ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц(провадження № 14-63цс20)
за позовом ОСОБА_1 до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області (далі - Магдалинівська РДА), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру), про визнання у порядку спадкування прав засновника селянського (фермерського) господарства та права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року у складі судді Ковальчук Т. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у складі колегії суддів Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.
28 грудня 2017 року рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, позовні вимоги задоволено частково: визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 право засновника Селянського (фермерського) господарства «СПАС» (далі - СФГ «СПАС») в обсязі, визначеному статутом, державна реєстрація якого проведена 30 червня 1998 року, номер запису 1 206 176 0000 000720. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що наявні правові підстави, передбачені статтями 191, 1218, 1258, 1261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтями 19, 23 Закону України «Про фермерське господарство», для визнання за позивачкою права засновника СФГ «СПАС», яке належало померлому ОСОБА_2 , у порядку спадкування за законом, оскільки ОСОБА_1 , його дружина, є єдиним спадкоємцем першої черги. Водночас суд вважав, що з урахуванням положень статей 182, 407, 1225 ЦК України, статей 92, 125, 126, 131, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України) немає підстав для задоволення позовної вимоги про визнання за позивачкою права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, оскільки між власником цієї земельної ділянки (держава) та головою СФГ «СПАС» не укладався договір щодо можливості передачі в порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта про право користування нею без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
23 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою змінила в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишила без змін.
При цьому Велика Палата Верховного Суду не погодилась ні з доводом позивачки про те, що її чоловік отримав спірну земельну ділянку в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, тому після смерті чоловіка вона може успадкувати зазначене право, ні з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства.
З посиланням на стан відповідного законодавства на момент смерті засновника СФГ «СПАС» Велика Палата Верховного Суду вважала, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2009-XII; тут і далі - у редакції, чинній на час створення СФГ «СПАС») право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому в такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем указаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
З огляду на зазначене для забезпечення єдності судової практики щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від:
- висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеного у його постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17, від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17 та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини;
- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства;
- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування земельною ділянкою як цією особою, так і фермерським господарством;
- висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц, про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року (далі - ЗК України 1990 року) у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно із частиною першою статті 55 цього Кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником і членами, спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Суди встановили, що ОСОБА_2 23 лютого 1998 року отримав державний акт на право постійного користування землею на підставі розпорядження Магдалинівської РДА від 19 серпня 1997 року № 666-р на земельну ділянку площею 37,2 га для ведення селянського господарства.
Статут СФГ «СПАС» затверджено головою селянського господарства 30 червня 1998 року та зареєстровано у Магдалинівській РДА 30 червня 1998 року № 342-р.
На час реєстрації Статуту членами СФГ зазначено у тому числі і ОСОБА_1 - дружину ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 голова СФГ ОСОБА_2 помер.
У даному випадку суди мали розглянути питання переходу права на земельну ділянку, яка давалася фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства у постійне користування до його спадкоємців (інших членів такого господарства).
Для вирішення вказаного питання необхідно розмежувати права фізичної особи - постійного користувача земельної ділянки, наданої для вказаних потреб, і права юридичної особи - фермерського господарства, яке фактично здійснює користування земельною ділянкою.
Необхідно зазначити, що правовідносини з виділення земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства виникли за дії Закону № 2009-XII та продовжувалися до смерті засновника СФГ «СПАС» до його смерті, тобто до 24 серпня 2015 року.
Отже, для врегулювання спірних правовідносин необхідно застосовувати як Закон № 2009-XII, так і Закон України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV), а також ЗК України 1990 року, ЗК України 2001 року, ЦК УРСР 1963 року та ЦК України 2003 року.
Відповідно до статті 2 Закону №2009-XII селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти
товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. На ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи
відповідно до законодавства України.
Згідно зі статтею 4Закону №2009-XII право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Земельні ділянки громадянам України для ведення
селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди.
Відповідно до статті 6 цього Закону для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів ріллі і 100 гектарів усіх земель, у місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, - 100 гектарів ріллі. Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, передбачених частиною першою цієї статті, визначають районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей ефективного використання наданих земель. Для створення раціональних за розмірами селянських (фермерських) господарств громадяни України, які ведуть таке господарство, можуть додатково орендувати земельні ділянки для виробничих цілей. Розмір земельної ділянки, що надається в оренду, обумовлюється договором оренди. Земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають.
Згідно зі статтею 29 Закону №2009-XII діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі: 1) рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності; 2) припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 ЗК України; 3) визнання селянського (фермерського) господарства неплатоспроможним (банкрутом); 4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.
Відповідно до статті 7 ЗК України 1990 року користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п`яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на
період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового
або довгострокового тимчасового користування. Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим. У постійне користування земля надається Радами народних
депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям.
За положеннями статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.
Згідно зі статтею 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних
депутатів.
Відповідно до статті 27 ЗК України 1990 року право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.
Пункт 5 частини першої цієї статті не поширюється на право користування землею громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, протягом трьох років з часу надання земельної ділянки.
Право користування землею може бути також припинено у
випадках, зазначених у статті 114 цього Кодексу.
Аналогічно вирішено питання про припинення СФГ «СПАС» у пункті 8.1 Статуту, затвердженого головою СФГ 30 червня 1998 року та зареєстрованого розпорядженням Магдалинівської РДА 30 червня 1998 року №342-р, у якому передбачено перелік випадків припинення діяльності СФГ, а саме: за рішенням членів, у випадках припинення права користування земельною ділянкою, передбачених статтею 27 ЗК України, визнання банкрутом та у випадку, якщо не залишається жодного члена ФГ або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність СФГ.
З названих нормативних актів та їх змісту можна зробити висновок, що правом постійного користування земельною ділянкою наділялася саме фізична особа, яка бажала здійснювати діяльність фермерського господарства.
Саме з намірами та діями фізичної особи пов`язувалися усі рішення, що приймалися щодо земельної ділянки.
Право постійного користування посвідчувалося виключно державним актом встановленого зразка і не вимагало укладення будь-якого іншого договору.
Створення фермерського господарства пов`язувалося саме з бажанням і можливістю фізичної особи займатися товарним сільськогосподарським виробництвом.
Продовження діяльності СФГ також пов`язувалося з наявністю членів СФГ чи спадкоємців, які бажали продовжити діяльність СФГ.
Крім того, у статті 27 ЗК України від 1990 року прямо зазначалося, що пункт 5 частини першої цієї статті (нераціональне використання земельної ділянки) не поширюється на право користування землею громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, протягом трьох років з часу надання земельної
ділянки.
Отже, законодавець не передбачав, що право постійного користування у повному обсязі переходить до створеного СФГ, а залишав таке право за фізичною особою - громадянином, якому надавалася земельна ділянка.
Тому висновок про перехід права постійного користування земельною ділянкою у повному обсязі до СФГ не ґрунтується на нормах законодавства, чинного на час набуття права користування вказаною земельною ділянкою та створення СФГ «СПАС», одним із членів якого і була та є позивачка.
Відповідно до вимог статті 5 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.
У статті 7 Закону № 973-IV встановлений порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації із заявою, вимоги до якої визначено у цій статті.
Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
Відповідно до статті 8 названого Закону після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації.
Отже, питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, укладання договору оренди за Законом № 973-IV вирішує саме фізична особа, яка на той час не мала статусу фізичної особи - підприємця і яка лише вчиняє певні дії, які в подальшому нададуть їй можливість здійснювати підприємницьку діяльність.
Тому на вказаній стадії безпідставно вважати, що дії, які лише можуть у подальшому забезпечити особі право здійснювати підприємницьку діяльність у формі створення фермерського господарства (у розумінні статей 3, 4, 173, 175 Господарського кодексу України), є господарською діяльністю і що спори щодо них підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки це повністю суперечить вимогам статті 20 ГПК України та статті 19 ЦПК України, тому що не є господарською діяльністю.
Фермерське господарство може набувати право на земельні ділянки на загальних підставах, передбачених ЗК України, і такі засади для юридичних осіб є конкурентними, що зазначено у частині другій статті 124 цього Кодексу, а саме: передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, установлених частиною другою цієї статті.
Винятки перераховано у частині другій статті 134 ЗК України. Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва, поновлення договорів оренди землі.
Можна зробити висновок, що стороною правовідносин із надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства є фізична особа, яка бажає створити фермерське господарство, а в подальшому продовжити діяльність такого господарства на наданій у постійне користування земельній ділянці, оскільки таке надання земельної ділянки є свого роду пільговою умовою отримання в користування земельної ділянки громадянином поза межами загального порядку, який передбачає набуття таких прав лише на конкурентних засадах.
Зазначений висновок підтверджується і положеннями статті 395 ЦК України, яка передбачає перелік видів речових прав на чуже майно, якими є :
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
При цьому зазначені права на чужі речі - це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерними є такі ознаки: їх абсолютний характер; реалізація принципу слідування; реалізація принципу переваги, який надає суб`єкту речового права перевагу перед суб`єктами зобов`язального права реалізувати своє право; перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.
У ЗК України, крім права власності, самостійним правом на земельну ділянку визнається право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності без установлення строку (стаття 92).
Оскільки суб`єктом набуття права постійного користування земельною ділянкою є саме фізична особа, яка у подальшому є засновником (головою) фермерського господарства, відсутні підстави для висновку про перехід указаного права в повному обсязі до особи з іншим правовим статусом - юридичної особи, якою є фермерське господарство.
Відтак сторонами спору є фізична особа, яка створила фермерське господарство, отримавши у постійне користування земельну ділянку, чи яка як голова (засновник фермерського господарства) виявила бажання продовжувати діяльність фермерського господарства, та власник земельної ділянки, від імені якого у цьому випадку діє ГУ Держгеокадастру. Такі висновки можна зробити із системного аналізу як статті 12, так і статті 14 Закону № 973-IV.
Одним з таких прав є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
Дійсно, у ЦК УРСР 1963 року такого права не було названо. Однак, і ЗК України 1990 року, і Закон №2009-XII фактично передбачали право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, яким і є користування земельною ділянкою державної чи колективної власності для ведення фермерського господарства.
Отже, емфітевзис є речовим правом, яке може бути об`єктом цивільних правовідносин і є об`єктом цивільного обороту.
Це підтверджується і статтею 4 Закону України № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). У статті 1218 ЦК України передбачено склад спадщини. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Також у статті 1219 ЦК України наведено вичерпний перелік прав і обов`язків особи, які не входять до складу спадщини. Це такі права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, а саме:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
Зазначений перелік є вичерпним.
Речові права, зокрема право користування та емфітевзис, до цього переліку не ввійшли.
У статті 1225 ЦК України зазначено про спадкування права на земельну ділянку. Разом з тим указана стаття є спеціальною і охоплює лише спадкування земельної ділянки, що перебувала у власності спадкодавця, та перехід права власності чи права користування земельною ділянкою, на якій розташовані житлові будівлі, інші будівлі і споруди.
Тобто спеціального урегулювання переходу права емфітевзису чинне законодавство не містить, разом з тим відносить це право до речових прав і не містить заборони на його перехід, у тому числі і спадкування.
У такому випадку, ураховуючи обсяг прав фізичної особи, якій була передана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, обсяг прав членів фермерського господарства, беручи до уваги підстави для припинення права користування земельною ділянкою та специфіку створення, існування та припинення фермерського господарства, необхідно зробити висновок, що земельна ділянка для ведення фермерського господарства надається лише і виключно фізичній особі - громадянину, фактично на пільгових, позаконкурентних засадах. При передачі земельної ділянки у постійне користування, строк такого користування не обмежується. З урахуванням такого пільгового набуття права користування земельною ділянкою, специфіки створення та режиму майна фермерського господарства, обсягу прав членів такого господарства можна підсумувати, що зі смертю голови фермерського господарства право на земельну ділянку надану у постійне чи тимчасове користування для ведення фермерського господарства переходить до спадкоємця - члена цього господарства, який бажає продовжувати діяльність фермерського господарства.
Такий висновок є логічним, послідовним і відповідає тим завданням, які держава вирішувала при встановленні такого виду діяльності фізичної особи - громадянина, як ведення фермерського господарства.
Отже, після смерті ОСОБА_2 до ОСОБА_1 перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства.
При цьому чинний ЗК України не містить норм про набуття права постійного користування земельною ділянкою самим фермерським господарством у зв`язку зі зміною його засновника, оскільки фермерське господарство не набуває усього обсягу прав на земельну ділянку, отриману саме фізичною особою для ведення фермерського господарства.
Якщо б такі права набувало фермерське господарство, то це б суперечило здійсненню прав користувача чи власника земельної ділянки, яким є юридична особа, а не фізичні особи, склад яких як членів фермерського господарства може змінюватися.
За результатами перегляду справи в касаційному порядку Велика Палата Верховного Суду мала ухвалити постанову про зміну мотивувальної частини рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог.
Суддя О. М. Ситнік
