ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"26" січня 2021 р. Справа№ 910/11783/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дикунської С.Я.
суддів: Станіка С.Р.
Тищенко О.В.
секретар судового засідання Макуха О.А.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання
розглянувши матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва»
на рішення Господарського суду міста Києва
від 26.10.2020 (повний текст складено 26.10.2020)
у справі № 910/11783/20 (суддя Гулевець О.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція»
до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування
житлового фонду Дарницького району м. Києва»
про стягнення 87 301,81 грн.
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» (далі - ТОВ «Євро-Реконструкція», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» (далі - Керуюча компанія, відповідач) про стягнення 87 301,81 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначило про неналежне виконання відповідачем зобов`язань з оплати наданих позивачем послуг з централізованого опалення.
Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому стверджував, що між позивачем та відповідачем договір на постачання теплової енергії до нежитлового приміщення загальною площею 61,50 кв.м. в будинку №12Б по вул. Бориспільській в м. Києві не укладався, споживання опалення не відбулось. Окрім цього, відповідач вказував, що позивач не надав документів на підтвердження факту надання та споживання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води саме по нежитловому приміщенню загальною площею 61,50 кв.м. в будинку №12Б по вул. Бориспільській в м. Києві.
В надані суду першої інстанції відповіді на відзив позивач зазначив, що з жовтня 2015 року по травень 2020 року включно позивачем надано відповідачу послуги з централізованого опалення на загальну суму 39 363,55 грн. При цьому, позивач вказував, що відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, а також відповідач не надав доказів на підтвердження відключення від теплопостачання належного йому приміщення.
За змістом заперечень на відповідь на відзив відповідач стверджував, що не є власником чи орендарем нежитлових приміщень, на які позивач здійснив нарахування.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.10.2020 у справі № 910/11783/20 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» заборгованість за спожиті послуги з централізованого опалення у розмірі 39 363,55 грн., інфляційні втрати у розмірі 6 155,61 грн., 3% річних у розмірі 2 419,10 грн. та судовий збір у розмірі 1 154,23 грн.
Не погоджуючись із згаданим рішенням, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мать значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, суд першої інстанції не надав правової оцінки доводам відповідача про те, що Керуюча компанія не є власником чи орендарем спірного приміщення, тобто не є належним відповідачем по справі. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності нежитлові приміщення з № 1 по № 6 (група приміщень №1), літ. «А», 1 поверх, загальна площа 61,50 кв.м. належать територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради. При цьому, площа нежитлових приміщень в розмірі 61,50 кв.м., за яку, на думку позивача, у Керуючої компанії виник обов`язок сплачувати за опалення, є тимчасово вільною, тобто не переданою власником цих приміщень (територіальною громадою міста Києва в особі КМДА) в оренду. Після закріплення житлових будинків на праві господарського відання, Керуюча компанія не отримувала відшкодування за опалення тимчасово вільних нежитлових площ в цих житлових будинках від власника цього нежитлового приміщення (територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради). Крім цього, апелянт звертав увагу, що будь-які претензії щодо опалення вищезазначеного приміщення можливі лише у випадку споживання цієї послуги, тоді як Керуюча компанія не займає вищезазначене приміщення та не є споживачем послуг опалення за цією адресою. Також відповідач самостійно не приймає рішень про відключення усього будинку від мережі централізованого опалення, технічна можливість відключення цього нежитлового приміщення від внутріньобудинкових мереж відсутня, більше того, втручання у внутрішньобудинкову мережу опалення призведе до збоїв у подачі тепла на весь будинок. Апелянт стверджував, що Керуюча компанія не є ні індивідуальним споживачем, ні тим більше колективним споживачем в розумінні приписів Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII, а також вказував на відсутність між сторонами договірних відносин. Також, за твердженнями апелянта, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, якими позивач доводить факт споживання послуг опалення Керуючою компанією без договору безпосередньо по нежитловому приміщенню 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване без змін. Зокрема, зазначив, що оскільки спірне приміщення передано відповідачу на праві господарського відання, а його Статутом передбачено, що предметом діяльності відповідача є утримання житлового і нежитлового фонду, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплено за підприємством на праві господарського відання, у відповідача виникає прямі обов`язки щодо оплати за опалення цього нежитлового приміщення. При цьому, позивач вказував, що відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, а також звертав увагу, що відповідач не надав доказів на підтвердження відключення від теплопостачання належного йому приміщення.
Враховуючи ціну позову у даній справі (87 301, 81 грн.), яка становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та відсутність клопотань учасників справи про розгляд апеляційної скарги в судовому засіданні з їх повідомленням (викликом), апеляційний суд дійшов висновку, що дана апеляційна скарга підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Проте, в судове засідання апеляційної інстанції 26.01.2021 з`явився представник позивача, представник відповідача прибув в судове засідання без належних доказів на підтвердження повноважень представника в порядку самопредставництва, а тому не був допущений до участі у справі в якості представника відповідача, в залі судового засідання перебував в якості вільного слухача.
Представник позивача в даному судовому засіданні надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.
Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як встановлено матеріалами справи, з 01.07.2014 ТОВ «Євро-Реконструкція» (позивач) є виконавцем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води на території Дарницького району у м. Києві згідно з переліком, затвердженим Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, до якого відноситься, зокрема, будинок № 12-Б по вул. Бориспільській у м. Києві.
Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації № 33 від 30.01.2015 за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» (відповідачем) з 30.01.2015 закріплено на праві господарського відання об`єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва, що перебувають у сфері управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, згідно з додатку, зокрема, нежитлове приміщення загальною площею 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській в м. Києві.
За змістом ст. 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності: сплачують комунальні послуги за тарифами, які у встановленому законодавством порядку відшкодовують повну вартість їх надання та пропорційну частку витрат на утримання прибудинкової території.
Відповідно до п. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції чинній на момент надання послуг) споживач зобов`язаний, зокрема, укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.
Як стверджував позивач, 23.07.2014 у газеті Хрещатик (№103(4503)) ТОВ «Євро-Реконструкція» розміщено повідомлення із пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації із зазначенням відповідної адреси.
Однак, як встановлено матеріалами справи, між сторонами укладення договору не відбулося.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що з жовтня 2015 по травень 2020 надавав відповідачу послуги з централізованого опалення на загальну суму 39 363,55 грн., проте відповідач їх не оплачував. При цьому, претензій з приводу якості отриманих послуг, відмови від отримання послуг від відповідача не надходило, що стало підставою звернення позивача з даним позовом до суду про стягнення 39 363,55 грн., а також 39 363,55 грн. пені, 6 155,61 грн. інфляційних втрат та 2 419,10 грн.3 % річних.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Правочином на підставі ч.1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).
За приписами ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору на підставі ст. 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).
Положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 180 ГК України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
За змістом ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.
Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі (ч. 2 ст. 639 ЦК України).
Таким чином, законодавством передбачено можливість укладення договорів у спрощеному порядку через ділову переписку - шляхом обміну документами, в тому числі електронними, а також у вигляді конклюдентних дій (прийняття замовлення до виконання). Договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що вчинені у письмовій формі.
Договір згідно ч. 1 ст. 639 ЦК України може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
За змістом Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій; 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків; 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд.
Таким чином, проаналізувавши зміст спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що між сторонами виникли правовідносини із надання послуг централізованого опалення.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначено Законом України «Про житлово-комунальні послуги». При цьому, до 30.04.2019 спірні правовідносини підпадали під правове регулювання Закону України №1875-IV від 24.06.2004 «Про житлово-комунальні послуги», а з 01.05.2019 - Закону України №2189-VIII від 09.11.2017 «Про житлово-комунальні послуги».
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 1875-IV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Споживачем відповідно до цієї норми Закону є фізична чи юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Аналогічні за змістом положення містяться у Законі України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII (у чинній редакції).
За змістом ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на:
1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);
2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо);
3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);
4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
За приписами ч. 1 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII у чинній редакції.
Положеннями Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, такому праву прямо відповідає визначений обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) виконавець зобов`язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором; утримувати в належному технічному стані, здійснювати технічне обслуговування та ремонт внутрішньобудинкових мереж, вживати заходів щодо ліквідації аварійних ситуацій, усунення порушень якості послуг у терміни, встановлені договором та/або законодавством.
Як встановлено матеріалами справи, на виконання вищенаведених законодавчих приписів позивачем було вчинено дії та здійснено заходи, направлені на укладання, зокрема, з відповідачем договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, що підтверджується, зокрема, розміщеним ТОВ «Євро-Реконструкція» у газеті Хрещатик повідомленням із публічною пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації позивача із зазначенням відповідної адреси.
Проте, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами під час розгляду справи, договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води між позивачем та відповідачем у заявлений період (з жовтня 2015 по травень 2020) не існувало.
Оскільки законодавством передбачено двосторонній обов`язок щодо укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, а також праву споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, відповідає обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом, місцевий суд дійшов висновку, що у разі відмови від оплати таких послуг споживачем з посиланням на відсутність договору такі заперечення не повинні братися до уваги,адже споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Факт відсутності договору сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Такий правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 6-2951цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.04.2020 у справі № 910/7968/19, від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17 та від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17.
Вищезгадане спростовує заперечення відповідача (апелянта) про те, що Керуюча компанія не є споживачем послуг у нежитловому приміщенні загальною площею 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській в м. Києві та не укладення між відповідачем та ТОВ «Євро-реконструкція» договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води є підставою для відмови у позові.
Та обставина, що площі вищезгаданого приміщення в розмірі 61,50 кв.м тривалий час не перебувають в орендному користуванні та знаходяться в переліку вільних, не спростовує доводів позивача про фактичне надання позивачем та споживання відповідачем вищенаведених житлово-комунальних послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Положеннями ч. 2 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.
Відносини між суб`єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг, і фізичною та юридичною особою, яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення регулюються Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 № 630 (надалі - Правила).
За змістом п. 18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.
Відповідно до п. 12 Правил у разі встановлення будинкових засобів обліку теплової енергії у багатоквартирному будинку, де окремі або всі квартири обладнані квартирними засобами обліку теплової енергії, споживачі, які не мають таких засобів обліку та які не передали виконавцю показання квартирних засобів обліку теплової енергії, оплачують таку послугу за показаннями будинкового засобу обліку теплової енергії пропорційно опалюваній площі (об`єму) квартири, не враховуючи витрати теплової енергії виконавця, юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які є власниками або орендарями приміщень у цьому будинку, та сумарних витрат тепла за показаннями усіх квартирних засобів обліку.
Як встановлено матеріалами справи, з 29.11.2016 облік теплової енергії на потреби централізованого опалення здійснюється по вул. Бориспільській, 12-Б в м. Києві приладом комерційного обліку UH - 50 №68664904, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією акту постановки приладу комерційного обліку приладів теплової енергії споживача, актами про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи в опалювальний період 2017-2018, 2018-2019, 2019-2020: №1345 від 24.04.2017, №1345 від 10.04.2018, № 1345 від 04.11.2019.
Надання послуг з опалення, які надавалися безперервно, в межах опалювального періоду в будинку за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 12-Б підтверджується наявними в матеріалах справи нарядами (особовий рахунок №440282), а саме: № 41327 від 07.10.2015 підключення, № 47638 від 01.04.2016 відключення, № 53456 від 05.10.2016 підключення, №58483 від 13.03.2017 відключення, №64457 від 03.10.2017 підключення, №69044 від 04.04.2018 відключення, №1710 від 02.11.2018 підключення, №4966 від 06.04.2019 відключення, №7353 від 25.10.2019 підключення, №9229 від 06.04.2020 відключення.
Показники будинкового лічильника теплової енергії розподіляються між користувачами приміщень пропорційно до площі займаних споживачами приміщень.
В матеріалах справи наявні такж копії звітів показників будинкового лічильника за період з 21.11.2016 по 23.02.2020 за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 12-Б, особовий рахунок №440282.
Крім цього, позивачем надано розрахунок фактичного споживання теплової енергії за особовим рахунком №440282/4юр, відповідно до якого вартість спожитих відповідачем послуг з централізованого опалення за спірний період становить 39 363,55 грн.
Судом першої інстанції взято до уваги, що нарахування здійснювалось, виходячи з обсягів спожитої теплової енергії за показниками приладу обліку теплової енергії (пропорційно до площі займаних споживачами приміщень) та тарифів на теплову енергію, установлених постановами Національної комісії, яка здійснює державне регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг у відповідні періоди.
Тарифи на послуги з централізованого опалення, які застосовувались до наданої відповідачу теплової енергії визначались постановами НКРЕКП №1977 від 30.06.2015, №3237 від 29.12.2015, № 1757 від 29.09.2016, №2126 від 29.12.2016, №151 від 01.02.2017, №439 від 30.03.2017, №1391 від 09.11.2017, №404 від 14.06.2018, №1255 від 18.10.2018, №1820 від 11.12.2018, №77 від 14.01.2020, №623 від 17.03.2020.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 10 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» визначений за допомогою вузла комерційного обліку обсяг спожитої у будівлі теплової енергії включає, зокрема, обсяги теплової енергії на опалення житлових та нежитлових приміщень, які є самостійними об`єктами нерухомого майна, та розподіляється між споживачами в такому порядку: загальний обсяг теплової енергії розподіляється між споживачами, приміщення/опалювальні прилади яких не оснащені вузлами розподільного обліку теплової енергії/приладами - розподілювачами теплової енергії пропорційно до опалюваної площі (об`єму) таких споживачів.
Таким чином, визначений обсяг спожитої теплової енергії в будинку за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 12-Б включає також обсяги теплової енергії на опалення нежитлового приміщення площею 61,50 кв.м., яке закріплено за відповідачем на праві господарського відання й не оснащене приладами обліку теплової енергії.
Отже, розподіл визначеного загального обсягу теплової енергії між споживачами здійснювався пропорційно до площі споживачів, що узгоджується із приписами Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання».
З приводу заперечень відповідача (апелянта) щодо не підтвердження факту споживання ним послуг з централізованого опалення, слід зазначити, що відповідно до п.п. 24, 25 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630 споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.
Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.
Процедура відключення приміщення від внутрішньобудинкових мереж, встановлена Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України № 4 від 22 листопада 2005 (в редакції станом на момент надання послуг).
Проте відповідач не надав суду будь-якого належного доказу, зокрема, акту про відключення будинку за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 12-Б, (нежитлового приміщенні загальною площею 61,50 кв.м) від мережі централізованого опалення, відтак у відповідача існує обов`язок з відшкодуванні вартості спожитої теплової енергії, яка постачалась ТОВ «Євро-Реконструкція».
Одночасно судом відхиляються доводи відповідача щодо відсутності актів про надання послуг або інших первинних документів, оскільки відсутність документів не може бути підставою для звільнення відповідача від відповідальності за невиконання обов`язку з оплати спожитих послуг та не є визначальними для висновку про невиконання позивачем своїх зобов`язань.
Разом із тим, доказів сплати згаданої заборгованості в заявлених до стягнення розмірах, а також доказів необґрунтованого здійснення позивачем розрахунку такого боргу відповідачем не надано, вартість отриманих послуг з централізованого опалення та механізм її розрахунку відповідачем не заперечувався.
Таким чином, факт наявної заборгованості відповідача перед позивачем належним чином доведено, документально підтверджено та відповідачем не спростовано.
Твердження відповідача (апелянта) про те, що він не є власником та орендарем спірного нежитлового приміщення, а тому немає обов`язку з оплати опалення нежитлової площі 61,50 кв.м., залишено місцевим судом поза увагою як безпідставні, оскільки наведене не свідчить про невірне визначення позивачем особи відповідача у даній справі, адже як вище згадувалось, відповідно до розпорядження Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації № 33 від 30.01.2015 у спірний період (з жовтня 2015 року по травень 2020 року) саме за відповідачем було закріплено право володіння, користування та розпорядження нежитловим приміщенням загальною площею 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській в м. Києві, що підтверджується Переліком об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, які перебувають у сфері управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації та передаються Комунальному підприємстві «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва».
У відповідності до п. 1.1 Статуту відповідача Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» засноване на комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесене до сфери управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації. Засновником і власником Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» є територіальна громада міста Києва, від імені якої виступає Київська міська рада.
За приписами ч. 1, 3 ст. 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом (ч. 10 ст. 78 ГК України).
Власникові належать (ч. 1 ст. 317 ЦК України) права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Положеннями ст. 395 ЦК України визначено, що окрім речових прав, визначених в ч. 1 даної статті, законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Відповідно до ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб`єктів господарювання.
За змістом ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Задля захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.
Положеннями ст. 137 ГК України визначено, що правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб`єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб`єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, яке не використовується, та майно, яке використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.
Таким чином, як право власності, так і право господарського відання чи право оперативного управління поєднують можливість володіти, користуватися та розпоряджатися майном.
За приписами ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов`язує.
Власник зобов`язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України).
Отже, наявність у відповідача на балансі та на праві господарського відання спірного нежитлового приміщення загальною площею 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській в м. Києві не звільняє останнього від утримання такого майна.
Відповідно до ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст. 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст. 4 ГПК України).
Таким чином, з урахуванням наведених норм права, які регламентують поняття власності, господарського відання та оперативного управління, визначення поняття відповідач, цілком правомірним та обґрунтованим є зазначення відповідачем у цій справі особи, в господарське відання якої (тобто, володіння, користування і розпорядження, зі всіма наслідками відповідальності за таке майно) було передане нежитлове приміщення загальною площею 61,50 кв.м. в будинку № 12-Б по вул. Бориспільській в м. Києві, заборгованість за надання житлово-комунальних послуг до якого є предметом спору в даній справі. Відповідно доводи відповідача (апелянта) в цій частині як безпідставні та необґрунтовані відхиляються апеляційним судом.
Твердження відповідача (апелянта) про те, що після закріплення спірного приміщення за ним на праві господарського відання, Керуюча компанія не отримувала від власника коштів на відшкодування опалення тимчасово вільних нежитлових площ, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до п.п. 2.1, 2.2 Статуту відповідача Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» створене з метою забезпечення ефективного управління, належного утримання житлового та нежитлового фонду, прибудинкових територій, об`єктів благоустрою та отримання прибутку. Предметом діяльності відповідача, зокрема, є утримання житлового і нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплений за Підприємством на праві господарського відання, а також обслуговування житлового та нежитлового фонду, який не належить до комунальної власності міста Києва, на договірних засадах у встановленому порядку.
За змістом п.п. 3.1, 3.3 Статуту Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» останнє є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, печатку зі своїм найменуванням, штампи, бланки.
Підприємство самостійно несе відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах належного йому майна згідно з законодавством України й не несе відповідальності за зобов`язаннями власника та органу, до сфери управління якого віднесене Підприємство, а власник та орган, до сфери управління якого віднесене Підприємство, не несуть відповідальність за зобов`язаннями Підприємства.
Таким чином, спірне приміщення не перебуває в оренді та знаходиться в господарському віданні відповідача, на якого Статутом покладено обов`язок утримання майна, отже останній зобов`язаний відшкодувати витрати на оплату житлово-комунальних послуг на утримання та збереження цього приміщення.
З огляду на наведене, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані в період з жовтня 2015 по травень 2020 послуги з централізованого опалення в розмірі 39 363,55 грн., відтак про задоволення позову в цій частині.
Крім цього, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 39 363,55 грн. пені, 6 155,61 грн. інфляційних втрат та 2 419,10 грн.3 % річних.
Учасники господарських відносин в силу положень ст. 216 ГК України несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (п. 1 ст. 218 ГК України).
Порушенням зобов`язання на підставі ст. 610 ЦК України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
За приписами ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов`язання. Пенею є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.1-2 ст. 549 ЦК України ).
Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).
Обґрунтовуючи пред`явлені вимоги про стягнення з відповідача нарахованої суми пені, позивач посилався на положення Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій».
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» суб`єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності за несвоєчасні розрахунки за спожиті комунальні послуги сплачують пеню в розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 відсотків загальної суми боргу.
Положеннями Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» встановлено відповідальність за несвоєчасне внесення плати за надані комунальні послуги. Проте ці положення застосовуються лише до суб`єктів підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору.
За таких обставин, приписи Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки означене нежитлове приміщення не перебуває у відповідача на праві власності та не використовується на підставі договору оренди.
Оскільки між сторонами договір не укладався та позивачем заявлено вимоги про стягнення вартості за фактично спожиті відповідачем послуги з централізованого опалення, за відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин приписів Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», на який посилається позивач в обґрунтування позову, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про необґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача на користь позивача 39 363,55 грн. пені, відповідно підставно відмовив у задоволенні позову в цій частині.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків інфляційних втрат та 3% річних, апеляційний суд дійшов висновку, що такі нарахування позивачем виконано арифметично правильно й відповідно до чинного законодавства, відтак з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 6 155,61 грн. інфляційних втрат та 2 419,10 грн.3 % річних.
Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення, а також з приводу невідповідності висновків місцевого суду обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
За рішенням від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2020 у справі № 910/11783/20 - без змін.
Матеріали справи № 910/11783/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 02.02.2021
Головуючий суддя С.Я. Дикунська
Судді С.Р. Станік
О.В. Тищенко
