Як зазначає позивач, з метою досудового врегулювання спору, він звернувся до відповідача з претензією №13-4723 від 11.10.2019р. про відшкодування шкоди у вищевказаному, визначеному з врахуванням Методики, розмірі.

Оскільки відповідачем не було відшкодовано зазначених збитків, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Оцінивши подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що в позові слід відмовити, виходячи з такого:

Відповідно до ст.13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права масності Українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Приписами ч.1 ст.149, ст.151 ГК України передбачено, що суб`єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб`єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством (ст.2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Статтею 2 Водного кодексу України визначено, що завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об`єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд (ст.3 Водного кодексу України).

Відповідно до ст.1 Водного кодексу України, водокористуванням є використання вод (водних об`єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об`єктів); використання води - процес вилучення води для використання у виробництві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб населення, а також без її вилучення для потреб гідроенергетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.

Згідно з ст.46 Водного кодексу України, водокористування може бути загальним або спеціальним.

Спеціальне водокористування це забір води з водних об`єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об`єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними та фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб (ст.48 Водного кодексу України).

Відповідно до ст.49 Водного кодексу України, спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу. Дозвіл на спеціальне водокористування видається: органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями - у разі використання води водних об`єктів місцевого значення.

Статтею 44 Водного кодексу України визначено обов`язки землекористувачів, зокрема, здійснювати спеціальне водокористування лише за наявності дозволу.

Відповідно до ст.ст. 110, 111 Водного кодексу України, порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування. Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи зобов`язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України.

Згідно зі ст.68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (тут і надалі по тексту у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність. Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть особи, винні, зокрема, у самовільному спеціальному використанні природних ресурсів. Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Підприємства, установи, організації та громадяни зобов`язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

За змістом частини першої статті 69 цього Закону, шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.

Як встановлено та не заперечується відповідачем, в період з 31.05.2017р. (наступний день після закінчення терміну дії Дозволу №1) по 24.01.2018р. (день, що передує дню початку терміну дії Дозволу №2) забір підземних вод з підземного водозабору в складі 6-ти свердловин та скид стічних вод з очисних споруд здійснювався відповідачем за відсутності дозволу на спеціальне водокористування.

Відтак, позивачем, у відповідності до Методики, здійснено розрахунок завданих державі внаслідок вищевказаного забору підземних вод без спеціального дозволу на водокористування збитків (621043,73грн.), які відповідачем не відшкодовано.

Враховуючи викладене, оскільки, відповідно до Положення, затвердженого наказом Державної екологічної інспекції України №652 від 28.09.2017р., позивач наділений правом на звернення до суду у зазначеному випадку, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідно до ч. 1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 8 ст.16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Частиною 3 зазначеної статті унормовано, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати (позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 25.06.2019р. у справі №910/422/18).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст.22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової або господарсько-правової відповідальності, для застосування якої необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки (дії чи бездіяльності особи); шкідливого результату такої поведінки - збитків; причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає. При цьому, на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Вина боржника у порушенні зобов`язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків (позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 10.07.2019р. у справі №912/2391/16).

Відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства, за своєю правовою природою є відшкодування позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної шкоди передбачено статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Наведена стаття унормовує загальні підстави для відшкодування шкоди в рамках позадоговірних (деліктних) зобов`язань.

Підставою деліктної відповідальності є протиправне шкідливе винне діяння особи, яка завдала шкоду. Для відшкодування завданої шкоди необхідно довести такі факти як: протиправна поведінка боржника, збитки, причинний зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вина.

Наявність всіх зазначених елементів складу цивільного правопорушення є обов`язковим для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди.

Беручи до уваги викладене, за результатами перевірки наявності у спірних правовідносинах усіх елементів, обов`язкових для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, судом встановлено наступне:

Порядком погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №321 від 13.03.2002р. (надалі по тексту «Порядок»), визначено процедуру видачі юридичним і фізичним особам дозволів на спеціальне водокористування. Так, п.4 Порядку визначено, що видача або відмова у видачі дозволу на спеціальне водокористування здійснюється протягом 30 календарних днів з дня надходження заяви та документів, необхідних для видачі дозволу (п.4 Порядку).

Суму збитків, стягнення якої є предметом спору у цій справі позивачем нараховано з наступного дня після закінчення терміну дії Дозволу №1 та до дня, що передував першому дню терміну дії Дозволу №2, а саме з 31.05.2017р. по 24.01.2018р.

Проте, як встановлено судом, відповідач завчасно, до моменту спірного забору води за відсутності дозволу на спецводокористування, який здійснювався з метою надання послуг з водопостачання населенню м. Броди Львівської області, звертався до компетентних органів з метою отримання Дозволу №2. Зокрема, враховуючи тривалий процес оформлення дозвільних документів, ще у червні 2014р. (через місяць після видачі Дозволу №1) відповідач звернувся до Державної служби геології та надр України з метою погодження останньою матеріалів щодо отримання дозволу на спеціальне водокористування надрами з метою геологічного вивчення Державній службі геології та надр України, відповідач просив погодити матеріали щодо отримання дозволу на спеціальне водокористування надрами з метою геологічного вивчення; крім того, в матеріалах справи, наявні листи від лютого (адресований Управлінню водних ресурсів у Львівській області Облводресурсів), березня (адресований Сектору у Львівській області Держводагентства України) 2017р., надіслані відповідачем з метою погодження поточних індивідуальних технологічних нормативів використання питної води. Разом з тим, лише у червні 2017р. (тобто, вже після закінчення терміну дії Дозволу №1), Львівське облводресурів повідомило, що Департамент екології та природних ресурсів Львівської ОДА припинив видачу дозволів на спеціальне водокористування. Водночас, суд звертає увагу на принцип «належного урядування», про особливу важливість якого підкреслив Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.10.2011р. у справі «Рисовський проти України». Вказаний принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі»). Відтак, завчасне вчинення відповідачем дій з метою отримання дозволу на спецводокористування, та відсутність такого дозволу у спірний період не залежало від відповідача, а, з метою дотримання «належного самоврядування», покладалися, в тому числі, на державу та третіх осіб.

Зазначеним підтверджуються завчасне вчинення відповідачем дій, необхідних для отримання Дозволу №2 до закінчення терміну дії Дозволу №1.

З огляду на викладене, судом встановлено, що відповідач є добросовісним учасником у правовідносинах з державою, ним було вжито усіх можливих у його ситуації заходів щодо отримання ліцензії і не було допущено жодного умислу щодо порушення правил ліцензування, отже, вина відповідача в заподіянні збитків відсутня, як і відсутня і його протиправна поведінка (аналогічна позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 18.04.2018р. у справі № 904/4933/17).

Отже, відповідач завчасно, у порядку, передбаченому законодавством, звертався до уповноважених органів для погодження документів, необхідних для отримання спеціального дозволу; затримка в оформленні спеціального дозволу на водокористування сталася не з вини відповідача, яка є обов`язковою умовою для покладення на останнього відповідальності у виді відшкодування збитків (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 25.02.2020р. у справі №908/581/19, від 12.06.2018р. у справі №908/999/17).

При цьому, суд звертає увагу на те, що збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню (позиція Верховного суду, викладена у постанові від 24.06.2019р. у справі №910/1398/17).

Більше того, суд зазначає, що відповідно до положень Статуту відповідача, одним із основних видів діяльності відповідача, який є комунальним підприємством, є задоволення потреб споживачів у водопостачанні та водовідведенні.

Згідно ч.1 ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до ст.18 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», органи виконавчої влади, місцевого самоврядування зобов`язані забезпечити жителів міст та інших населених пунктів питною водою

Згідно зі ст.22 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання», споживачі питної води, послуг з питного водопостачання та водовідведення мають право на забезпечення питною водою.

Враховуючи наведене, оскільки саме відповідач здійснює водопостачання населенню м.Броди Львівської області, в тому числі школам, дитсадкам, лікарням, іншим бюджетним організаціям, тощо, а відтак, зупинення, внаслідок відсутності дозволу на спецводокористування, забору води у спірний період (майже півроку) мало б наслідком припинення водопостачання населенню зазначеної адміністративно-територіальної одиниці, що могло б привести до незворотніх негативних наслідків, зокрема, для здоров`я та якості життя жителів м.Броди.

Вказаним додатково підтверджується відсутність вини у діях відповідача.

Також, суд звертає увагу, що відповідач відзвітував про обсяги водовикористання, що підтверджується, зокрема, листом №07/03-197 від 09.08.2019р. про об`єми підземних вод, піднятих та використаних з підземного водозабору за спірний період. Саме вказані показники використано позивачем для розрахунку суми збитків, стягнення яких є предметом спору. Перевищення обсягу використання (ліміту) Державною екологічною інспекцією у Львівській області за результатами перевірки не виявлено.

Крім того, за спірний період відповідачем в повному обсязі здійснено оплату податків та зборів, в тому числі, рентної плати за спеціальне використання води (збору на спеціальне використання підземних вод) за весь обсяг водокористування.

Зазначене підтверджується долученими до відзиву податковими деклараціями, платіжними дорученнями, а також поданим відповідачем листом Головного управління ДПС у Львівській області №30474/10/50.9-16 від 16.07.2020р., відповідно до якого, за період з 01.05.2017р. по 31.01.2018р. відповідач не мав жодної заборгованості по надходженню рентної плати за спеціальне використання води, рентній платі за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення, екологічному податку, при цьому, лише впродовж 2 календарних днів (з 30.10.2017р. по 31.10.2017р.) за відповідачем рахувався податковий борг по земельному податку.

Водночас, в матеріалах справи відсутні докази та позивачем не доведено, що відсутність дозволу на спеціальне водокористування призвело до втрати (знищення або пошкодження державного майна, власності), або ж до витрат, які держава зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) чи неотриманні державою доходів, як суб`єктом цивільних відносин.

При цьому, суд звертає увагу на те, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (п.74 рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010р. у справі «Лелас проти Хорватії»).

Враховуючи вищевказане, судом встановлено відсутність у діяннях відповідача в сукупності всіх ознак, що становлять юридичний склад цивільного правопорушення, а отже, відсутні підстави для задоволення позову.

Відповідно до ст.ст.73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ч.1 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено обставин, зазначених у позовній заяві, щодо наявності у спірних правовідносинах усіх елементів, обов`язкових для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, хоч йому було створено усі можливості для цього, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи все вищенаведене, в позові слід відмовити.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:

відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Як доказ сплати судових витрат позивач подав платіжне доручення №444 від 22.11.2018р. про сплату судового збору в розмірі 12783,29грн.

Водночас, відповідно до ч.2 ст.123 ГПК України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За змістом пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», за подання юридичною особою до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», з 1 січня 2019 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 1921 гривня.

Отже, оскільки ціною позову є 621043,73грн., за подання до суду цієї позовної заяви, позивач повинен був сплати судовий збір у розмірі 9315,66грн. (621043,73 / 100 * 1,5 = 9315,65595 ? 9315,66 ? 1921,00), проте, позивачем сплачено 12783,29грн., що на 3467,63грн. перевищує встановлений законодавством розмір.

При цьому суд звертає увагу на імперативність положення ст.7 Закону України «Про судовий збір» щодо можливості повернення судового збору виключно за клопотанням сторони. А тому, враховуючи, що станом на момент ухвалення цього рішення, в матеріалах справи відсутнє клопотання позивача про повернення переплаченої суми (3467,63грн.) судового збору, підстави для повернення такої - відсутні.

Згідно з п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, судові витрати у справі, а саме сплачений позивачем судовий збір у розмірі в розмірі 9315,66грн. слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст.13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.