РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

16 березня 2020 р. Справа № 120/151/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 , в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 виплатити йому грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в розмірі 6928,80 грн;

- зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.06.2019 по день постановлення рішення суду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 Національній гвардії України та 11.06.2019 його виключено із списків особового складу. Однак при звільненні йому не виплачено компенсацію за неотримане речове майно.

Ухвалою суду від 21.01.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Вирішено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подачу відзиву на позов.

У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зазначає, що виплата грошової компенсації за неотримане речове майно не передбачена чинним законодавством для громадян, звільнених з військової служби, а виплачується під час проходження служби за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини.

Крім того, у відзиві відповідач зазначає що позивачем пропущений строк звернення до суду, встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України, а саме у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_2 з 13.06.2016 по 12.06.2019

Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 Західного ОТО Національної гвардії України № 22 від 11.06.2019 (по особовому складу) ОСОБА_1 звільнено відповідно до п.п. «а» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з військової служби у запас Збройних Сил України (у зв`язку із закінченням строку контракту), без права носіння військової форми одягу.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 138 від 11.06.2019, старшого сержанта ОСОБА_1 , інструктора (з бойової підготовки) відділення інструкторів 1-го батальйону оперативного призначення з 12.06.2019 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

ОСОБА_1 , 10.06.2019 звернувся до Командира Військової частини НОМЕР_2 з рапортом про виплату йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. Та в усній формі просив видати довідку про вартість речового майна, що належала йому до видачі та нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно за період служби.

ОСОБА_1 03.09.2019 звернувся до Командира Військової частини НОМЕР_2 з запитом про надання письмової відповіді про розгляд його рапорту від 10.06.2019 та причини ненарахування та невиплати йому станом на 03.09.2019 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

За наслідком розгляду запиту ОСОБА_1 , листом № 1315 від 01.10.2019 Військова частина НОМЕР_2 повідомила позивача, про відсутність коштів на компенсацію та виплату таких та у разі виділення додаткового фінансування, вартість неотриманого речового майна буде компенсована в поточному році в порядку черги.

Крім того, вважаючи що після звільнення зі служби, відповідачем не проведено повний розрахунок при звільненні з позивачем, останній нарахувати і виплатити йому суму середнього заробітку з моменту звільнення 12.06.20189 по день постановлення рішення суду.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд вказує наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з статтею 1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 1.2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Частиною першою статті 9.1 цього Закону встановлено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв`язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - грошова компенсація), визначається Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженим постановою КМУ від 16 березня 2016 р. № 178 (далі - Порядок №178).

Відповідно до пункту 2 Порядку №178, виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.

Згідно пункту 3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (п.4 Порядку №178 ).

Згідно пункту 5 Порядку №178 довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.

Пунктом 4 розділу ІІІ Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29 квітня 2016 року № 232 (далі -Інструкція № 232), встановлено, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку № 178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку № 178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.

Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Таким чином, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби, у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.10.2018 у справі № 803/756/17 (К/9901/38716/18), у постанові від 17.01.2019 року у справі №822/2309/17 (К/9901/20221/18), застосовування в пункті 3 Порядку № 178 словосполучення «у разі звільнення з військової служби», а не, наприклад, «при звільненні з військової служби», дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).

За висновком суду касаційної інстанції, військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

На користь вказаного свідчить те, що в пункті 4 Порядку № 178 передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.

Відтак, на переконання суду, ОСОБА_1 як військовослужбовець відповідно до п.3 Порядку №178 має законне право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яка має бути виплачена Військовою частиною НОМЕР_2 .

Оцінюючи неможливість здійснення виплати грошової компенсації позивачу через відсутність додаткових коштів у Державному бюджеті України, суд зазначає наступне.

Частинами першою-другою статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейським Судом з прав людини у пункті 26 рішення від 8 листопада 2005 року по справі Кечко проти України зазначено, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Відтак, суд доходить висновку, що відсутність державного асигнування не є поважною причиною для невиконання суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків.

При цьому, як видно із матеріалів справи позивач 10.06.2019 звернувся із рапортом про виплату компенсації, однак його повідомлено про відсутність коштів.

В свою чергу, в матеріалах справи міститься довідка про вартість речового майна ОСОБА_1 , що складає 6928,80 грн. Доказів виплати компенсації за неотримане майно суду не надано.

Відтак із урахуванням вищенаведеного суд доходить висновку, що відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач навів законні й обґрунтовані підстави для виплати йому компенсації вартості за неотримане речове майно.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.06.2019 по день постановлення рішення суду, суд зазначає наступне.

Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить ч. 1 ст. 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.

Положеннями ч. 4 ст. 2 Закону Україні "Про військовий обов`язок і військову службу" визначає, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

На відміну від зазначеного спеціального законодавства, КЗпП не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, ст. 3 КЗпП визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При цьому, положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з ст. 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Як слідує з матеріалів справи та встановлених судом обставин, за позивачем визнано право на отримання компенсації вартості неотриманого речового майна, та як зазначав позивач отримання грошової компенсації на невикористані дні додаткової відпустки, її невиплата відповідачем у 2016-2019 роках пов`язана із відсутністю фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів.

Враховуючи специфіку фінансування військових частин, порядку підпорядкування та виконання управлінських директив, отримання індексації грошового забезпечення військовослужбовці реалізовували виключно через судові рішення, що мало місце і у випадку позивача. Наведені обставини свідчать про відсутність вини відповідача, як роботодавця, в розумінні статті 116 КЗпП України.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02), Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року зазначив наступне. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. У зв`язку з вищенаведеним, суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв`язку з цим, суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу "при відсутності спору щодо суми" заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період "фактичного розрахунку" (частина перша статті 117), а "при наявності спору про розміри сум" заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці, суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя. Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.".

Таким чином суд приходить до висновку, що ст. 117 КЗпП застосовується, як підстава відповідальності власника (підприємства, установи). Відповідно складом правопорушення є порушення власником строків розрахунку при звільненні, в той час як у даній справі є відповідачем Військова частина НОМЕР_2 , а не власник в розумінні 117 КЗпП.

Крім цього, правовою підставою для виплати грошового компенсації вартості за неотримане речове майно слугуватиме судове рішення прийнятне у цій справі, а відтак компенсація за затримку виплати заробітної плати, що матиме місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватись за правилами ст. 117 КЗпП України, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв`язку із затримкою строків їх виплати.

А отже, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Військової частини НОМЕР_2 розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку задоволенню не підлягають.

Щодо доводів відповідача про пропущення позивачем встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України строку звернення до суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до ч. 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Судом встановлено, що предметом позову адміністративної справи № 120151/20-а є оскарження дій роботодавця щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Згідно ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною 2 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Отже, суд приходить висновку, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно при звільненні є складовою такого грошового забезпечення, а тому, відповідно до ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду не застосовується.

При цьому суд зазначає, що у рішенні Конституційного Суду України у справі від 15.10.2013 за № 9-рп/2013 (справа № 1-13/2013) суд дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Виходячи з вищевикладеного, суд приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк звернення до суду, а тому суд дійшов висновку, що наведені мотиви представника відповідача для залишення позовної заяви без розгляду є необґрунтованим та не підлягають задоволенню.

Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів позивача, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Разом з тим, відповідно до статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, відтак такий не сплачувався, а отже не підлягає стягненню.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації вартості за неотримане речове майно.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в розмірі 6928,08 грн. (шість тисяч дев`ятсот двадцять вісім гривень вісім копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач: Військова частина НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).

Рішення в повному обсязі складено: 16.03.2020 р.

Суддя Віятик Наталія Володимирівна