Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 263/16124/17

провадження № 61-5121св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області

від 01 листопада 2018 року у складі судді Кулика С. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко Т. Б., Кочегарової Л. М., Попової С. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном у спосіб виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який набула у власність на підставі договору дарування від 06 грудня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_6 .

Відповідачі вселилися до належного їй на праві власності житлового будинку зі згоди його попереднього власника, у добровільному порядку звільнити житлове приміщення відмовляються, незважаючи на те, що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що спричиняє постійні конфлікти.

Посилаючись на те, що відповідно до положень статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статей 319, 383, 391, 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) права членів сім`ї власника будинку на об`єкт власності є похідними від права самого власника, і закон не передбачає у випадку зміни власника будинку переходу прав і обов`язків попереднього власника до нового збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника, позивач просила усунути їй перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

У січні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частку у майні подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Зустрічний позов ОСОБА_3 мотивовано тим, що 28 грудня 1963 року між нею та ОСОБА_7 зареєстровано шлюб, від якого у них народилися доньки: ОСОБА_6 та ОСОБА_4 .

Після реєстрації шлюбу вони з чоловіком почали проживати у будинку АДРЕСА_1 , що належав батькові чоловіка - ОСОБА_8 , за його згодою. З дозволу ОСОБА_8 , вони своїми силами та за рахунок власних коштів розпочали будівництво нового будинку на території домоволодіння АДРЕСА_1 .

У 1964 році ОСОБА_7 отримав дозвіл на будівництво зазначеного житлового будинку, а у 1970 році його будівництво було завершено і вони вселилися у новобудову, хоча в установоленому законом порядку зазначений будинок в експлуатацію зданий не був, однак вони користуватися ним як своїм власним житлом.

У середині 80-х років ХХ століття шлюбні стосунки між нею та ОСОБА_7 було фактично припинено. Згодом їй стало відомо про те, що за ініціативою чоловіка їх шлюб розірвано, однак рішення суду чи свідоцтва про розірвання шлюбу вона не отримувала.

При ознайомленні з позовом ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності у спосіб виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, їй стало відомо, що у 1999 році

ОСОБА_7 оформив на себе право власності на спірний житловий будинок, у якому вона мешкає разом із донькою ОСОБА_4 та онуком ОСОБА_5 , з присвоєнням будинку № 202-а, а 15 травня 2017 року відчужив його на користь їх старшої доньки - ОСОБА_6 , яка у свою чергу відчужила його своїй доньці - позивачу ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що житловий будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, як такий, що побудований у період шлюбу, за спільні кошти і спільними зусиллями подружжя, просила визнати його об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , та в порядку поділу визнати за нею право власності на 1/2 його частку.

З огляду на те, що ОСОБА_6 набула у власність спірний житловий будинок безвідплатно, на підставі договору дарування укладеного з ОСОБА_7 , який не мав права відчужувати зазначене нерухоме майно без її згоди, а в подальшому на підставі безвідплатного договору відчужила його на користь своєї доньки - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 просила витребувати у ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та передати у її власність.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області

від 01 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що аналіз спірних правовідносин дає підстави для висновку, що сторони у справі мають родинні відносини та є кровними родичами між собою. Правочини щодо відчуження житлового будинку АДРЕСА_1 вчинені у колі осіб, що є членами однієї сім`ї: обдаровувана - позивач ОСОБА_1 , дарувальник - її мати ОСОБА_6 , первинний власник будинку - дідусь позивача ОСОБА_7 , що спростовує твердження позивача про те, що право відповідачів на спірне житло припинилося з припиненням права власності на це житло попереднього його власника, членами сім`ї якого були відповідачі. Відповідачі іншого житла не мають, ОСОБА_3 проживає у спірному будинку з часу його побудови, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - з народження.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення їй перешкод у володінні, користування та розпорядженні будинком шляхом виселення відповідачів суд першої інстанції виходив з того, що встановлені обставини справи дають підстави для висновку, що між сторонами існує тривалий і стійкий конфлікт, разом з тим, позивач не довела того, що відповідачі систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , визнання права власності на частку у майні подружжя та її витребування у порядку статті 388 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний будинок на момент вселення подружжя відповідав усім вимогам, необхідним для вводу його в експлуатацію, оскільки введення його в експлуатацію та оформлення права власності ОСОБА_7 відбулося через 13 років після розірвання шлюбу між подружжям, і ОСОБА_3 не доведено, що у зазначений період часу ОСОБА_7 не здійснював за власний рахунок будівельні роботи для приведення будинку у відповідність до вимог, необхідних для введення його в експлуатацію. Крім того, на час реєстрації спірного будинку, ОСОБА_3 тривалий час не перебувала у шлюбі з ОСОБА_7 , і не вказала об`єктивних обставин за яких вона була позбавлена можливості самостійно ініціювати питання щодо введення спірного будинку в експлуатацію.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_9 задоволено, рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частку у майні подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.

Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 .

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , який складається з одноповерхового житлового будинку літ. Д-1, нежитлової прибудови літ. д-1, ганку д', погрібу літ. д/п, вбиральні літ. Г-1, огорожі № 1, замощення І, загальною площею 51,2 кв. м, житловою площею 29,7 кв. м.

Витребувано у ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , який складається з одноповерхового житлового будинку літ. Д-1, нежитлової прибудови літ. д-1, ганку д', погрібу літ. д/п, вбиральні літ. Г-1, огорожі № 1, замощення І, загальною площею 51,2 кв. м, житловою площею 29,7 кв. м, на користь ОСОБА_3 .

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у праві власності на житловий будинок

АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з цього будинку без надання іншого житлового приміщення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , шляхом її виселення, відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», і прийнятої на його виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» у період 1964-1986 року, підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування його з додержанням вимог зазначених актів чинного на той час законодавства та прийняття будинку в експлуатацію. Зазначені нормативні акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його державної реєстрації. Факт отримання ОСОБА_7 свідоцтва про право власності на будинок та його реєстрація на своє ім'я після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 не свідчить про те, що спірне нерухоме майно належить йому на праві особистої приватної власності, оскільки житловий будинок АДРЕСА_1 був зведений подружжям ОСОБА_7 та ОСОБА_3 у період спільного проживання, ведення спільного господарства та придбання майна для потреб сім'ї. Суд першої інстанції не звернув увагу, що заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_3 про визнання майна об`єктом права власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частку у майні подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння, ОСОБА_1 не спростувала, що будинок збудований за спільні кошти подружжя, та не довела, що зазначений збудовано за особисті кошти ОСОБА_7 , з огляду на, що апеляційний суд вважав наявними підстави для визнання спірного будинку об'єктом права спільної сумісної власності, частки у якому кожного з подружжя є рівними, тобто кожному належить по 1/2 його частці.

Зважаючи на те, що ОСОБА_6 набула право власності на спірне нерухоме майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на підставі договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_7 , що дає підстав для висновку, що 1/2 частка вибула з володіння другого з подружжя - ОСОБА_3 поза її волею, а добросовісний набувач ОСОБА_1 набула вказану частку безвідплатно у ОСОБА_6 , то ця частка підлягає витребуванню від добросовісного набувача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_3 .

Не подання ОСОБА_3 позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу між нею та

ОСОБА_7 , не дає підстав для висновку про пропуск строку звернення до суду із зустрічним позовом, оскільки саме по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, тоді як про порушення свого права власності на спірний житловий будинок ОСОБА_3 дізналася лише після отримання у вересні 2017 року копії позовної заяви ОСОБА_6 про її виселення зі спірного житлового будинку.

Переглядаючи законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції у частині вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з житлового будинку АДРЕСА_1 , апеляційний суд вважав доведеними обставини того, що зі зміною власника спірного житлового будинку, а саме з 15 травня 2017 року у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 припинилося право користування ним, ураховуючи, що вони набули право користування таким, як члени сім`ї попереднього власника будинку ОСОБА_7 та відповідно до частини другої статті 64 ЖК Української РСР не є членами сім`ї позивача. Одночасно, апеляційний суд не вбачав підстав для виселення зі спірного житлового будинку ОСОБА_3 , яка є власником 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , а тому відповідно має право користуватися своєю власністю.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області

від 01 листопада 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду

від 30 січня 2019 року у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , а також у частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 , та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити, а позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання майна об`єктом права власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частку у майні подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння, апеляційний суд не врахував, що спірне нерухоме майно набуло статусу об`єкта нерухомості лише у 1999 році, тобто після розірвання шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 . Позивач не скористалася правом у межах позовної давності заявити вимоги про стягнення з другого з подружжя 1/2 частини вартості будівельних матеріалів, які були витрачені на будівництво спірного будинку. Оскільки на момент розірвання шлюбу та припинення ведення спільного господарства, побудований будинок не було введено в експлуатацію, позивач за зустрічним позовом не мала правових підстав для звернення у

2017 році з позовними вимогами про його поділ.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував до регулювання спірних правовідносин положення статей 22, 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), та не звернув увагу, що ОСОБА_1 , право власності якої на спірний житловий будинок виникло на підставі договору дарування

від 06 грудня 2017 року, не є належним відповідачем за вимогами зустрічного позову, оскільки вона не є другим з подружжя чи колишнім подружжям ОСОБА_3 . Зважаючи на наведене не можна вважати обгрунтованим і висновок суду про те, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження зведення спірного будинку за власні кошти померлого ОСОБА_7 , оскільки вона і не повинна була це доводити. Відчужуючи спірний житловий будинок на користь ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у встановленому законом порядку отримав дозвіл

ОСОБА_11 , яка на дату посвідчення договору дарування, була його дружиною.

Вирішуючи спір, апеляційний суд не взяв до уваги, що ОСОБА_1 є законним власником житлового будинку АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 06 грудня

2017 року, який у встановленому законом порядку не визнаний недійсним, що унеможливлює його витребування на підставі статей 387, 388 ЦК України.

ОСОБА_3 тривалий час не цікавилася правовим статусом житла у якому вона проживала, хоча могла і повинна була ним цікавитися, а тому висновки апеляційного суду щодо поважності причин пропуску позовної давності є непереконливими.

Оскільки ОСОБА_1 через постійні скандали з відповідачами була вимушена виїхати з будинку в кінці 2016 року, та на дату розгляду справи тимчасово проживати з чоловіком та його батьками за адресою: АДРЕСА_2 , суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення стаття 391 ЦК України, та не вирішили питання про виселення зі спірного житла ОСОБА_3 , право користування спірним будинком якої є похідним від права колишнього власника будинку ОСОБА_7 .

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Постанова Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року у частині вирішених позовних вимог ОСОБА_1 про усунення їй перешкод у праві власності на житловий будинок шляхом виселення ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 не оскаржується, а тому у касаційному порядку не переглядається.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами установлено, що 28 грудня 1963 року між

ОСОБА_7 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб.

17 жовтня 1986 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 розірвано.

З матеріалів інвентарної справи № 48438 на житловий будинок АДРЕСА_1 установлено, що

ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету від 12 серпня

1964 року № 15 дозволено будівництво житлового будинку на ділянці загального користування.

Відповідно до висновку про реєстрацію домоволодіння від 10 лютого 1999 року, який міститься в матеріалах інвентаризаційної справи № 48438, на земельній ділянці площею 992,00 кв. м розміщені два окремі будинки: жилий будинок

літ. А-1, який належить ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу

від 14 липня 1948 року № 1342, та жилий будинок літ. Д-1, який належить ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної адміністрації м. Маріуполя. Жилий будинок Д-1 з усіма будівлями, спорудами та земельною ділянкою площею 496 кв. м виділено у самостійне домоволодіння, якому присвоєно № 202-а; жилий будинок літ. А-1 з усіма будівлями, спорудами на земельній ділянці площею 496 кв. м залишено як самостійне домоволодіння.

Відповідно до акту приймання індивідуального будинку АДРЕСА_1 , затвердженого колегією Жовтневої районної адміністрації 20 липня 1999 року будівництво зазначеного будинку почато в 1964 році, закінчено в 1966 році, будинок складається з трьох жилих кімнат, площею 29,7 кв. м, кухні 10,1 кв. м; площа будівлі - 54,3 кв. м; зовнішні розміри в плані основної частини становлять 6,96 м х 7,80 м, прибудови 2,14 м х 6,96 м; в будинку є пічне опалення, електроосвітлення.

Рішенням колегії Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради від 28 липня 1999 року № 168/1 затверджено акт прийняття в експлуатацію жилого будинку літ. Д-1, який складається з трьох жилих кімнат площею 29,7 кв. м, загальною - 51,2 кв. м, побудованого ОСОБА_7

20 вересня 1999 року Маріупольським бюро технічної інвентаризації на підставі рішення Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради та акту приймання індивідуального домобудівництва ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 і, яке зареєстроване в Маріупольському БТІ

20 вересня 1999 року за № 41688.

15 травня 2017 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладений договір дарування житлового будинку, на підставі якого обдаровувана набула власність житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці загальною площею 0,0540 га, кадастровий номер 1412336300:01:024:0304.

06 грудня 2017 року на підставі договору дарування ОСОБА_6 відчужила належний їй житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці загальною площею 0,0540 га, кадастровий номер 1412336300:01:024:0304, своїй доньці - ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 112 Цивільного кодексу Українського РСР (далі - ЦК Української РСР) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.

Статтями 22, 28, 29 КпШС України, чинного до 01 січня 2004 року, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядав за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», і прийнятої на його виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 26 серпня

1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради від

26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», новостворене нерухоме майно набувало статусу житлового будинку за самим фактом його збудування з додержанням вимог актів законодавства та прийняття будинку в експлуатацію. До цього, не будучи житловим будинком, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 та визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку зазначеного будинку, апеляційний суд обгрунтовано виходив з того, що будівництво зазначеного об`єкта здійснювалося та було завершено у період перебування ОСОБА_7 та

ОСОБА_3 у шлюбі, за рахунок їх спільних грошових та фізичних затрат.

Посилання заявника на те, що апеляційним судом спірне нерухоме майно помилково віднесено до об`єктів спільної сумісної власності, оскільки будинок АДРЕСА_1 , до моменту введення його в експлуатацію у 1999 році, не мав статусу житла, висновків суду не спростовують, оскільки на момент припинення шлюбних відносин сторін готовність спірного будинку становила 100 процентів, а тому сам лише факт введення його в експлуатацію після розірвання шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 не є достатньою підставою для зміни правового статусу майна із спільної сумісної власності подружжя на особисту приватну власність ОСОБА_7 .

Оскільки за загальним правилом обов`язок спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ним у період шлюбу покладається на особу, яка її заперечує, та ураховуючи, що ОСОБА_7 на дату вирішення спору помер, не є обгрунтованими і доводи заявника, як останнього набувача спірного житлового будинку, про те, що вона не є належним відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 .

Згідно зі статтею 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статті 29 КпШС Українипередбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС Україниу тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті

72 Сімейного кодексу України.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суд апеляційної інстанції обгрунтовано виходив з того, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Зважаючи на те, що після фактичного припинення шлюбних правовідносин, та у подальшому розірвання шлюбу, ОСОБА_3 разом з дітьми залишилася проживати у спірному житловому будинку, а ОСОБА_7 після укладення нового шлюбу та до моменту смерті проживав у житловому будинку АДРЕСА_1 , і не оспорював її право на зазначене нерухоме майно, про порушення якого вона дізналася лише із заявленого до неї позову ОСОБА_1 , твердження заявника про помилкове не урахування судом апеляційної інстанції спливу позовної давності, є необгрунтованими.

Відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Частиною третьою статті 388 ЦК України визначено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Аналіз наведених положень чинного законодавства свідчить, що власник з дотриманням вимог статей387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі

№ 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Вирішуючи спір у частині вимог зустрічного позову ОСОБА_3 про витребування на її користь 1/2 частки будинку АДРЕСА_1 , апеляційний суд правильно встановив, що позивач за зустрічним позовом, як співвласник спірного житлового будинку, не надавала ОСОБА_7 згоду на його відчуження

ОСОБА_6 .

Ураховуючи, що після укладення між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 договору дарування житлового будинку від 15 травня

2017 року спірне нерухоме майно відчужено за договором дарування

від 06 грудня 2017 року ОСОБА_1 , апеляційний суд дійшов мотивованого висновку, що обраний ОСОБА_3 спосіб захисту порушеного права шляхом витребування належного їй майна у його останнього набувача - ОСОБА_1 грунтується на вимогах закону та є ефективним.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_1 -

ОСОБА_2 .

Щодо поновлення дії судового рішення

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою судді Верховного Суду зупинено дію постанови Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року до закінчення касаційного провадження, то його необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Донецького апеляційного суду від 30 січня 2019 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко