ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 грудня 2020 року м. Київ № 640/5006/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника Верховного Суду Семки М.О., у відсутність інших учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення суддівської винагороди,

установив:

02.03.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) з позовом до Держави в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить:

- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за січень, лютий та березень 2020 року із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

- стягнути з Держави Україна в особі ДКСУ за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040), на користь ОСОБА_1 126 118,72 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за січень та лютий 2020 року, а також 17 516, 75 грн - за березень 2020 року, з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що ненарахування та невиплата суддівської винагороди, виходячи з базового посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, порушує права позивача на отримання гідної суддівської винагороди у розмірі не меншому, ніж визначений при зайнятті посади судді.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.03.2020 прийнято позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та у справі відкрито провадження. Ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

10.04.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача - Верховного Суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому він заперечує проти заявлених позовних вимог ОСОБА_1 з посиланням на Закон України від 16.10.2019 №193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування» (далі - Закон №193-ІХ), який набрав чинності 07.11.2019 та яким внесено зміни до частини третьої статті від 02.06.2016 №1402-VІІІ «Про суд судоустрій та статус суддів» (далі - Закон №1402-VІІІ), а саме: передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

14.04.2020 до Окружного адміністративного суду міста Києва від ДКСУ надійшов відзив на на позовну заяву, у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача зазначив, що Казначейством жодних прав та інтересів позивача не порушено, оскільки будь які правовідносини з ним відсутні. Відтак, відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України та інших актів закон не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу діями інших суб`єктів.

У відповіді на відзив Верховного Суду ОСОБА_1 просить задовольнити позовні вимоги вважаючи доводи відповідача безпідставними, оскільки нарахування та виплата суддівської винагороди у зменшеному розмірі є неправомірною з боку Держави Україна.

У письмовій відповіді на відзив ДКСУ позивач зазначає про те, що воно є належним відповідачем у даній справі, оскільки ефективним способом захисту порушеного права на отримання суддівської винагороди, на думку позивача, буде її стягнення безпосередньо з Державного бюджету на рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040).

В судових засіданнях позивач та представники відповідача письмово викладені позиції підтримали.

Отже суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, встановив наступне.

07.11.2016 Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, у Касаційному цивільному суді - 30 одиниць.

За результатом оголошеного конкурсу Указом Президента України від 10.11.2017 №357/2017 «Про призначення суддів Верховного Суду» позивач призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд та 11.11.2017 склав присягу судді.

16.11.2017 позивач зарахований до штату Верховного Суду.

Рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28.05.2019 позивач обраний до Великої Палати Верховного Суду, де продовжує виконувати обв`язки судді до цього часу.

Від початку виконання обов`язків судді і до 06.11.2019 (включно) суддівська винагорода позивачу нарахована і виплачена, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Як вбачається із матеріалів справи, в кінці січня та лютого 2020 року позивач отримав розрахункові листки за січень та лютий 2020 року, де в якості базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а також за 5 робочих днів березня 2020 року.

Позивач, не погоджуючись із зазначеним розміром нарахованої суддівської винагороди, звернувся до суду з даним позовом.

Суд, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними і відповідно - підставою для притягнення таких суб`єктів до відповідальності.

Спірні правовідносини між сторонами у даній справі регулюються правовими нормами Закону №1402-VIII, чинними на день виникнення спору.

У силу приписів статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Статтею 135 Закону №1402-VIII встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь та роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пункт третій частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII у редакції від 08.08.2018 передбачав, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Разом з цим, Законом №193-ІХ внесено зміни до пункту третього частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, - цифри « 75» замінити цифрами « 55».

З матеріалів справи видно, що у період з 07.11.2019 по 11.03.2020 (що включає в себе період щодо якого виник спір у цій справі) позивачу нарахована суддівська винагорода у розмірі 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, що, на думку позивача, є порушенням конституційних гарантій незалежності судді.

Отже, виплата позивачу Верховним Судом розміру суддівської винагороди у зазначений період здійснена у розмірі, визначеному законодавцем у Законі №193-ІХ від 16.10.2019 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

З огляду на викладене, суд, вважає, що Верховний Суд, здійснив виплату суддівської винагороди позивачу у розмірі, визначеному законом станом на день її нарахування.

При цьому, суд підкреслює, що відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, і саме до виключних повноважень останньої належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України).

Суд враховує Положення Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998, якими визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (п. 6.4), та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17.11.2010 № (2010)12, в п. 54 якої зазначено, що: «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов`язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв`язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці».

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд при прийнятті рішення у цій справі враховує наступні правові позиції Європейського суду з прав людини, які наведені: в рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Заяви №29458/04 та №29465/04), де Суд вказав: «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (п. 23 цього рішення); в рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії», де Суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При вирішенні спірних правовідносин суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в ухвалі «Великода проти України» від 03.06.2014, в якій Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Відтак, в межах спірних правовідносин Верховний Суд діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з огляду на що відсутня його протиправна бездіяльність щодо виплати позивачу суддівської винагороди у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Щодо доводів позивача відносно неконституційності норми про зменшення суддівської винагороди позивача та посилання на рішення Конституційного Суду України, суд зазначає наступне.

Так, позивач робить посилання на рішення Конституційного Суду України від 03.06.2013 №3-рп/2013 (у справі №1-2/2013) щодо зміни умов виплати пенсій і щомісячного грошового утримання суддів у відставці, тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України №1402-VІІІ від 02.06.2016 у редакції Закону України №193-ХІІ від 16.10.2019.

Крім того, суд не може взяти до уваги і висновки, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (у справі №1-7/2018 (4062/15), оскільки обставини, викладені у ньому є відмінними від тих, що досліджені судом в межах даного спору.

Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Стаття 1 Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визначає, що Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд або Суд) є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 вказаного Закону до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому, суд враховує, що Конституційний Суд України рішенням від 11.03.2020 №4-р/2020 за конституційним поданням Пленуму Верховного Суду, визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

- частину першу статті 37, частину першу статті 94, пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX;

- пункти 4, 5, 6, 7, 9, 10 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №193-IX;

- частину третю статті 24, статтю 28-1, частину восьму статті 31, частину першу статті 42, частину третю статті 47, частину четверту статті 48 Закону України від 21.12.2016 №1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) зі змінами, внесеними Законом №193-IX.

У пункті 2 вказаного рішення Конституційний Суд України вказав на те, що положення Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, Закону №193-IX, Закону №1798-VIII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону №193-IX», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У пункті 3 цього ж рішення Конституційний Суд України вказано на те, що застосуванню підлягають відповідні положення Закону №1402-VIII в редакції до внесення змін Законом №193-IX, Закону №1798-VIII в редакції до внесення змін Законом №193-IX.

Також Конституційним Судом України рекомендовано Верховній Раді України невідкладно привести положення Закону №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, та Закону №1798-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX, у відповідність до цього рішення (пункт 5 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11.03.2020 у справі №4-р/2020).

Отже, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 Закон №1402-VIII не містить норми, по якій відповідачем нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода позивача у розмірі 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Таким чином, з огляду на відсутність ретроспективної дії рішення Конституційного Суду України, суд не може застосувати до спірних відносин редакцію законодавства, яке відновило свою дію лише після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 (Закон №1402-VIII).

У зв`язку із наведеним, слід врахувати, що законодавством не передбачено права адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів влади, які реалізуються відповідними суб`єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами.

Відтак, висновки позивача про неправомірність дій Верховного Суду щодо виплати у січні, лютому та частково у березні 2020 року йому суддівської винагороди у розмірі, визначеному частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII у редакції Закону №193-ІХ є необґрунтованими.

З огляду на викладене та встановлені обставини у справі, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати йому суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Вимога позивача про стягнення з ДКСУ за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040) на його користь 126 118,72 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за січень та лютий 2020 року, а також 17 516, 75 грн - за березень 2020 року, з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З урахуванням наведеного у сукупності суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимим доказами факт порушення його прав та охоронюваних законом інтересів в межах спірних правовідносин, в той час, як відповідачем, як суб`єктом владних повноважень виконано, покладений на нього обов`язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Держави в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення суддівської винагороди, - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено 14.12.2020.

Суддя О.М. Чудак