Постанова
Іменем України
22 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 264/5235/19
провадження № 61-11341св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Донецький обласний центр зайнятості,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Донецького обласного центру зайнятості про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 березня 2020 року у складі судді Іванченко А. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Мироненко І. П., Мальцевої Є. Є.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, та просив визнати поважними причини пропуску строку і поновити строк на звернення до суду з цим позовом; поновити його на посаді провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 07 листопада 2018 року до дня винесення рішення судом; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що наказом Донецького обласного центру зайнятості від 17 серпня 2004 року № 231-к його з 17 серпня 2004 року було призначено на посаду головного спеціаліста інспекції по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення Донецького обласного центру зайнятості. Останнім його постійним місцем роботи за безстроковим трудовим договором була посада провідного юрисконсульта юридичного відділу Маріупольського міського центру зайнятості, на яку його було призначено за переведенням згідно з наказом від 02 березня 2015 року № 62-к. Наказом директора Донецького обласного центру зайнятості від 23 травня 2017 року № 140-к, ОСОБА_2 надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 29 травня 2017 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з чим тимчасово була вільною посада провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості. Будучи обізнаним про термін відпустки ОСОБА_2 , 20 квітня 2018 року він подав відповідачу заяву, в якій просив перевести його на посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 23 квітня 2018 року, тимчасово, на період відпустки для догляду за дитиною постійного працівника ОСОБА_2 . Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 23 квітня 2018 року № 136-к його було переведено на посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості тимчасово, на період відпустки для догляду за дитиною постійного працівника ОСОБА_2 з 23 квітня 2018 року. В його заяві про переведення та в наказі від 23 квітня 2018 року № 136-к не вказаний період (строк) відпустки по догляду за дитиною постійного працівника. Також у наказах № 136-к і № 140-к немає вказівки про те, що період відпустки може бути закінчений фактичним виходом на роботу постійного працівника, і що саме фактичний вихід на роботу постійного працівника є підставою для його звільнення з тимчасової посади. Вважає, що, оскільки на той час він був штатним працівником Маріупольського міського центру зайнятості, який є підрозділом Донецького обласного центру зайнятості, то строкового трудового договору з ним при тимчасовому переведенні не укладалось. Наказом відповідача від 06 листопада 2018 року № 347-к його було звільнено з посади провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 06 листопада 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору відповідно до пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Підставою для його звільнення стали заява ОСОБА_2 від 30 жовтня 2018 року про надання дозволу приступити до роботи у зв`язку з достроковим виходом з відпустки з 07 листопада 2018 року, наказ від 31 жовтня 2018 року № 341-к про дозвіл ОСОБА_2 приступити до роботи. Оскільки в наказі про тимчасове його переведення як підставу для закінчення дії строку трудового договору не зазначено фактичний вихід на роботу з відпустки для догляду за дитиною основного працівника, вважає, що дія договору з ним мала бути припинена лише тоді, коли дитині виповнилось би три роки, а саме 28 березня 2020 року. У зв`язку з цим просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 06 березня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що звільнення позивача у зв`язку із закінченням дії трудового договору проведено згідно з вимогами чинного законодавства. Будь-яких переконливих і безспірних доказів на підтвердження обставин, з якими як з юридичним фактом пов`язувались матеріально-правові вимоги, позивач не надав, а обставини, на які посилається позивач, не є достатніми для висновку про наявність підстав для визнання незаконними та скасування оскаржуваних наказів та поновлення його на роботі. Оскільки суд не встановив порушень законодавства при звільненні позивача з роботи, не підлягають задоволенню і похідні вимоги позову.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Донецький апеляційний суд постановою від 01 липня 2020 року рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 березня 2020 року залишив без змін.
Мотивував постанову апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому посилався на те, що при укладенні строкового трудового договору за погодженням сторін був встановлений строк дії трудового договору, який визначено часом настання певної події, а саме - на період відпустки для догляду за дитиною основного працівника. Тобто строк дії трудового договору позивача обумовлювався саме виходом на роботу основного працівника, а не досягненням дитиною основного працівника трирічного віку. 30 жовтня 2018 року ОСОБА_2 подала заяву, в якій просила дозволу приступити до роботи у зв`язку з достроковим виходом з відпустки для догляду за дитиною з 07 листопада 2018 року. Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 31 жовтня 2018 року № 341-к ОСОБА_2 надано дозвіл приступити до роботи провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 07 листопада 2018 року у зв`язку з достроковим виходом з відпустки для догляду за дитиною. Тобто строк дії трудового договору, укладеного з ОСОБА_1 , сплинув, та роботодавець поставив вимогу про його припинення. Тому строк дії трудового договору позивача закінчився 06 листопада 2018 року. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 березня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що ні в заяві про переведення, ні в наказі від 23 квітня 2018 року не зазначено про те, що ОСОБА_1 погодився працювати лише до дня фактичного виходу постійного працівника з відпустки. В наказах № 136-к та № 140-к немає вказівки на те, що період відпустки може бути закінчений фактичним виходом на роботу постійного працівника, і що саме ця обставина є підставою для звільнення позивача з тимчасової посади. Суди не звернули уваги на те, що він був штатним працівником Маріупольського міського центру зайнятості, який є підрозділом Донецького обласного центру зайнятості, а тому строковий трудовий договір в письмовій формі з ним не укладався. Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначав те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема актів від 23 квітня та від 06 листопада 2018 року про відмову від ознайомлення з витягами з наказів, використання яких взагалі не передбачено КЗпП України. Ці акти ОСОБА_1 вважає підробленими, а також зазначає, що його не було ознайомлено з повними текстами наказів від 23 квітня 2018 року № 136-к та від 06 листопада 2018 року № 347-к. Також позивач вказував на помилковість висновку судів про те, що якщо основний працівник виявив бажання достроково припинити свою відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, то строк дії строкового трудового договору, який було обумовлено часом настання певної події (на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку основного працівника) вважається припиненим.
У листопаді 2020 року Донецький обласний центр зайнятості подаввідзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними та обґрунтованими, оскільки обставини, на які посилався позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
06 листопада 2020 року справа № 264/5235/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що наказом Донецького обласного центру зайнятості від 17 серпня 2004 року № 231-к ОСОБА_1 призначений на посаду головного спеціаліста інспекції по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення Донецького обласного центру зайнятості.
Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 18 червня 2014 року № 221-к ОСОБА_1 переведений на посаду головного спеціаліста-юрисконсульта юридичного відділу Маріупольського міського центру зайнятості.
Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 02 березня 2015 року № 62-к у зв`язку із змінами істотних умов праці ОСОБА_1 за переведенням призначений на посаду провідного юрисконсульта юридичного відділу Маріупольського міського центру зайнятості.
Наказом директора Донецького обласного центру зайнятості від 23 травня 2017 року № 140-к провідному фахівцю з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості ОСОБА_2 надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 29 травня 2017 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Підставою для відпустки ОСОБА_2 стала її заява від 18 травня 2017 року, згідно з якою вона просила надати їй відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 29 травня 2017 року до 28 березня 2020 року.
20 квітня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву на ім`я директора Донецького обласного центру зайнятості Рибалко В. М., в якій просив перевести його на посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 23 квітня 2018 року тимчасово, на період відпустки для догляду за дитиною постійного працівника ОСОБА_2 .
Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 23 квітня 2018 року № 136-к ОСОБА_1 переведений на посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості тимчасово, на період відпустки для догляду за дитиною постійного працівника ОСОБА_2 з 23 квітня 2018 року.
Згідно з актом Маріупольського міського центру зайнятості від 23 квітня 2018 року ОСОБА_1 відмовився від підпису про ознайомлення з наказом від 23 квітня 2018 року № 136-к.
30 жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Донецького обласного центру зайнятості із заявою, в якій просила дозволу приступити до роботи у зв`язку з достроковим виходом з відпустки для догляду за дитиною з 07 листопада 2018 року.
Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 31 жовтня 2018 року № 341-к ОСОБА_2 надано дозвіл приступити до роботи провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 07 листопада 2018 року у зв`язку з достроковим виходом з відпустки для догляду за дитиною.
Наказом Донецького обласного центру зайнятості від 06 листопада 2018 року № 347-к ОСОБА_1 звільнено з посади провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського міського центру зайнятості з 06 листопада 2018 року, у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП Укаїни).
Згідно з актом Маріупольського міського центру зайнятості від 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом від 06 листопада 2018 року № 347-к.
06 листопада 2018 року у відповідь на заяву ОСОБА_1 . Донецький обласний центр зайнятості направив позивачу трудову книжку, що підтверджується експрес-накладною Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова пошта» від 06 листопада 2018 року № 59000376386365.
Із персональної картки Мангушського районного центру зайнятості № 057319011400001 встановлено, що ОСОБА_1 з 14 січня 2019 року перебуває на обліку в центрі зайнятості та має статус зареєстрованого безробітного. В розділі 3 персональної картки «Інформація про останній вид зайнятості» зазначено Маріупольський міський центр зайнятості, дата припинення останнього виду зайнятості - 06 листопада 2018 року, причина припинення - пункт другий статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно з частиною другою статті 8 Конституції України передбачено, що звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод громадян, на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Підставою для укладення строкового трудового договору є заява працівника про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу за строковим трудовим договором, а також строк, протягом якого він працюватиме.
При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється за погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).
Строк, на який працівник наймається на роботу, обов`язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин.
Таким чином, порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором такий самий, як і за безстроковим. Але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений як у заяві працівника про прийняття на роботу, так і в наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформлюється цей трудовий договір.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про відпустки» після закінчення відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Вказана норма також узгоджується із частиною третьою статті 179 КЗпП України якою передбачено, що за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.
Результат аналізу зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що отримання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є правом особи, яке вона може реалізувати шляхом дострокового припинення відпустки у будь-який час до досягнення дитиною трирічного віку.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 243/2206/19 (провадження № 61-16935св19).
Встановивши, що 23 квітня 2018 року ОСОБА_1 призначено на посаду провідного фахівця з питань зайнятості відділу взаємодії з роботодавцями Маріупольського центру зайнятості на умовах строкового трудового договору - на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку постійного працівника, цей строк узгоджено сторонами, а 30 жовтня 2018 року постійний працівник ОСОБА_2 подала заяву про достроковий вихід з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 07 листопада 2018 року, тобто строк дії трудового договору, укладеного між сторонами, сплинув (однією зі сторін було поставлено вимогу про його припинення), строк дії трудового договору позивача закінчився 06 листопада 2018 року.
Враховуючи наведені норми законодавства, обставини справи та беручи до уваги безумовне право ОСОБА_2 на повернення після відпустки для догляду за дитиною на своє місце роботи (посаду), суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що відповідач правомірно звільнив ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору.
У зв`язку з цим не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що ні в заяві про переведення, ні в наказі від 23 квітня 2018 року не зазначено про те, що ОСОБА_1 погодився працювати лише до дня фактичного виходу постійного працівника з відпустки.
Водночас колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що позивач не заперечував факту виникнення строкових трудових відносин між сторонами, у зв`язку з чим 23 квітня 2018 року було прийнято наказ про прийняття його на роботу, тим більше свою волю на укладення строкового трудового договору ОСОБА_1 уже виявив, коли написав заяву від 20 квітня 2018 року про прийняття на роботу за строковим трудовим договором, зазначивши у ній, що просить прийняти його на роботу «на період відпустки для догляду за дитиною постійного працівника ОСОБА_2 ».
Доводи касаційної скарги про те, що законодавством не передбачено такого розпорядчого акта, як витяг з наказу, є безпідставним, оскільки згідно з пунктом 2 розділу 1 глави І «Загальні положення» Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, витяг - це засвідчена копія частини тексту службового документа. У зв`язку з тим що накази стосувалися не лише ОСОБА_1 , відповідач правомірно зробив з них витяги.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема актів від 23 квітня та від 06 листопада 2018 року про відмову від ознайомлення з витягами з наказів, також є безпідставними, оскільки ці документи є письмовими доказами, якими закон не забороняє встановлення спірних обставин, і ОСОБА_1 не довів факт підроблення зазначених актів. Крім того, законність звільнення позивача підтверджена іншими наявними у матеріалах справи доказами, яким надано належну правову оцінку. Відповідно до статті 400 ЦПК України Верховний Суд не здійснює переоцінку обставин, з яких виходив суд при вирішенні спору, оскільки повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі, що не належить до компетенції касаційного суду.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, й підстав для їх скасування немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 березня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко
