ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 825/3475/15-а Суддя (судді) першої інстанції: Бородавкіна С.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2020 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Земляної Г. В.

суддів: Парінова А. Б., Собківа Я. М.

за участю секретаря Скидан С. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Чернігівської митниці Державної фіскальної служби

на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року

у справі №825/3475/15-а (розглянуто у відкритому судовому засіданні)

за позовом ОСОБА_1

до відповідача Чернігівської митниці Державної фіскальної служби,

Державної фіскальної служби України

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Чернігівської митниці Державної фіскальної служби (надалі - відповідач 1), Державної фіскальної служби України (надалі - відповідач 2), в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Чернігівської митниці ДФС №590-О від 23 вересня 2015 року про його звільнення з посади заступника начальника митного посту "Грем`яч" Чернігівської митниці ДФС;

- зобов`язати Чернігівську митницю ДФС поновити його на посаді заступника начальника митного посту "Грем`яч" Чернігівської митниці ДФС;

- стягнути з Чернігівської митниці ДФС на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 вересня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на роботі;

- зобов`язати Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу проходження ним військової служби в КДБ СРСР. При цьому, всупереч положень Конституції України, до позивача була застосована міра колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону України "Про очищення влади". Зазначив, що не може нести відповідальність на підставі самого факту проходження ним військової служби більше ніж 30 років тому, за відсутності доведеності у встановленому законом порядку його вини у підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. Закон України "Про очищення влади" де-факто виходить із презумпції вини, що є неприпустимим з огляду на положення статті 62 Конституції України.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Чернігівської митниці ДФС від 23 вересня 2015 року №590-О про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника митного посту "Грем`яч" Чернігівської митниці ДФС. Зобов`язано Чернігівську митницю ДФС поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту "Грем`яч" Чернігівської митниці ДФС з 24 вересня 2015 року. Стягнуто з Чернігівської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.09.2015 по 15.01.2020 в сумі 59 719 (п`ятдесят дев`ять тисяч сімсот дев`ятнадцять) грн. 65 коп. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням щодо задоволення позовних вимог відповідачем 1 (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог.

В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що звільнення позивача у зв`язку із застосуванням заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є правомірним. Також, на думку апелянта, судом першої інстанції невірно здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача та безпідставно поновлено його на посаді.

В судовому засіданні позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги у повному обсязі, а рішення суду просив залишити без змін, з підстав викладених у письмовому відзиві.

Представники відповідачів у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були належним чином повідомлені.

На адресу суду апеляційної інстанції від відповідачів надійшли клопотання про відкладення розгляду справи на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 року.

Колегією суддів розглянуто подані відповідачами клопотання та вважає, що вони є необґрунтованими, оскільки дана постанова не розповсюджується (не обмежує діяльність) суб`єкта владних повноважень, а Постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 2020 р. №343 з 11 травня 2020 року послаблені жорсткі дії, які діяли раніше, а отже, відповідачі не позбавлені були права з`явитися в судове засідання.

Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що Наказом Чернігівської митниці Міндоходів №297-о від 10 жовтня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника митного посту «Грем`яч».

В подальшому, наказом Чернігівської митниці ДФС №33-о від 02 лютого 2015 року ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника митного посту «Грем`яч» Чернігівської митниці Державної фіскальної служби.

В подальшому, на підставі поданої ОСОБА_1 12.02.2015 заяви щодо останнього проведено перевірку, передбачену Законом України "Про очищення влади" (стор. 114, 115 том І).

На запит Чернігівської митниці ДФС, листом від 12.09.2015 за №24/6-6384, Служба безпеки України повідомила, що ОСОБА_1 у період з 01.12.1983 по 16.05.1989 проходив дійсну військову службу в КДБ СРСР (стор. 116 том І).

За результатами проведеної перевірки щодо позивача було складено Довідку від 21.09.2015 року №12525-70-04, у якій зазначено про застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Заборона застосовується на підставі критерію, визначеного пунктом 3 частини четвертої статті 3 Закону України "Про очищення влади" (стор. 117, 118 том І).

У зв`язку з наведеним, на підставі пункту 3 частини 4 статті 3, частини третьої статті 1 Закону України "Про очищення влади", пункту 72 частини першої статті 36 КЗпП України, наказом начальника Чернігівської митниці ДФС від 23.09.2015 року №590-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника митного посту "Грем`яч" з 24.09.2015 (стор. 113 том І).

Позивача повідомлено про звільнення листом від 24.09.2015 року за №2816/7/25-70-04 (стор. 22 том І).

Крім того, відповідне повідомлення було направлене до Міністерства юстиції України (стор. 119, 120 том І).

Вважаючи вказане звільнення протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам люстрації, Конституції України, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що передумовою застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь і довести вину у вчиненні правопорушень; що сприяли узурпації влади В. Януковича, підриву основ національної безпеки і оборони; протиправному порушенню прав і свобод людини. За відсутності відповідних доказів, на переконання суду, звільнення позивача відбувалося з порушенням норм прямої дії Конституції України, нормами міжнародного права, якими передбачено виключно індивідуальну відповідальність осіб.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У відповідності до статті 38, частини 1, 2 статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Згідно статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Частиною 2 статті 61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення).

Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

У рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Згідно пункту 72 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади».

Відповідно до преамбули Закону України «Про очищення влади» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

За визначенням частини 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Відповідно до частини 3, 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.

Статтями 2, 3 наведеного Закону, передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Пунктом 3 частини 4 статті 3 Закону №1682-VII передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).

Заборона, передбачена частиною четвертою статті 1 цього Закону, застосовується до посадових та службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (крім осіб, зазначених у частинах першій - четвертій цієї статті), які, обіймаючи відповідну посаду у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, своїм рішенням, дією чи бездіяльністю, що встановлено рішенням суду щодо них, яке набрало законної сили, здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України, що спричинило порушення прав і свобод людини (частина 5 статті 3 Закону №1682-VII).

Відповідно до приписів пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Згідно з пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону, встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції було досліджено оскаржуваний наказ, довідку та подання зі змісту яких вбачається, що позивача звільнено та трудові відносини припинено в силу займаної посади, а саме, у зв`язку із його перебуванням на посаді заступника начальника Чернігівській митниці ДФС.

У той же час, зі змісту довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», яка була підставою прийняття оскаржуваного наказу, не вбачається, що в ній надано хоча б будь-яку оцінку чи відносяться посади, які обіймав позивач до посад, визначених ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Крім того, не наведено жодної об`єктивної та достатньої інформації по особі позивача (його дій/рішень/характеристик) для застосування люстаційної процедури.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частин 1, 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» №1906-IV від 29.06.2004р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з частини 2 статті 21 та частини 1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, статті 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958р. «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Колегією суддів, також враховується, що Рішення Європейського суду з прав людини від 17 жовтня 2019 року у справі Полях та інші проти України (заяви № 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади» (люстрацію) 2014 року.

Задовольняючи позов ЄСПЛ виходив з того, що «…суд свідомий ситуації, яка склалася в Україні у відповідний час. Однак нібито невідкладна потреба у Законі контрастує з тим фактом, що за Законом заборону до заявників було застосовано на десять років. Суд не піддав сумніву, що після подій, що відбулися в України в той час, зміни в особовому складі цілком могли бути потрібні. Однак Суду не було доведено, що ситуація залишалася настільки нестабільною, що було неможливо вивчити індивідуальну роль кожної особи з наступним можливим поступовим скасуванням обмежувальних заходів…». «...П`ятий заявник був звільнений за перебування на посаді другого секретаря райкому Комуністичної партії. Суд згадав, що він вже встановив порушення Конвенції у справах проти інших держав у ситуаціях, де між діяльністю особи в структурах тоталітарного режиму і застосуванням до неї люстрації пройшов значний час. Суд відзначив, що у випадку п`ятого заявника цей часовий розрив склав 23 роки і не було ніякої інформації щодо будь-якої негативної діяльності з його боку протягом цього часу. Суд дійшов висновку, що українські органи влади не навели причин, які б виправдали застосування люстрації проти осіб, які лише займали певні посади в Комуністичній партії до 1991 року, за відсутності звинувачень у конкретній антидемократичній діяльності з їхнього боку. Крім того, люстраційні заходи щодо п`ятого заявника було особливо непропорційними. Не було наведено жодного серйозного аргументу, що заявник, місцевий чиновник в сфері сільського господарства, міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму. Органи влади продемонстрували повну зневагу до його прав. Таким чином, втручання у права усіх п`яти заявників не було необхідним у демократичному суспільстві і статтю 8 Конвенції було порушено».

ЄСПЛ звернув увагу, що існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Усталений принцип практики ЄСПЛ - люстрація не може служити покаранню, бути відплатою чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ.

Таким чином, з огляду на викладенні обставини, колегія суддів зазначає, що метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства, а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права.

Згідно частини 3 статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Нормами частини 2 статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Слід наголосити, що відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, натомість, оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому, він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин того, що він у період з 01.12.1983 по 16.05.1989 проходив дійсну військову службу в КДБ СРСР, застосувавши до ОСОБА_1 міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції №1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.

Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, у Законі України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією "За демократію через право" (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

З аналізу матеріалів справи та норм права колегія суддів приходить до висновку, що доводи апелянта про законність звільнення позивача на підставі п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», без врахування мети та принципів люстрації, визначених в ст. 2 наведеного Закону, є необґрунтованим та безпідставним, а також, порушує конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого не можуть бути враховані судом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом, не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, з огляду на що, застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», не відповідає існуючим у демократичному суспільстві стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. В цьому відношенні, український закон про очищення влади відрізняється від процедур люстрації, які були запроваджені у інших державах Центральної та Східної Європи і які є більш цільовими і вузько спрямованими.

Крім того, судом першої інстанції правомірно звернуто увагу, що ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 24.09.2015 на підставі наказу Чернігівської митниці ДФС від 23.09.2015 №590-о, в період (з 31.08.2015 по 23.09.2015 та із 24.09.2015 по 07.11.2015) перебування позивач у відпустці без збереження заробітної плати, що підтверджується наказами від 15.08.2015 №773-ов, від 10.09.2015 №834-ов (стор. 41, 42 том І).

Відповідно до часини другої "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про очищення влади" впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Разом з тим, статтею 40 КЗпП України визначено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Відповідно до пункту 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Таким чином, окрім вищенаведеного, звільнення позивача із займаної посади здійснено Чернігівською митницею ДФС з порушенням вимог трудового законодавства.

У свою чергу, частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Пленум Верховного Суду України у пункті 17 постанови від № 9 від 06 листопада 1992 року наголосив на тому, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 статті 40 КЗпП) стосується як в передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Як вірно встановив суд першої інстанції, що відповідачем прийнято наказ від 23.09.2015 року №590-о щодо звільнення позивача із займаної посади в період перебування у відпустці, що додатково свідчить про його протиправність та відповідно, про необхідність його скасування.

Відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно правового висновку, зазначеного у постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.

Відповідачем 1 надано суду першої інстанції довідку про середню заробітну плату від 11.12.2019 року №87 (стор. 112), в якій зазначено, що позивачу за останні два місяці, які передували звільненню, нараховано заробітну плату в сумі 1688,00 грн Середньоденний заробіток позивача становив 55,45 грн.

Судом першої інстанції враховано, що кількість робочих днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 24.09.2015 року і по день прийняття рішення судом першої інстанції - 15.01.2020 року становить 1077 днів.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 24.09.2015 року по 15.01.2020 рік, становить 56719,65 грн, які слід стягнути з Чернігівської митниці ДФС.

Колегія суддів звертає увагу, що апелянтом не оскаржувався розрахунок суми, яка підлягала стягненню з відповідача 1, а отже судом апеляційної інстанції не досліджується рішення суду в даній частині та не потребує наданню оцінки порядок нарахування та стягнення з відповідача 1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача під час поновлення на посаді.

Враховуючи, що позивачем доведено обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, а відповідачами такі не спростовано, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог частково, а в силу приписів статті 235 КЗпП - поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За таких обставин колегія суддів приходить до переконання, що судом першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог.

Щодо посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не надано оцінку доказам відповідача 1 та не витребувано у останнього додаткові докази, колегія суддів вважає дані твердження апелянта безпідставними з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 73 КАС України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно частин 1, 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Колегія суддів наголошує, що самого лише посилання на не дослідження судом певних обставин недостатньо для висновку про допущення судом порушень. Суд не є стороною спору, яка має доводити певні обставини перед іншими учасниками справи. Обов`язок доказування перед судом певних обставин покладається на відповідну сторону, яка наполягає на таких обставинах.

Відповідно до частини 4 статті 308 КАС України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апелянтом під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції не надав будь-яких доказів на підтвердження правомірності прийняття спірного рішення.

Тому, враховуючи встановлений частиною 2 статті 77 КАС України обов`язок відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, а також неможливість суду в силу частини 4 статті 77 КАС України витребовувати у позивача докази на підтвердження або спростування позиції суб`єкта владних повноважень, колегія суддів наведені доводи скаржника відхиляє.

Щодо посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не взято до уваги лист Служби безпеки України, в якому повідомлялося, що позивач дійсно в період 01.12.1983 року по 16.05.1989 року був зарахований на дійсну військову службу в КДБ СРСР, а отже до останнього застосовується п. 3 ч. 4 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів критично ставиться до даних тверджень апелянта з наступних підстав.

Відповідно до статей 60, 61 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року, захист Вітчизни є священний обов`язок кожного громадянина України. Зрада Батьківщини - найтяжчий злочин перед народом. Військова служба в рядах Збройних Сил - почесний обов`язок громадян РСР.

Згідно зі статтею 1 Закону СРСР "Про загальнообов`язковий військовий обов`язок" загальнообов`язковий військовий обов`язок є законом. Військова служба в лавах Збройних Сил СРСР є почесним обов`язком громадян СРСР.

Відповідно до статті 2 даного Закону захист вітчизни - священний обов`язок кожного громадянина СРСР. Зрада Батьківщини - найтяжчий злочин.

Статтею 3 Закону СРСР "Про загальнообов`язковий військовий обов`язок" встановлено, що всі чоловіки - громадяни СРСР, незалежно від расової чи національної належності, віросповідання, освіти, осілості, соціального чи майнового стану, зобов`язані проходити дійсну військову службу в лавах Збройних Сил СРСР.

Радою Міністрів СРСР 18 березня 1985 року прийнято Постанову № 240 "Про затвердження Положення про проходження військової служби офіцерським складом Збройних сил СРСР". Вказане Положення прийнято на виконання норм Закону СРСР "Про загальнообов`язковий військовий обов`язок".

Пункт 2 Положення встановлює, що дія Положення поширюється в тому числі на офіцерський склад органів Комітету державної безпеки СРСР.

Враховуючи порядок проходження військової служби та те, що служба в Комітеті державної безпеки за законом прирівняна до служби в лавах Збройних Сил СРСР та Прикордонній службі, позивач виконував свій обов`язок перед УРСР.

Відповідно до Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Колегія суддів також враховує, що згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Зокрема, статтею 2 Конвенції №11 від 25 червня 1958 року "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04. серпня 1961 року), передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Так, питання щодо виникнення дискримінації у зв`язку із застосуванням до державних службовців люстраційних заходів висвітлено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) у справі "Сідабрас і Джяутас проти Литви". У даному рішенні ЄСПЛ приходить до висновку про порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції. Зокрема, заявникам заборонено займатись визначеним переліком діяльності у зв`язку з їх статусом "колишніх працівників КДБ". Заборона значною мірою вплинула на їхні можливості розвивати відносини із зовнішнім світом, а також створила серйозні труднощі щодо можливості заробляти на життя і тим самим призвела до очевидних негативних наслідків для втілення права на особисте життя (п. 48).

У пункту 49 рішення суд дійшов висновку, що заявники не могли передбачити наслідків, які матиме для них роботи в органах державної безпеки.

Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що вищевказане призвело до дискримінаційних дій відносно заявників, що полягало в незаконному звільненні у зв`язку із люстрацією з підстав, що заявники працювали в органах КДБ.

Крім того, у пункті 69 ЄСПЛ вказав, що обмеження на трудову діяльність виникли не в результаті звичайного судового розгляду в межах трудового законодавства, а внаслідок застосування спеціального внутрішнього законодавчого акта, що вводить люстраційні заходи у зв`язку із колишньою роботою в КДБ.

Парламентська асамблея Європи прийняла Резолюцію №1096 "Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", якою надала державам-членам Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні люстраційних заходів. У цьому документі з-поміж іншого вказано, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Резолюцією №1096 підходи до проведення люстрації знайшли свій розвиток у практиці ЄСПЛ, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14 лютого 2006 року у справі "Турек проти Словаччини", від 24 квітня 2007 року у справі "Матиєк проти Польщі", від 17 липня 2007 року у справі "Бобек проти Польщі").

Також, необхідність доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, європейськими стандартами визначено як один із ключових критеріїв, що стосуються процедури люстрації, на чому наголошує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у висновку від 14-15 грудня 2012 року №CDL-AD (2012)028 щодо "Закону про люстрацію" колишньої югославської республіки Македонія.

Так, встановлення пунктом 3 частиною 4 статті 3 Закону критеріїв стосовно осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, для заборони протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку із цим підстави для звільнення цих осіб із займаних ними посад в органах державної влади суперечить принципу індивідуального підходу при виникненні юридичної відповідальності, передбаченого частиною другою статті 61 Конституції України. Проте, вказане суперечить і ст. 17 Закону України "Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року за № 3477 - IV, яка є в Україні окремим джерелом права.

В матеріалах справи міститься трудова книжка позивача серія НОМЕР_1 , в якій зазначено, що останній у період з 01.12.1983 року по 16.05.1989 року проходив дійсну військову службу в КДБ СРСР (стор. 18 том І).

Колегія суддів звертає увагу, що в даному випадку позивач проходив військову службу в лавах Збройних Сил СРСР (КДБ СРСР) і дана обставина не приховувалася під час прийняття останнього на посаду, яку він останній, а отже для застосування до особи процедури "люстрації" необхідно, щоб остання своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла у їх здійсненні) спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Чернігівської митниці Державної фіскальної служби України - залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 січня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови буде складено в порядку визначеному ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства.

Головуючий суддя Г. В. Земляна

Судді: А. Б. Парінов

Я. М. Собків

Повний текст постанови складено 13 травня 2020 року.