22-ц/804/2037/20
265/7703/19
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 червня 2020 року м. Маріуполь
Єдиний унікальний номер 265/7703/19
Номер провадження 22-ц/804/2037/20
Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Кочегарової Л.М., Пономарьової О.М., Попової С.А.,
секретар судового засідання Галстян Г.Г.
сторони :
позивач ОСОБА_1
відповідач Російська Федерація
розглянув у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року, у складі судді Д`яченко Д.О., дата складення повного судового рішення 16 квітня 2020 року,
в с т а н о в и в:
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у 2014 році він був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 у трикімнатній квартирі. Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України в 2014 році, тимчасова окупація, прояви насильства та порушення прав людини на тимчасово окупованій території України, особисто для позивача призвели до втрати ним житла та майна, неможливістю проживання на тимчасово окупованій території Російською Федерацією території міста Новоазовськ в Донецькій області, до того ж, це є причиною його вимушеного переселення у червні 2014 року на підконтрольну територію України. Вважає, що збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російської Федерацією частини території Донецької області України йому завдано істотну моральну та майнову шкоду. Завдана моральна шкода полягає в тому, що фактичне проживання в умовах війни, давало підстави реально сприймати загрозу життю, він постійно переживав за своє життя, до того ж бачив страждання людей, котрі залишилися на окупованій території і не змогли виїхати, з якими на даний час він немає зв`язку та яким не має змоги допомагати. Він за короткий проміжок часу залишився без підтримки, без родини та без надії на повернення додому. У зв`язку із втратою свого майна, йому завдана майнова шкода, яка полягає в позбавленні його права користуватися своїм майном, можливістю здати належну йому квартиру в оренду. Просив стягнути з Російської Федерації у відшкодування моральної шкоди 1 043 000,00 грн, що є еквівалентом 35000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання цього позову; у відшкодування майнової шкоди 83 875,00 грн, що є еквівалентом 2892,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання цього позову.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Вважає, що за нормами міжнародного права у суду були підстави для задоволення його позовних вимог; факт його вимушеного переселення з м.Новазовська внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупація частини території Донецької області встановлені судовим рішенням; позиція суду щодо імунітету відповідача є необґрунтованою.
Відзив на апеляційну скаргу, в порядку визначеному ст.360 ЦПК України, не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , які підтримали скаргу, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 03 серпня 2006 року є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_2 . Договір купівлі-продажу вчинено за 85 850 грн (а.с.19).
Згідно довідки від 26 березня 2015 року ОСОБА_1 має статус внутрішньо переміщеної особи з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. В 2014 році ОСОБА_1 переселився з тимчасово окупованої території в м.Маріуполь (а.с.26).
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові про відшкодування майнової та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на принципи міжнародного права з метою недопущення порушення принципу імунітету держави відповідача у справі; бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб; від компетентних органів Російської Федерації відсутні відомості про отримання згоди про розгляд даного позову в українському суді, а тому ненадання вказаної відповіді слід розцінювати як відсутність згоди на участь відповідача у розгляді справи в українському суді.
З висновками суду не можна не погодитися.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.
Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
При відшкодуванні моральної шкоди необхідно з`ясовувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних страждань, а також в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та чим він при цьому керується.
Згідно статті 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки, в тому числі, осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, на якій проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область з 07 квітня 2014 року.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», дія якого зупинена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року № 1079 «Про зупинення дії розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053, та розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року», яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м.Новоазовськ Донецької області належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
Як передбачено частиною 2 статті 7 вказаного Закону, Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
З встановлених судом обставин справи вбачається, що внаслідок збройної агресії відповідача проти України та окупації відповідачем частини території Донецької області України, позивач набув статусу внутрішньо переміщеної особи.
Разом з тим, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначив відповідачем іноземну державу - Російську Федерацію, посилаючись на те, що внаслідок збройної агресії цієї держави йому завдано майнової та моральної шкоди.
За змістом статті 15 ЦК України порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частина перша статті 3 ЦПК України встановлює, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Статтею 497 ЦПК України передбачено, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет.
Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року N 198/93, наша держава гарантує додержання положень зазначеної вище Конвенції.
Крім того, в Україні законом, що встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, є Закон України «Про міжнародне приватне право».
Частиною 1 статті 79 цього Закону передбачено, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права - суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави.
У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави.
На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави.
Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави.
Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «рівний над рівними не має юрисдикції, влади» «par in parem non habet imperium».
Отже, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі №914/3360/2012, провадження № 61-12127св19.
Згода компетентних органів відповідача на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у цій справі як відповідача, яка є обов`язковою умовою розгляду справи з іноземним елементом, відсутня. Посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України.
Тому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що отримання судових повісток Посольством Російської Федерації без відповідного реагування на такі повідомлення та за відсутності згоди на участь у справі в якості відповідача за позовом ОСОБА_1 , не дає можливості для задоволення позовних вимог останнього.
Вказаного висновку апеляційний суд дійшов на підставі аналізу постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року справа № 796/165/18 провадження № 61-44159ав18, висновки якої ґрунтуються на тому, що відповідні органи Російської Федерації отримавши судове повідомлення висловили свою думку щодо заявлених вимог та визнали, як зазначив Верховний Суд, що майно цієї держави знаходиться на території України, а тому, вимоги заявників з іншими правовідносинами сторін, були розглянуті у встановленому порядку.
21 листопада 2001 року Велика палата Європейського суду з прав людини ухвалила рішення у справах "МакЕлгінні проти Ірландії", "Аль-Адсані проти Сполученого Королівства" та "Фоґарті проти Сполученого Королівства", в яких зазначено, зокрема, що імунітет суверена є принципом міжнародного права, згідно з яким держава не підлягає юрисдикції іншої держави. Надання державі імунітету суверена у цивільному провадженні мало законну мету, яка відповідає міжнародному принципові забезпечення ввічливості і добрих стосунків між державами та поваги до суверенітету іншої держави.Європейська конвенція з прав людини має тлумачитися в якомога більшій гармонії з іншими нормами міжнародного права, частиною якого вона є, включаючи норми, що забезпечують імунітет держави. Звідси випливає, що заходи, які відбивають загальновизнані норми міжнародного публічного права стосовно імунітету держави, не можуть, у принципі, вважатися такими, що встановлюють непропорційне обмеження на право звернення до суду, передбачене пунктом 1 статті 6.
Частиною 4 статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та частиною 6 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав ісвобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що відповідальною за шкоду, завдану Україні збройною агресією, є Російська Федерація, однак, такі законодавчі приписи не змінюють принцип судового імунітету, передбачений Законом України «Про міжнародне приватне право» та нормами міжнародного права.
Отже, вимоги позивача щодо відшкодування майнової та моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини 1статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Тому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 у позові до Російської Федерації.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач в апеляційній скарзі зазначав, що рішення ухвалено з порушенням вимог ч.1 ст.264 ЦПК України. Однак ці доводи є неспроможними.
Стаття 264 ЦПК України визначає, що під час ухвалення рішення суд, крім іншого, вирішує такі питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.
Наведені позивачем підстави для відшкодування майнової та моральної шкоди, а також докази, були детально досліджені судом першої інстанції; в рішенні наведені норми матеріального права і, зокрема, положення норм міжнародного права, яке є частиною національного законодавства та, на підставі ст.89 ЦПК України, проведена оцінка всіх обставин та зроблено висновки по суті позовних вимог ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не повинен був приймати до уваги положення частини 1 ст.79 Закону України «При міжнародне приватне право» і згідно з приписами ст.11 Європейської конвенції про імунітет держави та ст.12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, Російська Федерація не користується імунітетом при розгляді зазначеної справи в судах України, є безпідставними.
Згідно ст.ст. 8, 9 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначається відповідно до права України.
Необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності (ст.12 ЦПК України) і процесуальної рівноправності сторін (ст. 6 ЦПК України) є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором або законом України.
Імунітет держави - це її право, а не обов`язок. Відповідно до міжнародних правових актів і практики їх застосування переважною більшістю держав, відмова держави від імунітету може відбуватися в один із таких способів: на підставі міжнародного договору за участю держави; шляхом включення до контракту положення про відмову від імунітет (положення про передачу спору, у разі його виникнення, до відповідного юрисдикційного органу); шляхом проголошення відповідної заяви - вже після відкриття провадження у справі.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи.
Відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави.
На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «рівний над рівними не має юрисдикції, влади» «par in parem non habet imperium».
Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.
Частина перша статті 3 ЦПК України встановлює, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Таким чином, враховуючи викладені норми матеріального права і процесуального права, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не вправі був залишити поза увагою положення Закону України «Про міжнародне право» та навіть у зв`язку з вимушеним переселенням позивача з окупованої території на підконтрольну Україні територію, ухвалити рішення всупереч вимог законодавства України.
Відтак апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінив представлені сторонами матеріали за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та дійшов обгрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1 у позові до Російської Федерації про відшкодування майнової і моральної шкоди.
Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, в ньому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Дата складення повного судового рішення 05 червня 2020 року.
Судді: Л.М. Кочегарова
О.М.Пономарьова
С.А.Попова
