Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

29.05.2020 р. справа №820/3692/16

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Старосєльцевої О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Остропілець Є.Є.,

представника позивача - Неволіна Ю.О.,

представника відповідачів - Богуцької В.В.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про стягнення коштів,-

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом заявник, громадянин) первісно заявив у порядку адміністративного судочинства вимоги про: 1) визнання нечинним наказу ГТУ юстиції у Харківській області №1395/К в частині дати звільнення, встановивши фактичну дату звільнення - 01 червня 2016 року; 2) зобов`язати внести відповідні корегувальні записи про встановлену дату звільнення позивачки 01.06.2016р., згідно вимог Закону, в трудову книжку позивачки; 3) зобов`язати застосувати наслідки зміни дати звільнення та вчинити всі належні дії по проведенню в документах та базах даних відомостей про фактичну дату звільнення; 4) стягнути 9.189,33 грн. компенсацій, належних до сплати до 30.06.2016р.; 5) стягнути суми компенсацій за затримку виплат з 01.07.2016 р. по дату фактичної виплати; 6) стягнути 10.000,00грн. компенсації спричиненої моральної шкоди.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21.09.2016р. по справі №820/3692/16 (залишеною у силі ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду 22.11.2016р.) позов було задоволено частково; стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Харківській області на користь ОСОБА_1 компенсацію за затримку виплати належних сум при звільненні з 04 травня 2016 року по 13 травня 2016 року в сумі 516 (п`ятсот шістнадцять) грн. 90 коп.; в іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Однак, постановою Верховного Суду від 22.11.2019р. постанова Харківського окружного адміністративного суду від 21.09.2016р. та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2016р. у частині позовних вимог про стягнення компенсації за затримку виплати належних сум при звільненні, компенсації за невикористану відпустку як одинокій матері, компенсації за затримку видачі трудової книжки була скасована, а справа №820/3692/16 у цій частині була направлена на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.

Позов у цій частині прийнято до розгляду ухвалою окружного адміністративного суду від 09.12.2019р.

У подальшому справа була витребувана Верховним Судом, який 02.03.2020р. постановив додаткове рішення про скасування постанови Харківського окружного адміністративного суду від 21.09.2016р. та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2016р. в частині позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку матері двох дітей, молодших 15 років та компенсації за невикористану додаткову відпустку за вислугу років за період служби в 2014 році, а справу №820/3692/16 у цій частині вимог направив на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.

Позов у цій частині прийнято до розгляду ухвалою окружного адміністративного суду від 13.03.2020р.

З урахуванням правової позиції відповідача владного суб`єкта, який наполягав на особистій участі в усному слуханні справи, судові засідання у підготовчому провадженні призначались окружним адміністративним судом на 15.01.2020р, 28.01.2020р., 12.02.2020р., 26.03.2020р., 06.04.2020р., 25.05.2020р., 29.05.2020р.

Ухвалою суду від 15.01.2020р. було відкледено розгляд справи за клопотанням позивача про перенесення розгляду справи.

28.01.2020р. в судовому засіданні оголошену перерву та витребувано додаткові пояснення, докази та розрахунків у сторін.

Ухвалою суду від 26.03.2020р. відкладено розгляд справи за клопотанням сторін.

Ухвалою суду 06.04.2020р. відкладено розгляд справи за клопотанням відповідача з підстав запровадження карантину в країні.

Ухвалою суду від 25.05.2020р. клопотання представника ОСОБА_1 про витребування доказів - задоволено. Витребувано у Головного територіального управління юстиції у Харківській області письмові докази, а саме: 1) графік відпусток на 2013р. засвідчений позивачем. Окрім того, витребувано у Головного територіального управління юстиції у Харківській області письмові докази, а саме: 1) інформацію про те, чи подавалась позивачем вимога про розрахунок у день звільнення, якою датою вказана вимога була складена та подана, наслідки її розгляду; 2) довідку про тривалість стажу державної служби позивача станом на час прийняття позивача на посаду та станом на дату її звільнення; 3) інформацію про здійснення оплату позивачу дня її звільнення з посади - 04.05.2016р.; 4) надати контррозрахунок сум поданих позивачем; 5) документи про показник середньо денного заробітку позивача.

Ухвалою суду від 25.05.2020р. вирішено: клопотання представника позивача про долучення до матеріалів справи доказів; заяву в частині збільшення позовних вимог про стягнення з відповідача компенсації за затримку виплати сум, належних працівнику при звільненні по день фактичного розрахунку (станом на 06.04.2020р сума компенсації за затримку виплати сум, працівнику при звільненні, становить 79.602,60 грн.) повернено заявнику без розгляду з підстав відсутності доказів сплати судового збору.

Ухвалою суду від 25.05.2020р. клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху було залишено без задоволення.

Ухвалою суду від 25.05.2020р. залучено до участі у справі в якості другого відповідача Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції.

Протокольною ухвалою суду від 29.05.2020р. прийнято та долучено до матеріалів справи заяву позивача про збільшення розрахунку сум у порядку ст. 117 КЗпП України разом з доказами оплати судового збору (станом на 29.05.2020р сума компенсації за затримку виплати сум, працівнику при звільненні, становить 82.646,56 грн.). Вказаною заявою позивачем також заявлено клопотання про розподіл судових витрат, які складаються з витрат з оплати судового збору та витрат на правничу допомогу всього на суму 17.996,04 грн. та додані докази на підтвердження понесення вказаних витрат.

Представники учасників справи надали пояснення про те, що правові позиції сторін (як вимоги позову, так і заперечення проти позову) сформульовані остаточно, усі доводи наведені, а докази подані.

Тому 29.05.2020р. року судом була постановлена усна ухвала із занесенням про протоколу судового засідання про закриття підготовчого провадження і призначення справи до розгляду по суті у той самий день.

Отже, підсумково предметом позову згідно з постановами Верховного Суду від 22.11.2019р. та від 02.03.2020р. (з урахуванням заяви про збільшення розрахунку сум станом на 29.05.2020р.) є вимоги заявника про: 1) стягнення компенсації за затримку виплати належних сум при звільненні у сумі 82.646,56 грн.; 2) стягнення компенсації за невикористану відпустку як одинокій матері; 3) стягнення компенсації за затримку видачі трудової книжки; 4) стягнення компенсації за невикористану відпустку матері двох дітей, молодших 15 років; 5) стягнення компенсації за один день невикористаної додаткової відпустки державного службовця за вислугу років за період служби в 2014 році.

Суть спору полягає у непроведенні публічним роботодавцем своєчасного та повного розрахунку із найманим працівником державним службовцем при звільненні.

Заявлені заявником вимоги аргументовані тим, що відповідачем, Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області, під час здійснення з нею розрахунків при звільненні, яке відбулось 04.05.2016 року, протиправно не було виплачені всі належні їй суми вчасно та, крім того, відбулась затримка видачі позивачу трудової книжки з вини відповідача. Остаточний розрахунок було здійснено лише у червні 2016 року, отже підлягає стягненню з відповідача компенсація за затримку виплати належних сум при звільненні.

Відповідачі, Головне територіальне управління юстиції у Харківській області (далі за текстом ГТУ) і Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (місто Харків) (фактичний та юридичний правонаступник - Головне територіального управління юстиції у Харківській області; регіональний орган юстиції, владний суб`єкт, адміністративний орган, ГУ, Управління) з поданим позовом не погодились.

Аргументуючи заперечення Головне територіальне управління юстиції у Харківській області зазначило, що при звільненні із державним службовцем були проведені усі необхідні розрахунки та виплати з урахуванням наявних у розпорядженні Управління юстиції відомостей.

Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції повідомило, що позивач ніколи не перебувала у трудових відносинах з ним, а отже міжрегіональне управління не вчиняло будь-яких дій по відношенню до позивача.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник з 01.10.2012р. по 04.05.2016р. обіймав посаду головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Харківського міського управління юстиції (мав статус державного службовця), з 10.02.2014р. перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягненням дитиною трьох років.

03.03.2016р. заявник у порядку ст.49-2 Кодексу законів про працю України підписав попередження про наступне вивільнення з займаної посади у зв`язку з ліквідацією районних, міських, міськрайонних управлінь юстиції в Харківській області.

Одночасно із попередженням про майбутнє звільнення заявнику у порядку п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України була письмово запропонована посада спеціаліста I категорії Комінтернівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції.

Заявник відмовився від переведення на цю посаду.

Наказом ГТУ юстиції в Харківській області №1395/К від 04.05.2016р. заявник був звільнений з посади із виплатою грошової компенсації за невикористані 9 календарних днів додаткової відпустки за вислугу років за 2013 рік, грошової компенсації за невикористані 15 календарних днів щорічної основної відпустки за період 01.10.2012р.-30.09.2013р., грошової компенсації за 11 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за період роботи 01.10.2013р.-09.02.2014р.; вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку.

Наказом ГТУ юстиції №1702/К від 22.06.2016р. були внесені зміни до наказу від 04.05.2016р. №1395/К - доповнено пункт 2 словами грошову компенсацію за 7 календарних днів невикористаної додаткової відпустки за вислугу років за 2012 рік.

Грошові кошти в сумі 3.023,42грн. були виплачені заявникові 13.05.2016р.

Трудова книжка та копія наказу про звільнення була отримана заявником 01.06.2016р.

30.06.2016р. заявникові ГТУ юстиції були виплачені грошові кошти в сумі 327,28 грн.

Вважаючи, що органом державної влади не проведеного своєчасного та повного розрахунку при звільненні в частині надання компенсації за невикористані відпустки і наполягаючи на необхідності застосування правових наслідків у вигляді виплати компенсації за весь періоду часу з календарної дати звільнення по календарну дату повного проведення розрахунку, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Правовідносини з приводу проходження публічної служби у даному випадку унормовувались, насамперед, приписами Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993р. №3723-XII (до 31.12.2015р.), Закону України "Про державну службу" від 17.11.2011р. № 4050-VI (до 30.04.2016р.) та Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015р. №889-VIII (з 01.05.2016р.).

Суд вважає, що прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Кодексу законів про працю, Закону України Про оплату праці, Закону України Про відпустки тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в органах державної влади.

Так, згідно з ст.35 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993р. №3723-XII державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу. Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.51 Закону України "Про державну службу" від 17.11.2011р. № 4050-VI державному службовцю надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати (ч.1 ст.51); За кожний рік державної служби по досягненню п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.51); Державні службовці для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань можуть бути відкликані із щорічної основної чи додаткової оплачуваних відпусток за рішенням суб`єкта призначення. Частина невикористаної відпустки надається державному службовцю у будь-який час відповідного року чи приєднується до відпустки в наступному році з відповідним відшкодуванням непередбачуваних витрат державного службовця у зв`язку з його відкликанням з відпустки. Порядок відшкодування непередбачуваних витрат державного службовця у зв`язку з його відкликанням із щорічної або додаткової відпустки визначається Кабінетом Міністрів України (ч.3 ст.51); Державному службовцю надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження (ч.4 ст.51).

Статтею 57 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015р. №889-VIII передбачено, що державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

За приписами ст.58 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015р. №889-VIII за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України. Додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток надаються державним службовцям відповідно до закону. Державному службовцю надається відпустка без збереження заробітної плати на час участі у виборчому процесі у порядку, визначеному статтею 10 цього Закону.

Аналізуючи положення наведених норм закону, суд доходить до переконання про те, що умови проходження державної служби за загальним правилом не виключають реалізацію права громадянина на відпустки у порядку Закону України Про відпустки та Кодексу законів про працю України.

Оскільки спеціальним актом права положеннями Закону України Про державну службу не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із найманим працівником державним службовцем при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України, де указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Відповідно до ч.1 ст.83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та у рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі Серков проти України (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли грошовій компенсації підлягають усі дні належної працівникові щорічної відпустки як основної, так і додаткової.

При цьому, суд бере до уваги приписи ст.115 КЗпП України, згідно з якими заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки і тому вважає, що за режимом правового захисту на вимогу стосовно оплати часу відпустки слід поширити правила захисту права робітника за винагороду на виконану роботу (працю, службу).

Продовжуючи розгляд справи суд зауважує, що відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону України Про відпустки до соціальних відпусток віднесена додаткова відпустка працівникам, які мають двох дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону).

Умови надання цієї відпустки викладені законодавцем у ст.19 названого закону, відповідно до якої жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Звідси слідує, що у порядку ст.19 Закону України "Про відпустки" право на відпустку одночасно має і та жінка, яка працює та є одинокою матір`ю і та жінка, яка працює і має двох дітей до 15 років.

Однак, у силу спеціального обмеження у разі одночасного існування декількох підстав тривалість відпустки у порядку ст.19 Закону України "Про відпустки" не може перевищувати 17 календарних днів.

Вирішуючи спір, суд не вважає за можливе оминути приписи ст.20 Закону України "Про відпустки", якими сформульовано загальне правило надання додаткових відпусток понад щорічні відпустки.

Відтак, суд вважає, що право на додаткові відпустки набувають лише ті наймані працівники державні службовці, котрі набули право на щорічну основну відпустку.

Статтею 9 Закону України "Про відпустки" визначено, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються: 1) час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; 2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу); 3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 цього Закону, за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабеттипу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, - до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію "дитина з інвалідністю підгрупи А" або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку.

Окрім того, положеннями ст.82 КЗпП України передбачено, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються: 1) час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; 2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу); 3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому надавалося матеріальне забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, за винятком відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 Закону України "Про відпустки", за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку; 5) час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних навчальних закладів; 6) час навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звільнених у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скороченням чисельності або штату працівників; 7) інші періоди роботи, передбачені законодавством. До стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпустки (стаття 76 цього Кодексу), зараховуються: 1) час фактичної роботи із шкідливими, важкими умовами або з особливим характером праці, якщо працівник зайнятий у цих умовах не менше половини тривалості робочого дня, встановленої для працівників даного виробництва, цеху, професії або посади; 2) час щорічних основної та додаткових відпусток за роботу із шкідливими, важкими умовами і за особливий характер праці; 3) час роботи вагітних жінок, переведених на підставі медичного висновку на легшу роботу, на якій вони не зазнають впливу несприятливих виробничих факторів.

Положення наведених норм закону і кодексу не містять суперечностей і формулюють правило, відповідно до якого право на щорічну відпуску має найманий працівник за фактично відпрацьований час.

При цьому, суд зауважує, що положення наведених норм закону не виключають часу знаходження жінки у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами із загальної тривалості стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку або щорічні додаткові відпустки.

Заявник у період 10.02.2014р.-календарна дата звільнення (04.05.2016р.) перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягненням дитиною трьох років.

У силу запровадженого законом застереження саме ця відпустка не включається до загальної тривалості стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку або щорічні додаткові відпустки.

Отже, відносно періоду часу після 10.02.2014р. заявник не має права ані на щорічну основну, ані на щорічні додаткові відпустки.

Але до указаної дати відповідне право заявника не обмежене законом відносно періоду 01.10.2012р.-09.02.2014р.

За епізодом позову про стягнення компенсації за невикористану відпустку як одинокій матері та за епізодом позову про стягнення компенсації за невикористану відпустку як матері двох дітей віком до 15 років суд виходить з таких міркувань.

Згідно з записом у копії трудової книжки серії НОМЕР_1 заявник була прийнята на роботу 01.10.2012р.

За загальним правилом, облік календарного року у цілях надання відпусток здійснюється починаючи з дати початку роботи особи, тобто у спірному випадку саме з 01.10.2012р.

Відповідно до копії особової картки державного службовця №2087 та копії автобіографії до указаного документа заявник повідомив адміністративний орган про те, що має дитину ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ці ж відомості відображені і в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2011р. і за 2012р.

У постанові по даній справі від 21.11.2019р. Верховний Суд зазначив, що відсутній єдиний встановленого зразка документ, який би засвідчував статус одинокої матері.

Тому зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі Серков проти України (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли за відсутності у національному законі України визначення такої правової категорії як одинока матір під цією правовою категорією слід розуміти жінку, яка є одним єдиним із кола батьків, хто фактично (реально) виконує батьківські обов`язки відносно власної дитини.

З цих міркувань суд вважає, що наявні у розпорядженні Управління юстиції документи особової справи заявника та декларацій заявника про фінансовий (майновий) стан з огляду на відсутність явних та очевидних ознак неправдивості чи недостовірності здатні підтвердити правовий статус заявника на період 01.10.2012р.-14.06.2013р. у якості одинокої матері, позаяк сімейний стан заявника (відсутність діючого шлюбу), склад родини, а також відсутність документів про виконання будь-яким чоловіком функцій батька дитини не заперечує такого статусу.

Самим заявником у тексті позову визнана та обставина, що 14.06.2013р. припинився статус одинокої матері.

За відсутності передбаченого законом алгоритму розрахунку співвідношення часу знаходження особи у статусі одинокої матері протягом календарного року до показника повної тривалості відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки суд виходить із таких арифметичних дій: дана відпустка за своєю правовою природою є додатковою щорічною, отже має співвідноситись із тривалістю календарного року 365 днів; тривалість відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за однією із підстав складає 10 календарних днів; тому 1 день відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки співвідноситься із 36,5 календарного дня у році.

Це означає, що одинока матір, котра відпрацювала у році 36,5 календарних дня набуває право на 1 календарний день щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки.

На період 01.10.2012р.-31.12.2012р. припадає 92 календарних дня.

На період 01.01.2013р.-14.06.2013р. припадає 165 календарних днів.

Отже, сукупно на період роботи заявника з дати видання наказу про прийняття на роботу і до настання події втрати правового статусу одинокої матері припадає 257 календарних днів, що при діленні на 36,5 дає показник у 7 днів щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки.

З 14.06.2013р. заявник втратив право на щорічну додаткову відпустку одинокої матері, обставина чого ним визнана у тексті відповідних процесуальних документів.

У подальшому за подією народження другої дитини ІНФОРМАЦІЯ_2 р. заявник знов набув право на додаткову відпустку ст.19 Закону України Про відпустки за підставою наявності двох дітей віком до 15 років.

На період часу 19.12.2013р. (дата народження другої дитини у поєднанні з датою народження першої дитини ІНФОРМАЦІЯ_3 ) - ІНФОРМАЦІЯ_4 (попередній календарний день до початку відпустки по догляду за дитиною до досягненням дитиною трьох років 10.02.2014р.) припадає 59 календарних днів, що при діленні на 36,5 дає показник у 1,6 днів щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки.

Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі Серков проти України (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли за відсутності у національному законі України правил округлення неповних чисел у процедурах визначення тривалості відпусток суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку показник 1,6 календарних дня може бути врахований у якості 2 календарних днів.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд зазначає, що за період роботи 01.10.2012р.-14.06.2013р. заявник має право на оплату 7 календарних днів відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за ознакою одинока матір, а за період роботи 19.12.2013р.-09.02.2014р. заявник має право на оплату 2 календарних днів відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за ознакою наявність двох дітей віком до 15 років.

Відтак, загальна кількість календарних днів, які мають бути оплачені заявникові у якості відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки дорівнює у спірних правовідносинах 9-ти календарним дням.

При цьому, суд зважає, що заявник дійсно не подавав під час проходження служби до Управління юстиції відповідних заяв про надання згаданих вище відпусток, адже відповідні заяви відсутні у матеріалах справи.

Разом із тим, дана обставина не позбавляє заявника права на отримання грошової компенсації за ці невикористані дні додаткової відпустки.

Учасниками справи фактично визнані ті обставини, що протягом останніх двох місяців перед звільненням заявник не працював.

Тому середній заробіток має обчислюватись за процедурою п.2 розділу ІІ та п.4 розділу ІІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджено постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом - Порядок №100) на рівні місячного посадового окладу 1.723,00грн. за два місяці, котрі передували події звільнення (1.723,00грн. за березень 2016р. + 1.723,00грн. за квітень 2016р.).

Згідно з матеріалами справи заявник розрахував показник власної середньоденної заробітної плати на рівні 57,43грн.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень у даній справі не висловив жодних зауважень з приводу правильності обрахунку грошової компенсації за затримку розрахунку при звільненні за 9 днів у 516,90грн.

Арифметична дія ділення цих значень дає показник 57,43грн.

Відтак, окружний адміністративний суд не вбачає жодних об`єктивних даних для сумнівів у правильності цих розрахунків і, відправляючи правосуддя у справі, керується саме указаним значенням показника середньоденного заробітку заявника.

Отже, заявнику належить до виплати за цим епізодом позову 516,90грн. (57,43грн. * 9 днів).

За епізодом позову про стягнення компенсації за невикористану додаткову відпустку державного службовця суд виходить з таких міркувань.

При звільненні Управлінням юстиції на користь заявника була проведена виплата компенсації за 9 днів додаткової відпустки за вислугу років у 2013р., а також компенсація за 11 днів невикористаної щорічної відпустки державного службовця за період часу 01.10.2013р.-09.02.2014р.

Отже, у спірних правовідносинах Управлінням юстиції було визнано право заявника на отримання компенсації за невикористану щорічну відпустку державного службовця за період часу 01.10.2013р.-09.02.2014р.

Календарною датою початку перебігу обліку часу роботи заявника є 01.10.2012р.

Указана дата не співпадає із календарною датою початку перебігу обліку стажу державної служби заявника згідно з копією особової картки № НОМЕР_2 з 18.05.2001р.

При цьому, у п.12 формуляра названого документа указано, що Присяга державного службовця була прийнята заявником 07.02.2000р.

Відповідно до копії наказу відповідача, ГТУ юстиції від 28.09.2012р. №707/3 з 01.10.2012р. стаж державної служби складає 11р. 04м. 10дн.

Суд повторно зазначає, що на період проходження заявником публічної служби у штаті підпорядкованої відповідачу, ГТУ юстиції установи (01.10.2012р.-04.05.2016р.) припадало декілька відмінних за змістом правил надання державному службовцю додаткової оплачуваної відпустки.

Так, згідно з ст.35 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993р. №3723-XII державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, цим законом було запроваджено правило, у силу якого лише настання події перевищення показника стажу державної служби значення у 10 років призводило до набуття особою суб`єктивного права на додаткову відпустку.

Таким чином, ценз стажу державної служби складав 10 років.

Правила надання додаткової відпустки державного службовця за цим законом були деталізовані приписами постанови КМУ від 27.04.1994р. №250 "Про порядок і умови надання державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування додаткових оплачуваних відпусток" (далі за текстом Порядок №250).

Пунктом 1 Порядку №250 було установлено, що державним службовцям, які мають стаж державної служби понад 10 років, посадовим особам місцевого самоврядування, які мають стаж служби в цих органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.

І Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993р. №3723-XII в цій частині, і постанова КМУ від 27.04.1994р. №250 діяли до 31.12.2015р.

З 01.01.2016р. набрали чинності норми Закону України "Про державну службу" від 17.11.2011р. №4050-VI, відповідно до ст.51 якого за кожний рік державної служби по досягненню п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Правила надання додаткової відпустки державного службовця за цим законом були деталізовані приписами постанови КМУ від 20.06.2012р. №551 "Про затвердження Порядку надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток" (далі за текстом Порядок №551).

Згідно з п.3 ця постанова набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом України від 17.11.2011р. №4050-VI "Про державну службу".

За правилом п.10 Порядку №551 за час перебування державного службовця у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а у разі, коли дитина потребує домашнього догляду, - у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку, додаткова відпустка не надається.

Закон України "Про державну службу" від 17.11.2011р. №4050-VI діяв з 01.01.2016р. до 30.04.2016р.

Відтак, і норми постанови КМУ від 20.06.2012р. №551 діяли з 01.01.2016р. до 30.04.2016р.

З 01.05.2016р. набрали чинності норми Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015р. №889-VIII, ст.58 якого було передбачено, що за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Правила надання додаткової відпустки державного службовця за цим законом були деталізовані приписами постанови КМУ від 06.04.2016р. №270 "Про затвердження Порядку надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток" (далі за текстом Порядок №270).

Згідно з п.4 ця постанова набирає чинності одночасно із Законом України від 10 грудня 2015 р. N 889-VIII "Про державну службу".

Пунктом 11 Порядку №270 прямо передбачено, що додаткова відпустка не надається державному службовцю за час перебування, зокрема, у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Таким чином, до 31.12.2015р. надання додаткової оплачуваної відпустки державного службовця пов`язувалось виключно із настанням події досягнення особою показника цензу державної служби у 10 років.

Разом із тим, як у період з 01.01.2016р.-30.04.2016р., так і у період 01.05.2016р.-теперішній час надання додаткової оплачуваної відпустки державного службовця пов`язується як із настанням події досягнення особою показника цензу державної служби у 5 років, так і залежить від низки юридично значимих факторів, до яких віднесено факт знаходження особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку.

Отже, станом на 01.10.2012р. стаж державної служби заявника складав 11р. 04м. 10дн., тобто перевищував значення і у 10 років, і в 11 років.

За правилом п.1 Порядку №250 (де указано, що державним службовцям, які мають стаж державної служби понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів) на цей показник стажу державної служби припадає 7 днів додаткової оплачуваної відпустки державного службовця.

З 01.10.2013р. за правилом п.1 Порядку №250 тривалість додаткової оплачуваної відпустки заявника має складати 9 календарних днів за період часу 01.10.2012р.-01.10.2013р. безвідносно до ознаки фактичного виконання працівником роботи.

З 01.10.2014р. за правилом п.1 Порядку №250 тривалість додаткової оплачуваної відпустки заявника має складати 11 календарних днів за період часу 01.10.2013р.-01.10.2014р. безвідносно до ознаки фактичного виконання працівником роботи.

З 01.10.2015р. за правилом п.1 Порядку №250 тривалість додаткової оплачуваної відпустки заявника має складати 13 календарних днів за період часу 01.10.2014р.-01.10.2015р. безвідносно до ознаки фактичного виконання працівником роботи.

З 01.01.2016р. за правилом п.10 Порядку №551 та за правилом п.11 Порядку №270 час знаходження особи у відпустці для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку не включався до стажу державної служби у цілях надання додаткової оплачуваної відпустки.

Станом на дату припинення публічної служби у вигляді звільнення з посади через ліквідацію місця роботи (04.05.2016р.) загальний стаж державної служби заявника за розрахунками відповідача, ГТУ юстиції має складати не менше 14р. 11м. 14 дн. (як добуток арифметичної дії складання 11р. 04м. 10дн. станом на 01.10.2012р. + 3р. 7м. 03дн. (3 місяці 2012р. + 2013р. + 2014р. + 2015р. + 4 місяці 04 дні 2016р. до 04.05.2016р. включно)).

А тому станом на 01.01.2016р., коли набула чинності додаткова умова отримання особою права на додаткову відпустку державного службовця (обмеження у вигляді невключення до стажу часу знаходження у відпустці для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку) стаж державної служби заявника у цілях надання додатковї оплачуваної відпустки державного службовця за розрахунками відповідача, ГТУ юстиції повинен складати 14р. 07м. 10дн.

За правилами і Порядку №551, і Порядку №270 (котрі є ідентичними в цій частині) на цей показник стажу державної служби (14р. 07м. 10дн.) припадає 5 календарних днів додаткової відпустки за 5 років стажу як цензу та 9 календарних днів додаткової відпустки за 9 років державної служби понад показник стажу у 5 років, тобто загалом - 14 календарних днів.

Суд визнає, що на момент звільнення заявника діяли правила Порядку №270, але ці норми погіршували правове становище публічного службовця в частині права на обчислення тривалості додаткової відпустки за рахунок додаткового обмеження у вигляді невключення до стажу часу знаходження у відпустці для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку, а тому не можуть мати зворотньої дії у часі.

Наказом ГТУ юстиції в Харківській області №1395/К від 04.05.2016р. заявник був звільнений з посади із виплатою грошової компенсації за невикористані 9 календарних днів додаткової відпустки за вислугу років за 2013 рік.

За розрахунками суду заявник у 2013р. мав право на 9 календарних днів додаткової відпустки станом на 01.10.2013р.

Право на 11 календарних днів додаткової відпустки державний службовець набув лише 01.10.2014р.

Проте, оскільки станом на 01.10.2014р. заявник знаходився у відпустці для догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку, то об`єктивно не міг використати права на отримання щорічної відпустки, адже до роботи не ставав, заяви про надання щорічної відпустки не подавав.

За відсутності передбаченого законом алгоритму розрахунку співвідношення показників стажу державної служби особи до показника тривалості додаткової відпустки державного службовця суд виходить із таких арифметичних дій: дана відпустка за своєю правовою природою є додатковою щорічною, отже має співвідноситись із тривалістю календарного року 365 днів; тривалість додаткової відпустки державного службовця за період 01.10.2013р.-01.10.2014р. складає 11 календарних днів; тому 1 день додаткової відпустки державного службовця співвідноситься із 33,2 календарного дня у році.

За цей період часу заявник набув право на щорічну відпустку тривалістю 11 днів (тривалість календарного року - 365 днів, що дає право на отримання щорічної відпустки тривалістю 30 календарних днів; отже, 1 календарний день відпустки співвідноситься із 12,16 календарними днями року; тривалість часу, котрий у випадку заявника включається до стажу, що дає право на отримання щорічної відпустки складає - 132 календарних дня (92 календарних дня 2013р. та 40 календарних днів 2014р.); отже, цей показник часу дає право на 10,85 календарних днів щорічної відпустки).

365 днів календарного року (за умови відсутності перешкод чи перепон включення цього часу до стажу, котрий дає право на щорічну відпустку державного службовця) у спірних правовідносинах співвідноситься із 30 календарними днями щорічної відпустки державного службовця.

11 календарних днів додаткової відпустки державного службовця за період 01.10.2013р.-01.10.2014р. співвідноситься із 33,2 дня календарного року (за умови відсутності перешкод чи перепон включення цього часу до стажу, котрий дає право на щорічну відпустку державного службовця).

У періоді 01.10.2013р.-01.10.2014р. заявник має 132 календарних дня (92 календарних дня 2013р. та 40 календарних днів 2014р.), що включаються до стажу, котрий надає право на додаткову відпустку у загальному порядку.

Тому, виходячи із засад справедливості та співмірності на цей відрізок часу припадає 3,97, тобто 4 календарних дня додаткової відпустки державного службовця.

До того ж, оскільки показник збільшення тривалості додаткової відпустки державного службовця у 2 календарних дня є у даному випадку неподільною величиною, то заявник, котрий за період часу 01.10.2013р.-01.10.2014р. не набув права на отримання і половини щорічної оплачуваної відпустки не може бути визнаний судом таким, що одержав законні сподівання чи правомірні очікування на фізичне отримання додаткової відпустки державного службовця у розмірі 2 календарних днів.

Відтак, заявник не може бути визнаний і таким, що набув право на отримання грошової компенсації замість цих 2 календарних днів.

Ураховуючи наведені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що здійснення відповідачем, ГТУ юстиції грошової компенсації невикористаної заявником додаткової відпустки державного службовця за період часу 01.10.2013р. 01.10.2014р. при 132 календарних днях, котрі включаються до стажу, що дає право на щорічну оплачувану відпустку, не призвело до порушення прав та інтересів у сфері оплати праці.

Тому за цим епізодом у позові належить відмовити.

За епізодом позову про стягнення компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а також про стягнення компенсації за час затримки у видачі трудової книжки суд виходить з таких міркувань.

Розглядаючи справу, суд враховує, що відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Отже, роботодавець має письмово довести до відома найманого працівника структуру та розмір усіх виплат при звільненні.

При цьому, наведеною статтею прямо установлено правило, згідно з яким розрахунок у день звільнення проводиться виключно із тим працівником, який у цей день працював.

У разі ж коли у день звільнення працівник не працював, то розрахунок має бути проведено не пізніше наступного дня після пред`явлення працівником вимоги.

Учасниками справи не оспорюється та обставина, що у день видання наказу про звільнення заявник не працював, адже знаходився у відпустці по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку.

Відтак, і розрахунок при звільненні у спірних правовідносинах має бути проведений не у день звільнення (04.05.2016р.), а не пізніше наступного днів від календарної дати пред`явлення заявником вимоги про розрахунок.

У спірних правовідносинах заявник з такою вимогою до Управління звернувся 15.06.2016р., 10.06.2016р.- дата складання звернення (за змістом листа від 29.06.2016р. №Є-7/09.01-39/01-20) (а.с.9 т.1).

Згідно з ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас із цим, ч.5 ст.235 КЗпП України запроваджено спеціальне правило, за яким у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

У спірних правовідносинах заявник одержав трудову книжку 01.06.2016р.

Національним законом України не передбачено детальної процедури видачі найманому працівникові трудової книжки, а тому суд змушений виходити із загальних засад розумності, добросовісності та виваженості, вимог яких суб`єкт владних повноважень мусить однозначно дотриматись як на виконання ст.8 Конституції України (в аспекті юридичної визначеності як невід`ємного складового елементу верховенства права), так і на виконання ч.3 ст.2 КАС України (у редакції до 15.12.2017р.).

Суд вважає, що у спірних правовідносинах відповідач - владний суб`єкт таких вимог не дотримався, позаяк письмового повідомлення на адресу заявника за відомостями особової справи державного службовця поштовим відправленням з повідомленням про вручення не надсилав.

Відтак, Управління юстиції повинно оплатити середній заробіток за час 05.05.2016р. (наступна дата після звільнення) 01.06.2016р. (включно).

На цей період з урахуванням правил ст.73 КЗпП України припадає 19 робочих днів (18 робочих днів травня 2016р. + 1 робочий день червня 2016р.).

Як раніше вже зазначалось судом, середньоденний заробіток заявника складає 57,43грн.

Отже, належна до виплати на користь заявника сума за цим епізодом позову (грошова компенсація за час затримки у видачі трудової книжки) складає - 1.091,17грн. (57,43грн. * 19 робочих днів).

На правомірність цієї вимоги заявника прямо указано у постанові Верховного Суду від 21.11.2019р.

Тому вимога заявника за цим епізодом підлягає до задоволення.

Разом із тим, суд зважає, що виплата у порядку ч.5 ст.235 КЗпП України не є винагородою за виконану роботу, тобто не може бути кваліфікована у якості саме заробітної плати із застосуванням того ж самого правового режиму захисту.

А відтак, до такої виплати не можуть бути застосовані наслідки ст.117 КЗпП України.

Остання виплата відповідачем, ГТУ юстиції на користь заявника платежу, котрий входить до структури заробітної плати (або об`єктивно може бути прирівняний до такого платежу у зв`язку з оплатою часу відпочинку від роботи у вигляді відпустки/грошової компенсації за невикористану відпустку) була проведена - 30.06.2016р.

Період часу з 05.05.2016р.-01.06.2016р. поглинається виплатою грошової компенсації середньоденного заробітку у порядку ч.5 ст.235 КЗпП України, що є повним, ефективним та дієвим способом захисту порушеного права заявника на оплату праці.

На період часу з 02.06.2016р.-30.06.2016р. припадає 20 робочих днів.

З урахуванням показника середньоденного заробітку заявника у 57,43грн. належна заявнику грошова компенсація за цей час у порядку ст.117 КЗпП України складає 1.148,60грн. (57,43грн. * 20 робочих днів).

Продовжуючи розгляду справи за епізодом позову про стягнення грошової компенсації у порядку ст.117 КЗпП України за затримку у повному розрахунку при звільненні відносно решти часу за період 01.07.2016р. дата вирішення спору по суті, суд керується такими міркуваннями.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 04.12.2019р. по справі №825/742/16 підставою для застосування відповідальності у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України є наявність спору з приводу структури та розміру винагороди за працю (службу) саме на момент звільнення, позаяк незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.

Окрім того, у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. по справі №821/1083/17 За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

У постанові Верховного Суду від 20.05.2020р. по справі №816/1640/17 наведені правові висновки про: «33. Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 34. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. 35. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. 36. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. 37. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. 38. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. 39. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. 40. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. 41. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. 42. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. 43. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. 44. Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. 45. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. 46. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. 47. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. 48. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. 49. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. 50. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. 51. З огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року відповідно, слід зазначити, що судом апеляційної інстанції не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.»

До того ж у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020р. по справі №711/4010/13-ц з приводу застосування положень ст.ст.116 і 117 Кодексу законів про працю України 39. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 40. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).41. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 42.6.Сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 000,00 грн.), менша більш ніж у чотири з половиною рази, ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 837,48 грн.) 43. З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 000,00 грн. за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити.»

Таким чином, усі викладені вище правові висновки Верховного Суду з приводу застосування положень ст.ст.116 і 117 Кодексу законів про працю України прямо передбачають зменшення розміру компенсації у вигляді середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільнення в залежності від дії низки юридично значимих факторів.

Вирішуючи спір, суд бере до уваги, що на період часу 01.07.2016р. 29.05.2020р. (дата вирішення спору по суті) припадає 979 робочих днів, відповідно до листів Міністерства соціальної політики України від 20.07.2015 р. №10846/0/14-15/13, від 05 серпня 2016 року № 11535/0/14-16/13 , від 19.10.2017 р. №224/0/103-17/214, від 19.10.2017 р. №224/0/103-17/214, від 08.08.2018 р. №78/0/206-18 та від 29.07.2019 № 1133/0/206-19

Як раніше вже зазначалось судом, середньоденний заробіток заявника складає 57,43грн.

Отже, сума складає 56.223,97 грн. та не співпадає з розрахунками представника позивача 82.646,56 грн.

Сума невиплачених після 01.07.2016р. відповідачем, ГТУ юстиції на користь заявника платежів, котрі входять до структури заробітної плати і підлягають захисту саме за режимом стягнення заробітної плати складає 516,85 грн.(402,01 грн. + 114,84 грн.)

Відтак, суд вважає, що забезпечення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника державного службовця та колишнього роботодавця адміністративного органу у даному конкретному випадку не дозволяє стягнути суму коштів, більшу за 20 кратний розмір недоплати, тобто 10.337,40 грн.

Критерії законності рішення (діяння, тобто управлінського волевиявлення як такого) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України і обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України.

З положень наведеної норми процесуального закону слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - поза будь-яким розумним сумнівом, у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - баланс вірогідностей.

Суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб`єктом не подано доказів відповідності закону відмови в оплаті часу затримки у видачі найманому працівникові трудової книжки за період 04.05.2016р.-01.06.2016р., відмови в оплаті 7 календарних дій щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за підставою наявності правового статусу одинокої матері за період 01.10.2012р.-14.06.2013р., відмови в оплаті 2 календарних дій щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за підставою наявності двох дітей віком до 15 років за період 19.12.2013р.-09.02.2014р.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) порушення вимог закону діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Непроведення адміністративним органом повного та своєчасного розрахунку при звільненні зумовлює і стягнення 1.148,60грн. грошової компенсації середньоденного заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період 02.06.2016р.-30.06.2016р.

Також непроведення адміністративним органом повного та своєчасного розрахунку при звільненні зумовлює і стягнення 10.337,40грн. грошової компенсації середньоденного заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні за період 01.07.2016р.-дата вирішення спору по суті

Стягнення компенсації у більшому розмірі суд вважає таким, що не відповідає приписам ст.8 Конституції України та ступеню порушення прав заявника на оплату праці.

За наведеними вище епізодами позов підлягає до задоволення.

При цьому, згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Зміст категорії ефективність розкрито, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії", де указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Також зміст цієї ж категорії розкрито і у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", у якому зазначено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Відповідно до правової позиції, викладеної у рішенні Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Отже, обраний судом спосіб захисту має бути ефективним та повинен забезпечити реальне відновлення порушеного суб`єктивного права чи захист ущемленого інтересу.

Представником відповідачів, Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), до матеріалів справи не надано будь-яких доказів на підтвердження обставин можливості виконання судового рішення саме Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області (здійснення стягнення сум з цієї юридичної особи), яка станом на дату вирішення спору функціонує в особі Ліквідаційної комісії.

При цьому, Харківським окружним адміністративним судом ухвалою суду від 05.05.2020р в межах справи № 820/3308/17 було встановлено, що Головне управління Державної казначейської служби України у Харківській області повернуло виконавчий лист про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного територіального управління юстиції у Харківській області сум присуджених до стягнення з підстав того, що згідно пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 передбачено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції.

Згідно відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, вказана ухвала від 05.05.2020р. в межах справи № 820/3308/17 набрала законної сили 06.05.2020р.

Так, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 78 КАС України).

На підставі вищевикладеного, з врахуванням того, що Головне територіальне управління юстиції у Харківській області перебуває в процесі ліквідації, а Головне управління Державної казначейської служби України у Харківській області повертає виконавчі листи стягувачам без виконання, для ефективного та повного забезпечення реального відновлення порушеного права позивача, суд вважає необхідним на підставі ч.2 ст.9 КАС України вийти за межі позовних вимог та задовольнити позовні вимоги шляхом стягнення відповідних сум саме з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, як з функціонуючого у повному обсязі державного органу.

У решті позову заявлені вимоги слід визнати необґрунтованими і недоведеними.

При розв`язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії) і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Вирішуючи клопотання позивач про постановлення окремої ухвали за фактом маніпуляції з доказами відповідачем, судом не встановлено обставин для постановлення окремої ухвали суду у порядку ст. 249 КАС України.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

29.05.2020р. позивачем заявлено клопотання про розподіл судових витрат, які складаються з витрат з оплати судового збору в розмірі 840,80 грн. та витрат на правничу допомогу всього на суму 17.996,04 грн. та додано докази на підтвердження понесення вказаних витрат.

Частиною 1 ст. 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до положень ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Позивачем до закінчення судових дебатів були надані відповідні докази на підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу та заявлено клопотання щодо вирішення судом вказаного питання під час винесення рішення у справі.

Представник відповідачів в судовому засіданні повністю заперечував про відшкодування адвокату ОСОБА_2 витрат за надані ним послугу з підстав того, що він перебуває у сімейних відносинах з позивачем. Вказав, що надані послуги надавались не професіонально, з помилками та не відповідають заявленій вартості.

На підтвердження понесених витрат представником позивача, адвокатом Неволіним Ю.О., надано до суду разом з клопотанням від 15.01.2020р. копію договору про надання правничої допомоги №ПО-201 від 13.01.2020р. з додатком №1, який укладений між адвокатом Неволіним Ю.О. та Єрохіною М.М. (Клієнтом).

Згідно п. 2.1 вказаного договору №ПО-201 від 13.01.2020р. правова допомога Клієнту надається шляхом: забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів Клієнта у будь-якому статусі (позивача, відповідача, третьої особи, свідка) під час розгляду цивільних, адміністративних чи кримінальних справ, зокрема, з Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області та/або його правонаступником, та/або його співробітникам діючим чи колишнім.

На підтвердження виконання умов вказаного договору, позивачем надано: акт приймання послуг від 27.01.2020 року (а.с.97), акт приймання послуг від 30.03.2020 року, акт приймання послуг від 29.05.2020р. б/н (проміжний, наростаючим підсумком).

Згідно актом приймання послуг від 29.05.2020р. б/н (проміжного, наростаючого підсумком), адвокатом були надані позивачу послуги з: 1) усної консультації, ознайомлення з матеріалами справи (13.01.2020р. по 23.01.2020р.) на суму 1416,90 грн.; 2) складання та вручення суду клопотання від 15.01.2020р. (безкоштовно); 3) складання заяви про уточнення позовних вимог від 27.01.2020 (23.01.2020-27.01.2020р.) безкоштовно; 4) представництво інтересів позивача в судовому засіданні 28.01.2020р. на суму 3306,10 грн.; 5) складання заяви про виправлення технічної помилки до КАС України від 28.01.2020р. на суму 3306,10 грн.; 6) складання заяви про зміну позовних вимог від 30.03.2020р. на суму 3306,10 грн.; 7) представництво інтересів позивача в судовому засіданні 25.05.2020р. на суму 3306,10 грн.; 8) представництво інтересів позивача в судовому засіданні 29.01.2020р. на суму 3306,10 грн.; 9) витрати на процесуальне листування на суму 48,64 грн.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат з правничої допомоги, суд зазначає наступне.

У відповідності до п.1 ч.3 ст.132 КАСУ до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч.1 ст.134 КАСУ).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАСУ).

Відповідно до ч.3, ст.134 КАСУ для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4, 5 ст.134 КАСУ).

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (частина 9 статті 139).

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

За правовою позицією Великої палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 27.06.2018 року по справі 826/1216/16 вбачається, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

За положеннями статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом встановлено, що за надані послуги на суму 17.996,04 грн. за договором №ПО-201 від 13.01.2020р. позивачем оплату послуг адвокату Неволіну Ю.О ОСОБА_3 здійснено не було.

Однак, ч. 7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно Додатку №1 до Договору №ПО-201 від 13.01.2020р. сплата суми по п.п. 1,2,3,4 здійснюється протягом 10 календарних днів з дати події, що настане раніше: або сплив одного року з дати прийняття компетентним органом остаточного рішення по справі клієнта, або фактичне виконання рішення на користь Клієнта.

Отже, станом на дату прийняття рішення по вказані справі, оплата отриманих позивачем послуг має бути сплачена у зв`язку з розглядом справи, що не суперечить умовам договору, нормам КАС України та Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 1 січня 2020 року по справі № 904/1038/19 зроблений висновок, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Вказані висновки також наведені у Постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року по справі 810/3806/18.

Також, у постанові Верховного суду від 01.10.2018 року по справі №569/17904/17 вказано, що в підтвердження здійсненної правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.

Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.

Частиною 5 статті 242 КАС України визначається, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Дослідивши наданні представником позивача докази на підтвердження здійснення витрат, судом встановлено, що згідно п. 7.2 договору про надання послуг від 13.01.2020р. №ПО-201, гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи які узгодженні Сторонами та зазначені в Додатку 1 до цього договору.

З наданого до матеріалів справи додатку до договору про надання правничої допомоги від 13.01.2020р. №ПО-201 судом встановлено, що розрахунок вартості однієї години надання послуг адвоката або за одиницю документу складає 30 % від розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на дату оплати послуг (що складатиме 1416,90 грн. як 30% від суми мінімальної заробітної плати на 2020р., яка встановлена в розмірі 4723 грн. в ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX), а саме щодо наступних послуг: зустріч та усна консультація клієнта; ознайомлення з матеріалами справи за кожні 50 сторінок тексту; відповідь на запит, на відзив, на позов та подібні, за кожні три сторінки тексту; складання адвокатського запиту; складання клопотань чи інших простих процесуальних документів.

Також, в Додатку 1 вказано, що розрахунок вартості однієї години надання послуг адвоката або за одиницю документа складає 70% від розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на дату оплати послуг (що складатиме 3306,10 грн. як 70% від суми мінімальної заробітної плати на 2020р., яка встановлена в розмірі 4723 грн. в ст.8 Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX, а саме щодо наступних послуг: представництво та захист інтересів клієнта в суді будь-якої інстанції (за кожну почасову годину); представництво та захист клієнта перед іншими фізичними особами чи юридичними особами; юридичне супроводження угоди; складання скарги, заперечень; юридична експертиза договорів та інших документів; досудове врегулювання спору; складання позовної заяви, зустрічної позовної заяви, заперечень на позов, складання апеляційних скарг за кожні три сторінки тексту.

Враховуючи співмірність послуг категорії складності даної справи, та те що спірні правовідносини склались ще у 2016р., представник позивача приймав участь у справі з 21.07.2016р., справа постановою Верховного Суду від 22.11.2019р. та згідно додатковим рішенням Верховного Суду від 02.03.2020р., була направлена на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду у частині позовних вимог, отже пройшла всі судові інстанції, то витрачений адвокатом час та об`єм наданих послуг з усної консультації, ознайомлення з матеріалами справи у період з 13.01.2020р. по 23.01.2020р. на суму 1.416,90 грн. та послуги зі складання заяви про зміну позовних вимог від 30.03.2020р. на суму 3.306,10 грн., не є співмірними, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (враховуючи їх дійсність та необхідності), а також не відповідає критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та того, що представник позивача був повністю обізнаний з обставинами справи з самого початку її розгляду.

Так, Рекомендаціями щодо застосування рекомендованих (мінімальних) ставок адвокатського гонорару, затверджених Рішенням Ради адвокатів Харківської області №17 від 21.03.2018 року, встановлено, що розмір адвокатського гонорару за годину роботи становить 50% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на день оплати послуг.

Згідно ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX, у 2020 році прожитковий мінімум працездатних осіб: з 1 січня 2020 року - 2102 гривні, з 1 липня - 2197 гривень, з 1 грудня - 2270 гривень.

У зв`язку з тим, що оплати з наданих послуг станом на дату розгляду не відбулось, суд вважає можливим для визначення вартості наданих послуг виходити з дати прийняття рішення 28.05.2020р., а отже одна година вартості послуг адвоката за рекомендаціями складатиме 1.051 грн., як 50% від 2.102 грн.

На підставі вищевикладеного, та враховуючи обставини справи, суд вважає співмірним понесенням витрат та об`єм наданих послуг з усної консультації, ознайомлення з матеріалами справи у період з 13.01.2020р. по 23.01.2020р. та послуг зі складання заяви про зміну позовних вимог від 30.03.2020р. на суму 1.051 грн.

Також, враховуючи конкретні обставини справи, суд вважає, що надані послуг з представництва інтересів позивача у судових засіданнях 28.01.2020р., 25.05.2020р., 29.05.2020р. на суму 9.918,30 грн. (3306.10 грн. х 3), є завищеними та не відповідають критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Дослідивши матеріали справи, судом з протоколів судових засідань за 28.01.2020р., 25.05.2020р., 29.05.2020р. встановлено, що зальна кількість часу проведених судових засідань, та кількість участі адвоката позивача складає 4 години 20 хвилин.

Отже, згідно наведеної вище рекомендованої вартості години роботи адвоката у розмірі 1.051 грн. (розрахованої згідно Рекомендацій, затверджених Рішенням Ради адвокатів Харківської області №17 від 21.03.2018 року), суд вважає, що співмірною вартістю наданих послуг з представництва позивача в суді склали надані послуги всього на суму 4.554,33 грн. (1051 грн. х 4 години; + 20 хвилин 1051:3 = 350,33 грн.).

Щодо наданих послуг зі складання заяви про виправлення технічної помилки до КАС України від 28.01.2020р. на суму 3.306,10 грн., суд зазначає наступне.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Отже, Харківський окружний адміністративний суд, згідно ст. 252 КАС України, може ухвалити додаткове рішення щодо витрат на професійну правничу допомогу понесену позивачем при розгляді справи в суді першої інстанції та тільки в межах прийнятого ним рішення у відповідній справі.

Отже, витрати зі складання заяви про виправлення технічної помилки направленої представником позивача до КАС України від 28.01.2020р. на суму 3.306,10 грн., не можуть бути віднесені судом першої інстанції до витрат на правничу допомоги в межах прийнятого ним рішення, оскільки вказану заяву позивачем було подано та розглянуто Верховним Судом.

Крім того, Рекомендаціями щодо застосування рекомендованих (мінімальних) ставок адвокатського гонорару, затверджених Рішенням Ради адвокатів Харківської області №17 від 21.03.2018 року, встановлено, що до вартості послуг не входять поштові витрати. Нормами КАС України також не передбачено розподіл витрат з процесуального листування. Отже, заявлена сумам витрат на процесуальне листування на суму 48,64 грн., не може бути віднесена судом до витрат на правничу допомогу адвоката.

Отже, дослідивши подані адвокатом докази щодо підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем, перевіривши на відповідність критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи, та беручи до уваги заперечення відповідача вартості наданих послуг, суд встановив, що з наданих документів підтверджено обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на суму 5.605,33 грн.

Однак, частиною 3 статтею 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог позивача, суд вважає можливим стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції частину витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1.868,44 грн., як одну третю частину підтвердженої вартості витрат на правничу допомогу відповідно до задоволеної частини позовних вимог. Додатково, суд зазначає, що згідно з вимогами чинного законодавства розподілу підлягає виключно сума сплаченого судового збору без вартості комісії банка за послуги щодо його сплати.

У зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог, витрати з опалити судового збору, також підлягають частковому стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) у розмірі 420,40 грн.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позовних вимог.

Стягнути з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) 402,01 грн. (чотириста дві гривні 01 копійка) у якості оплати 7 календарних днів щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за підставою наявності правового статусу одинокої матері за період 01.10.2012р.-14.06.2013р.

Стягнути з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) 114,86 грн. (сто чотирнадцять гривень 86 копійок) у якості оплати 2 календарних днів щорічної додаткової відпустки у порядку ст.19 Закону України Про відпустки за підставою наявності двох дітей віком до 15 років за період 19.12.2013р.-09.02.2014р.

Стягнути з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) 1.091,17грн. (одну тисячу дев`яноста одну гривню 17 копійок) у якості оплати часу затримки у видачі найманому працівникові трудової книжки у порядку частини 5 статті 235 Кодексу законів про працю України за період 04.05.2016р.-01.06.2016р.

Стягнути з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) 1.148,60 грн. (одну тисячу сто сорок вісім гривень 60 копійок) у якості компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку у порядку статті 117 Кодексу законів про працю України за період 02.06.2016р.-30.06.2016р.

Стягнути з Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) 10.337,40 грн. (десять тисяч триста тридцять сім гривень 40 копійок) у якості компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку у порядку статті 117 Кодексу законів про працю України за період 01.07.2016р. - дата вирішення спору по суті.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) частину витрат зі сплати судового збору у розмірі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень 40 копійок).

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (код ЄДРПОУ 43315445, місцезнаходження: 61002, м. Харків, Ярослава Мудрого, 16) частину витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1868,44 грн. (тисячу вісімсот шістдесят вісім гривень 44 копійки).

Роз`яснити, що судове рішення виготовлено у повному обсязі 05.06.2020р. у порядку ч.3 ст.243 КАС України; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

СуддяО.В.Старосєльцева