Справа № 420/6641/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Самойлюк Г.П.

за участю секретаря: Казарян С.Б.

сторін:

позивач: ОСОБА_1

Вальчук І.О (представник за ордером)

відповідач: Афаносьєва І.Г. (представник за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за позовом ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Офісу генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

08.11.2019р. до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України, в якому позивач, з урахуванням уточнень до адміністративного позову (вх.№4006/20) просить:

визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України №1174ц від 22 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_2 з займаної посади;

поновити ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора), або на рівнозначній посаді (за його згодою) Офісу Генерального прокурора та органів прокуратури з 23 жовтня 2019 року;

стягнути з Офісу Генерального прокурора (до зміни назви - Генеральної прокуратури України, ідентифікаційний код юридичної особи 00034051) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді;

стягнути з Офісу Генерального прокурора (до зміни назви - Генеральної прокуратури України, ідентифікаційний код юридичної особи 00034051), на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 09 грудня 1999 року по 23 жовтня 2019 року безперервно проходив службу в органах прокуратури України, наказом Генерального прокурора України №675 ц від 14 серпня 2019 року призначений на посаду заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Наказом Генерального прокурора №1174ц від 22 жовтня 2019р. позивача звільнено з посади заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23 жовтня 2019 року. Посилаючись на порушення відповідачем Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019р. №113-ІХ та норми КЗпП України, позивач вважає звільнення незаконним, оскаржуваний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, в зв`язку з чим звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою від 12.11.2019р. відкрито провадження в адміністративній справі № 420/6641/19 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання по справі на "10" грудня 2019 року.

Ухвалою суду від 10.12.2019р., яку занесено до протоколу судового засідання, оголошено перерву в судовому засіданні до 10.01.2020р.

Ухвалою суду від 10.01.2020р. продовжено строк підготовчого провадження по справі №420/6641/19 на тридцять днів. Відкладено підготовче засідання по справі на 29 січня 2020 року 10 годину 00 хвилин.

В судовому засіданні 29.01.2020р. оголошено перерву до 07.02.2020р.

Підготовче засідання, призначене на 07.02.2020р., перенесено на 10.02.2020р.

Ухвалою суду від 10.02.2020р. підготовче провадження в адміністративній справі №420/6641/19 закрито. Призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 27 лютого 2020 року о 15 годині 00 хвилин.

09.12.2019р. (Вх№46409/19) від Генеральної прокуратури України до суду надійшов відзив, в якому відповідач, зазначаючи про прийняття оскаржуваного наказу на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, просив у задоволенні позову відмовити. Зокрема, відповідачем зазначено, що відповідно до п.9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення№ Закону №113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджений Генеральним прокурором. Пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення№ Закону №113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджено наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019р. Оскільки позивачем було проігноровано наведені норми Закону та не подано заяви за відповідною формою до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, відповідач дійшов висновку про відсутність бажання позивача щодо його переведення до відповідної прокуратури з дотриманням визначеного Законом механізму, в зв`язку з чим на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» позивача було звільнено з займаної посади.

13.02.2020р. (вх.№6567/20) до суду від Офісу генерального прокурора надійшли пояснення, в яких зазначено, що доводи позивача про неправомочність кадрових комісій безпідставні, оскільки, відповідно до п. п. 9,11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ атестація здійснюється кадровими комісіями згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором. Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Згідно з п. п. 2, 4 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджено наказом Генерального прокурора № 221 від 03.10.2019 (далі - Порядок), атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями, перелік і склад яких визначаються наказами Генерального прокурора. Крім того, наказом Генерального прокурора від 28.12.2019 № 369 визнано такими, що втратили чинність накази Генерального прокурора, зокрема наказ від 17.10.2019 № 234 «Про створення першої кадрової комісії».

Окремо відповідачем зазначено, що доводи позивача про те, що Закон №113-ІХ не є законом, що регулює статус прокурорів та додаткові підстави для звільнення, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до ст. 4 Закону № 1697 організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Не ґрунтуються на нормах чинного законодавства вимоги ОСОБА_2 щодо поновлення на рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора, оскільки згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Висновки щодо застосування ч. 1 ст. 235 КЗпП України викладені Верховним Судом у справах № 826/12916/15 (постанова від 04.07.2018), 826/5593/16 (постанова від 05.09.2019), а саме, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено та звертає увагу, що поновлення позивача на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, оминаючи процедуру атестації, усупереч конституційному принципу рівності громадян надасть йому привілеї перед прокурорами, які успішно пройшли атестацію, що, на думку відповідача, є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 27.02.2020р., яку занесено до протоколу судового засідання, оголошено перерву до 10.03.2020р.

Ухвалою суду від 10.03.2020р., яку занесено до протоколу судового засідання, оголошено перерву до 12.03.2020р.

До судового засідання 12.03.2020р. з`явилися позивач та представники позивача та відповідача.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні у повному обсязі.

Заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач працював в органах прокуратури України з 09 грудня 1999р. по 23 жовтня 2019р. на посадах слідчого, старшого слідчого, слідчого в особливо важливих справах, старшого слідчого в особливо важливих справах, заступника начальника відділу, що підтверджується копією трудової книжки позивача (а.с. 16-19).

Наказом Генерального прокурора України №675 ц від 14 серпня 2019р. позивача призначено на посаду заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора №1174ц від 22 жовтня 2019р. ОСОБА_2 звільнено з посади заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23 жовтня 2019 року (а.с.22).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на адресу Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. направлена заява від 11.10.2019р. про переведення на рівнозначну посаду до Офісу генерального прокурора відповідно до вимог чинного законодавства, що підтверджується накладною Укрпошти №0100173725803 та фіскальним чеком від 11.10.2019о. (а.с. 69).

Вказану заяву отримано Генеральною Прокуратурою України 15.10.2019р. о 09год.43хв., що підтверджується роздруківкою відстеження поштового відправлення за трек номером 0100173725803 із сайту Укрпошти (а.с.70).

Генеральною прокуратурою України зареєстровано дану заяву 16.10.2019р.

Листом Генеральної прокуратури України №1441-2365вих-19 від 31.10.2019р. повідомлено позивача, що його заяву від 11.10.2019 (зареєстровану 16.10.2019 за № 214727-19) про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, подану за невстановленими Порядком проходження прокурорами атестації формою та змістом, розглянуто. Зазначено, що відповідно до абзацу першого пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» (далі - Закон) прокурори Генеральної прокуратури України можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Згідно з положеннями пункту 10 розділу II Закону прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Вказано, що форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. На виконання вказаних положень Закону наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації. Пунктом 9 цього Порядку передбачено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми письмових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Акцентовано увагу, що відсутність заяви прокурора за встановленою формою свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.

Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 22 Конституції України, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з частинами першою та другою статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтями 2, 5-1 Кодексу законів про працю України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.

Частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 222 Кодексу законів про працю України, особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена статтею 16 Закону України "Про прокуратуру", є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

У силу частини третьої статті 16 цього Закону, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі N 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018р. у справі N 803/31/16, від 30.07.2019р. у справі N 804/406/16, від 08.08.2019р. у справі N 813/150/16.

Отже, положення Кодексу законів про працю України не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Саме така позиція висловлена Верховним Судом у постанові у справі № 804/211/16 від 08.10.2019р.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14.10.2014 N 1697-VІІ "Про прокуратуру" (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про прокуратуру" систему прокуратури України становлять: офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури; спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Статтею 9 Закону України «Про прокуратуру» визначені повноваження Генерального прокурора України, зокрема, щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів.

Згідно пункту 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру», повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Згідно підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді наведені у статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції станом на дату видання спірного Наказу), прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Спірним Наказом №1174ц від 22.10.2019р. позивача звільнено саме на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Щодо тверджень позивача про відсутність в даному випадку реорганізації, ліквідації та скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, суд зазначає наступне.

Відповідно до наказу Генерального прокурора №358 від 27.12.2019р. «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», доступного в мережі Інтернет, юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно наказу Генерального прокурора №351 від 23.12.2019р. визначено 02.01.2020р.

Таким чином, відбулось перейменування юридичної соби. Щодо скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, судом встановлено, що відповідно до наданих відповідачем пояснень, наказами Генерального прокурора №№99-шц, 100-шц від 21.12.2019р. затверджено структуру Офісу Генерального прокурора та його штатний розпис, які набрали чинності з 02.01.2020р. та якими не передбачено слідчих підрозділів та посад слідчих.

З огляду на зазначене суд погоджується з позивачем, що не відбулась ані ліквідація, ані реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду. Скорочення кількості прокурорів органу прокуратури відбулось після прийняття оскаржуваного наказу про звільнення. Дані обставини не заперечуються відповідачем.

В той же час, як встановлено судом, підставою для прийняття оскаржуваного наказу послугувало неподанням прокурором Генеральної прокуратури України у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора.

Під час офіційного зясування обставин по справі судом встановлено, що позивачем на адресу Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. направлена заява від 11.10.2019р. про переведення на рівнозначну посаду до Офісу генерального прокурора відповідно до вимог чинного законодавства, що підтверджується накладною Укрпошти №0100173725803 та фіскальним чеком від 11.10.2019р. (а.с. 69).

Вказану заяву отримано Генеральною Прокуратурою України 15.10.2019р. о 09год.43хв., що підтверджується роздруківкою відстеження поштового відправлення за трек номером 0100173725803 із сайту Укрпошти (а.с.70).

Генеральною прокуратурою України зареєстровано дану заяву 16.10.2019р.

Суд звертає увагу, що дану заяву розглянуто Генеральною прокуратурою України лише 31.10.2019р. (лист №1441-2365вих-19 від 31.10.2019р.) та повідомлено позивача, що його заяву від 11.10.2019 (зареєстровану 16.10.2019 за № 214727-19) про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора подано за невстановленими Порядком проходження прокурорами атестації формою та змістом. Тобто розгляд заяви відбувся вже після прийняття оскаржуваного наказу.

Пунктом 10 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» встановлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Наведене дозволяє суду зробити висновок, що подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити у собі такі відомості: про переведення позивача на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора; про намір позивача пройти атестацію; про надання згоди позивачем на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.

Одночасно з цим, підпунктом 1 пункту 19 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» встановлено, що

прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Зміст наведених вище норм свідчить, що, у даному випадку, для застосування до позивача, негативних для нього наслідків у вигляді звільнення Генеральним прокурором з посади заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру", позивач мав би або не подати у встановлений строк заяву до Генерального прокурора про переведення Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, або подати таку заяву без зазначення відомостей, зазначення яких є обов`язковим в силу наведеної вище норми.

Аналогічним чином вирішено питання змісту заяви, що її має бути подано прокурором, й безпосередньо в Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому Наказом Генерального прокурора 03 жовтня 2019 року N 221, згідно пункту 9 Розділу І якого, атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Згідно пункту 10 розділу І зазначеного Порядку, заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто.

Разом з тим, відповідач на обґрунтування відповідності вимогам закону спірного Наказу про звільнення позивача, пояснив суду по таку заяву не було подано взагалі, проте дані твердження споростовуються матеріалами справи. В подальшому відповідач зазначив, що заява була подана з порушенням строку, а саме 16 жовтня 2019р. (вх.№ 214727-19). Суд критично ставиться до даних тверджень, оскільки згідно опису вкладення, накладної Укрпошти №0100173725803 та фіскального чека від 11.10.2019р. (копії яких наявні в матеріалах справи) позивачем на адресу Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. направлена заява від 11.10.2019р. про переведення позивача на рівнозначну посаду до Офісу генерального прокурора відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 69).

Вказану заяву отримано Генеральною Прокуратурою України 15.10.2019р. о 09год.43хв., що підтверджується роздруківкою відстеження поштового відправлення за трек номером 0100173725803 із сайту Укрпошти (а.с.70).

Суд зазначає, що зі змісту пункту 10 та підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», саме факт неподання позивачем у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу генерального прокурора із зазначенням про намір пройти атестацію, надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації тягне за собою звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Закон не пов`язує звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" у зв`язку із відсутністю у поданій прокурором заяви про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію абзаців, зміст яких визначений у формі типових заяв прокурора встановлені у додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року N 221, за умови подання таким прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Єдиним наслідком подання прокурорами заяв, які не відповідають встановленим формам, наведеним у додатках до вказаного Порядку, є невідкладне повернення відповідним прокурорам таких заяв для належного оформлення.

Ані Законом України "Про прокуратуру", ані Законом України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», ані Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим Наказом Генерального прокурора N 221 від 03 жовтня 2019 року не передбачене ототожнювання невідповідності поданої позивачем заяви від 11.10.2019р. формі, що встановлена Додатком 2 до Порядку, неподанню такої заяви взагалі.

Подана позивачем заява від 11.10.2019р. надійшла до Генеральної прокуратури 15.10.2019р. та не була повернута позивачу у зв`язку неналежним, на думку відповідача, її оформленням, а наслідками розгляду заяви позивача від 11.10.2019р. Генеральним прокурором стало не лише видання спірного Наказу, а ще й надання відповіді Генеральною прокуратурою України на ту ж саму заяву позивача від 11.10.2019р. листом від 31.10.2019р. про те, що подана позивачем заява про переведення до Офісу Генерально прокурора не відповідає встановленій формі, що свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора, що, на переконання суду, свідчить про те, що заява позивача від 11.10.2019р. була розглянута не в спосіб, що встановлений законом, оскільки надання додаткових роз`яснень звільненому працівнику разом з виданням наказу про його звільнення не передбачене ані нормами трудового законодавства, ані нормами, що регламентують діяльність органів прокуратури України.

Неврегульованість на нормативному рівні питання, яким саме чином мав би діяти відповідач при отриманні ним заяви, яка не повною мірою відповідає за своїм змістом та формою вимогам наказу Генеральної прокуратури України № 221 від 03.10.2019р. (додаток 2), у будь-якому разі не може тягнути за собою вкрай негативні наслідки для позивача у вигляді його звільнення з посади, у тому числі внаслідок вільного трактування відповідачем вимог, зокрема, Закону України "Про прокуратуру", Закону України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року N 221 у несприятливий для позивача спосіб.

При цьому, суд зазначає, що судом не надається оцінка відповідності Порядку проходження прокурорами атестації, що затверджений Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221, вимогам чинного законодавства, оскільки останній не є предметом даного позову.

Надаючи оцінку внутрішнім процедурам щодо проходження заяви позивача від 11.10.2019р. з огляду на встановлені судом обставини, суд зазначає, що, фактично, у відповідача -Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) відсутні будь-які документи щодо здійснення певної процедури припинення трудових відносин з позивачем (наприклад, проходження заяви позивача в Офісі Генерального прокурора України за відповідальними структурними підрозділами/посадовими особами, встановлення, дотримання та контроль строків розгляду такої заяви, визначення конкретної посадової особи, яка надає оцінку відповідності поданої позивачем заяви від 11.10.2019р. встановленим вимогам та/або процедурі, тощо), окрім безпосередньо поданої позивачем заяви від 11.10.2019р. та спірного наказу про звільнення позивача, отже, сама по собі неврегульованість такої процедури проходження поданої позивачем заяви ані спеціальними законами, ані підзаконними нормативними актами, на думку суду, ставить позивача в менш сприятливе становище порівняно із загальними процедурами звільнення, що визначені Кодексом законів про працю України.

Суд виходить з того, що саме факт відсутності поданої прокурором заяви або, невідповідність такої заяви вимогам, що встановлені законом, тягне за собою його звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" в силу пункту 10 та підпункту 1 пункту 19 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

У той же час, фактичні обставини свідчать, що заяву позивачем було подано 11.10.2019р., таку заяву було прийнято Генеральною прокуратурою, спірний наказ про звільнення позивача видано з підстав ніби неподання позивачем заяви взагалі.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частинами першою та другою ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" N 1906-IV від 29.06.2004 р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів N N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частин першою та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.73 р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" N 3477-IV від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції N 11 від 25.06.58 р. "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04.08.61 р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Нормами частини другої статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

Також, у пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" Суд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

З огляду на встановлені судом обставини, а саме, враховуючи що заяву позивача про переведення отримано Генеральною прокуратурою 15.10.2019р (тобто в межах строку звернення з такою заявою), проте розглянуто останню 31.10.2019р., в той час як наказ про звільнення прийнято 22.10.2019р., суд вважає, що оскаржуваний позивачем наказ про звільнення прийнято передчасно. При цьому, на переконання суду, відповідачем як субєктом владних повноважень не було надано суду достатніх та беззаперечних доказів в обгрунтування обставин щодо правомірності прийняття оскаржуваного наказу з огляду, зокрема, з встановлених судом обставин щодо дати скорочення посади, яку обіймав позивач та не розгляду і не врахування заяви позивача про переведення до Офісу Генерального прокурора.

Прийняття оскаржуваного Наказу відповідачем не відповідає принципу "належного урядування", тому наказ №1174ц від 22 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_2 з займаної посади є незаконним та підлягає скасуванню.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 - 1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство. Проте така підстава у даному випадку відсутня.

Оскільки суд дійшов висновку про протиправність та скасування наказу №1174ц від 22 жовтня 2019 року в частині звільнення позивача з посади заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури, порушені права позивача, враховуючи вимоги ч. 2 ст. 40 та ч. 1 ст. 235 КЗпП України, підлягають відновленню шляхом поновлення позивача на рівнозначній посаді з 23 жовтня 2019 року з урахуванням вимог з проходження атестації.

Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року (справа № 21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24 грудня 1999 року № 13" зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як вбачається з довідки Офісу генерального прокурора від 05.03.2020р. № 21-469зп, загальна сума заробітної плати за останні два повні місяці проходження служби позивача становить 57076,31грн., у тому числі за 4 дні серпня 2019 року - 9387,28 грн., за 21 день вересня 2019 року - 47689,31 грн.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 2383,05грн.

Час вимушеного прогулу ОСОБА_2 у період з 23.10.2019р. по 12.03.2020р. становить 98 робочих днів, а тому стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 223738,9 грн. (2383,05 грн. х 98 р.д.) (сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів).

Як вбачається з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірність рішення, що оскаржується.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (п.3, п.4 ст. 90 КАС України).

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України №1174ц від 22 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) з займаної посади.

Поновити ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) в Офісі генерального прокурора на посаді рівнозначній посаді заступника начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, з урахуванням вимог з проходження атестації, з 23 жовтня 2019 року.

Стягнути з Офісу генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді у розмірі 223738,9 грн. (двісті двадцять три тисячі сімсот тридцять вісім гривень 90 коп.) без урахування обов`язкових відрахувань.

Рішення може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 23.03.2020р.

Суддя Г.П. Самойлюк

.