ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/18542/19 Суддя першої інстанції: Амельохін В.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2020 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача - Степанюка А.Г.,

суддів - Губської Л.В., Епель О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на прийняте у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - Відповідач, Апарат ВР України) про:

- зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 142,5 днів щорічної відпустки;

- зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку;

- стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 75 000 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2020 року позов задоволено частково:

- зобов`язано Апарат ВР України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 142,5 днів щорічної відпустки;

- зобов`язано Апарат ВР України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку;

- стягнуто з Апарату ВР України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 тис. грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, якими такі виплати передбачені. Підкреслив, що відсутність бюджетних асигнувань на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону, у той час як обмежень щодо виплати такої компенсації у випадку відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України чинним законодавством не встановлено. Крім того, зауважив, що належний розрахунок суми компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки має здійснювати Відповідач. Окремо наголосив на тому, що сам факт невиплати Позивачу компенсації вже є свідченням заподіяння йому моральної шкоди, розмір якої з урахуванням фактичним обставин справи складає 5 000,00 грн.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свою позицію обґрунтовує тим, що, по-перше, належним відповідачем у цій справі має бути не Апарат ВР України, а народний депутат України Новак Н.В., позаяк саме останній є роботодавцем ОСОБА_1 , по-друге, лише у ході підготовки відзиву на позов було встановлено факт проходження ОСОБА_1 військової служби у Збройних Силах України у період з 22.03.2014 року по 11.03.2015 року, що свідчить про порушення порядку обліку праці вказаної особи та наявність ознак корупційного правопорушення, по-третє, на момент звільнення Позивача економія фонду оплати праці була відсутня, а розрахунок з останнім проведено у повному обсязі, по-четверте, невиплата компенсації за невикористану відпустку відбулася не з вини Апарату ВР України, по-п`яте, Позивачем не надано розрахунків належної до стягнення суми, що додаткового свідчить про відсутність підстав для задоволення позову, по-шосте, жодних доказів заподіяння моральної шкоди ОСОБА_1 останнім не надано.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.08.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свою позицію обґрунтовує тим, що роботодавцем помічника-консультанта народного депутата України є саме Апарат ВР України, на нього поширюються всі гарантії, визначені трудовим законодавством, а відтак відсутність бюджетного асигнування не звільняє Відповідача від обов`язку виплатити Позивачу гарантовану законом суму компенсації за невикористані відпустки.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2020 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги Апарату ВР України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, розпорядженням першого заступника керівника Апарату ВР України від 11.05.2016 року №1525-к ОСОБА_1 було переведено на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час її депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (а.с. 39).

На підставі розпорядження першого заступника керівника Апарату ВР України від 27.08.2019 року № 1305-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 29.08.2019 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП України) та проведено виплату компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки згідно статті 19 Закону України «Про відпустки» в межах наявної економії фонду оплати праці народного депутата України відповідно до ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (а.с. 40).

У свою чергу, 05.09.2019 року ОСОБА_1 звернувся до першого заступника керівника Апарату ВР України із заявою, в якій просив, зокрема, відповідно до приписів чинного законодавства виплатити йому при звільненні грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної і додаткової відпустки, надавши при цьому інформацію про кількість невикористаних днів основної та додаткової щорічних відпусток (а.с. 11).

Листом від 13.09.2019 року №18/10-432 Відповідач надав Позивачу витяг з розпорядження від 27.08.2019 року №1305-к, в якому зазначено, що ОСОБА_3 не використано 142,5 календарних днів основної відпустки (а.с. 12).

На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ст. ст. 47, 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України, ст. 23 Цивільного кодексу України, ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України», ст. 2 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 2, 4, 24 Закону України «Про відпустки», а також ряду підзаконних актів, суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що Відповідач був зобов`язаний виплатити Позивачу компенсацію невикористаної відпустки, а несвоєчасний розрахунок при звільненні тягне за собою обов`язок роботодавця з виплати середнього заробітку за час затримки такого розрахунку та є також підставою для стягнення на користь особи моральної шкоди.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Згідно п. 1 розд. І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 року № 769 (далі - Положення №769) Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Приписи пп. 23 п. 7 розд. ІІІ Положення №769 визначають, що у сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що Позивач був прийнятий та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України саме розпорядженнями Апарату ВР України, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах саме із Апаратом ВР України, а не із народним депутатом України.

Аналогічна позиція щодо застосування наведених правових норм викладена Верховним Судом у постанові від 27.03.2019 року у справі № 757/9144/16-ц.

У свою чергу, частиною 6 статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Разом з тим, судовою колегією враховується, що відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Проте, ні Законом України «Про статус народного депутата України», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання проведення повного розрахунку при звільненні помічника-консультанта народного депутата України. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з патронатної служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 року у справі № 822/3307/17, від 30.04.2020 року у справі №817/1517/17.

У статті 94 КЗпП України закріплено, що заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Положеннями статті 2 Закону України «Про оплату праці» врегульовано питання складових заробітної плати, до яких належать:

- основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;

- додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій;

- інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до пп. 2.2.12 п. 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженою наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 року № 5, суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час.

Згідно ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Аналогічні норми закріплені у ст. 24 Закону України «Про відпустки».

Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що помічники-консультанти народного депутата України, на яких поширюється дія Закону України «Про статус народного депутата України», мають право на отримання передбачених законодавством виплат, зокрема одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації за невикористану відпустку.

Водночас, всупереч наведених вище норм, як було встановлено раніше, зазначені види виплат Позивачу при його звільненні проведені Відповідачем не були, що призвело до порушення його майнових прав та конституційної гарантії оплати праці.

Доводи Апелянта про те, що умови проходження державної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки їх безпосереднім роботодавцем та керівником є народні депутати, а Апарат ВР України здійснює лише документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між ними, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки як було встановлено вище, ОСОБА_1 було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВР України.

При цьому посилання Відповідача в апеляційній скарзі на те, що фінансове забезпечення помічників-консультантів народного депутата є можливим виключно у межах коштів, виділених за бюджетними призначеннями, і що Апарат ВР України не може брати на себе фінансові зобов`язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України поза межами таких коштів, судова колегія оцінює критично, оскільки відсутність фінансових ресурсів не може бути підставою для позбавлення особи права на отримання законодавчо гарантованих виплат.

Аналогічна позиція щодо спірних правовідносин викладена й у постанові Верховного Суду 27.03.2019 року у справі № 757/9144/16-ц.

Згідно висновків Європейського Суду з прав людини, викладених у рішеннях від 08.11.2005 року у справі «Качко проти України», від 27.07.2004 року у справі «Ромашов проти України», від 04.04.2006 року у справі «Шевченко проти України», реалізація особою права, що пов`язано з отриманням бюджетних коштів та базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними.

Крім того, Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Також Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 року №5-рп/2002, від 17.03.2004 року №7-рп/2004, від 01.12.2004 року №20-рп/2004, від 09.07.2007 року №6-рп/2007 неодноразово наголошувалося на неможливості ставлення гарантованих законом виплат, пільг тощо в залежність від видатків бюджету.

Твердження Апелянта про те, що лише у ході підготовки відзиву на позов було встановлено факт проходження ОСОБА_1 військової служби у Збройних Силах України у період з 22.03.2014 року по 11.03.2015 року, що свідчить про порушення порядку обліку праці вказаної особи та наявність ознак корупційного правопорушення, колегія суддів відхиляє, позаяк указані обставини жодним чином не нівелюють обов`язок Апарату ВР України із здійснення виплати компенсації невикористаної відпустки звільненому помічнику-консультанту народного депутата України, якого було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування Відповідача.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що саме в Апарату ВР України, а не народного депутата України, виникає обов`язок із здійснення звільненому помічнику-консультанту ОСОБА_1 виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, що гарантовано трудовим законодавством, а відсутність виділених на це бюджетних асигнувань не може ставити у залежність реалізацію особою такого права.

При цьому суд першої інстанції вірно зауважив, що питання розрахунку належної до виплати суми компенсації належить до виключної компетенції Апарату ВР України, у зв`язку з цим доводи Апелянта про те, що незазначення такої суми ОСОБА_1 у позовній заяві є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, є безпідставними.

Судова колегія також вважає за необхідне підкреслити, що оскільки наведеними вище нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, то, як вже було підкреслено вище, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.

Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.

При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18, від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18, від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19.

Судова колегія зауважує, що у даному випадку вина Апарату ВР України полягала саме у затримці здійснення остаточного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні останнього відповідно до розпорядження від 27.08.2019 року №1305-к.

Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з Позивачем не було проведено Відповідачем на момент вирішення цієї справи, то колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення указаної частини позовних вимог.

Щодо висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з Апарату ВР України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн., судова колегія з урахуванням доводів апеляційної скарги, вважає за необхідне зазначити таке.

Як вбачається із змісту позовної заяви, в обґрунтування вимог про стягнення з Відповідача моральної шкоди Позивач зазначив, що звільнення з посади відбулося напередодні навчального року, останній має двох неповнолітніх дітей та розраховував на виплату спірної компенсації для підготовки дітей до навчання. Разом з тим, через непроведення такого розрахунку ОСОБА_1 довелося докладати значних додаткових зусиль для організації життя.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009 року Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

Згідно ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, Позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

Наведений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.08.2020 року у справі № 804/871/16.

За таких обставин, обґрунтовуючи висновки щодо часткового задоволення вимог про стягнення моральної шкоди суд першої інстанції з урахуванням встановлених обставин безпідставності невиплати Відповідачем Позивачу компенсації невикористаної відпустки прийшов до правильного висновку про потребу від ОСОБА_1 додаткових зусиль по організації свого побуту та побуту членів його сім`ї, що саме по собі є свідченням заподіяння душевних страждань.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Апарату Верховного Ради України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Суддя-доповідач А.Г. Степанюк

Судді Л.В. Губська

О.В. Епель

Повний текст постанови складено « 16» листопада 2020 року.