ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

05 травня 2020 року

м. Київ

у справі № 750/3917/17 (провадження № 14-24цс20) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - АТ «Дельта банк», банк), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно), про захист прав споживача фінансових послуг

за касаційною скаргою АТ «Дельта банк» на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 01 червня 2017 року у складі судді Карапути Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року у складі колегії суддів Кузюри Л. В., Бечка Є. М., Лакізи Г. П.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 01 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано дійсним укладений 09 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що укладений позивачкою договір банківського вкладу не містить умов щодо здійснення платежу чи передачі іншого майна з метою надання ОСОБА_1 переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку, що б свідчило про нікчемність цього правочину.

Ні положення норм матеріального права, ні умови укладеного позивачкою договору банківського вкладу (депозиту) не містять заборони на відкриття депозитного вкладу шляхом безготівкового перерахування коштів з поточного рахунку однієї фізичної особи - резидента на рахунок іншої фізичної особи -резидента, відкриті в одному банку.

З урахуванням викладеного суди зробили висновок про задоволення позовних вимог про визнання дійсним укладеного 09 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договору банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях, адже цей договір укладено згідно з вимогами чинного законодавства.

Суди зазначили, що оскільки зарахування коштів на вкладний рахунок позивачки відбувалося відповідно до вимог закону та згідно з умовами укладеної між сторонами угоди, то підстави для визнання правочину, укладеного з позивачкою, нікчемним відповідно до пункту 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року№ 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) відсутні.

Суди встановили, що 16 травня 2017 року постановою Київського апеляційного адміністративного суду задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 . Зобов`язано уповноважену особу Фонду Кадирова Владислава Володимировича подати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом у АТ «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкраший від Миколая» від 09 лютого 2015 року № 005-24504-090215, укладеним між АТ «Дельта банк» та ОСОБА_1 , у межах гарантованої суми відшкодування.

Зважаючи на вказану постанову та керуючись частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, суди зробили висновок, що позовні вимоги про визнання дійсним укладеного 09 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договору банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях підлягають задоволенню.

Крім цього, суди зробили висновок, що оскільки Фонд не залучений до участі у справі як відповідач, то не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання за позивачкою права на відшкодування заборгованості за вкладом на підставі вказаного договору банківського вкладу (депозиту) у розмірі 200 000,00 грн за рахунок коштів Фонду.

Разом з цим суди зауважили, що належним способом захисту прав позивачки буде саме включення її до переліку вкладників АТ «Дельта банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а після цього - і до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, оскільки договір є дійсним.

05 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу АТ «Дельта банк» задоволено частково, рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 01 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року в частині позовних вимог про визнання дійсним договору банківського вкладу (депозиту) від 09 лютого 2015 року № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях скасовано, провадження у справі № 750/3917/17 закрито.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовна вимога про визнання дійсним договору банківського вкладу є неналежним способом захисту прав позивачки у спірних правовідносинах.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що спірний договір банківського вкладу віднесено до нікчемних правочинів у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI. На її думку, суди попередніх інстанцій не врахували, що фактично йдеться не про надання судовим рішенням юридичної сили нікчемному правочину, а про встановлення юридичного факту для вирішення іншого спору - про визнання за позивачкою права на гарантоване державою відшкодування, яке за своєю суттю є публічно-правовим та не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, заявлена у цій справі вимога про визнання правочину щодо укладення договору банківського вкладу дійсним є вимогою про встановлення юридичного факту у спорі щодо права на отримання гарантованого відшкодування. Позивачка у цьому провадженні просить суд установити та надати правову оцінку обставинам, які підлягають встановленню та оцінці судами в іншій справі у межах спору позивачки з Фондом про її право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

У разі, якщо позивачка вважає, що невключення її до загального реєстру вкладників, які мають право на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, за відсутності законних підстав відносити спірний правочин до нікчемних у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, порушує її майнові права вкладника банку, то позивачка не позбавлена можливості звернутися до суду за захистом своїх прав в інший спосіб з урахуванням статті 54 Закону № 4452-VI.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Суди встановили, що 09 лютого 2015 року між позивачкою та АТ «Дельта банк» укладено договір банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая», відповідно до умов якого банк залучив від ОСОБА_1 як вклад (депозит) суму в розмірі 200 000,00 грн на строк до 08 серпня 2015 року.

09 лютого 2015 року ті самі сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору № 005-24504-090215, згідно з якою пункт 1.8 договору виклали в такій редакції: «зарахування вкладу на рахунок здійснюється з власного поточного або вкладного (депозитного) рахунку вкладника, відкритого в банку, або шляхом перерахування з відкритого в банку поточного рахунку іншої фізичної особи - резидента, або готівкою через касу банку в день укладання сторонами цього договору».

Кошти на відкритий позивачкою у банку вкладний рахунок № НОМЕР_2 внесено ОСОБА_3 безготівковим переказом 09 лютого 2015 року на підставі платіжного доручення № 45626953.

02 березня 2015 року постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) за № 150 АТ «Дельта банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, а виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02 березня 2015 року за № 51, згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Дельта банк» Кадирова В. В.

Рішеннями виконавчої дирекції Фонду від 08 квітня 2015 року № 71 та від 03 вересня 2015 року № 147 строк здійснення тимчасової адміністрації запроваджено на шість місяців та продовжено по 02 жовтня 2015 року включно.

02 жовтня 2015 року постановою НБУ № 664 відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації АТ «Дельта банк» з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року.

Протоколом від 15 вересня 2015 року засідання комісії з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями АТ «Дельта банк» затверджено результати перевірки, якими виявлено правочини за вкладними операціями, що є нікчемними згідно з пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

23 вересня 2015 року АТ «Дельта банк» надіслало ОСОБА_1 повідомлення про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 від 09 лютого 2015 року на підставі статті 38 Закону № 4452-VI.

02 вересня 2016 року позивачка отримала проценти за вкладом у розмірі 2043,15 грн.

Крім цього, суди встановили, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано уповноважену особу Фонду Кадирова В. В. подати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом у АТ «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкраший від Миколая» у гривнях від 09 лютого 2015 року № 005-24504-090215, укладеним між АТ «Дельта банк» та ОСОБА_1 , у межах гарантованої суми відшкодування.

За змістом указаної постанови підставою для звернення до суду з адміністративним позовом слугувало встановлення відповідачем нікчемності договору банківського вкладу, невключення до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладами у банку за рахунок Фонду.

Крім цього, суд досліджував питання наявності чи відсутності підстав для поширення на спірний договір банківського вкладу (депозиту) вимог пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України).

Згідно зі статтею 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За правилами статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо, зокрема:

- захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

- інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) серед загальних засад цивільного законодавства зазначено такі засади, як справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, з урахуванням наведених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А суд під час вирішення спору повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав для того, щоб віднести правочин до нікчемних, прийнятого уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Уповноважена особа Фонду, яка є співробітником Фонду та представляє Фонд у вказаних правовідносинах, має повноваження на віднесення правочинів до нікчемних на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI. Тобто для того, щоб вважати правочини (у тому числі договори) нікчемними, необхідно не лише саме передбачення їх як нікчемних у нормі закону, але і вольові дії уповноваженої особи, яка вирішила віднести їх до нікчемних.

Із самого наказу, виданого уповноваженою особою Фонду, вбачається, що окрім віднесення договору банківського вкладу до нікчемних, застосовано і наслідки нікчемності договору, про що зазначено й у повідомленні.

Тобто відбулося втручання у майнові права фізичної особи та їх обмеження особою, яку можна визначити як Фонд, юридичну особу публічного права, однак таке втручання залишається без можливості його оскарження у судовому порядку, а відтак обмежує право фізичної особи - вкладника на судовий захист, що прямо протирічить засадам демократичного суспільства.

Разом з тим усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду сформовано правову позицію, за якою не є належним способом захисту звернення до суду з позовом про скасування наказу уповноваженої особи Фонду про віднесення договорів до нікчемних, та можливість захисту свого права лише шляхом звернення до адміністративного суду з вимогою про відшкодування коштів за рахунок Фонду відповідно до статті 26 Закону № 4452-VI. Така позиція відображена, зокрема, у постановах Великої Палати від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/45501/17 та багатьох інших.

У вказаній справі також зроблено висновок, що вимога про визнання договору банківського вкладу дійсним є вимогою про встановлення юридичного факту у спорі щодо права на отримання гарантованого відшкодування.

Разом з тим, як передбачалося у частині першій статті 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Вважаю, що обмеження позивачки у визначенні предмета спору не грунтується на вимогах закону і свідчить про обмеження її прав.

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом, у якому просила визнати дійсним укладений 09 лютого 2015 року між нею та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» у гривнях; визнати за нею право на відшкодування заборгованості за цим вкладом у розмірі 200 000,00 грн за рахунок коштів Фонду.

Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала аналогічні спори за вимогами про визнання дійсним договору банківського вкладу (депозиту).

Зокрема, у постанові від 05 червня 2018 рокуу справі № 598/1470/15-ц (провадження № 14-160цс18) за позовом фізичної особи до уповноваженої особи Фонду про визнання дійсним договору банківського вкладу Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки:

Відповідно до частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

За вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону № 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту).

В абзаці другому частини другої статті 215 ЦК України закріплено, що у випадках, установлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

У випадку якщо сторона прагне визнання правочину таким, що породжує конкретні правові наслідки, вона може заявити вимоги про визнання такого правочину (договору) дійсним.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки у справі № 598/1470/15-ц (провадження № 14-160цс18) спірні правовідносини пов`язані з невизнанням відповідачем цивільно-правової угоди та невиконанням, на думку позивача, її умов, спір не вважається публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Від указаного висновку Велика Палата Верховного Суду не відступила.

Реальність будь-якого суб`єктивного права власності полягає в його гарантованості.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

У справі, що розглядається, позивачка просила визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту), укладений нею з АТ «Дельта банк», який уповноваженою особою Фонду віднесено до нікчемних.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.

Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.

У частині третій статті 38 Закону № 4452-VI передбачено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Згідно із частиною третьою статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

За договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (частина перша статті 1066 ЦК України).

У частині третій вказаної статті зазначено, що банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.

У ЦК України врегульовано відносини банка та клієнта при відкритті банківського рахунку. Так, у статті 1067 цього Кодексу передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.

Банк зобов`язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.

Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.

А статтею 1068 цього Кодексу передбачено, що банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.

Банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом.

Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Крім того, діяльність банку унормовано і в Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженій постановою НБУ від 12 листопада 2003 року за № 492 та Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні, затвердженій постановою НБУ від 21 січня 2004 року № 22, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 29 березня 2004 року за № 377/8976 (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій).

Відповідно до статті 4, пунктів 7.1.1, 7.1.5 статті 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» для проведення переказу можуть використовуватися кошти як у готівковій, так і в безготівковій формі.

Види безготівкових розрахунків визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами НБУ.

Вкладний (депозитний) рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.

Зарахування коштів на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу коштів у безготівковій формі з інших рахунків.

В Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні, затвердженій постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 року № 22, яку прийнято з метою приведення порядку здійснення безготівкових розрахунків в Україні в національній валюті у відповідність із ЦК України, Господарським кодексом України, надано визначення таких понять:

- учасники безготівкових розрахунків - це банки та їх філії, підприємства, фізичні особи та інші клієнти банку, з рахунків яких списуються або на рахунки яких зараховуються кошти;

- платіжне доручення - це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача (пункт 1.4 Інструкції).

Банк здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів і своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових розрахунків, якщо ці правила відповідають вимогам цієї Інструкції, іншим нормативно-правовим актам.

Банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом обмеження його права розпоряджатися коштами на власний розсуд (пункт 1.6 Інструкції).

Згідно з пунктом 1.7 Інструкції кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції платники та стягувачі оформляють доручення/розпорядження про списання коштів з рахунків на відповідних бланках розрахункових документів, форма та порядок оформлення яких визначаються цією Інструкцією.

Доручення платників про списання коштів зі своїх рахунків банки приймають до виконання виключно в межах залишку коштів на цих рахунках або якщо договором між банком та платником передбачено їх приймання та виконання в разі відсутності/недостатності коштів на цих рахунках.

Указана Інструкція (пункт 1.13) встановлює правила використання під час здійснення розрахункових операцій таких видів платіжних інструментів:

- меморіального ордера (додаток 1);

- платіжного доручення (додаток 2);

- платіжної вимоги-доручення (додаток 3);

- платіжної вимоги (додаток 4);

- розрахункового чека (додатки 5 та 6);

- акредитива (додаток 7);

- інкасового доручення (розпорядження) (додаток 24).

У пункті 1.14 Інструкції зазначено, що клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають передбачені цією главою платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.Банк під час здійснення розрахункових операцій застосовує платіжні інструменти, що визначені цією главою, згідно із нормативно-правовими актами НБУ та внутрішніми процедурами банку.

Відповідно до пункту 7.13 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493, з поточного рахунку в іноземній валюті за розпорядженням фізичної особи - резидента або за його дорученням проводяться операції, зокрема перерахування в межах України на рахунок іншої фізичної особи - резидента.

Можна зробити висновок, що перерахування коштів з рахунку одного клієнта банку на рахунок іншого клієнта цього ж банку не є правочином банку у розумінні ЦК України, оскільки відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення прав та обов`язків.

У даному випадку права та обов`язки виникли лише у клієнтів банку, а банк виконував виключно розпорядження клієнтів-власників коштів, розміщених на рахунках у банку, щодо їх руху. І такий рух коштів був прямо передбачений у договорі банківського вкладу (депозиту), укладеному між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк».

Як установили суди попередніх інстанцій, укладений позивачкою договір банківського вкладу не містить умов щодо здійснення платежу чи передачі іншого майна з метою надання ОСОБА_1 переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку, що б свідчило про нікчемність цього правочину.

При цьому при віднесенні договору банківського вкладу до нікчемного уповноважена особа Фонду не зазначила жодних підстав, які б свідчили, що договір банківського вкладу з ОСОБА_1 містив умови, які надавали їй переваги перед іншими вкладниками, які відкривали у той період аналогічні рахунки.

З огляду на вказані норми матеріального права, на мою думку, суди правильно вважали, що:

- договір банківського вкладу (депозиту) укладається не інакше як у письмовій формі;

- вклад - це кошти в тому числі і в безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника на умовах договору банківського вкладу (депозиту);

- на рахунок за банківським вкладом можуть зараховуватися грошові кошти, які надійшли до банку на ім`я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше;

- банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування відповідних сум з рахунка;

- банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження;

- обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається;

- розпорядження про списання коштів оформлюється дорученням/розпорядженням про списання коштів з рахунків на відповідних бланках розрахункових документів.

Ні положення норм матеріального права, ні умови укладеного позивачкою договору банківського вкладу (депозиту) не містять заборони на відкриття депозитного вкладу шляхом безготівкового перерахування коштів з поточного рахунку однієї фізичної особи - резидента на рахунок іншої фізичної особи -резидента, відкриті в одному банку.

З урахуванням викладеного вважаю, що суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог про визнання дійсним укладеного 09 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договору банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях, адже цей договір укладено згідно з вимогами чинного законодавства.

При розгляді вказаного спору необхідно брати до уваги, що за змістом статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладенняпублічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов`язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов`язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Статтею 634 ЦК України встановлено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

З урахуванням указаних норм матеріального права у поєднанні з вимогами статей 1058 (договір банківського вкладу), 1062 ЦК України (внесення грошових коштів на рахунок вкладника іншою особою) можна зробити висновок, що договір банківського вкладу є як публічним договором, так і договором приєднання. Стороною цього договору є спеціальний суб`єкт, а саме споживач фінансових послуг та юридична особа (банк, фінансова установа), яка надає ці послуги (публічний договір). Споживач приєднується до тих умов, які йому пропонує банк (договір приєднання).

Доказів, що ОСОБА_1 отримала будь-які переваги відносно інших вкладників, не надано. Дії ОСОБА_3 з перерахування коштів з власного рахунку на рахунок ОСОБА_1 не були предметом дослідження у даній справі і не впливають на висновки судів. Також не були предметом перевірки обставини про наявність між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 цивільних правовідносин, які мали наслідком перерахування коштів ОСОБА_3 ОСОБА_1 , оскільки вказані правовідносини перебувають за межами контролю банку, якщо тільки це не особи, які підпадають під дію Закону України «Про запобігання корупції», і фінансові операції яких підлягають фінансовому моніторингу. Однак такий фінансовий моніторинг повинен здійснюватися до виконання банком доручення на перерахування коштів.

При аналізі підстав, передбачених статтею 38 Закону № 4452-VI, щодо визнання правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними та підстав, з яких договір банківського вкладу, укладений з ОСОБА_1 , визнано нікчемним, можна зробити висновок, що жоден з пунктів частини третьої статті 38 названого закону не передбачає нікчемності правочину, в яких банк вчиняє дії з перерахування грошових коштів з рахунка одного клієнта на рахунок іншого клієнта, що відкриті у цьому банку, а отже, не можуть бути віднесені уповноваженою особою Фонду до нікчемних.

Тому унеможливлення як оскарження наказу уповноваженої особи Фонду про віднесення договору банківського вкладу до нікчемних з одного боку, так і вимог про визнання такого договору банківського вкладу дійсним ставить особу в замкнене коло, яке обмежує права на судовий захист, а відтак і на відновлення свого права на користування власним майном, до якого віднесено і грошові кошти. Тобто це саме той випадок, коли право на судовий захист стає ілюзорним, а право визначати предмет спору нівелюється.

Також не можу погодитися з висновком про закриття провадження у справі.

Питання належності способу захисту вирішується при ухваленні рішення по суті і за результатами розгляду справи суд задовольняє позов чи відмовляє в задоволенні позову повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог (пункт 1 частини п`ятої статті 265 ЦПКУкраїни у редакції від 03 жовтня 2017 року ).

При цьому у мотивувальній частині рішення суд повинен зазначити чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункт 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У частині другій статті 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Вказаному положенню кореспондує частина друга статті 5 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з якою у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вимога про визнання дійсним правочину передбачена у статті 215 ЦК України, а саме, що у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Вказана норма має тлумачитися з урахуванням статті 15 ЦК України про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, пріоритетом має бути та обставина, що суд захищає цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом, з урахуванням статті 13 Конвенції. У рішенні ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» вказано, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надати відповідний судовий захист.

Можна зробити висновок, що визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу може бути належним способом захисту права вкладника, з урахуванням того, що таке рішення є підставою вимагати відшкодування вкладу відповідно до Закону № 4452-VI (як гарантованого відшкодування, так і внесення до реєстру акцептованих вимог вкладників).

Разом з цим підстави для закриття провадження у справі встановлені статтею 255 ЦПК України, якими є:

1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

2) відсутній предмет спору;

3) набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами;

4) позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

5) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом;

6) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 186 цього Кодексу;

7) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

8) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Наведений перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Обрання позивачем неналежного способу захисту не є підставою для закриття провадження у справі.

Надто широкий розсуд суду щодо трактування положень закону не на користь слабшої сторони, якою є споживач банківських послуг, можна тлумачити як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» з огляду на практику ЄСПЛ.

На мою думку, позовні вимоги про визнання дійсним договору є належним способом захисту. Справа мала б бути переглянута по суті заявлених позовних вимог, а підстав для закриття провадження у справі не вбачається.

Суди попередніх інстанцій встановили обставини, які мають значення для вирішення справи, визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення.

З огляду на вказане вважаю, що на підставі статті 410 ЦПК України касаційна скарга підлягала залишенню без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суддя О. М. Ситнік