ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
15 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 826/20221/16
Провадження № 11-1459апп18
за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважених осіб Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» Соловйової Наталії Анатоліївни, ОСОБА_7, Славкіної Марини Анатоліївни, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (на сьогодні Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»), Кабінету Міністрів України (як процесуального правонаступника Міністерства фінансів України), Публічного акціонерного товариства «Укргазбанк», про визнання протиправними та скасування рішень, поворот їх виконання
за касаційними скаргами Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року (судді Аблов Є. В., Літвінова А. В., Мазур А. С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (судді Мєзєнцев Є. І., Файдюк В. В., Чаку Є. В.)
1. У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому з урахуванням заяв про зміну позовних вимог просили:
визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами Національного банку України (далі Комісія) від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі ПАТ «КБ «Приватбанк») особами;
визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі уповноважена особа Фонду, Фонд відповідно) Соловйової Н. А. від 20 грудня 2016 року № 22 у частині, що стосується прав та інтересів позивачів щодо зупинення/блокування/припинення чи будь-якого іншого обмеження здійснення видаткових (витратних) готівкових та/або безготівкових операцій за депозитними чи будь-якими іншими рахунками, відкритими у ПАТ «КБ «Приватбанк»;
визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Приватбанк» від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 101/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;
визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 100/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Славкіної М. А., та ОСОБА_3, від імені якого діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;
визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 102/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_4, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;
визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особи Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_5, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;
визнати нечинними з моменту укладення договір про придбання акцій та акт приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 92/2016, укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду Славкіна М. А., та ОСОБА_6, від імені якої діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7;
визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк» у частині, що стосується інтересів позивачів;
визнати нечинними з моменту укладання договір купівлі-продажу акцій банку та акт виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131, укладені між державою в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21 грудня 2016 року були власниками простих іменних акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду ОСОБА_7, в інтересах та за рахунок якої діяло Публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі ПАТ «Укргазбанк»), у частині, що стосується інтересів позивачів;
визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 про перерахування коштів повязаних з банком осіб у частині, що стосується прав та інтересів позивачів;
стягнути з ПАТ «КБ «Приватбанк»: ІНФОРМАЦІЯ_11 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 як ненараховані проценти за депозитами за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_3; ІНФОРМАЦІЯ_4 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_4; ІНФОРМАЦІЯ_7 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_8 як ненараховані проценти за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_5; ІНФОРМАЦІЯ_9 як основну суму списаного депозиту та ІНФОРМАЦІЯ_10 ненарахованих процентів за депозитом за період з 22 грудня 2016 року по 22 лютого 2017 року на користь ОСОБА_6, як поворот виконання: рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887 про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2891 про здійснення розрахунково-касового обслуговування під час тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Приватбанк»; договорів придбання акцій та актів приймання-передачі від 20 грудня 2016 року № 83/2016, № 92/2016,№ 100/2016, № 101/2016, № 102/2016, рішення Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2893 про погодження умов продажу неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Приватбанк»; договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобовязань від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131; наказу уповноваженої особи Фонду Соловйової Н. А. від 21 грудня 2016 року № 44 «Про перерахування коштів повязаних осіб» у частині, що стосується прав та інтересів позивачів.
2. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 травня 2017 року, яку залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 листопада 2017 року, позов задовольнив повністю.
3. Національний банк України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерство фінансів України із цими судовими рішеннями не погодилися та оскаржили їх до Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.
4. При цьому Національний банк України та ПАТ КБ «Приватбанк» у своїх касаційних скаргах, зокрема, ставили питання про закриття провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними і скасування у частині, що стосуються позивачів: наказів уповноваженої особи Фонду від 20 та 21 грудня 2016 року відповідно № 22 та № 44, рішень Виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887, 2891 та 2893; визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 101/2016, 100/2016, 102/2016, 83/2016, 92/2016 та актів приймання-передачі за цими договорами, а також договору купівлі-продажу акцій банку від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 та акта виконання зобовязань до зазначеного договору.
5. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалами від 10, 16 та 27 листопада 2017 року відкрив провадження за касаційними скаргами відповідно Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України.
6. На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до розгляду.
7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 грудня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у звязку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
8. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15 червня 2020 року касаційні скарги Національного банку України, ПАТ «КБ «Приватбанк» та Міністерства фінансів України задовольнила частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року скасувала; провадження в адміністративній справі № 826/20221/16 закрила; розяснила позивачам, що розгляд частини позовних вимог цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що вони мають право протягом 10 діб з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про передачу справи за встановленою юрисдикцією.
9. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
10. Вважаємо передчасними підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду висновки про неможливість ефективного відновлення стверджуваних порушених прав позивачів у порядку адміністративного судочинства та закриття провадження в адміністративній справі у частині позовних вимог, зокрема, про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами та стягнення на їх користь грошових коштів.
11. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка є загальною, при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин, водночас важливо врахувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, зміст та юридичну природу обставин у справі.
12. У даній справі позивачі оскаржували застосовану до них державою в особі уповноважених органів процедуру примусового позбавлення їх права власності на депозитні кошти у зв'язку із визнанням їх пов'язаними з банком особами, та просили відновити ці права шляхом стягнення цих коштів з банку.
13. За своєю правовою природою зазначена процедура є адміністративною, незважаючи на те, що її проведення оформлювалось не тільки владними рішеннями уповноважених державою органів, а й укладеними ними договорами, оскільки у цих відносинах державні органи владно керували поведінкою інших суб'єктів без їх волевиявлення.
14. У зв'язку із цим оскарження позивачами рішень та договорів, прийнятих (укладених) уповноваженими державою органами під час проведення ними зазначеної адміністративної процедури, та відновлення прав, порушених внаслідок її проведення, належить до компетенції адміністративних судів України.
15. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що основою виникнення спірних правовідносин стало рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами.
16. За Законом України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління (частина перша статті 2 цього Закону). Однією з його функцій є здійснення банківського нагляду та контролю (стаття 7 названого Закону).
17. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, банківський нагляд система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.
18. За статтею 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.
19. Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати повязаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у пунктах 19 частини першої цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших звязків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається повязаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком не доведе протилежного.
20. Постановою Правління Національного банку України від 12 травня 2015 року № 315 затверджено Положення про визначення пов'язаних із банком осіб (далі Положення).
21. Згідно з пунктом 1 глави 1 розділу II Положення банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та з урахуванням цього Положення.
22. Відповідно до пунктів 1, 2, 5, 7 глави 2 розділу ІІ цього ж Положення Національний банк України може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог статті 52 згаданого Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Національний банк України може визначати пов'язаною з банком особу, використовуючи одну або декілька ознак одночасно.
23. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія. Національний банк України приймає рішення про визначення юридичної або фізичної особи повязаною з банком особою кожного разу, коли Національний банк України виявляє підстави для цього. Визначення особи не повязаною з банком не перешкоджає наступному визначенню такої особи повязаною, якщо для цього виникають підстави.
24. Якщо банк доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то відповідне рішення Комісії скасовує/змінює Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Якщо банк не доведе, що особа не є пов'язаною з банком, то Комітет залишає рішення Комісії без змін.
25. Національний банк України має право за невиконання банком рішення Національного банку України щодо визначення фізичних та/або юридичних осіб пов'язаними з банком особами застосувати до банку відповідні заходи впливу.
26. Варто зауважити, що рішення про визначення особи повязаною з банком впливає на обсяг її прав та встановлює для неї додаткові обмеження, зокрема: угоди, укладені банком із повязаними з банком особами на умовах, що не є поточними ринковими умовами, визнаються недійсними з моменту їх укладення (частина шоста статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для погашення цією особою будь-яких зобовязань перед повязаною з банком особою; придбання активів повязаної з банком особи, за винятком продукції, що виробляється цією особою; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних повязаною з банком особою (частина восьма зазначеної статті); Національний банк України має право встановлювати обмеження на операції банків із повязаними з банком особами (частина десята зазначеної статті); така особа не має права на отримання суми гарантованого державою вкладу (пункт 4 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), при визначенні у законі черговості та порядку задоволення вимог до неплатоспроможного банку вона як вкладник включається не до четвертої чи сьомої, а до девятої черги (частина перша статті 52 того ж Закону) та ін.
27. За загальним правилом, встановленим статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.
28. Водночас положеннями частини четвертої статті 52 цього ж Закону прямо передбачено, що рішення Національного банку України про визначення особи повязаною з банком особою може бути оскаржене до суду банком або відповідною особою.
29. Таким чином, Національний банк України у межах спірних правовідносин діє виключно на виконання передбачених наведеними правовими нормами публічно-владних управлінських функцій, а оспорюване рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105, яким позивачів визнано повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами, впливає на обсяг їх прав та обовязків і є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС.
30. За усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин, коли принаймні один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу, внаслідок чого ця особа зазнає порушення прав, свобод чи інтересів у межах публічно-правових відносин.
31. Беручи до уваги викладене, вважаємо, що позов у частині оскарження рішення про визначення позивачів повязаними з банком особами, яке наразі є основною передумовою виникнення спірних правовідносин (зокрема і втрати коштів, про що зазначають позивачі), підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства.
32. У постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про те, що спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
33. Зокрема зазначено, що банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, формує і подає до Національного банку України перелік таких осіб щомісяця. Якщо повязану з банком особу визначено такою на підставі рішення Комісії і перевірки операцій банків з такими особами, то за відсутності заперечень банку відповідна особа має бути включена банком до наступного щомісячного переліку повязаних з банком осіб. Рішення Комісії має обмежений термін дії воно використовується для включення банком особи в наступний щомісячний перелік повязаних з банком осіб. За своєю суттю це рішення Національного банку України є адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, зробленою за наслідками здійснення банківського нагляду. У постанові зауважено, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію щодо всіх позивачів незалежно від того, чи була до них застосована процедура обміну їх вимог до банку на акції банку, однак позивачі не позбавлені права посилатися на неправомірність прийняття рішення у частині, що стосується їх прав, як на підставу позову з позовними вимогами, які можуть бути предметом судового розгляду.
34. Таким чином, за наведеним у постанові висновком, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Комісії про визначення позивачів повязаними з банком особами взагалі не може бути предметом судового розгляду, оскільки за своєю суттю є не позовною вимогою, а підставою основної позовної вимоги, спрямованої на захист прав позивачів, яка відповідає їх дійсному прагненню одержати від ПАТ «КБ «Приватбанк» грошові кошти. Отже, позивачі вправі доводити відсутність у них статусу осіб, повязаних з банком, у певний період часу як підставу своїх вимог, посилаючись безпосередньо на частину першу статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги.
35. Вважаємо, що наведені у постанові мотиви не в повній мірі враховують положення зазначених вище правових норм, зміст яких дозволяє зробити однозначний висновок про те, що згадане рішення Комісії за своєю юридичною природою є рішенням субєкта владних повноважень у розумінні положень КАС, оскільки: його прийнято спеціальним уповноваженим субєктом на виконання публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, при цьому його прийняття обумовлює зміну обсягу прав позивачів та виникнення для них певних обмежень, воно є обовязковим і його невиконання банком зумовлює застосування Національним банком України до відповідного банку заходів впливу.
36. Так, за логікою постанови, банк самостійно виявляє повязаних з банком осіб, натомість рішення Комісії стосовно визначення особи повязаною з банком особою є за своєю суттю адресованою банку вказівкою доповнити відповідний перелік, водночас у випадку незгоди цієї особи з таким рішенням Комісії вона не може оскаржити до суду зазначене рішення, а має використовувати передбачені нормами Цивільного процесуального кодексу України способи захисту стверджуваних порушених майнових прав, доводячи відсутність у неї статусу повязаної з банком особи та посилаючись на неправомірність цього рішення як підставу позову.
37. Вважаємо зазначений висновок помилковим, оскільки у такому випадку втрачає сенс існування згаданої Комісії як колегіального органу, утвореного з метою визначення повязаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами, а також прийняття нею відповідних рішень.
38. Крім цього, наведений у постанові висновок прямо суперечить положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», якою передбачено право відповідного банку чи особи на оскарження рішення Національного банку України про визначення цієї особи повязаною з банком особою.
39. Слід зауважити, що запропонований підхід, за яким визначене законом право особи оскаржити рішення фактично тлумачиться як відсутність у неї такого права, спотворює зміст наведеної правової норми і тим самим порушує принцип правової визначеності, адже обумовлює непередбачуваність та незрозумілість правил її застосування для субєктів відповідних правовідносин.
40. До того ж слід наголосити на тому, що законність рішення субєкта владних повноважень обумовлюється не лише його змістом, а й потребою дотримання певних формальних вимог (наявність повноважень його ухвалювати, належний склад відповідного органу, дотримання процедури прийняття та ін.), тому позбавлення позивачів права обґрунтовувати позов, у тому числі й посиланням на ці обставини, суттєво звужує передбачене законом право на його оскарження.
41. Крім цього, особливістю розгляду справи в порядку адміністративного судочинства, на відміну від судочинства цивільного, є те, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 72 КАС у редакції, чинній на час розгляду і вирішення справи судами попередніх інстанцій, частина друга статті 77 КАС у чинній редакції), натомість наведений у постанові висновок про потребу перекладення тягаря доказування обставин відсутності статусу повязаних з банком осіб на позивачів також очевидно сприяє звуженню їх прав.
42. Отже, на нашу думку, у межах цього спору рішення Комісії від 13 грудня 2016 року № 105 у частині визнання позивачів повязаними з ПАТ «КБ «Приватбанк» особами слід оцінювати як самостійний предмет позову, що підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не суто як підставу захисту порушеного приватного (майнового) права.
43. При цьому, як убачається зі змісту касаційних скарг, особи, які їх подали, взагалі не ставлять під сумнів ані можливість судового оскарження згаданого рішення, ані юрисдикційну належність спору в цій частині позовних вимог.
44. З приводу посилань у постанові на те, що на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій оспорюване рішення Комісії вичерпало свою дію, варто зауважити, що суд перевіряє його законність на час його прийняття, а не на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, відтак у випадку визнання адміністративним судом протиправним і скасування цього рішення воно втрачає чинність з моменту його прийняття як незаконне. Натомість констатація судом відсутності у позивачів статусу повязаних з банком осіб без оскарження згаданого рішення Комісії як самостійної позовної вимоги не виключає можливості спричинення оспорюваним рішенням правових наслідків.
45. З урахуванням наведеного вище вважаємо також за потрібне зазначити, що наведений у постанові висновок про неможливість оскаржити згадане рішення Комісії в суді жодної юрисдикції не відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд).
46. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.
47. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
48. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
49. У пункті 50 рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (заява N 37878/02) ЄСПЛ нагадав свою практику, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду право порушити провадження у судах щодо прав та обов'язків цивільного характеру становить тільки один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Об'єднаного Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія A, №18, ст. 18, пункт 36). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), серія A, № 333-Б, ст. 42, пункт 36).
50. У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом.
51. У пункті 41 рішенні від 21 грудня 2017 року в справі «Фельдман та банк «Словянський» проти України» (заява № 42758/05) ЄСПЛ зазначив, що у випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обовязки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium) від 10 лютого 1983 року, серія А, № 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria) від 25 листопада 1994 року, серія А, № 295-В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року, серія А, № 335-А, пункт 40).
52. Також у рішенні від 13 листопада 2018 року у справі «Омельченки проти України» (заява N 45965/08) ЄСПЛ зазначив, що вже роз'яснив у своїй прецедентній практиці щодо України, що суперечливі приписи національних судів у визначенні юрисдикції по справі, у разі якщо це призвело до неможливості розгляду зазначеної справи по суті, прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду (пункт 15 рішення).
53. З урахуванням наведених висновків ЄСПЛ слід зазначити, що правила юрисдикції беззаперечно мають дотримуватися, втім наданий національним законодавством рівень доступу до суду як один з аспектів гарантій справедливого судочинства має залишатися достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві, тобто особа має право отримати вирішення спору судом.
54. Таким чином, на нашу думку, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду висновок щодо неможливості оскарження позивачами рішення Національного банку України про визначення їх повязаними з банком особами не відповідає ані положенням частини четвертої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ані наведеним висновкам ЄСПЛ щодо потреби існування в особи чіткої практичної можливості оскаржити дії (рішення), які становлять втручання у її права та необхідності контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» і забезпечує гарантії статті 6 Конвенції.
55. Беручи до уваги викладене, вважаємо помилковими висновки, підтримані більшістю суддів Великої Палати Верховного Суду, про потребу закриття провадження в адміністративній справі, оскільки стверджувані позивачами порушені права могли бути ефективно відновлені судом адміністративної юрисдикції.
56. Наразі сама собою спрямованість вимог особи на захист у кінцевому підсумку майнового інтересу особи вочевидь є недостатньою для визначення спору таким, що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
57. У рішенні від 21 грудня 2017 року від 21 грудня 2017 року в справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) у контексті суперечливості наведених національними судами висновків стосовно того, який суд мав юрисдикцію розглядати позов заявниці по суті, ЄСПЛ нагадав, що стаття 6 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією (пункти 19, 21).
58. У справі «Сутяжник проти Російської Федерації» (заява № 8269/02, рішення від 23 липня 2009 року) ЄСПЛ указав, що приймає той факт, що як принцип, правил юрисдикції слід дотримуватися. Однак при певних обставинах цієї справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку. Зрештою, за таких обставин справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, було непропорційною мірою, і повага до принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
59. На нашу думку, скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених по суті позовних вимог із закриттям провадження в адміністративній справі, не відповідає потребі ефективного та швидкого вирішення питань, повязаних із юрисдикцією, адже обумовлює розгляд справи спочатку судом іншої юрисдикції, що не може бути виправдано з огляду на існування практичної можливості відновлення прав позивачів судом у порядку адміністративного судочинства, про що зазначено вище, та часу, що минув від дня подання позовної заяви. Скасування рішень судів попередніх інстанцій наразі більшою мірою спрямоване на досягнення юридичного формалізму, ніж на виправлення важливої судової помилки.
60. Оскільки розгляд цієї справи відбувався частково в закритому судовому засіданні у звязку з необхідністю захисту наявної у справі інформації та документів, які містять банківську таємницю (відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), у тексті цієї окремої думки інформація про номери банківських рахунків, суми депозитів позивачів та суми відсотків за цими депозитами, підлягає заміні літерними або цифровими позначеннями.
61. Крім того, за змістом частини третьої статті 355 КАС якщо суддя-доповідач не згодний з постановою суду касаційної інстанції, постанова оформлюється іншим суддею.
62. Отже, суддям, які проголосували за відповідне рішення Великої Палати Верховного Суду, необхідно було б дотриматися вимог частини третьої статті 355 КАС та зазначити у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року суддю чи суддів, які оформили її текст.
Судді Великої Палати Верховного Суду В. В. Британчук Ю. Л. Власов Ж. М. Єленіна В. С. Князєв О. Б. Прокопенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
