П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 344/8200/14-ц

Провадження № 14-302цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2018 року (судді Девляшевський В. А., Матківський Р. Й., Мелінишин Г. П. )

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, та зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - реєстраційна служба Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області, про визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на 5/12 частин житлового будинку за кожним, визнання незаконними та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, зобов`язання державного реєстратора внести запис до державного реєстру про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні, розпорядженні житловим будинком,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, та стягнення грошової компенсації за зменшення частки.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 11 травня 2004 року він спільно з відповідачами придбав у рівних частках земельну ділянку площею 0,0628 га, розташовану на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки їм видано державний акт серії ІФ № 072229 на право спільної власності на зазначену земельну ділянку з кадастровим номером 2610100000:02:001:0010.

17 лютого 2014 року реєстраційною службою Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області (далі - реєстраційна служба Івано-Франківського МУЮ) проведено державну реєстрацію права спільної часткової власності сторін на земельну ділянку, про що до реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис за номером 17852889.

У період 2004-2006 років на вказаній земельній ділянці за спільні кошти позивача та відповідачів побудовано житловий будинок загальною площею 466,5 кв. м, початковою вартістю 816 642,00 грн.

24 січня 2014 року реєстраційною службою Івано-Франківського міського управління юстиції проведено державну реєстрацію права спільної сумісної власності сторін на житловий будинок, про що до реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про реєстрацію права власності за індексним номером 16705698.

Оскільки частки кожного зі співвласників у спільній сумісній власності є рівними, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить по 1/3 частині зазначеного домоволодіння.

Згідно з фактичним порядком користування житловими приміщеннями, що склався між його співвласниками, позивач користується всіма приміщеннями першого поверху будинку загальною площею 79,00 кв. м, крім приміщення сходової клітини 10,5 кв. м, з відокремленим виходом до проїжджої частини, а також одним гаражем у приміщенні підвалу площею 50,2 кв. м і вбиральнею у ньому площею 1,3 кв. м, а всього площею 51,5 кв. м. Загальна площа будинку, якою користується позивач, становить 130,5 кв. м, що на 25,00 кв. м менше, ніж його ідеальна частка (155,5 кв. м).

Площа спільної земельної ділянки, не зайнятої будинком, яка підлягає поділу, становить 0,0433 га, а тому ідеальна частка кожного співвласника становить 0,0150 га.

17 вересня 2013 року він звернувся до відповідачів з письмовою пропозицією укласти договір про поділ житлового будинку та земельної ділянки в натурі, однак відповіді на пропозицію не отримав.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив поділити спірний житловий будинок в натурі, виділити йому відокремлену частину житлового будинку, що відповідає розміру 1/3 ідеальної частки у спільному майні, а саме: приміщення гаражу площею 50,2 кв. м, із вбиральнею у ньому площею 1,3 кв. м, а всього у підвалі будинку - 51,5 кв. м, та приміщення прихожої, житлової кімнати, комори та кухні загальною площею 79 кв. м на першому поверсі будинку, що разом становить 130,5 кв. м, а також виділити йому в натурі 1/3 частину земельної ділянки площею 0,0443 га, яка примикає до окремого входу відповідно до розміщеної відокремленої частини житлового будинку, залишивши 2/3 частини житлового будинку та земельної ділянки у власності відповідачів, та стягнути солідарно з відповідачів грошову компенсацію за зменшення розміру належної йому частки у сумі 43 764,50 грн.

В подальшому позивач відмовився від позовної вимоги про стягнення грошової компенсації за відхилення від ідеальної 1/3 частки на 25 м.кв.

У вересні 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - реєстраційна служба Івано-Франківського МУЮ, про визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на 5/12 частин житлового будинку за кожним, визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, зобов`язання державного реєстратора внести запис до Державного реєстру про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні, розпорядженні житловим будинком шляхом надання дубліката ключа до вхідних дверей першого поверху будинку.

На обґрунтування вимог за зустрічним позовом зазначили, що за рахунок спільних коштів сторін було побудовано лише підвальне приміщення та перший поверх спірного будинку, тоді як другий та третій його поверхи ОСОБА_3 та ОСОБА_2 побудували за власні кошти, а тому їм фактично належить 10/12 частин житлового будинку, а відповідачу - 2/12 його частини.

Відповідач після введення будинку до експлуатації не виконав попередньо досягнутої домовленості щодо безоплатної передачі у власність позивачам за зустрічним позовом належної їм частки у житловому будинку відповідно до їх участі у створенні спільного нерухомого майна. За таких обставин державна реєстрація права власності на нерухоме майно за співвласниками у рівних частках порушує їх право власності на належу їм частку у спільному майні.

Крім того, ОСОБА_1 без їх згоди замінив замки до першого поверху житлового будинку, чим чинить перешкоди в користуванні та розпорядженні зазначеним нерухомим майном.

З огляду на зазначене та на підставі статей 331, 387, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили:

- визнати за кожним із них право власності на 5/12 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ;

- визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно за індексним номером 16705698 від 24 січня 2014 року, видане державним реєстратором реєстраційної служби Івано-Франківського МУЮ Соловій В. В.;

- визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житловий будинок - об`єкт житлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , індексний номер 8882651 від 10 грудня 2013 року;

- зобов`язати державного реєстратора реєстраційної служби Івано-Франківського МУЮ внести запис до Державного реєстру про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житловий будинок - об`єкт житлової нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дубліката ключа від вхідних дверей першого поверху цього будинку.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони не надали належних та допустимих доказів на підтвердження розміру грошової та трудової участі кожного зі співвласників у будівництві спірного житлового будинку, що унеможливлює визначення часток кожного з них при їх виділі в натурі зі спільного майна, з огляду на категоричне заперечення відповідачів проти рівності часток при поділі вказаного нерухомого майна.

Щодо земельної ділянки, то вимоги про її поділ у натурі не підлягають задоволенню, оскільки виділ часток земельної ділянки слід проводити з одночасним виділом часток будинку таким чином, щоб кожен зі співвласників будинку мав доступ до своєї частини земельної ділянки.

Вимоги зустрічного позову про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та рішення про державну реєстрацію права власності на спірний будинок є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не заперечували, що з метою пришвидшення реєстрації права власності на спірний будинок вони прийняли рішення зареєструвати право власності на будинок у рівних частках.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2016 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 травня 2016 року скасовано та визнано мирову угоду, укладену 14 вересня 2016 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду від 25 січня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 березня 2018 року заяву ОСОБА_1 про залишення без розгляду його позовних вимог про виділ частини спільної земельної ділянки в особисте приватне користування, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , задоволено.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 17 травня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виділ 1/3 частини земельної ділянки площею 0,0443 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ частини спільної земельної ділянки в особисте приватне користування за вказаною адресою залишено без розгляду.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності та зустрічний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 січня 2014 року за індексним номером 16705698 на право спільної сумісної власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 466,5 кв. м, видане державним реєстратором реєстраційної служби Івано-Франківського МУЮ Соловій В. В.

Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію права спільної сумісної власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1 від 10 грудня 2013 року загальною площею 466,5 кв. м за реєстраційним номером 237412826101.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 14/100 частин у житловому будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 466,5 кв. м.

Виділено у власність ОСОБА_1 у житловому будинку АДРЕСА_1 , загальна площа якого становить 466,5 кв. м, приміщення першого поверху згідно з висновком судової комплексної будівельно-технічної, земельно-технічної, оціночно-будівельної експертизи № 14172 від 21 листопада 2014 року (таблиця № 1), а саме приміщення першого поверху: приміщення 1-1 прихожа площею 30,5 кв. м, вартістю 178 544,00 грн, приміщення 1-2 житловою площею 27,9 кв. м, вартістю 163 324,00 грн, приміщення 1-3 комора площею 5,7 кв. м, вартістю 33 367 грн, приміщення 1-4 кухня площею 14,9 кв. м, вартістю 87 223,00 грн, а всього приміщень загальною площею 79,0 кв. м, вартістю 462 458,00 грн, ідеальна частка яких у загальній вартості на домоволодіння становить 17/100 частин.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності у житловому будинку АДРЕСА_1 , загальна площа якого становить 466,50 кв. м, у підвалі приміщення І гараж, площею 50,20 кв. м, вартістю 24 018,00 грн, приміщення ІІ вбиральня площею

1,3 кв. м, вартістю 6 293,00 грн, приміщення ІІІ гараж площею 52,1 кв. м, вартістю 252 215,00 грн, приміщення ІV комора, площею 10,1 кв. м, вартістю 48 894,00 грн, разом по підвалу приміщень площею 113,7 кв. м, загальною вартістю 550 420,00 грн, приміщення V сходова клітка площею 10,5 кв. м, вартістю 61 499,00 грн; приміщення другого поверху: сходова клітка площею 12,1 кв. м, вартістю 49 344,00 грн, 1-5 коридор площею 27,3 кв. м, вартістю 111 329,00 грн, 1-6 житлова площею 17,5 кв. м, вартістю 71 365,00 грн, 1-7 житлова площею 17,5 кв. м, вартістю 71 365,00 грн, приміщення 1-8 житлова площею 31,9 кв. м, вартістю 130 088,00 грн, приміщення 1-9 житлова, площею 14,5 кв. м, вартістю 59 131,00 грн, приміщення 1-10 ванна площею 4,5 кв. м, вартістю 18 351,00 грн, приміщення 1-11 вбиральня площею 2,3 кв. м, вартістю 9 379,00 грн, разом по другому поверху приміщень площею 127,6 кв. м, вартістю 520 352,00 грн; приміщення VІІ тренажерний зал на мансардному поверсі площею 135,7 кв. м, вартістю 428 252,00 грн, а всього приміщень загальною площею 387,5 кв. м, вартістю 1 560 490,00 грн, ідеальна частка яких у загальній вартості на домоволодіння становить 83/100 частин.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 149,66 грн різниці сплаченого судового збору до судів першої та апеляційної інстанцій пропорційно до задоволеної частини позовних та апеляційних вимог.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 у суді першої інстанції визнав, що другий та третій поверхи житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 будували за власні кошти та частково надавали кошти на реконструкцію підвальних приміщень, доводи позивачів за зустрічним позовом щодо наявності у них права на перерозподіл ідеальних часок у спірному домоволодінні є обґрунтованими, а тому свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 січня 2014 року за індексним номером 16705698 на право спільної сумісної власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , видане державним реєстратором реєстраційної служби Івано-Франківського МУЮ Соловій В. В., та рішення про державну реєстрацію права спільної сумісної власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від 10 грудня 2013 року за реєстраційним номером 237412826101 слід визнати незаконними.

Апеляційний суд вважав доведеним право позивача ОСОБА_1 на виділ 64,2 кв. м. у житловому будинку АДРЕСА_1 , з яких: підвальні приміщення: 1-1 гараж площею 16,8 кв. м., 1-2 вбиральня площею 0,5 кв. м., 1-3 гараж площею 17,3 кв. м, 1-5 комора площею 3,3 кв. м; приміщення першого поверху: 1-1 прихожа площею 10,1 кв. м, 1-2 житлова площею 9,3 кв. м, 1-3 комора площею 1,9 кв. м, 1-4 кухня площею 5,0 кв. м, що становить 14/100 частин житлового будинку.

Водночас з урахуванням конкретних обставин справи та домовленості між учасниками справи при затвердженні мирової угоди щодо поділу в натурі житлового будинку апеляційний суд вважав за доцільне виділити ОСОБА_1 в натурі приміщення всього першого поверху загальною площею 79,00 кв. м., відповідно до висновку судової комплексної будівельно-технічної, земельно-технічної, оціночно-будівельної експертизи № 14172 від 21 листопада 2014 року (таблиця № 1), зважаючи на належність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 83/100 частин у праві власності на спірне домоволодіння.

Апеляційний суд виходив з того, що всі учасники справи погодилися з висновком судової комплексної будівельно-технічної, земельно-технічної, оціночно-будівельної експертизи № 14172 від 21 листопада 2014 року щодо вартості житлового будинку та можливих варіантів поділу з належністю для кожного окремого входу. Жоден з учасників справи не заявив бажання отримати грошову компенсацію у разі перевищення його частки, а крім цього усі співвласники категорично у заяві про укладення мирової угоди заявили, що від компенсації за перевищення частки відмовляються.

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що ОСОБА_3 не може бути виділено у власність належні кожному з них ідеальні частки, оскільки ними не було заявлено таких вимог.

З огляду на те, що за наслідками виділу ОСОБА_1 стає одноосібним власником приміщень першого поверху житлової будівлі, відсутні підстави для зобов`язання його надати позивачам за зустрічним позовом дублікати ключів до вхідних дверей цього поверху будинку.

Також відсутня необхідність у задоволенні вимог зустрічного позову про зобов`язання державного реєстратора внести запис до державного реєстру про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на спірний будинок, оскільки визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок від 10 грудня 2013 року вже є підставою для внесення змін до державного реєстру прав власності на житловий будинок.

У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2018 року у частині задоволення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції; змінити постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2018 року у частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнати за ним право власності на 25/100 частин спірного будинку, стягнувши солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 210 000,00 грн грошової компенсації за належну йому 1/3 частину підвалу спірного будинку, поділ якого у натурі між трьома співвласниками неможливий.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржуване судове рішення у частині вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ухвалено з порушенням правил предметної юрисдикції, зокрема, щодо визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Крім того, апеляційний суд розглянув окремо вимоги двох заявників ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не переконавшись у тому, що останній сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Вирішуючи питання про поділ спірного нерухомого майна, апеляційний суд безпідставно виходив з того, що будівництво першого поверху будинку здійснювалося спільно сторонами у справі, оскільки позивач ОСОБА_1 не визнавав участі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у будівництві першого поверху спірного будинку та зазначив, що перший поверх збудовано виключно його власними засобами та зусиллями, тому у суду не було підстав для його поділу між сторонами. ОСОБА_1 вважає, що йому на праві власності мають належати приміщення першого поверху та 1/3 частина підвальних приміщень спірного будинку.

Зазначив, що суддя Матківський Р. Й. брав участь у розгляді цієї справи у суді апеляційної інстанції у квітні 2015 року, тому повторна його участь у розгляді цієї справи є неприпустимою.

Крім того, ОСОБА_1 не погоджується з розподілом судових витрат, здійсненим апеляційним судом, та зазначає, що сплачував судовий збір за апеляційний розгляд двічі, оплачував експертизи та експертні висновки, сплатив за юридичну допомогу 44436,56 грн, а також судовий збір за розгляд касаційної скарги у розмірі 8639,03 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначили, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, а тому відсутні підстави для його скасування.

Крім того, у відзиві вказали, що доводи ОСОБА_1 про порушення судом апеляційної інстанції предметної юрисдикції у частині оскарження реєстрації права власності на спірний будинок є безпідставними, оскільки відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 травня 2017 року № 6-843цс17, публічно-правовим спором, який підлягає розгляду у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є спір, у якому оскаржуються виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора за відсутності спору про право, тоді як у зазначеній справі наявний спір про право, що свідчить про обґрунтованість її розгляду у порядку цивільного судочинства.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 , посилаючись на необґрунтованість доводів, викладених відповідачами у відзиві на касаційну скаргу, просив касаційну скаргу задовольнити з викладених у ній мотивів.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 24 квітня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції.

18 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що сторонами у 2004 році спільно придбано земельну ділянку площею 0,0628 га, яка розташована в АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу (т. 1, а. с. 25).

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтвердили, що разом із земельною ділянкою вони придбали недобудоване підвальне приміщення.

10 грудня 2013 року вони зареєстрували право спільної сумісної власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та 24 січня 2014 року отримали свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджується копією свідоцтва та копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а. с. 10, 11).

Щодо юрисдикції спору в частині позовних вимог зустрічного позову щодо визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо встановленого кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічні норми містяться у статті 19 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень може бути способом захисту цивільних прав та інтересів.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Стаття 19 КАС України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» теж містить аналогічні норми.

Термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Публічно-правовим є, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин одна щодо іншої не є рівноправними і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншій стороні певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник, зокрема, між двома суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).

Заявивши вимогу про визнання протиправними і скасування оскаржуваного рішення про державну реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності, позивачі за зустрічним позовом мають на меті захистити своє право власності на житловий будинок від порушень з боку іншої особи - позивача за первісним позовом ОСОБА_1 .

Отже, спірні правовідносини мають приватноправовий характер і виникли між сторонами щодо права власності на спірний житловий будинок.

Спір про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності на житловий будинок має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивачів за зустрічним позовом на майно іншою особою.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постанові від 4 вересня 2018 рокуу справі № 823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 4 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16 та ін.).

Оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір за предметним і суб`єктним критеріями має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

Щодо розгляду справи по суті слід зазначити таке.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Державна реєстрація права спільної сумісної власності на новостворений об`єкт нерухомості - спірний будинок свідчить про закінчення його будівництва та підтверджує право власності кожного зі співвласників на зазначений об`єкт.

Поділ будинку в натурі, а також виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, можливий лише за умови, якщо співвласники оформили право власності.

Разом з тим, апеляційний суд, визнавши незаконним та скасувавши свідоцтво про право спільної сумісної власності на спірний будинок та рішення про державну реєстрацію права спільної сумісної власності на цей будинок, визначив частки сторін у праві спільної сумісної власності та провів виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності одного із співвласників.

При цьому не зазначивши будь-яких правових підстав такого рішення.

Апеляційний суд належним чином не з`ясував характер та суть заявлених ОСОБА_2 та ОСОБА_5 вимог, норми права, якими вони регулюються.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статі 356 ЦК України).

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Встановлено, що 10 грудня 2013 року зареєстровано право спільної сумісної власності на спірний будинок та 24 січня 2014 року сторонами отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (том 1, а. с. 10, 11).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 369 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки з майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду (частина друга цієї ж статті).

Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Згідно із частиною третьою цієї ж статті у разі виділу співвласником у натурі частки зі спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Таким чином, для здійснення виділу майна в натурі зі спільної сумісної власності суд має встановити частки кожного зі співвласників. При цьому відповідно до припису частини другої статті 370 ЦК України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду.

Разом з тим, визначаючи частки співвласників у праві спільної сумісної власності, апеляційний суд всупереч вимогам закону не навів будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків.

Крім того, постанова апеляційного суду містить суперечливі та взаємовиключні висновки, які не узгоджуються з вищенаведеними вимогами закону. Так в резолютивній частині постанови зазначено, що суд визнав за ОСОБА_1 право власності на 14/100 частин спірного будинку, а виділив у власність приміщення, що складають 17/100 частин.

Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, частка якого виділяється, та власнику (власникам), частки яких залишаються, мають бути виділені окремі приміщення, які повинні бути ізольованими від приміщень іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, підведену систему водопостачання, водовідведення, опалення тощо, тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 цього Кодексу та пункту 10 Порядку присвоєння об`єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об`єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).

Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси.

Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

Разом з тим, дійшовши висновку про можливість виділення належної позивачу ОСОБА_1 частки у вигляді приміщень першого поверху будинку, апеляційний суд не звернув уваги на ці обставини, не перевірив та в рішенні не зазначив чи ті приміщення ізольовані від приміщень інших співвласників, чи мають окремий вихід, підключені системи водопостачання, водовідведення, опалення, тощо, тобто чи складають окремий об`єкт нерухомого майна, чи необхідне переобладнання будинку.

Не містить рішення апеляційного суду й висновку про припинення права ОСОБА_1 на частку у спільному майні.

З огляду на викладене, рішення апеляційного суду не можна визнати законним й обґрунтованим і воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Допущені апеляційним судом порушення норм матеріального та процесуального права не дають можливості суду касаційної інстанції ухвалити нове рішення, не передаючи справу на новий розгляд.

Ураховуючи наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська