open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

УХВАЛА

19 листопада 2020 року

Київ

справа №9901/359/20

адміністративне провадження №П/9901/359/20

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Ханової Р.Ф. перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Кабінет Міністрів України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

16 листопада 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач у справі) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича (далі - Президент України, відповідач у справі), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Президента України, яка полягає в тому, що ним не виконується пункт 3.2 рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року, а саме - не зупинено дію пунктів 10, 15 постанови Кабінету міністрів України №641 від 22 липня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із подальшими змінами (в діючій редакції) із одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

- зобов`язати відповідача у справі зупинити дію пунктів 10, 15 постанови Кабінету міністрів України №641 від 22 липня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із подальшими змінами (в діючій редакції) із одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначає, що йому, як громадянину України, Конституцією України гарантовані, поміж іншими, наступні права: право на свободу пересування (стаття 33), право на свободу мирних зібрань (стаття 39), право на проведення і участь у релігійних заходах (стаття 35), право на свободу підприємницької діяльності (стаття 42), право на достатній життєвий рівень (стаття 48), право на повагу до гідності людини (стаття 28).

Ці права, як зазначає позивач, є обмеженими внаслідок чинності карантинних обмежень, встановлених постановою Кабінету Міністрів України №641 від 22 липня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із подальшими змінами (в діючій редакції), зокрема позивачу заборонено перебування у громадських будівлях та спорудах без захисної маски чи респіратора, в тому числі виготовлених самостійно, що є обмеженням свободи пересування, заборонено проведення масових заходів, заборонено певні види підприємницької діяльності, зокрема, вночі і у вихідні дні, спотворено навчальний процес дитини у школі шляхом введення "дистанційного онлайн-навчання", заборонено здійснення планової медичної допомоги тощо.

ОСОБА_1 звертає увагу на тому, що 28 серпня 2020 року Конституційним Судом України постановлено обов`язкове для виконання на території України остаточне і таке, що не підлягає оскарженню, рішення №10-р/2020, яке набуло чинності, і в пункті 3.2 якого зазначено: « 3.2. Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.».

Позивач у справі зазначає, що враховуючи, що чинні карантинні обмеження прав і свобод, встановлені Конституцією України, які запроваджені неконституційною - постановою Кабінету Міністрів України №641 від 22 липня 2020 року, Президент України, який відповідно статті 102 Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, повинен був, відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції України, зупинити дію окремих положень постанови Кабінету Міністрів України №641 від 22 липня 2020 року, які містять невідповідність Конституції України в аспекті, визначеному пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України, та звернутися до Конституційного Суду України з відповідними зверненнями

ОСОБА_1 акцентує увагу на тому, що саме бездіяльність Президента України в аспекті виконання покладених на нього Конституцією України повноважень є чинником, який дозволяє в Україні відбуватись зазначеним порушенням конституційного правопорядку. Така бездіяльність Президента України, як гаранта, є протиправною по відношенню до позивача і до інших людей в Україні.

Ознайомившись із матеріалами позовної заяви, Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частина друга статті 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Право на звернення до суду за практикою Європейського суду з прав людини не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду (§ 44 рішення у справі «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany», заява № 42527/98).

Ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень має здійснюватися з урахуванням повноцінної реалізації права на доступ до правосуддя. У частині обрання способу захисту порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, на підставі практики Європейського суду з прав людини важливо, щоб право доступу до суду не обмежувалося таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець, а також щоб подібне обмеження переслідувало легітимну мету та існувала розумна пропорційність між використаними засобами та поставленою метою (§§ 53, 69 рішення у справі «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany»).

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів, які мають своїм завданням справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.)

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень.

Питання предметної юрисдикції адміністративних судів унормовано, окрім іншого, статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України, за приписами частини першої якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; <…>.

Частиною другою цієї ж статті встановлено перелік справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів. За цією статтею такими справами є ті, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

З аналізу вищенаведених положень вбачається, що Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень саме управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Поряд із загальними правилами провадження в адміністративних справах у суді першої інстанції, Кодекс адміністративного судочинства України встановлює певні особливості провадження для окремих категорій справ, як-от справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Особливості провадження у справах зазначеної категорії визначено статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України. За частиною першою цієї статті встановлені нею правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; 2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; <…>.

При розмежуванні підсудності адміністративних справ про оскарження правових актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, і при вирішенні питання щодо можливості застосування спеціальних правил Кодексу адміністративного судочинства України, передбачених для розгляду цієї категорій спорів, визначальними є характер спірних правовідносин.

Щодо вимоги позивача стосовно визнання протиправною бездіяльності Президента України, яка полягає в тому, що ним не виконується пункт 3.2 рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року Суд звертає увагу на наступному.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України. Зазначене положення Закону узгоджується з положенням статті 147 Конституції України.

Статтею 150 Конституції України встановлено, що до повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України;

3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України.

Статтею 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено, що Суд ухвалює рішення, надає висновки, постановляє ухвали, видає забезпечувальні накази. Акти з питань, не пов`язаних із конституційним провадженням, Суд ухвалює у формі постанови.

Згідно статті 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Аналіз статті 89 Закону України «Про Конституційний Суд України» свідчить про те, що рішення Суду містить: 1) вступну частину; 2) описову частину; 3) мотивувальну частину із зазначенням положень Конституції України, відповідно до яких Суд обґрунтовує своє рішення; 4) резолютивну частину. При цьому саме в резолютивній частині зазначається акт (його окремі положення), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень) або ж офіційне тлумачення положення Конституції України, щодо якого було подано конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумачення Конституції України.

Відповідно до статті 97 Закону України «Про Конституційний Суд України» Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку. Суд може вимагати від відповідних органів письмове підтвердження виконання рішення, додержання висновку.

Главою 7 Регламенту Конституційного Суду України, затвердженого постановою Конституційного Суду України №1-пс/2018 від 22 лютого 2018 року встановлено порядок виконання рішень та додержання висновків Суду.

Відповідно до параграфів 77-78 Регламенту Суд здійснює моніторинг стану виконання рішень та додержання висновків Суду. Збирання інформації про стан виконання рішень та додержання висновків Суду, узагальнення практики виконання актів Суду за результатами конституційного провадження здійснює Секретаріат у порядку, визначеному розпорядженням Голови Суду.

Суд на засіданні вирішує питання, пов`язані з невиконанням рішень та недодержанням висновків Суду, за наслідками моніторингу стану виконання рішень та додержання висновків Суду. Суд може звернутися з письмовим запитом до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з метою отримання інформації, відповіді на запитання або роз`яснення про дії (заходи), спрямовані на виконання рішень та додержання висновків Суду. У запиті зазначається строк для надання відповіді. Якщо надана органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами інформація за письмовим запитом Суду свідчить про невиконання рішень, недодержання висновків Суду, а також якщо за результатами моніторингу стану виконання рішень, додержання висновків Суду наявна інформація про невиконання рішень, недодержання висновків Суду, Суд на засіданні вирішує питання про вжиття заходів щодо притягнення посадових осіб до кримінальної відповідальності за умисне невиконання ними рішення Суду або умисне недодержання ними висновку Суду, а також про включення відповідної інформації до щорічної інформаційної доповіді Суду.

Аналіз зазначених вище норм свідчить про те, що вирішення питання щодо бездіяльності будь-якого суб`єкта, яка полягає у невиконанні рішень, недодержанні висновків Конституційного Суду України входить до саме компетенції Конституційного Суду України. Суди загальної юрисдикції не наділені повноваженнями вирішувати спори щодо бездіяльності, яка полягає у невиконанні рішень, недодержанні висновків Конституційного Суду України.

Крім того, Суд зазначає, про те, що пункт 3.2 мотивувальної частини рішення №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року пов`язаний з мотивуванням правової позиції Конституційного Суду України, але не містить обов`язкових до виконання вказівок, які за правилами нормопроєктувальної техніки наведені в резолютивній частині відповідного рішення.

Водночас Конституційний Суд України в пункті 1 резолютивної частини вказаного Рішення визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами;

- абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"» від 13 квітня 2020 року № 553-IX.

Пункт 2 резолютивної частини Рішення визначає, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно з пунктом 3 резолютивної частини Конституційний Суд України закрив конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу шостого пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» від 20 травня 2020 року № 392, пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов`язаних із самоізоляцією, затвердженого цією постановою, на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» у зв`язку з втратою чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого були порушені питання відповідності Конституції України.

Таким чином, пункти 10, 15 постанови Кабінету міністрів України №641 від 22 липня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із подальшими змінами (у чинній редакції) не були предметом оцінки Конституційним Судом України.

Щодо вимоги позивача стосовно зобов`язання Президента України зупинити дію пунктів 10, 15 постанови Кабінету міністрів України №641 від 22 липня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» із подальшими змінами (в діючій редакції) із одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності Суд звертає увагу на наступному.

Статтею 102 Конституції України встановлено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Статтею 106 Конституції України визначенні повноваження Президента України, зокрема, відповідно до пункту 15 Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Наведені приписи Конституції України надають Президенту як главі держави дискреційне (самостійне) право на вирішення кола питань в межах закону. Тобто дискреційні повноваження дають можливість на власний розсуд (без узгодження) визначати зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів рішення.

Відтак Президент України наділений правом самостійно визначати необхідність зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності, на думку саме Президента України, Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності

Зважаючи на конституційний статус Президента України, як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, його участь у вирішенні питання щодо зупинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції є юридичною формою реалізації його повноважень у сфері конституційних правовідносин.

Зміст наведених вище нормативних і правотворчих положень в контексті заявлених вимог дає суду підстави вважати, що існують (можуть існувати) спірні правовідносини, на які юрисдикція адміністративних судів не поширюється, або можуть скластися (виявитися) такі правові ситуації, в яких захист стверджувальних порушень прав чи інтересів може вимагати інших юрисдикційних (не виключено й позасудових) форм захисту.

З позицій верховенства права та законності незгода позивача з рішенням Президента України щодо не зупинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності не може бути підставою для втручання Верховного Суду в здійснення дискреційних функцій зазначеного суб`єкта владних повноважень.

З огляду на наведене Суд дійшов висновку, що положення частини першої статті 2, підпункту 2 частини першої статті 4, частини першої статті 5, частин першої, другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 266 цього Кодексу слід розуміти так, що у порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть оскаржуватися тільки ті правові акти, дії чи бездіяльність, зокрема, Президента України, які прийнято /вчинено/допущено у правовідносинах, у яких Президент України реалізовує свої владні (управлінські) повноваження.

Наведене узгоджується з легітимною метою реалізації повноважень Президента України як глави держави, зокрема, у відносинах, пов`язаних із забезпеченням санітарного та епідемічного благополуччя, а також установленням Кабінетом Міністрів України відповідно до закону карантинно-обмежувальних заходів на території виникнення та поширення інфекційних хвороб та уражень людей.

Пропорційність обмежень названих функцій суб`єктів владних повноважень не може бути предметом оцінки в межах заявленого позову, оскільки незгода позивача з рішенням Президента України щодо не зупинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності не є і не може бути підставою для того, щоб у порядку адміністративного судочинства зобов`язувати відповідача прийняти протилежне рішення.

За правилами пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

При цьому, поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, про що зазначала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 березня 2018 року у справі №П/9901/135/18 (провадження №11-70сап18), від 31 січня 2019 року у справі №9901/56/19 (адміністративне провадження №П/9901/56/19), від 27 червня 2019 року у справі №9901/920/18 (провадження №11-1455заі18).

Керуючись статтями 22, 170, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Кабінет Міністрів України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її прийняття.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

_____________

Р.Ф. Ханова

Суддя Верховного Суду

Джерело: ЄДРСР 92972503
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку