Постанова

Іменем України

01 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 761/9337/15-ц

провадження № 6-3570св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя - доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Служба безпеки України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року у складі судді Савицького О. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Служби безпеки України (далі - СБУ), Антитерористичного центру при Службі безпеки України (далі - АТУ при СБУ), Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, що 01 грудня 2014 року внаслідок влучення реактивного снаряду у належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , вказане майно зруйновано. Згідно з актом обстеження комісією Кіровського району м. Донецька від 01 грудня 2014 року обставин руйнування встановлено розбиті внутрішні несучі перегородки (до розкриття тріщин), пошкодження підлогового покриття, у зв`язку з чим пошкоджено все майно, що знаходилося у квартирі. Факт пошкодження майна підтверджується довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «Текстильщик-2005» (далі - ТОВ «Текстильщик-2005») від 16 грудня 2014 року та актом від 02 грудня 2014 року № 10. Внаслідок ударної хвилі пошкоджено його майно, що знаходилося у квартирі та завдано тілесні ушкодження. Згідно з висновком Організації з безпеки та співробітництва в Європі снаряд, що влучив у квартиру позивача, належить до українського озброєння.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачів на його користь 340 618,80 грн на відшкодування майнової шкоди та 400 000 грн - моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року в позові ОСОБА_1 до СБУ, АТУ при СБУ, Державної казначейської служби про відшкодування майнової та моральної шкоди відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів факт заподіяння йому шкоди діями відповідачів, тому дійшов висновку про відмову в позові з підстав його недоведеності.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що пред`явлення позову до СБУ та АТУ при СБУ про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції (далі - АТО) не ґрунтується на нормах чинного законодавства. Державна казначейська служба України не відповідає за зобов`язаннями держави України, позивач заявив клопотання про залучення вказаної установи як співвідповідача у справі, але позовні вимоги у визначеному процесуальним законом порядку не пред`явив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

25 липня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

У серпні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення СБУ на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

У вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення АТУ при СБУ на касаційну скаргу ОСОБА_1

17 листопада 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_1 до СБУ, АТУ при СБУ, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року зупинено касаційне провадження у справі № 761/9337/15 за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 265/6582/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року поновлено провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що факт зруйнування квартири, що йому належить на праві власності, і завдання шкоди, підтверджуються документами, що є у матеріалах справи, а саме: довідкою ТОВ «Текстильщик-2005» від 16 грудня 2014 року, актом огляду жилого будинку, пошкодженого під час проведення АТО від 01 грудня 2014 року, актом від 02 грудня 2014 року № 10, фотографіями, що додано до позову, відео з мережі Інтернет, що є загальнодоступним, локальним кошторисом на будівельні роботи №2-1-1; звітом оцінки про вартість ремонтно-відновлювальних робіт. Факт спричинення тілесних ушкоджень підтверджується довідкою від 01 грудня 2014 року № 24, листами непрацездатності від 02 грудня 2014 року та 08 листопада 2015 року. Правові підстави для відшкодування майнової та моральної шкоди передбачені статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Вказані твердження не заперечуються та визнаються СБУ, яка вважає про неможливість застосування положень цієї статті процесуального закону, оскільки виплата грошової компенсації за шкоду, заподіяної терористичним актом на цей час для суб`єктів боротьби з тероризмом, у тому числі для СБУ, АТУ при СБУ, за рахунок відповідних законами України про Державні бюджети України не передбачено.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в позові, посилалися як на доказ на лист Генерального штабу Збройних Сил України Міністерства оборони України від 05 червня 2015 року, у якому зазначено, що в ніч з 30 листопада до 01 грудня 2014 року за участю підрозділів Збройних Сил України на території м. Донецька та його околицях бойових дій не було, обстріли з позицій українських військ не здійснювалися, а також зазначено, що на території м. Донецька незаконно-озброєними формуваннями здійснюється терористична діяльність. Відсутність механізму реалізації норми права не скасовує таку норму, у Верховній Раді України зареєстрований проєкт Закону № 3434 від 09 листопада 2015 року про внесення змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо компенсації за пошкоджене житло внаслідок проведення АТО щодо компенсації за пошкоджене житло внаслідок проведення АТО.

Аргументи інших учасників

Заперечення СБУ та АТУ при СБУ на касаційну скаргу мотивовані тим, що відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» контроль за діяльністю суб`єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України у порядку, визначеному Конституцією і законами України.

З огляду на зазначене, суб`єкти боротьби з тероризмом не можуть бути належними відповідачами у вказаній справі.

Позивач не підтвердив належними та допустимими доказами особу, винну у завданні шкоди, що виключає можливість застосування положень частини першої статті 1166 ЦК України. Позивач не довів факт заподіяння йому моральної шкоди діями відповідачів, тому немає підстав для відшкодування відповідачами моральної шкоди.

АТЦ при СБУ не є належним відповідачем у справі, оскільки шкода вказаним центром позивачу не завдана. Позивач не додав вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, тому згідно з статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди не може бути здійснено.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-ІХ (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у квітні 2016 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, заперечення на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 01 грудня 2014 року внаслідок влучення реактивного снаряду належну на праві власності квартири АДРЕСА_1 було зруйновано.

Згідно з актом обстеження завданої шкоди комісії Кіровського району м. Донецька від 01 грудня 2014 року розбиті внутрішні несучі перегородки (до розкриття тріщин), пошкоджено підлогове покриття, у зв`язку з чим пошкоджено все майно, що знаходилося у квартирі.

Відповідно до довідки ТОВ «Текстильщик-2005» від 16 грудня 2014 року та акта від 02 грудня 2014 року № 10 внаслідок ударної хвилі пошкоджено майно позивача, що знаходилося у квартирі та завдано йому тілесні ушкодження.

Висновком ОБСЄ встановлено, що снаряд, що потрапив до квартири позивача належить до українського озброєння.

Згідно із звітом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 від 23 лютого 2015 року вартість майнової шкоди, завданої позивачу, та вартість відновлювального ремонту вказаної квартири становить 340 618,80 грн (а. с. 23-78).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 випливає, що позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України, а саме: Законом України «Про боротьбу з тероризмом», статтями 22, 1166, 1167, 1192 ЦК України, а також Конвенцією прог захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову на Закон України «Про боротьбу з тероризмом», статті22, 1166, 1167, 1192 ЦК України, у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

З певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди розміром майнової шкоди станом 23 лютого 2015 року, зазначаючи, що відповідальною за завдану йому шкоду є Служба безпеки України, а оскільки на території Донецької та Луганської області не було введено надзвичайний стан, відшкодування збитків здійснюється відповідно до цивільного законодавства.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

У законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосовані судом першої інстанції статті1166, 1192 ЦК України, відповідно до яких суд має встановити наявність заподіяної шкоди, протиправність діяння заподіювача шкоди та вину останнього, а також судом апеляційної інстанції і статтю 1173 ЦК України.

Право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачу на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статей 1166, 1192 ЦК України є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У позовній заяві позивач, не зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції, проте вважав що через орган держави - Службу безпеки України має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта квартири у розмірі реальної її вартості.

Позивач посилався на те, що оскільки використання армії, зброї, авіації, артилерії санкціоновано державою Україна, то відповідальність за результати має нести держава.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене, оскаржувані судові рішення не можуть вважатись законними та обгрунтованими, підлягають скасуванню, оскільки у порушення статті 214 ЦПК України 2004 року суди не надали належну оцінку, чи спричинена позивачу шкода та її розмір підтверджені належними та допустимими доказами, які є достатніми та достовірними, не визначилися із заявленими підставами позову та їх зв`язком із його предметом, не встановили, які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свободдержава порушила та за порушення яких конвенційних зобов`язань позивач вимагає від держави компенсацію, належним чином не оцінили причини, зміст порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого, чи було з боку держави проведено об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у право позивача мирно володіти своїм майном, а також чи доведено відповідачами дотримання негативного обов`язку не втручатися у вказане право., чи можлива компенсація державою за невиконання позитивного обов`язку на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції за визначеного позивачем складу відповідачів.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статі 411 ЦПК України у редакціцї на час подання касаційної скарги підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази.

З огляду на викладене, суди не встановили всіх обставин справи з урахуванням підстав позову та норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з червня 2015 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі справа передається на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

Г. І. Усик