ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

01 квітня 2020 року

справа №800/466/15

адміністративне провадження №А/9901/118/18

Верховний Cуд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Ханової Р. Ф.,

суддів Гончарової І. А., Олендера І. Я.

розглянувши в порядку письмового провадження заяву Вищої ради правосуддя про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції про визнання протиправним та скасування рішення,

У С Т А Н О В И В :

І. ПРОЦЕДУРА І АРГУМЕНТИ СТОРІН У СПРАВІ

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до Вищого адміністративного суду України з позовом до Вищої ради юстиції (правонаступником якої є Вища рада правосуддя), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради юстиції від 18 листопада 2015 року №897/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Деснянського районного суду м. Києва з посади у зв`язку з порушенням присяги судді.

13 вересня 2017 року Вищий адміністративний суд України постановою визнав протиправним та скасував рішення Вищої ради юстиції від 18 листопада 2015 року №897/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Деснянського районного суду м. Києва ОСОБА_1 з посади у зв`язку з порушенням присяги судді.

У вересні 2017 року Вища рада правосуддя подала до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 13 вересня 2017 року з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 13 вересня 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Заява обґрунтована тим, що приймаючи оскаржуване рішення Вища рада юстиції жодним чином не втручалась у здійснення правосуддя та процес прийняття рішення, не здійснювала перегляд судового рішення та не надавала йому оцінку на предмет правомірності. Оцінка була надана лише діям судді при розгляді справи щодо дотримання присяги, зокрема вимог щодо своєчасного, справедливого, безстороннього, неупередженого, незалежного розгляду і вирішення справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Зазначає, що приймаючи спірне Рішення про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги, Вища рада юстиції діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНА ІСТОРІЯ СПРАВИ

04 жовтня 2017 року Верховний Суд України відкрив провадження за заявою Вищої ради правосуддя у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції про визнання протиправним та скасування рішення.

12 січня 2018 року у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, на підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 02.01.2018 №4/0/19-18 справу №800/466/15 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

12 січня 2018 року згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи визначено колегію суддів Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду: Бучик А. Ю. (суддя-доповідач), Гімон М. М., Мороз Л. Л.

31 жовтня 2019 року суддя Верховного Суду Мороз Л.Л. заявила самовідвід у цій справі. Заява мотивована тим, що відповідачем у даній справі є Вища рада правосуддя, проте, 11 жовтня 2019 року Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалила відкрити дисциплінарну справу щодо неї, що не впливає на її неупередженість при розгляді справи № 800/466/15 і не свідчить про її особисту зацікавленість в результаті її розгляду, однак з метою уникнення виникнення в учасників справи таких сумнівів щодо неупередженості та безсторонності суду, суддя Мороз Л. Л. вважає за необхідне заявити самовідвід.

04 листопада 2019 року Верховний Суд ухвалою задовольнив заяву судді Мороз Л. Л. про самовідвід, відвів суддю Мороз Л. Л. від участі у розгляді справи № 800/466/15.

06 листопада 2019 року згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: Бучик А. Ю. (доповідач), Гімон М. М., Рибачук А. І.

07 лютого 2020 року судді Бучик А.Ю., Рибачук А.І. подали заяви про самовідвід, які мотивовані тим, що відповідачем у даній справі є Вища рада правосуддя, проте, 05 лютого 2020 року Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалила відкрити дисциплінарну справу щодо них, що не впливає на їх неупередженість при розгляді справи №800/466/15 і не свідчить про їх особисту зацікавленість в результаті її розгляду, однак з метою уникнення виникнення в учасників справи таких сумнівів щодо неупередженості та безсторонності суду, судді Бучик А. Ю. та Рибачук А. І. вважають за необхідне заявити самовідвід.

07 лютого 2020 року Верховний Суд ухвалою задовольнив заяви суддів Бучик А. Ю. і Рибачука А. І. про самовідводи, відвів суддів Бучик А. Ю. і Рибачука А.І. від участі у розгляді справи № 800/466/15.

13 лютого 2020 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи №800/466/15 між суддями визначено склад суду: суддя Ханова Р. Ф. (головуючий), судді Гончарова І. А., Олендер І. Я.

27 лютого 2020 року Верховний Суд ухвалою прийняв до свого провадження адміністративну справу №800/466/15.

23 березня 2020 року Верховний Суд ухвалою призначив справу до розгляду №800/466/15 в порядку письмового провадження.

ІІІ. ВСТАНОВЛЕНІ У СПРАВІ ОБСТАВИНИ

Вищий адміністративний суд України установив наступні обставини.

14 жовтня 2002 року Указом Президента України «Про призначення суддів» №926/2002 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Староміського районного суду міста Вінниці строком на п`ять років.

10 квітня 2008 року постановою Верховної Ради України №261-VI ОСОБА_1 обрана на посаду судді вказаного суду безстроково.

21 вересня 2012 року Указом Президента України №558/2012 позивач переведена на роботу на посаду судді Вінницького міського суду Вінницької області.

06 вересня 2013 року Указом Президента України ОСОБА_1 переведена на роботу на посаду судді Деснянського районного суду міста Києва.

09 жовтня 2013 року рішенням зборів суддів Деснянського районного суду міста Києва ОСОБА_1 додатково визначена слідчим суддею у вказаному суді.

У порядку, визначеному Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 року №1188-VII (далі - Закон №1188-VII), щодо позивача здійснено спеціальну перевірку Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) за заявою заступника Генерального прокурора України Бачуна О. В. про порушення ОСОБА_1 норм законодавства при застосуванні запобіжного заходу у вигляді триманням під вартою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України.

09 червня 2015 року за результатами вказаної перевірки ТСК складено висновок №50/02-15 стосовно судді Деснянського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , яким визнано в її діях порушення присяги судді. Вказаний висновок направлений до Вищої ради юстиції для розгляду.

18 листопада 2015 року за результатами розгляду цього висновку Вища рада юстиції прийняла рішення від №867/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення з посади судді Деснянського районного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги» (далі - спірне Рішення, оскаржуване Рішення).

Приймаючи спірне Рішення, відповідач виходив з того, що 22 січня 2014 року слідчий суддя Деснянського районного суду міста Києва ОСОБА_1 ухвалою застосувала до підозрюваного ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів - з 20 січня 2014 року до 21 березня 2014 року (справа №754/989/14-к). Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 03 лютого 2014 року скасував ухвалу слідчого судді ОСОБА_1 від 22 січня 2014 року та застосував до підозрюваного запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Також, 24 січня 2014 року ОСОБА_1 постановила ухвалу про застосування до підозрюваного ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком шістдесят днів з 22 січня 2014 року до 22 березня 2014 року (справа №754/1232/14-к). Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 лютого 2014 року залишив без змін ухвалу слідчого судді ОСОБА_1 від 24 січня 2014 року.

У спірному Рішенні Вищої ради юстиції серед підстав притягнення ОСОБА_1 зазначено, що вона не встановила, чи доводять надані стороною обвинувачення докази обставини, які свідчать про наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один з ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України, а також, чи доводять надані стороною обвинувачення докази обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, чим порушила вимоги пунктів 2, 3 частини першої статті 194 Кримінального процесуального кодексу України.

Виходячи з наведених обставин, Вища рада юстиції дійшла висновку, що у судовому рішенні, яке постановлене у формі ухвали слідчим суддею Деснянського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , не наведені належні й достатні мотиви та підстави їх ухвалення.

У підсумку Вища рада юстиції зробила висновок, що допущені слідчим суддею порушення, свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справи, порочать звання судді, що є порушенням присяги, і як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

Передумовою прийняття такого рішення відповідачем слугував аналогічний висновок Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, яка взяла на себе обов`язки органів досудового слідства, по відношенню до судді, провівши перегляд та аналіз прийнятих суддею рішень у спосіб не визначений чинним законодавством, при цьому рішення Вищої ради юстиції повністю співпадає з рішення ТСК .

Відтак, позивачу, як судді, інкриміновано два епізоди, а саме прийняття ухвал від 22 січня 2014 року у справі № 754/989/13-а та від 24 січня 2014 року у справі № 754/1232/14-к, в яких, на думку компетентного органу, суддею допущено діяння, що стали підставою для її звільнення з посади судді.

Звільнення судді за порушення присяги є заходом відповідальності. Юридична відповідальність особи настає лише у випадку вчинення правопорушення. У правопорушенні, як загальної підстави юридичної відповідальності, слід виділяти фактичну і юридичну підставу. Юридичною підставою відповідальності є правова норма, що передбачає склад правопорушення та процедуру притягнення до відповідальності. Натомість фактичною - конкретне діяння, яке відповідає складу правопорушення.

З урахуванням приписів частини другої статті 19, частини пятої статті 126, статті 131 Конституції України (тут і далі - в редакції до 2016 року), статей 111, 116, 121 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (тут і далі - в редакції до 2016 року), глави 2 розділу IV Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року №22/98-ВР (тут і далі - в редакції до 2016 року), статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинсттва України (в редакції до 15.12.2017), до предмету доказування у цьому спорі належить:

а) встановлення обставин наявності в діях судді складу інкримінованого порушення;

б) визначення того, чи дотримано під час прийняття рішення про звільнення судді справедливих процедур (в контексті обставин спору це зокрема пропорційність застосованого стягнення та належна вмотивованість спірного Рішення відповідача).

Крім того, з огляду на вимоги частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України про те, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, суд при вирішенні спору виходитиме з належності і достатності наданих відповідачем доказів.

ІV. ДЖЕРЕЛА ПРАВА І ОЦІНКА СУДУ

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, Вищий адміністративний суд України висновувався з того, що відповідачем не доведено фактів вчинення ОСОБА_1 дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади, як і ознак упередженості, несумлінного виконання нею обов`язків судді.

З огляду на роз`яснення Венеціанської комісії від 13 червня 2016 року, суд виходив з того, що відповідальність без індивідуальної вини, доведеної судовим вироком, перешкоджає професійній свободі суддів інтерпретувати закон, оцінювати факти і зважувати докази в справах, як передбачено європейськими стандартами. Відповідно до цих стандартів, помилкові рішення повинні бути оскаржені через апеляційний процес, а не шляхом визнання суддів відповідальними, якщо тільки помилка не відбувається через злий умисел або грубу недбалість з боку судді.

Тлумачення закону, оцінювання фактів і доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості. Проте, доказів злочинного наміру або грубої недбалості чи навмисного порушення закону суддею ОСОБА_1 при прийнятті ухвал про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою відповідачем не надано.

Також суд виходив з того, що органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені повноваженнями оцінювати законність судового рішення, оцінювати обставини у судових справах, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Суд першої інстанції встановив, що оскаржуване рішення Вища рада юстиції обґрунтовувала висновками про неправильне застосування суддею ОСОБА_1 кримінального процесуального законодавства під час винесення рішень про застосування запобіжних заходів. При цьому, будь-яких інший дій судді, які можуть свідчити про порушення присяги судді, відповідачем не встановлено.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що встановлені фактичні обставини свідчать про те, що Вища рада юстиції діяла при прийнятті оскаржуваного рішення не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому рішення Вищої ради юстиції є протиправним і підлягає скасуванню.

З такими висновками Вищого адміністративного суду України колегія суддів Верховного Суду погоджується і вважає, що вони відповідають нормам матеріального та процесуального права і фактичним обставинам справи, а мотиви та доводи наведені в заяві про перегляд висновків Вищого адміністративного суду України не спростовують і є безпідставними з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Діяння, кваліфіковані Вищою радою юстиції як порушення присяги судді, були вчинені позивачем у січні 2014 року.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року №22/98-ВР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яка застосована судом при вирішенні спору (далі - Закон №22/98-ВР), Вища рада юстиції є колегіальним, постійно діючим, незалежним органом, відповідальним за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, яка застосована судом при вирішенні спору) відповідно до його преамбули визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів (далі - Закон № 2453-VI).

Пунктом 4 частини четвертої статті 54 Закону № 2453-VI (в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин, яка застосована судом при вирішенні спору) визначено, що суддя зобов`язаний додержуватися присяги судді.

Згідно з частиною першою статті 55 Закону № 2453-VI, особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді такого змісту: "Я, (ім`я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади".

Як зазначено у пункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року №2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції», правовий статус судді передбачає як конституційно визначені гарантії незалежності та недоторканності суддів при здійсненні правосуддя, так і правову відповідальність за невиконання своїх обов`язків. Згідно з Основним Законом України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема порушення суддею присяги, внесення подання про звільнення суддів з посад належить до повноважень Вищої ради юстиції (пункт 5 частини п`ятої статті 126, пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України).

Порядок та підстави внесення подання про звільнення суддів з посад за порушення ними присяги встановлюються статтею 105 Закону № 2453-VI та статтею 32 Закону № 22/98-ВР.

Додержання присяги є обов`язком судді, що передбачений пунктом 4 частини четвертої статті 54 Закону № 2453-VI та кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов`язання судді.

Дотримання суддею своїх обов`язків є необхідною умовою довіри до суду та правосуддя з боку суспільства.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону №22/98-ВР (в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин) порушенням суддею присяги визнавалось: вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції"; умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; порушення морально-етичних принципів поведінки судді. Із змісту оскаржуваного рішення відповідача вбачається, що дії позивача кваліфіковано як такі, що порочать звання судді, викликають сумнів у її об`єктивності та неупередженості.

На думку відповідача, такі дії проявились у неправильному застосуванні кримінального процесуального законодавства під час винесення рішень про застосування запобіжних заходів та не врахуванні практики Європейського суду з прав людини.

Зокрема, як зазначено у спірному Рішенні суддя ОСОБА_1 не перевірила відповідність змісту клопотань вимогам статті 184 Кримінального процесуального кодексу України; всупереч пункту 4 частини першої статті 196 Кодексу не наведено жодного доказу на підтвердження висновків судді про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення, наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один з ризиків, передбачених статтею 177 цього ж Кодексу, на які вказує слідчий, обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, чим порушено вимоги частини першої статті 194 Кримінального процесуального кодексу України; всупереч статті 178 зазначеного Кодексу не надано належної оцінки всім обставинам в їх сукупності, внаслідок чого зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.

Вищий адміністративний суд України установив, що слідчим суддею ОСОБА_1 витребовувались матеріали кримінальних проваджень з метою об`єктивного розгляду справ. Зміст матеріалів цих проваджень внаслідок їх дослідження надав позивачу, як слідчому судді вважати наявними обґрунтовані підозри у вчиненні підозрюваними особами тяжких і особливо тяжких злочинів та існування ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України, яким відповідали вжиті запобіжні заходи.

В ході розгляду справи установлено, що під час постановлення ухвал у відповідних справах слідчим суддею встановлено, що всі дані про можливу причетність осіб до вчинення протиправних дій внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, дії підозрюваних кваліфіковані за статтями Кримінального кодексу України, особи повідомлені про підозру, клопотання містять всі необхідні реквізити, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України встановлені для клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а саме: обґрунтованість підозри, ризики та обґрунтування, що інші більш м`які запобіжні заходи не зможуть забезпечити належної поведінки підозрюваного. Клопотання про застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою слідчих також були погоджені відповідними прокурорами районів міста Києва. Вид запобіжного заходу визначався слідчим суддею в кожному конкретному випадку виходячи із сукупності матеріалів справи і на підставі оцінки наданих доказів та в межах чинного законодавства із застосуванням практики Європейського суду з прав людини як джерела права.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були затримані в порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (протоколи затримання) та їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України, а саме активна участь у масових заворушеннях, що супроводжувалися насильством над особою, знищенням майна, погрозами, підпалами, опором представникам влади із застосуванням предметів, якім використовувалися як зброя, та потягли за собою тяжкі наслідки.

Будь-яких заяв від ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та їх представників про незаконне затримання та тримання під вартою вказаних осіб до Деснянського районного суду м. Києва не надходило. Крім того, слід зазначити, що прокурор Деснянської прокуратури м. Києва Чиповий О. В., який погодив клопотання слідчого СВ Деснянського РУ ГУМВС України в м. Києві Семеська С. О. про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою відносно ОСОБА_3 , підтримав його у суді першої інстанції, а в суді апеляційної інстанції змінив свою правову позицію, частково підтримавши апеляційні скарги трьох захисників ОСОБА_3 , які просили змінити запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт, та просив обрати запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Відтак, як зазначалося раніше, Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 03 лютого 2014 року у справі №754/989/14-к скасував ухвалу слідчого судді ОСОБА_1 від 22 січня 2014 року та застосував до підозрюваного ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. При цьому, в рішенні суду апеляційної інстанції констатовано, що «слідчий суддя встановив наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_3 кримінального правопорушення, обґрунтував наявність ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України, врахував характеризуючі дані про особу ОСОБА_3 та дійшов висновку про застосування відносно останнього запобіжного заходу у виді тримання під вартою».

Також зазначено, що «розглядаючи клопотання та приймаючи рішення про застосування щодо ОСОБА_3 запобіжного заходу, колегія суддів враховує наявність ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України та відповідно до статті 178 цього кодексу враховує вагомість доказів про підозру у вчиненні ОСОБА_3 кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 297 Кримінального кодексу України, дані про особу в їх сукупності, а саме його вік, стан здоров`я, міцність соціальних зв`язків, його майновий стан. Крім того, колегія суддів враховує також і той факт, що ОСОБА_3 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, позитивно характеризується, має постійне місце проживання, позитивну репутацію в суспільстві».

У справі №754/1232/14-к Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 лютого 2014 року залишив без змін ухвалу слідчого судді ОСОБА_1 від 24 січня 2014 року з мотивів її відповідності нормам процесуального права та практиці ЄСПЛ, зазначивши про те, що «Ухвала слідчого судді відповідає вказаним вимогам. Істотних порушень норм Кримінального процесуального кодексу України, які могли б стати підставою для скасування ухвали слідчого судді, по справі не вбачається. Суд обґрунтовано, відповідно з вимогами статей 177, 178, 183, 194 Кримінального процесуального кодексу України, з урахуванням обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється ОСОБА_2 , характеризуючих даних про особу підозрюваного, наявності по справі реальних ознак справжнього суспільного інтересу, якого незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип до особистої свободи підозрюваного, обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, тому підстав для скасування ухвали слідчого судді, колегія суддів не вбачає».

Суд враховує, що після набрання чинності Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 року №1188-VII підозрювані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та їх захисники не подавали заяв до ТСК в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону. Скаргу подано заступником Генерального прокурора України Бачуном О. В.

Відтак, розглядаючи питання про обрання запобіжного заходу, суддя має з`ясовувати наявність підстав, передбачених частиною другою статті 177 Кримінального процесуального кодексу України, а не вирішувати питання про винуватість підозрюваного.

Частиною другою статті 177 Кримінального процесуального кодексу України встановлено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої і другої статті 194 Кримінального процесуального кодексу України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Слідчий суддя, суд зобов`язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті.

Поняття «обґрунтованої підозри» Кримінальний процесуальний кодекс України не розкриває. Однак, відповідно до частини п`ятої статті 9 Кримінального процесуального кодексу України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, тому при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно враховувати норми міжнародного права та практику Європейського суду з прав людини.

В пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини у справі «K.-F. проти Німеччини» зазначено, що «обґрунтованість підозри, наявність якої має служити підставою для арешту, є невід`ємним елементом запобіжної гарантії проти свавільного арешту й затримання і що це передбачено підпунктом с) пункту 1 статті 5. Наявність «обґрунтованої підозри» означає, що вже існують факти або інформація, які спроможні переконати об`єктивного спостерігача у тому, що відповідна особа, ймовірно, вчинила правопорушення (див. рішення у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства" (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom) від 30 серпня 1990 року, п.32, Series A, N 182), Нечипорук та Йонкало проти України, N 42310/04, п. 175, від 21 квітня 2011 року). Однак факти, які породжують підозру, не обов`язково мають такий саме рівень з`ясовності, який потребується на пізнішому етапі кримінального розслідування (рішення у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» (Murray v. theUnitedKingdom)».

Таке формулювання ЄСПЛ надалі підтверджено в наступних його рішеннях та доповнено вказівкою на те, що «факти, які дають підставу для підозри, не мають бути такого ж рівня, як такі, що обґрунтовують засудження особи» (Охара проти Об`єднаного Королівства (O'Hara v. The United Kingdom. Judgement), № 37555/97, п. 34, 36, від 16 жовтня 2001 року). ЄСПЛ не випадково підкреслює відмінність між стандартом доказування «обґрунтованої підозри» та «поза розумним сумнівом» (частина друга статті 17 Кримінального процесуального кодексу України), оскільки затримання особи чи тримання під вартою не вимагає і не може вимагати такого ж ступеня доведеності причетності особи, що й для визнання його винним у вчиненні злочину. Такий суворий стандарт доказування зробив би практично неможливим застосування таких заходів примусу в кримінальному провадженні.

Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 25 квітня 2003 року «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» вказує на те, що при розгляді подання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінальної справи по суті.

Таким чином, нормативна регламентація порядку обрання запобіжного заходу передбачає, що прийняттю відповідного рішення суддею передує юридична кваліфікація ще двох процесуальних осіб - слідчого і прокурора, які й ініціювали вид запобіжного заходу в обставинах конкретної справи.

На етапі погодження клопотання слідчий суддя не наділений процесуальними можливостями дослідження доказів вини підозрюваного й не може вирішувати відповідного питання, а також питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінальної справи по суті. З іншого боку, суддя є тим контрольним запобіжником, що покликаний за своїм внутрішнім переконанням перевірити обґрунтованість підозри і наявність встановлених законом ризиків, і має убезпечити особу від явно необґрунтованого клопотання слідчого/прокурора чи неумисної помилки.

Дослідивши матеріали клопотань про застосування запобіжнних заходів та зіставивши їх із висновками Вищої ради юстиції, наведеними у спірному Рішенні, Суд вважає, що клопотання слідчих про застосування запобіжних заходів та додані до них докази загалом містили факти про протиправні дії затриманих, а питання про те, чи є ці факти такими, що можуть переконати об`єктивного спостерігача у вчиненні правопорушення є оціночним. Це може визначити лише суд, що розглядає справу, який дійшов висновку, що підозра була обґрунтованою.

Суд не бачить необхідності досліджувати кожний випадок окремо та переоцінювати висновки суду та Вищої ради юстиції в цій частині, оскільки дотримання стандарту «обґрунтованої підозри» у кожній справі є індивідуальним, потребує оцінки доказів, обґрунтованості клопотання та рішення, і не може бути перевірено судом за критеріями частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, Суд зазначає, що оцінка суддею за своїм внутрішнім переконанням обставин конкретної фактичної ситуації, з якої не вбачається явного протиправного умислу чи недбалості (суддівської помилки), не може вважатись вчиненням нею дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у її об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів. Отже, з урахуванням наведеної Вищою радою юстиції аргументації своєї позиції у справі, Суд вважає, що в діях судді відсутній склад порушення присяги.

Вищий адміністративний суд України зазначив, що та обставина, що докази, на підставі яких встановлено обставини, детально не описані слідчим суддею не може вказувати на те, що судом зроблено неправильний висновок про обґрунтованість підозри у вчиненні кримінального правопорушення відповідними особами.

Тлумачення закону, оцінювання фактів і доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендацій СМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів ради Європи державам - членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухвалених 17 листопада 2010 року).

Вищий адміністративний суд України врахував, що відповідно до Київських рекомендацій Організації з безпеки і співробітництва в Європі щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Середній Азії (Київ, 23-25 червня 2010 року) процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, крім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності у юридичному тлумаченні між судами, наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів.

Декларацією щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів Верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія, 14 жовтня 2015 року) закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за ухвалені ним судові рішення, крім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.

Відтак, органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені повноваженнями оцінювати законність судового рішення, оцінювати обставини у судових справах, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Венеціанська комісія 13 червня 2016 року надала роз`яснення, де вказала, що відповідальність без індивідуальної вини, доведеної судовим вироком, перешкоджає професійній свободі суддів інтерпретувати закон, оцінювати факти і зважувати докази в справах, як передбачено європейськими стандартами. Відповідно до цих стандартів, помилкові рішення повинні бути оскаржені через апеляційний процес, а не шляхом визнання суддів відповідальними, якщо тільки помилка не відбувається через злий умисел або грубу недбалість з боку судді.

За своїм змістом зазначені у спірному Рішенні порушення позивачем належать до процесуальних, однак фактів умисного порушення позивачем норм права чи неналежного ставлення до службових обов`язків відповідачем не встановлено.

Інших обставин і фактів, які б викликали сумнів у об`єктивності позивача, свідчили про несумлінне виконання нею своїх службових обов`язків та приниження авторитету судової влади, крім порушень норм процесуального права, в ході розгляду дисциплінарної справи не встановлено і в оскаржуваному Рішенні не зазначено.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 800/422/16, у рішенні Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 800/22/17 (800/267/16), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 800/623/16 (800/98/16).

В свою чергу, підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ухвалено рішення, повинні стосуватися виключно дій судді, а не оцінки змісту прийнятого ним судового рішення.

Водночас, Суд відзначає, що мотиви рішення Вищої ради юстиції в частині дотримання стандарту «обґрунтованої підозри» стосуються саме законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції. Отже, Вища рада юстиції фактично дала оцінку рішенням, а не діям судді під час їх ухвалення. Проте, судові рішення не можуть бути переглянуті, окрім як судом вищої інстанції відповідно до процесуального закону.

Відтак, висновок Вищої ради юстиції про недотримання позивачем як суддею вимог закону та практики ЄСПЛ в частині «обґрунтованості підозри» не узгоджується з повноваженнями Вищої ради юстиції.

Суд зважає, що Вища рада юстиції, вирішуючи питання про порушення суддею присяги, не може не аналізувати судового рішення. Однак зміст рішення не може бути підставою для висновку про порушення присяги. Такий висновок Вища рада юстиції може зробити аналізуючи дії судді під час його ухвалення, оскільки порушенням присяги є вчинення саме дій, що порочать звання судді (частина друга статті 32 Закону №22/98-ВР), а не ухвалення судових рішень, які дисциплінарний орган вважає незаконними.

Суд зауважує, що Вища рада юстиції не може використовувати скасування (зміну) судового рішення як підставу для дисциплінарної відповідальності, пеналізації чи для ухвалення рішення з негативними наслідками для особи, оскільки відповідно до частини другої статті 92 Закону №2453-VI скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли порушення допущено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов`язків.

Вища рада юстиції не є органом державної влади, який може оцінювати законність судового рішення на підставі власного аналізу та розсуду, резюмувати і визнавати його незаконним, протиправним, фактично завідомо неправосудним поза процедурою кримінального чи дисциплінарного провадження.

Суд зазначає, що звільнення за порушення присяги є найсуворішою санкцією відповідальності судді. Звільнення за порушення присяги може мати місце лише тоді, коли суддя скоїв проступок, який порочить звання судді, тобто підриває довіру до нього як носія влади, що призводить до приниження авторитету суду та унеможливлює подальше виконання суддею своїх обов`язків. Дії, що "порочать" звання судді - це діяння, несумісне з посадою судді.

Саме лише порушення норм процесуального права не може вважатися діянням, що порочить звання судді, порушує присягу чи є несумісним з посадою судді. Інший підхід призвів би до того, що будь-яке процесуальне порушення судді, за бажанням могло бути розтлумачене дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у порушенні присяги та призвести до звільнення його з посади. Це б звело нанівець гарантії незалежності суду.

В цьому контексті загальні висновки Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України", висловлені щодо нечіткості поняття "порушення присяги", застосовні і до діяння, що "порочить" звання судді.

Суд звертає увагу, що в оскаржуваному рішенні не мотивовано, чому дії судді ОСОБА_1 слід кваліфікувати саме як порушення присяги, а не як дисциплінарне правопорушення, а також чому її дії порочать звання судді.

Проаналізувавши зміст оскаржуваного Рішення Вищої ради юстиції та інші матеріали дисциплінарної справи, Суд дійшов висновку, що характер допущених суддею ОСОБА_1 процесуальних порушень не має ознак істотного дисциплінарного проступку, який за своєю тяжкістю відповідав би порушенню присяги судді, а містить ознаки дисциплінарного проступку, який на час його вчинення міг би кваліфікуватися за частиною першою статті 83 Закону №2453-VI як істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, зокрема, ненаведення достатніх мотивів ухваленого судового рішення.

Такі ж підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності передбачено й пунктом "а" частини першої статті 92 Закону №2453-VI у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" та пунктом "а" частини першої статті 106 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII у чинній редакції.

З урахуванням висновків, щодо відсутності в діях судді складу інкримінованого їй порушення, межі та способу реалізації Вищою радою юстиції своїх повноважень, пропорційності застосованого до судді заходу впливу, а також невиконання Вищою радаю юстиції процесуального обов`язку щодо доведення правомірності своїх дій та рішень, Суд вважає, що у Вищого адміністративного суду України, як суду першої інстанції, були підстави для скасування спірного Рішення.

В цілому ж доводи заяви про перегляд збігаються з доводами заперечень проти позову і їм надано оцінку за наслідками розгляду справи, а посилання на порушення норм матеріального та процесуального права щодо законності та обґрунтованості судового рішення не знайшли свого підтвердження.

Враховуючи наведене, Суд дійшов висновку, що передбачені законом підстави для прийняття рішення про внесення подання про звільнення позивача за порушення присяги судді відсутні, а тому висновок Вищого адміністративного суду України про наявність підстав для задоволення позовних вимог є обґрунтованим, а заява Вищої ради правосуддя такою, що не підлягає задоволенню.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII та статтями 235-242, 244, 2441 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII, Суд

ПОСТАНОВИВ :

Відмовити Вищій раді правосуддя у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 13 вересня 2017 року у справі №800/466/15.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: Р. Ф. Ханова

Судді: І. А. Гончарова

І. Я. Олендер