П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/532/20
Головуючий у І інстанції: Нагірняк М.Ф.
Суддя-доповідач: Граб Л.С.
28 травня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Граб Л.С.
суддів: Сторчака В. Ю. Іваненко Т.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними, стягнення компенсації,
В С Т А Н О В И В :
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив:
-визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати всіх належних йому на день звільнення (грошової компенсації за речове майно у розмірі 20555,77грн.);
-стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь позивача компенсацію за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати компенсації за речове майно у розмірі 20555,77 грн.) за період з 01.08.2019 по 22.10.2019 в сумі 103334,76 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до невірного вирішення справи, подав апеляційну скаргу.
В обґрунтуванні апеляційної скарги зазначено, що станом на день звільнення відповідачем не проведено з ОСОБА_1 повного розрахунку, а саме -не виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно. Кошти виплачені позивачу лише 22.10.2019, а відтак останній має право на одержання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день проведення фактичного розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Північному регіональному управлінні Державної прикордонної служби України та перебував на речовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_2 .
Відповідно до наказу начальника Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 27.06.2019року №210-ОС позивача звільнено з військової служби у запас, а відповідно до наказу в.о. начальника Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 26.07.2019року №252-ОС з 01.08.2019року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення.
Однак, грошова компенсація за речове майно у розмірі 20555,77 грн. виплачена ОСОБА_1 лише 22.10.2019 року, що на думку останнього є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку в розмірі 103334,76 грн. за затримку розрахунку при звільненні, виходячи із 1260,18грн. середньоденного грошового забезпечення.
Вищезазначене слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відповідач провів із позивачем повний розрахунок щодо сплати грошового забезпечення при звільненні зі служби, а грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не є складовою винагороди за виконану роботу (службу).
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції з урахуванням доводів апеляційної скарги та встановлених обставин справи, колегія суддів виходить з такого.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Нормативно-правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизну та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ. (далі - Закон № 2011-ХІІ)
Статтею 1-2 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Положеннями пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
В свою чергу згідно частини 2 статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" №2232-ХІІ від 25.03.1992 р. проходження військової служби завершується в день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Отже, вказане свідчить про те, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Щодо підставності застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин норм Кодексу законів про працю України, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 17 липня 2015 року в справі №21-8а15, при тлумаченні положень статей 3 Кодексу законів про працю України, 18 Закону України "Про міліцію", зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі
Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні від 10.03.2011 у справі «Сук проти України» вказав, що держава може ввести, призупинити або припинити виплати працівникам з державного бюджету, внісши відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні виплати є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.
Також, колегія суддів зауважує, що норми КЗпП України не поширюються на військовослужбовців в частині порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Однак, спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати норми ст.ст.116, 117 КЗпП України та поширити останні на спірні правовідносини.
Так, ч. 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальне законодавство, яким врегульовано порядок проходження військової служби, порядок і строки виплати грошового забезпечення військовослужбовцям при звільненні з військової не передбачає дату проведення остаточного розрахунку та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, колегія суддів враховуючи позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Разом з тим, відповідно до правового висновку, наведеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
У вказаній справі Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, предметом цього адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати, а саме: грошової компенсації за речове майно у розмірі 20555,77грн.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Слід зазначити, що спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норми спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №815/2681/17, у постанові від 22 січня 2020 року у справі №620/1982/19.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 цього Кодексу).
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Як зазначалося вище, ОСОБА_1 було звільнено зі служби 01.08.2019 та остаточний розрахунок проведено 22.10.2019 року, проте до суду з цим позовом позивач звернувся лише 22 січня 2020 року, тобто більш як через місяць після отримання належних останньому коштів в рахунок компенсації за невикористане речове майно.
Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, колегія суддів приходить до переконання про необхідність залишення позову без розгляду, а також зауважує що позивачем не наведено обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об`єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.
В аспекті наведеного слід зазначити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Отже, позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку.
З урахуванням викладеного, зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції прийняте рішення з порушенням норм процесуального права та про необхідність залишення позову без розгляду.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції вирішив його скасувати та прийняти нове рішення про залишення позовних вимог без розгляду, оскільки судом першої інстанції порушено норми процесуального права.
Керуючись ст.ст. 122, 243, 250, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними, стягнення компенсації скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправними, стягнення компенсації залишити без розгляду.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Граб Л.С. Судді Сторчак В. Ю. Іваненко Т.В.
