Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 травня 2020 р. Справа№200/3203/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Христофорова А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

23 березня 2020 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, в якому позивач просить суд:

- скасувати рішення № 6305 від 15.01.2020 року про відмову позивачеві в призначенні пенсії повністю, і визнати дії відповідача щодо відмови йому у призначенні пенсії відповідно до ст. 26 Закону України «Про пенсійне забезпечення» - протиправними.

- зобов`язати відповідача призначити позивачеві пенсію за віком згідно абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», ст.ст. 3, 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від дати прийняття заяви позивача про призначення пенсії за віком, а саме з 09.12.2019 року, з урахуванням неврахованих до страхового стажу періодів роботи у колгоспі у період з 25.09.1977 року по 01.08.2000 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 09.12.2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», на що отримав рішення відповідача про відмову в призначення пенсії № 6305 від 15.01.2020 року, мотивоване відсутністю у позивача необхідного страхового стажу, з підстав незарахування до стажу його роботи періоду роботи у колгоспі з 25.09.1977 року по 23.03.2000 року, а саме: з 25.09.1977 року за спеціальністю шофера 3 класу, період праці у колгоспі з 19.03.1980 року по 20.01.1981 року за професією слюсаря, з 20.01.1981 року по 23.03.2000 року шофером 3 класу, у зв`язку із чим страховий стаж позивача склав 19 років 3 місяці 22 дні, що не відповідає умовам п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону № 1058.

Посилаючись на те, що основним документом, який підтверджує стаж роботи є трудова книжка, яка й надавалась відповідачу з метою призначення пенсії, та в якій зазначено всі необхідні відомості про періоди та характер його роботи, вважає, що дії відповідача щодо відмови йому у призначенні пенсії є протиправними, та рішення відповідача № 6305 від 15.01.2020 року про відмову в призначенні, - таким, що підлягає скасуванню, а відповідача слід зобов`язати призначити позивачеві пенсію за віком згідно абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону № 1058, ст.ст. 3, 13 Закону №1788, від дати прийняття заяви позивача про призначення пенсії за віком, а саме з 09.12.2019 року, з урахуванням неврахованих до страхового стажу періодів роботи позивача у колгоспі з 25.09.1977 року по 01.08.2000 року.

У поданому до суду відзиві на адміністративний позов, та письмових поясненнях до відзиву, відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, зазначивши, що рішенням Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 6305 від 15.01.2020 року позивачеві було відмовлено у призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку із відсутністю у позивача необхідного страхового стажу, оскільки за наслідками розгляду поданих позивачем документів було встановлено, що загальний стаж роботи позивача складає 19 років, 03 місяці, 22 дні, що не відповідає умовам п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону № 1058.

Так, до загального страхового стажу позивача відповідачем не був зарахований період роботи у колгоспі КСП «Україна»:

1977 рік;

- з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року;

- з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року, - з тих підстав, що записи у трудовій книжці позивача на аркушах 18-19, які містять дані про вставлені мінімуми трудової участі та фактично відпрацьований час роботи позивача, не засвідчені підписом керівника колгоспу або уповноваженої особи, та проставлені за період роботи з 1977 року по 2000 рік 7 печаток, без зазначення до якого запису вони належать. В даних про встановлені мінімуми та відпрацьований час за 1982 рік, 1995 рік, наявні не засвідчені виправлення.

У зв`язку із тим, що при прийнятті рішення про відмову в призначенні пенсії від 15.01.2020 року, управлінням був невірно розрахований загальний стаж, а саме не взятий до уваги запис в трудовій книжці позивача про період виконання виправних робіт, 20.03.2020 року відповідачем, за результатом повторного розгляду поданих 09.12.2019 року позивачем документів, до вищевказаного спірного рішення від 15.01.2020 року № 6305, було прийняте рішення № 6305-1 про відмову в призначенні пенсії, згідно із яким, до страхового стажу позивача не був зарахований також період виконання ним виправних робіт у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року, у зв`язку із чим, загальний стаж роботи позивача склав - 19 років, 01 місяць, 24 дні, що не відповідає умовам п. 1ч. 1 ст. 26 Закону № 1058.

У зв`язку із наведеним, відповідач вважає, що відмовляючи у призначенні позивачеві пенсії за віком на підставі п. 1ч. 1 ст. 26 Закону № 1058, він діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, законами України та підзаконними нормативно-правовими актами, а тому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою суду від 27 березня 2020 року позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.

Відповідно достатті 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що 09.12.2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058, до якої додав:

- військовий квиток;

- диплом про навчання;

- довідку про взяття на облік як ВПО;

- довідку про присвоєння РНОКПП;

- паспорт;

- трудову книжку.

Згідно із рішенням Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 6305 від 15.01.2020 року, за наслідками розгляду вищевказаної заяви позивача від 09.12.2019 року, йому було відмовлено у призначенні пенсії за віком, у зв`язку із тим, що за наслідками розгляду поданих позивачем документів, загальний страховий стаж позивача склав 19 років, 3 місяці 22 дні, що не відповідає умовам п. 1ч. 1 ст. 26 Закону № 1058.

Згідно із рішенням Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 6305-1 від 20.03.2020 року про відмову в призначенні пенсії, ухваленим у доповнення до рішення № 6305 від 15.01.2020 року, позивачеві було відмовлено у призначенні пенсії за віком, у зв`язку із тим, що за наслідками розгляду поданих позивачем документів, загальний страховий стаж позивача склав 19 років, 1 місяць 24 дні, що не відповідає умовам п. 1ч. 1 ст. 26 Закону № 1058.

У рішенні зазначено, що до загального страхового стажу позивача не зараховані періоди роботи у колгоспі «Україна»: 1977 рік; з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року; з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року, у зв`язку із тим, що не всі записи у трудовій книжці позивача про трудову участь у колгоспі «Україна» засвідчені підписом голови правління, бухгалтером, печаткою за час роботи в колгоспі, що передбачено п. 6 «Основних положень про порядок видачі та ведення трудових книжок колгоспників», затверджених Постановою Ради Міністрів СРСР № 310 від 21.04.1975 року «Про трудові книжки колгоспників». Також, до загального стажу позивача не зарахований період роботи з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року, - у зв`язку із перебуванням на виправних роботах.

Згідно із записами у трудовій книжці НОМЕР_1 , виданій 25.01.1982 року на ім`я ОСОБА_1 , містяться записи, зокрема про те, що:

- з 25.09.1977 року прийняття у колгосп «Україна» на посаду шофера 3 розряду;

- з 1978 року по 1979 року служба у рядах Радянської Армії;

- з 19.03.1980 року по 23.03.2000 року у КСП «Україна» на посадах: слюсаря; шофера 3 розряду (23.03.2000 року наданий вихід з членів КСП «Україна»);

- 31.07.2000 року звільнений на підставі ст. 38 КЗпП, за власним бажанням;

- з 01.08.2000 року прийнятий у Сільськогосподарське ТОВ «Україна» на посаду водія 2 класу;

- з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року час виправних робіт (не зараховувати до безперервного трудового стажу);

- 23.04.2005 року звільнений за переводом до ВАТ «ММК ім. Ілліча (а.с. 12).

Згідно із свідоцтвом, серія: ДВ № 533332, Всесоюзного ордена червоно знамені добровільної спілки сприяння армії, авіації та флоту (ДОСААФ СССР), виданим на ім`я ОСОБА_1 , позивач навчався з 21.02.1977 року по 30.06.1977 року в Артемівській автошколі ДОСААФ, за програмою підготовки водіїв автомобілів 3-го класу.

Згідно із військовим квитком НОМЕР_2 , виданим на ім`я ОСОБА_1 , позивач 05.11.1977 року по 26.12.1979 року проходив дійсну військову службу в лавах Радянської Армії (а.с. 19-20), що стверджується також представленою відповідачем довідкою Маріупольського об`єднаного міського військового комісаріату № 1/273 від 10.12.2019 року.

Згідно із свідоцтвом, серія: НОМЕР_3 , Всесоюзного ордена червоно знамені добровільної спілки сприяння армії, авіації та флоту (ДОСААФ СССР), виданим на ім`я ОСОБА_1 , позивач навчався з 24.06.1987 року по 04.09.1987 року, за програмою водіїв категорії «Д».

Згідно із копією архівної виписки № 67 виданої 27.01.2020 року архівним відділом Тельмановського району, у смт. Тельманово Донецької області,у переданих на зберігання документальних матеріалах по колгоспу «Україна» с. Луково, Луківського с/с Тельмановського району Донецької області, а саме у «Книзі обліку трудового стажу та заробітку колгоспника» дійсно значиться ОСОБА_1 (а.с. 17).

Згідно із копією архівної виписки № 68 виданої 27.01.2020 року архівним відділом Тельмановського району, у смт. Тельманово Донецької області, за відомостями «Книги обліку трудового стажу та заробітку колгоспника», містяться дані про заробітну плату ОСОБА_1 за період з січня 1987 року по грудень 1989 року; з лютого 1990 року по жовтень 1990 року, а також з грудня 1990 року по грудень 1991 року (а.с. 18).

Також судом досліджена копія особового рахунку ОСОБА_1 з книги обліку трудового стажу, яка містить записи про період виконання позивачем робіт, про посади, кількість відпрацьованих людино-днів за рік та кількість відпрацьованого встановленого мінімуму трудоднів/людиноднів, та про нараховані кошти за рік, а саме за період: з 1977 року по 1980 року, та з 1980 року по 2000 року, відомості у яких збігаються із записами у трудовій книжці позивача на аркушах 18-19, а також 20-21, які містять дані про вставлені колгоспом річні мінімуми трудової участі у суспільному господарстві та виконання річного мінімуму трудової участі у суспільному господарстві (а.с. 18-а, 15).

Згідно із представленими відповідачем відомостями ІКІС ПФУ Підсистеми призначення та виплати пенсії, до страхового стажу позивача були зараховані періоди:

- з 21.02.1977 року по 30.06.1977 року навчання;

- з 05.11.1977 року по 26.12.1979 року військова служба;

- з 24.06.1987 року по 04.09.1987 року навчання;

- з 01.01.1999 року по 28.01.2000 року трудова діяльність;

- з 01.02.2000 року по 18.02.2000 року трудова діяльність;

- з 01.03.2000 року по 23.03.2000 року трудова діяльність;

- з 01.04.2000 року по 20.04.2000 року трудова діяльність;

- з 01.05.2000 року по 17.05.2000 року трудова діяльність;

- з 01.06.2000 року по 11.06.2000 року трудова діяльність;

- з 01.07.2000 року по 28.07.2000 року трудова діяльність;

- з 01.08.2000 року по 31.12.2003 року трудова діяльність, а також періоди трудової діяльність позивача: з 01.01.2004 року по 08.01.2004 року; з 01.02.2004 року по 27.02.2005 року; з 01.03.2005 року по 28.03.2005 року; з 01.04.2005 року по 30.11.2006 року; з 01.12.2006 року по 24.12.2006 року; з 01.01.2007 року по 21.12.2007 року; з 01.01.2008 року по 23.01.2008 року; з 01.02.2008 року по 22.02.2008 року; з 01.03.2008 року по 29.03.2008 року; з 01.04.2008 року по 26.11.2009 року; з 01.12.2009 року по 27.02.2010 року; з 01.03.2010 року по 23.03.2010 року; з 01.04.2010 року по 26.01.2012 року; з 01.02.2012 року по 31.12.2015 року.

У підсумку зазначено, що загальний стаж позивача який дає право на пенсію становить 19 років 3 місяці 22 дні.

У рішенні відповідача про відмову в призначенні пенсії № 6305-1 від 20.03.2020 року, а також у відзиві на позовну заяву, та письмових поясненнях до відзиву, зазначено, що до загального страхового стажу позивача не зараховані періоди його роботи у колгоспі «Україна»

1977 рік;

- з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року;

- з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року.

У доповнення до рішення № 6305 від 15.01.2020 року, позивачеві було також відмовлено у зарахуванні до страхового стажу періоду перебування на виправних роботах у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна»:

- з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2ст. 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта Законами України.

Статтею 46 Конституції Українивизначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положеннястатті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначеніЗаконом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV(у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі Закон № 1058-IV)).

Згідно із пунктом 1 частини 1статті 8 Закону № 1058-ІVправо на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цимЗакономта досягли встановленого цимЗакономпенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені устатті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Пунктом 1 частини 1статті 9 Закону № 1058-ІVвизначено, що відповідно до цьогоЗаконуза рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються у т. ч. пенсія за віком.

Згідно із абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону № 1058-ІV, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років.

Частиною 4статті 24 Закону № 1058-ІVвизначено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цимЗаконом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII від 05.11.1991 року(даліЗакон № 1788-XII) відповідно доКонституції Українигарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Згідно ізстаттею 56 Закону № 1788-XII», до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю.

Згідно ізстаттею 62 Закону № 1788-XII», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

За приписамист. 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зіст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12 серпня 1993 рокузатверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі Порядок № 637).

Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Пунктом 3 Порядку № 637 передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Таким чином, довідка уточнюючого характеру може бути основним доказом підтвердження стажу в період роботи на відповідних посадах або за професіями лише в тих випадках, коли відсутня трудова книжка чи відповідні записи у ній. При цьому значення трудової книжки як основного документа, що підтверджує стаж роботи, встановленоЗаконом України «Про пенсійне забезпечення»(статті 13,62), і будь-які підзаконні нормативно-правові акти, які суперечать цьому положенню, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Отже, правова нормастатті 62 Вказаного Закону, передбачає, що основним документом для підтвердження стажу роботи є трудова книжка і лише при її відсутності, або відповідних записів у ній, стаж підтверджується згідно із Порядком, затвердженим Постановою КМУ № 637.

Аналіз вищезазначених положень свідчить про те, що для призначення пенсії за віком за даними трудової книжки необхідна наявність в ній відомостей щодо стажу роботи. Наявність же відповідних записів у трудовій книжці про стаж роботи є підтвердженням страхового стажу.

Відповідно до ч. 1ст.72 КАС України,доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.ч.1,4ст.73 КАС України,належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ізст.76 КАС України,достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч.1,2ст.77 КАС України,кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З копії трудової книжки позивача вбачається, що у ній містяться записи, зокрема про:

- з 25.09.1977 року прийняття у колгосп «Україна» на посаду шофера 3 розряду;

- з 1978 року по 1979 року служба у рядах Радянської Армії;

- з 19.03.1980 року по 23.03.2000 року у КСП «Україна» на посадах: слюсаря; шофера 3 розряду (23.03.2000 року наданий вихід з членів КСП «Україна»);

- 31.07.2000 року звільнений на підставі ст. 38 КЗпП, за власним бажанням;

- з 01.08.2000 року прийнятий у Сільськогосподарське ТОВ «Україна» на посаду водія 2 класу;

- з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року час виправних робіт;

- 23.04.2005 року звільнений за переводом до ВАТ «ММК ім. Ілліча (а.с. 12).

Вищевказані записи у трудовій книжці виконані чітко, зрозуміло та в повному обсязі містять інформацію про періоди роботи та займані посади, реквізити відповідних наказів, на підставі яких вони внесені.

Разом з тим, з дослідженої копії трудової книжки вбачається, що на аркушах 18-19, а також 20-21, які містять дані про вставлені колгоспом річні мінімуми трудової участі у суспільному господарстві та виконання річного мінімуму трудової участі у суспільному господарстві, відповідні записи не засвідчені підписом голови колгоспу чи уповноваженої особи, та відповідною кількістю відбитків печатки.

Також, у вказаних даних за 1982 рік, 1995 рік, наявні незасвідчені належним чином виправлення.

Відповідачем зазначено, що ці недоліки стали підставою для не зарахування до загального страхового стажу позивача періоду перебування у членах колгоспу/роботи у КСП «Україна»: у 1977 році; з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року, та з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року.

З приводу наведеного суд зазначає, що відповідно до п. 1 «Основних положень про порядок видачі та ведення трудових книжок колгоспників», затверджених Постановою Ради Міністрів СРСР № 310 від 21.04.1975 року «Про трудові книжки колгоспників», яка набрала законної чинності 01.01.1977 року (далі Положення № 310), трудова книжка колгоспника є основним документом про трудову діяльність членів колгоспів.

Відповідно до пункту 5 Положень № 310, до трудової книжки колгоспника здійснюються записи про членство у колгоспі, дані про трудову участь прийнятий у колгоспі річний мінімум трудової діяльності, його виконання.

Відповідно до п. 6 Положень № 310, усі записи у трудовій книжці засвідчуються у всіх розділах за час роботи у колгоспі підписом голови колгоспу чи спеціально уповноваженої правлінням колгоспу особи та печаткою.

Згідно із п. 10 Положень № 310, у трудовій книжці колгоспника, який відбуває виправні роботи без позбавлення волі, здійснюється запис про те, що час відбування виправних робіт не зараховується до загального та неприривного трудового стажу.

Відповідно до п. 13 Положень № 310, відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на голову колгоспу.

Відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несе спеціально уповноважена головою колгоспу особа.

Аналіз вказаних вище правових норм свідчить про те, що відповідальність за правильне заповнення трудових книжок, несе спеціально уповноважена головою колгоспу особа.

Крім того, Порядок ведення трудових книжок, станом на час заповнення трудової книжки позивача, був урегульований також Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 року №162, яка застосовувалася до прийняття Наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, яким була затверджена Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників, зареєстрована в Мінюсті України 17.08.1993 року за № 110.

Підпунктом 1.1 Інструкції № 162було встановлено, що трудова книжка є основним документом трудової діяльності робочих і службовців.

Згідно із підпунктом 2.2 Інструкції № 162, до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім`я та по-батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв`язку з цим винагороди.

Відповідно до п. 2.3.Інструкції № 162, всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагородження та заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого терміну, а при звільнені - в день звільнення та повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Контроль за дотриманням порядку ведення трудових книжок здійснюється в порядку, передбаченому постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 6 вересня 1973 року № 656 "Про трудові книжки робітників і службовців" (п. 8.1. Інструкції №162).

Згідно пункту 18 Постанови Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС № 656 від 06.09.1973 «Про трудові книжки робітників та службовців» відповідальність за організацію робіт з ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.

Відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання і видачу несе спеціально уповноважена особа, призначена наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації.

Пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників», від 27.04.1993 року № 301 також закріплено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.

За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Суд зазначає, що позивач не має нести тягар відповідальності, чи зазнавати негативних наслідків, через порушення порядку/інструкції заповнення трудової книжки, а наявність такого недоліку у трудовій книжці, як відсутність підпису голови колгоспу чи спеціально уповноваженої правлінням колгоспу особи та відбитка печатки на кожному із записів, не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу позивача періодів його роботи згідно із записами у трудовій книжці, які в решті, виконані у відповідності до вимогПоложення № 310, Інструкції № 162, тощо.

Верховний Суд у своїх постановах від 28.02.2018 року у справі №428/7863/17, від 24.05.2018 року у справі № 490/12392/16-а, від 04.09.2018 року у справі №423/1881/17, від 29.03.2019 року у справі №548/2056/16-а висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Разом з тим, записи у трудовій книжці позивача, їх співставлення між собою, не містять протиріч, та у своїй сукупності, підтверджують факт роботи позивача у спірні періоди.

Законодавець чітко визначив, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Наявність же відповідних записів у трудовій книжці про стаж роботи є підтвердженням страхового стажу.

При цьому, суд звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є наявність страхового стажу необхідного розміру, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Зазначений висновок викладено в постанові Верховного Суду від 06.03.2018 року по справі № 754/14898/15-а.

Пенсійний орган не врахував, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Крім того суд зазначає, що частиною третьою статті 44 Закону № 1058-ІV передбачено, щооргани Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.

На підставі пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно доЗакону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженогопостановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року,в редакціїпостанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1 (надалі Порядок № 22-1) при прийманні документів орган, що призначає пенсію:

1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж.

2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів;

3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Згідно із нормами пункту 4.7 Порядку № 22-1, право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Разом з тим, суд зауважує, що право особи на отримання пенсійних виплат не може бути поставлено у залежність від можливості органів Пенсійного фонду України здійснювати ці повноваження (зокрема у зв`язку із проведенням АТО танеможливістю проведення перевірки періодів роботи/навчання, тощо, з підстав розташування підприємств, установ, організацій, закладів, тощо, на тимчасово окупованій території України). Неможливість проведення перевірки даних на підприємстві, установі, організації які розташовані на тимчасово окупованій території, не дає підстав для відмови у зарахуванні стажу роботи, при його підтвердженні записами в трудовій книжці, та не може позбавляти особу її конституційного права на соціальний захист.

Так, щодо окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані "намібійські винятки", в яких зазначено про те, що документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, § 142).

Суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантованіКонституцією Українита Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більш того, відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Позивач опинився в ситуації, що, відповідно, позбавляє його можливості забезпечити належний захист своїх прав.

Відповідно до положеньстатті 3 Конституції України, якОсновного Закону України- людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 ч. 1 Європейської Соціальної хартії та ч.3 ст.46Конституції України, кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Суд зазначає, що в даному випадку позивач не може бути позбавлений свого права, що стосується предмету позову, через неможливість перевірки достовірності періодів його роботи з підстав розташування підприємства у якому він працював на території яка тимчасово не підконтрольна українській владі.

Крім того, суд наголошує, що позивач має трудову книжку, в якій містяться записи про спірні періоди роботи із відомостями, які відповідають вимогам законодавства на підтвердження права на пенсію.

Суд також зазначає, що перевірка достовірності виданих документів покладається на пенсійний орган, а сумніви останнього щодо обґрунтованості їх видачі або відсутність можливості їх перевірити, самі по собі, не можуть бути підставою для відмови у призначенні пільгової пенсії. Аналогічна позиція була наведена зокрема у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №672/914/16-а та від 11 липня 2019 року у справі №127/1849/17.

У контексті наведеного, суд зазначає, що відповідачем, на виконання ч. 2ст. 77 КАС України, не надано доказів того, що з метою повноти вирішення питання вирахування стажу позивача, ним, як органом, що призначає пенсію, було вжито заходів та використано право на отримання/витребування/вимоги від підприємств, установ та організацій, тощо, відповідних документів, уточнюючої інформації щодо періоду та характеру виконуваних позивачем робіт, що передбаченоч. 3ст. 44 Закону № 1058-IV, та Порядком № 22-1, поклавши вказаний обов`язок виключно на позивача.

З урахуванням вищенаведених обставин, суд вважає також за можливе застосувати вказані загальні принципи («намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, які видані на непідконтрольній українській владі території, як доказів, оскільки можливість збору відповідних доказів на такій території може бути значно обмежена, у той час як вони мають істотне, а в деяких випадках і вирішальне значення для реалізації відповідних прав людини.

Вирішуючи питання щодо допустимості та належності доказів у сенсі глави 5 КАС України, суд приймає до уваги наявні в матеріалах справи досліджені судом: копію архівної виписки № 67 виданої 27.01.2020 року архівним відділом Тельмановського району, у смт. Тельманово Донецької області (а.с. 17), копію архівної виписки № 68 виданої 27.01.2020 року архівним відділом Тельмановського району, у смт. Тельманово Донецької області (а.с. 18), та копію особового рахунку з книги обліку трудового стажу (а.с. 18-а).

Приймаючи до уваги зазначені докази, суд також враховує, що у тому становищі, в якому опинився позивач, він був позбавлений можливості отримати офіційні документи щодо періоду та характеру своєї роботи, а тому звертаючись до суду, надав усі можливі докази, які міг надати у цій ситуації.

Крім того, суд наголошує, що позивач має трудову книжку, в якій містяться записи про спірні періоди роботи, із відомостями, які відповідають вимогам законодавства на підтвердження права на пенсію.

Оцінюючи спірні правовідносини суд приймає до уваги також практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно достатті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 № 3477-IV, має застосовуватися при розгляді справ як джерело права. Враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема,Закону № 1058, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку.

Так, Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі Ковач проти України, п.59 рішення у справі Мельниченко проти України, п.50 рішення у справі Чуйкіна проти України тощо). Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантованіКонституцією Українита Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більше того, відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема Закону № 1058, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку.

Враховуючи наведене, з урахуванням представлених суду письмових доказів, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено та не надано доказів на підтвердження правомірності своїх дій під час відмови позивачеві у зарахуванні до стажу його роботи періодів роботи у колгоспі КСП «Україна»: з 25.09.1977 року по 04.11.1977 року, з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року, з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року.

Стосовно не зарахування відповідачем до стажу роботи позивача періоду виконання ним виправних робіт у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року, суд зазначає наступне.

Відповідно достатті 103 Виправно-трудового кодексуУкраїни від 23.12.1970 року №3325-VII (втрата чинності 01.01.2004 року), час відбування виправних робіт без позбавлення волі до загального і безперервного трудового стажу засудженого не зараховується, про що робиться запис у його трудовій книжці. При умові сумлінної роботи і зразкової поведінки в період відбування виправних робіт без позбавлення волі цейчас можебути включений в загальнийтрудовий стажособи,яка відбула покарання, на підставі рішення суду в порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством України.

Положеннями частини четвертоїстатті 95 Виправно-трудового кодексуУкраїни від 23.12.1970 року №3325-VII, якими регулювався порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт та які були чинні у період відбування позивачем виправних робіт, визначалось, що час відбування покарання у виді виправних робіт може бути включений судом до загального трудового стажу засудженого.

Згідно із частиною 3 статті 42 чинногоКримінально - виконавчого кодексу України(далі за текстом -КВК України), час відбування засудженим покарання у виді виправних робіт зараховується в загальний стаж роботи.

У свою чергу,статтею 8 КВК Українивстановлено, що засуджені мають право на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій відповідно до законів України.

Відповідно доПрикінцевих положень КВК України, з набранням чинності цим Кодексом втрачає чинністьВиправно-трудовий кодекс України; закони України та інші нормативно-правові акти до приведення у відповідність із цим Кодексом застосовуються у частині, що не суперечить цьому Кодексу.

Відповідно достатті 56 Закону «Про пенсійне забезпечення» №1788-ХІІ, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

До стажу роботи зараховується також будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в`язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків.

Правовідносини, пов`язані із визначенням страхового стажу ОСОБА_1 виникли з моменту звернення позивача до управління ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком.

На момент виникнення спірних правовідносин, частина 3статті 42 КВК Українипередбачає, що час відбування засудженим покарання у виді виправних робіт зараховується в загальний стаж роботи.

З огляду на те, що на час вирішення питання про обчислення страхового стажу ОСОБА_1 частина 3статті 42 КВК Українипрямо передбачає можливість включення до загального стажу роботи періоду відбування покарання у виді виправних робіт, то період роботи позивача у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року, має бути зарахований до його страхового стажу.

Така правова позиція узгоджена з висновками Верховного суду викладених у постанові від 21 червня 2019 року по справі № 448/1691/16-а.

У справі за подібних правовідносин Верховний Суд раніше також висловив правову позицію щодо застосування зазначених вище норм матеріального права у постанові від 30 січня 2018року у справі №211/1432/17(2-а/211/103/17).

Суд зазначає, що у позовній заяві позивач просить суд скасувати рішення відповідача № 6305 від 15.01.2020 року про відмову в призначенні пенсії, зобов`язавши відповідача призначити позивачеві пенсію за віком, з урахуванням неврахованих до страхового стажу позивача періодів роботи у колгоспі у період з 25.09.1977 року по 01.08.2000 року.

Визначаючи розмір позовних вимог позивач посилається на рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії від 15.01.2020 року № 6305, яке позивачем додане до позовної заяви.

Разом з тим, суд зазначає, що з огляду на те, що вищевказане оскаржуване рішення № 6305 від 15.01.2020 року зазначення періодів, які не були зараховані/чи зараховані до стажу позивача не містить, а містить посилання лише на те, що за результатами розгляду поданих позивачем документів, його загальний страховий стаж становить 19 років, 3 місяці 22 дні, що не відповідає умовам п. 1 ст. 26 Закону № 1058, судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідача було зобов`язано представити суду належним чином завірені копії матеріалів пенсійної справи позивача, а також відомості про те, які саме періоди роботи/навчання/служби, тощо, не були зараховані до стажу роботи позивача, та з яких причин.

З поданого відповідачем відзиву на позовну заяву, письмових пояснень до відзиву, відомостей ІКІС ПФУ Підсистеми призначення та виплати пенсії, а також представленого суду рішення про відмову в призначенні пенсії № 6305-1 від 20.03.2020 року, вбачається, що окрім періоду відбування позивачем покарання у виді виправних робіт, який охоплюються його позовними вимогами, а саме по - 01.08.2000 року, до стажу роботи позивача не був зарахований увесь період відбування покарання у виді виправних робіт, а саме по 31.08.2000 року, про що відповідачем, у доповнення до оскаржуваного позивачем рішення від 15.01.2020 року № 6305, було ухвалене відповідне рішення № 6305-1 від 20.03.2020 року.

З огляду на форму та зміст оскаржуваного рішення відповідача № 6305 від 15.01.2020 року про відмову в призначенні пенсії, на встановлені у справі обставини та висновки суду, спираючись на положення частини 2статті 9 КАС України, суд приходить до висновку, що з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, при ухваленні рішення у даній справи, слід вийти за межі позовних вимог у зазначеній частині.

Відповідно достатті 3 Конституції України, якОсновного Закону України- людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Частиною другоюстатті 19 Конституції Українипередбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Відповідно до ч.1ст. 2 КАС Українизавданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із нормами частини другоїстатті 2 КАС України,у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положеньстатті 9 КАС Українирозгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першоїстатті 77 КАС Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Підсумовуючи наведене, суд доходить висновку, що відповідач, користуючись, зокрема, наданими широкими межами розсуду та можливістю вибору різних способів та засобів для дотримання своїх зобов`язань, протиправно не врахував під час вирішення питання про призначення позивачеві пенсії, відповідно до його заяви від 09.12.2019 року про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», записи в трудовій книжці позивача, яка є основним документом, що підтверджує стаж роботи особи, та записи в якій підтверджують періоди роботи позивача, зокрема: з 25.09.1977 року по 04.11.1977 року, з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року, з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року у Колективному господарстві «Україна», а також період відбування покарання у виді виправних робіт з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна», у зв`язку із чим, рішення відповідача про відмову в призначенні пенсії № 6305 від 12.01.2020 року, та № 6305-1 від 20.03.2020 року, суд визнає протиправними, та такими, що підлягають скасуванню.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першоїстатті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 5 КАС України).

Відповідно до п. 10 ч. 2ст. 245 КАС України,при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У юриспруденції дискреційні повноваження визначаються як право голови держави, уряду, інших посадовців в органах державної влади у разі ухвалення рішення з питання, віднесеного до їх компетенції, діяти за певних умов на власний розсуд у рамках закону. А в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи вказано, що адміністративний орган може здійснювати "дискреційні повноваження", користуючись певною свободою розсуду у разі ухвалення будь-якого рішення. Такий орган в силу (за) наявності у нього дискреційних повноважень може вибирати з декількох варіантів припустимих рішень той, який він вважає найбільш відповідним у даному випадку. За цього надано рекомендацію судам не втручатися у дискреційні повноваження державних органів.

Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.

Статтею 58 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІVвизначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3ст. 2 КАС Україникритеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Виходячи зі змісту положеньКАС Українищодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Враховуючи викладене, суд наголошує, що не може підміняти собою пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам, та на власний розсуд розраховувати пільговий чи страховий стаж особи.

Відповідно до частини 2статті 9 КАС України,суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на встановлені у справі обставини та наведені норми чинного законодавства, якими регулюються спірні відносини, з урахуванням дискреційних повноважень пенсійного органу на прийняття рішення про призначення пенсії та визначення підстав, за яких призначається пенсія або приймається рішення про відмову в її призначенні, суд приходить довисновку, що слід зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 09.12.2019 року про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду викладених у мотивувальній частині рішення, зокрема, щодо врахування під час вирішення питання про призначення позивачеві пенсії записів у його трудовій книжці якими підтверджується період роботи позивача, зокрема: з 25.09.1977 року по 04.11.1977 року, з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року, з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року у Колективному господарстві «Україна», а також період відбування покарання у виді виправних робіт з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна».

Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача призначити позивачеві пенсію за віком згідно абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», ст.ст. 3, 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від дати прийняття заяви позивача про призначення пенсії за віком, а саме з 09.12.2019 року, з урахуванням неврахованих до страхового стажу періодів роботи у колгоспі у період з 25.09.1977 року по 01.08.2000 року, задоволенню не підлягають, оскільки суд не може підміняти пенсійний орган, і на власний розсуд розраховувати пільговий чи страховий стаж, та задоволення зазначених вимог свідчитиме про втручання до дискреційних повноважень пенсійного органу, що є неприпустимим.

Разом з тим, судом зобов`язано відповідача повторно розглянути заяву позивача від 09.12.2019 року про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду викладених у мотивувальній частині рішення, зокрема, щодо врахування під час вирішення питання про призначення позивачеві пенсії на записів у його трудовій книжці, якими підтверджуються спірні періоди роботи позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат між сторонами суд виходить з наступного.

Ухвалою суду від 27 березня 2020 року позивачеві було відстрочено сплату судового збору за звернення до суду із даним позовом до ухвалення судового рішення у справі.

Нормами частини другоїстатті 133 КАС Українивстановлено, що якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Згідно із положеннями частини першоїстатті 139 КАСУкраїни, при задоволені позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 3 статті 139 КАС України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, частиною 8статті 139 КАС України передбачено, що у випадку якщо, зокрема, спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

З урахуванням встановлених обставин у справі, враховуючи, що спір в даному випадку виник внаслідок неправильних дій відповідача, суд приходить до висновку про необхідність покладення на відповідача судових витрат у повному обсязі, а саме у сумі 840,80 грн., які слід стягнути за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 2-15, 19-21, 72-79, 90, 94, 122, 123, 132,159-161,164,192-194,224-228,241-247, 255,253-263,293-295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: Донецька область, Тельманівський р-н., с. Лукове, зареєстроване фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місцезнаходження: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Зелінського, 27-а, ЄДРПОУ: 42171861) про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо відмови у призначенні пенсії ОСОБА_1 відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Визнати протиправним та скасувати рішення Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про відмову в призначенні пенсії № 6305 від 15 січня 2020 року, та № 6305-1 від 20 березня 2020 року.

Зобов`язати Маріупольське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 09.12.2019 року про призначення пенсії за віком відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням висновків суду викладених у мотивувальній частині рішення, зокрема, щодо врахування під час вирішення питання про призначення ОСОБА_1 пенсії записів у трудовій книжці якими підтверджуються періоди роботи позивача, зокрема: з 25.09.1977 року по 04.11.1977 року, з 19.03.1980 року по 23.06.1987 року, з 05.09.1987 року по 31.12.1998 року у Колективному господарстві «Україна», а також період відбування покарання у виді виправних робіт з 01.07.2000 року по 31.08.2000 року у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна».

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місцезнаходження: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Зелінського, 27-а, ЄДРПОУ: 42171861) на користь Державного бюджету України судовий збір у сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.

Рішення складене у повному обсязі та підписане 26 травня 2020 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 295 КАС України а також інші процесуальні строки щодо апеляційного оскарження, продовжуються на строк дії такого карантину.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя А.Б. Христофоров