені.
Окрім того, ОСОБА_3 вказує, що за своєю правовою природою свідоцтво про право на спадщину не є правочином, відтак воно не може визнаватися недійсним з посиланням на ст.ст.203,215-236 ЦК України.
ОСОБА_1 не є зацікавленою особою у спірних правовідносинах в розумінні спадкового права й не наділений правом звертатися до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 .
Також вважає, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності, оскільки ще у травні 2014 року йому було відомо про перехід права власності на вказаний житловий будинок. Зазначена обставина підтверджується тим, що 22 травня 2014 року він звертався до суду з позовом про скасування записів про державну реєстрацію права власності на це житло. В подальшому, ухвалою суду від 30 січня 2017 року позовну заяву залишено без розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначив, що його батьки придбали вказаний житловий будинок у ОСОБА_5 , сплативши останньому 465000 дол. США протягом 2007-2010 років. У 2009 році його сім`я переїхала проживати до цього житлового будинку, де його мати ОСОБА_3 проживає й досі.
ОСОБА_1 , надавши згоду на скасування заходів забезпечення позову у цивільній справі №296/1850/16-ц, визнав факт відсутності у нього права володіння на предмет спору. Оскільки житловий будинок не перебував під арештом, ОСОБА_3 не мала жодних перешкод щодо оформлення спадщини на майно після смерті свого чоловіка та вправі була вчиняти стосовно цього майна будь-які угоди.
Долучені до матеріалів справи розписки свідчать про те, що рішення суду у справі №2-4860/10 виконане. Оскільки права та інтереси позивача не були порушені, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та пояснив, що відомості в Державному реєстрі прав стосовно права власності подружжя ОСОБА_3 на вказаний житловий будинок не відповідали дійсності, адже рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року було скасоване. Спірні свідоцтво про право на спадщину за заповітом та договір дарування були укладені після скасування даного рішення, що не відповідає вимогам цивільного законодавства.
Представник відповідачів в судовому засіданні не визнала доводи апеляційної скарги. При цьому, пояснила, що матеріали справи не містять доказів того, що внаслідок укладення договору дарування були порушені права чи законні інтереси ОСОБА_1 , у якого відсутній будь-який спір із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Та обставина, що ОСОБА_5 має невиконані зобов`язання перед позивачем, за жодних обставин не може призвести по позбавлення ОСОБА_4 права власності на житловий будинок, придбаний його батьками. ОСОБА_3 у спосіб, передбачений законом, успадкувала майно після смерті свого чоловіка. ОСОБА_1 позбавлений можливості оспорювати свідоцтво про право на спадщину, адже не є учасником спадкових правовідносин.
Також представник відповідачів звернула увагу суду на пропуск позивачем строку звернення до суду з даними вимогами.
Представник ОСОБА_5 в судовому засіданні не визнала доводи, викладені в апеляційній скарзі, зазначивши, що відповідачі не мають будь-яких зобов`язань перед ОСОБА_1 та є боржниками у виконавчому провадженні. Позивач не обгрунтовує, яким чином задоволення його позовних вимог призведе до відновлення його прав як стягувача.
ОСОБА_5 виконав рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року, що підтверджується розписками, які були досліджені судом першої інстанції.
Також зауважила, що на підставі договору дарування та свідоцтва про право на спадщину за законом майно не вибувало з власності ОСОБА_5 .
Реєстрація права власності на вказаний житловий будинок на ім`я ОСОБА_3 та її чоловіка була здійснена на підставі чинного на той час рішення суду.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.
В судовому засіданні встановлено, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби перебувають виконавчі провадження з примусового виконання виконавчого листа №2-4862/10, виданого 22 грудня 2010 року Корольовським районним судом м. Житомира про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1500749 грн. отриманого авансу, 1700 грн. сплаченого судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
На час відкриття цього виконавчого провадження за боржником було зареєстроване право власності на житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 .
У липні 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , в якому просили визнати за ними права власності на вказаний житловий будинок.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року позовні вимоги задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 право власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться в АДРЕСА_1 , в рівних частках, по 1/2 частині за кожним.
Відповідна інформація про зміну власника вказаного житлового будинку 12 вересня 2011 року була внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 6 липня 2012 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року скасовано та ухвалено нове судове рішення- про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
Після скасування рішення суду Державний реєстр речових прав на нерухоме майно містив дані про реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_6 та ОСОБА_3
20 липня 2015 року головним державним виконавцем Корольовського відділу державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції також винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа №296/11276/13ц, виданого Корольовським районним судом м. Житомира 14 серпня 2014 року, про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1248752 грн. процентів за користування коштами.
Матеріали справи свідчать, що 25 березня 2016 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. на ім`я ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
5 травня 2016 року між ОСОБА_3 та її сином ОСОБА_4 укладений договір дарування, відповідно до якого останній набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Вказана обставина підтверджується змістом договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. 5 травня 2016 року та зареєстрованого в реєстрі за №4983
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, адже однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність ( пункт 6 статті 3 ЦК України). Такі дії мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у ст.215 ЦК України.
Так, ч.ч.1,5 ст. 203 ЦК України, зокрема, встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до правил ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до змісту ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Правом оспорювати правочин цивільне законодавство наділяє не лише сторону ( сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як " заінтересовані особи".
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний; вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином ( реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Як свідчать матеріали справи, рішення суду, на підставі якого за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 в рівних частках визнано право власності на вказаний житловий будинок, було скасоване. Отже, правова підстава для успадкування 1/2 частини цього майна та розпорядження ОСОБА_3 цим житловим будинком відсутня.
Позивач, будучи стягувачем у виконавчому провадженні, вправі ставити питання про визнання недійсними зазначених свідоцтва про право на спадщину та договору дарування, як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_5 , на підставі загальних засад цивільного законодавства ( пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом ( частина третя статті 13 ЦК України), а також відповідно до положень статей 203,215 та 234 ЦК України.
В судовому засіданні встановлено, що судові рішення про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошових коштів тривалий час не виконуються. На час видачі спірного свідоцтва та на момент укладення вказаного договору дарування ОСОБА_3 достеменно було відомо про скасування судом апеляційної інстанції рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, а тому вона могла передбачити негативні для себе наслідки, адже правові підстави для виникнення спадкових правовідносин стосовно вказаного житлового будинку та вчинення будь-яких правочинів щодо цього нерухомого майна, були відсутні.
При цьому, не заслуговують на увагу посилання представників відповідачів та третьої особи на ту обставину, що ОСОБА_1 в добровільному порядку надав згоду на зняття обтяжень з даного житлового будинку, оскільки цивільно-правовий договір та свідоцтво про право на спадщину не можуть використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення виконання судових рішень.
Та обставина, що договір купівлі-продажу вказаного житлового будинку між подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не був укладений у відповідності до положень цивільного законодавства України, покладає на ОСОБА_3 обов`язок нести несприятливі для неї наслідки.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що видачею свідоцтва про право на спадщину не порушуються права позивача й відсутні передбачені законодавством підстави для задоволення цих позовних вимог.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком, оскільки аналіз ст.1301 ЦК України свідчить про те, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі №761/2681/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Верховний Суд у своїй постанові від 14 листопада 2018 року у справі №2-1316/2227/11 зробив висновок, що у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права на спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування- утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений в судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
Судовий акт про визнання за спадкодавцем права власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку скасовано й з моменту його ухвалення він не породжує жодних правових наслідків, що, в свою чергу, свідчить про те, що 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1 не входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_6 . Попереднім власником даного нерухомого майна був ОСОБА_5 , який не виконує судові рішення про стягнення з нього коштів на користь позивача. Останній зацікавлений у поверненні цього майна у власність ОСОБА_5 , оскільки це сприятиме виконанню рішень за рахунок майна боржника.
Заперечуючи проти позову, представники відповідачів та третьої особи посилались на погашення боргу ОСОБА_5 перед позивачем, що підтверджується змістом наявних в матеріалах справи розписок.
Однак, як встановлено судом, рішення Корольовського районного суду м. Житомира про стягнення із ОСОБА_5 на користь позивача грошових коштів досі не виконані, виконавчі листи перебувають на примусовому виконанні.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договору дарування зазначеного житлового будинку.
Визнання недійсним договору дарування вказаного житлового будинку сприятиме захисту прав позивача як стягувача у виконавчому провадженні, адже у разі визнання судом недійсним документів, на підставі яких проведено реєстрацію права власності, можливо буде здійснити державну реєстрацію зміни цього речового права у порядку, передбаченому законодавством.
Рішення суду про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину житлового будинку скасоване, свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частину цього житлового будинку визнане недійсним, відтак безпідставним є твердження представника відповідачів про те, що у разі визнання недійсним спірного договору дарування право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , перейде до ОСОБА_3 .
Посилання представника відповідачів на пропуск позивачем строку позовної давності є безпідставним.
Так, відповідно до ч.1 ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Звернувшись до суду з даним позовом у квітні 2019 року, позивач дотримався загального строку позовної давності стосовно вимоги про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, який був укладений 5 травня 2016 року.
У позовній заяві ОСОБА_1 пояснив, що дізнався про видачу спірного свідоцтва з інформації, яка міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Дата формування цієї інформації зазначена 17 квітня 2019 року. Отже, з огляду на ту обставину, що позивач не є учасником спадкових правовідносин, які виникли внаслідок відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 , й матеріали справи не містять належних доказів того, що про факт видачі цього свідоцтва йому було відомо раніше, слід дійти висновку про дотримання строку позовної давності й щодо вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Враховуючи вищезазначене, позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання недійсним договору дарування підлягають до задоволення.
Водночас, колегія суддів вважає, що у задоволенні позовних вимог про скасування записів щодо державної реєстрації права власності на вказаний житловий будинок, вчинених на підставі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 серпня 2011 року, свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договору дарування слід відмовити з наступних підстав.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 4 вересня 2018 року у справі №915/127/18 зазначила, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Підставою для такого висновку був, зокрема, аналіз змісту ст. 26 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Проте, після формулювання Великою Палатою Верховного Суду висновків у вказаній справі Законом України від 5 грудня 2019 року №340-ІХ, який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.
Відповідно до ч.3 ст.26 цього Закону ( у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України ( у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону), проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства ( за наявності таких прав).
Отже, в розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від вимог ч.2 ст. 26 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме: скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.
До таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі №352/1021/19, від 25 листопада 2020 року у справі №761/15741/17, від 9 грудня 2020 року у справі №607/12919/19, від 16 грудня 2020 року у справі №755/7423/17.
Враховуючи вищезазначене, позовні вимоги про скасування записів щодо державної реєстрації права власності на вказаний житловий будинок не підлягають до задоволення.
Таким чином, рішення слід скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_3 на Ѕ частину вказаного житлового будинку та зареєстроване в реєстрі за №3391, а також визнати недійсним договір дарування зазначеного житлового будинку, який був укладений 5 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. 5 травня 2016 року.
У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 259,268,367,368,374,376,381-384 ЦПК України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Визнати недійсним договір дарування, укладений 5 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Тетяною Олексіївною 5 травня 2016 року.
Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Тетяною Олексіївною 25 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_3 та зареєстроване в реєстрі за № 3391.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 768 грн. 40 коп. судового збору, з кожного.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча Судді:
