ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 570/1472/19

Провадження № 14-629цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державна установа «Городищенська виправна колонія № 96» (далі - Колонія),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни

на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Хилевича С. В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Колонії про зобов`язання повернути майно та відшкодування майнової шкоди і

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY в робочому стані та відшкодувати майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що вироком суду від 03 жовтня 2005 року його засуджено до довічного позбавлення волі за статтями 115, 121 та 122 Кримінального кодексу України. Суд визначив місце утримання - в Колонії.

ОСОБА_1 придбав та отримав тюнер DVBT2 EUROSKY та приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, що зафіксовано у відповідному журналі.

Так як не допускається тримання в одній камері двох тюнерів, то позивач передав відповідачу на зберігання тюнер DVBT2 EUROSKY. Однак у подальшому його прохання повернути цей тюнер залишилося без задоволення, чим порушено його право користування майном.

04 січня 2019 року під час проведення обшуку в його камері працівники Колонії навмисно та безпідставно пошкодили приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, чим спричинили майнову шкоду в розмірі 1000,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суд першої інстанції керувався тим, що всилу положень пункту 4 частини першої статті 5, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на справи за позовними заявами про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Суд першої інстанції вважав, що оскільки у позовній заяві позивач вказував на протиправну бездіяльність відповідача під час розгляду його звернення щодо повернення майна та просив зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме повернути належне йому майно, то ці вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи ухвалу законною й обґрунтованою та відсутніми підстави для її скасування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павлюк І. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не заявляв вимог вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України. Заявлені позовні вимоги є майновими, підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 25 вересня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів про віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції з огляду на таке.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Частиною п`ятою статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта.

У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_1 заявив такі вимоги:

- зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY у робочому стані;

- відшкодувати йому майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн.

Відповідачем зазначено Колонію, в якій позивач відбуває покарання.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (стаття 4 КВК України).

У статті 8 цього Кодексу наведені основні права засуджених, зокрема:

- на отримання інформації про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов`язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайомлювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань;

- на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню. Заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди;

- отримувати у встановленому законом порядку передачі (окрім речей, що засудженим заборонено мати при собі законом, зокрема зброї, наркотичних або психотропних речовин, прекурсорів);

- на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому цим Законом та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України;

Статтею 102 КВК України врегульовано питання режиму у колоніях та його основних вимог. Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

Зокрема, передбачено, що режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності.

Засуджені, їхні речі і одяг, а також приміщення та територія колоній підлягають обшуку і огляду. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина друга указаної статті).

Адміністрація колонії має право, за наявністю підстав, проводити огляд громадян, їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території колонії, а також вилучати документи, а також предмети, вироби і речовини, зберігання і використання яких засудженим заборонено. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина шоста зазначеної статті).

Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Зберігання засудженими при собі речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені у засуджених речі та предмети, які заборонено використовувати в колоніях, вилучаються, про що посадовою особою колонії складається протокол. За клопотанням установи виконання покарання слідчий суддя розглядає питання про конфіскацію таких речей та предметів або про передачу їх на зберігання до звільнення засудженого відповідно до положень розділу VIII Кримінального процесуального кодексу України.Зберігання грошей, цінних паперів забезпечується адміністрацією колонії (частина сьома зазначеної статті).

Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі (частина перша статті 18 КВК України).

Відповідно до частини другої статті 151 КВК України на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.

У частині першій статті 107 КВК України зазначено, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України, зокрема, розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами; користуватися глобальною мережею Інтернет; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі; придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування.

У частині четвертій статті 107 КВК України установлено, що засудженим забороняється, зокрема:

- придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

- мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Згідно зі статтею 129 КВК України час, вільний від основної трудової діяльності і виконання обов`язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених у колонії, є їх вільним часом. Засуджені мають право розпоряджатися вільним часом на власний розсуд, виключаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені цим Кодексом.

Закон України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - ДКВС України), її завдання та повноваження.

Статтею 4 цього Закону встановлено, що діяльність ДКВС України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал ДКВС України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині шостій статті 6 Закону № 2713-IV зазначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.

Відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 11 КВК України установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі - виховні колонії), слідчі ізолятори у випадках, передбачених цим Кодексом.

Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки.

Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року № 2823/5 (далі - Правила), регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Ці Правила обов`язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи.Ці Правила мають бути у вільному доступі для засуджених (пункт 1 Правил).

У розділі ІІ указаних Правил містяться основні права та обов`язки засуджених в установах виконання покарань.

Засуджені мають право, зокрема:

- одержувати інформацію про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до них та на повагу до їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню;

- користуватися послугами, які надаються в установах виконання покарань, у тому числі додатковими оплачуваними (перукарня, ремонт одягу, взуття та побутових текстильних виробів, електропобутової техніки та інших побутових приладів тощо);

- розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами, за винятком тих, використання яких заборонено;

- на належне матеріально-побутове забезпечення;

- придбавати для загального користування за власний рахунок або рахунок родичів телевізори, DVD-програвачі, холодильники з розрахунку: телевізор та DVD-програвач - по одному на відділення соціально-психологічної служби або жилу секцію (камеру); холодильник - неменше двох на відділення соціально-психологічної служби.

Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання.

Засудженим забороняється, зокрема:

- придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії за переліком предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено (додаток 3);

- мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені переліком.

Також зазначеним розділом Правил урегульовано питання взаємовідносин персоналу установ виконання покарань із засудженими та іншими особами. Передбачено, що взаємовідносини персоналу установ виконання покарань із засудженими ґрунтуються на суворому дотриманні законності. У своїй роботі персонал має дотримуватися високих професійних та особистих стандартів.Персонал своєю поведінкою і виконанням своїх обов`язків має позитивно впливати на засуджених та викликати у них повагу.

У розділі XXV «Порядок вилучення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, придбаних незаконним шляхом, а також заборонених для зберігання і використання» зазачено, що засудженим дозволяється зберігати при собі предмети, вироби і речі в асортименті та кількості, визначених переліком.

Предмети, вироби та речі, не передбачені переліком або кількість яких перевищує встановлені переліком норми, які були виявлені в посилках або після прибуття засудженого до установи виконання покарань, вилучаються, про що складається акт про вилучення продуктів харчування, предметів, виробів і речей, не передбачених переліком продуктів харчування, виробів і речовин, які засуджені можуть отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі (понад встановлену переліком норму) (додаток 32), та передаються на склад установи. При цьому засудженому видається другий примірник акта з відміткою про передавання речей на склад. Вилучені предмети, вироби та речі, не передбачені переліком, повертаються засудженому після звільнення від відбування покарання або його родичам чи іншим особам за письмовою заявою засудженого.

Розділ XXIV «Порядок проведення оглядів і обшуків» містить положення про те, що з метою виявлення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, не передбачених переліком, а також грошей, цінних паперів і речей, предметів, які заборонено використовувати в установах виконання покарань, приготувань до втечі з-під варти, розшуку засуджених, які переховуються, тощо проводяться обшуки та огляди засуджених, персоналу і громадян, які перебувають на території установ виконання покарань та прилеглій території, а також контрагентських об`єктах, їхніх речей і одягу, транспортних засобів, приміщень, територій житлових та виробничих зон.

Під час обшуків та оглядів не допускаються безпідставне пошкодження білизни, одягу, майна, інвентарю та інших предметів, а також псування продуктів харчування.

Предмети, вироби і речі, дозволені для використання в установах виконання покарань, але які є у засуджених в асортименті та кількості понад норми, встановлені переліком, вилучаються та здаються на склад установи для зберігання, про що складається акт. Акт обов`язково підписують засуджений, у якого були вилучені речі понад встановлену переліком кількість, та особа, яка прийняла ці речі на склад установи виконання покарань.

Якщо предмети, вироби і речі, що зберігаються на складі установи виконання покарань, знадобляться засудженому і не будуть перевищувати встановленого переліком асортименту та кількості, вони на підставі заяви видаються власнику.

У розділі XXXIII «Особливості тримання засуджених до довічного позбавлення волі» установлено, що відповідно до статті 150 Кримінально-виконавчого кодексу України чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки та відповідних ізольованих секторах максимального рівня безпеки. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах залежно від жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи виконання покарань.

Особи, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, мають обов`язки і користуються правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених законодавством для цієї категорії засуджених, а також установлених вироком суду. На засуджених до довічного позбавлення волі у повному обсязі поширюються основні права й обов`язки засуджених до позбавлення волі, визначені Кримінально-виконавчим кодексом України, а також цими Правилами.

Засуджені до довічного позбавлення волі у визначений розпорядком дня час можуть користуватися телевізорами, придбаними за власний рахунок або за рахунок родичів, за наявності можливості розміщення їх у камері.

У додатку 3 до вказаних Правил міститься «Перелік предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено», зокрема:

- будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD - та DVD -диски (за винятком: гучномовець - один на жилу секцію (камеру), телевізор - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру), DVD-програвач - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру));

- радіоелектронні засоби, призначені для передавання чи приймання радіосигналів (радіостанції, мобільні телефони та зарядні пристрої до них, SIM-картки, скретч-картки поповнення рахунку мобільного зв`язку, пейджери тощо), друкарські машинки, розмножувальні прилади (засудженим, які тримаються у виправних центрах, дозволяється зберігати та користуватися мобільними телефонами у порядку, встановленому пунктом 2 розділу ХІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань).

У пункті 6 Правил зазначено, що установи виконання покарань відповідно до статті 6 Закону № 2713-IV є юридичними особами і мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Відповідно до статті 18 Закону № 2713-IV посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов`язані, зокрема, виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства; забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань; застосовувати передбачені законом засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; сприяти трудовому та побутовому влаштуванню осіб, звільнених від відбування покарання, та їх соціальній адаптації; забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов`язків, установлених законом.

Також цією статтею передбачено, що посадові і службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів мають право, зокрема, вимагати від засуджених, осіб, узятих під варту, та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; проводити огляд і обшук засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, огляд інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підприємств, установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, на яких установлені режимні вимоги, а також вилучати заборонені для використання в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах речі та документи.

Можна зробити висновок, що дії, як посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, так і осіб, які відбувають покарання, урегульовано спеціальними нормативними актами.

Разом з тим вказані нормативні акти не передбачають права посадових чи службових осіб установ виконання покарань спричиняти майнову шкоду чи пошкоджувати майно осіб, які відбувають покарання. У такому разі, за відсутності спеціальних норм, повинні застосовуватися загальні норми ЦК України, які регулюють відшкодування шкоди.

Заявлені позовні вимоги обґрунтовано, зокрема, посиланням на статті 22, 1166 ЦК України, які регулюють питання відшкодування майнової шкоди, внаслідок пошкодження, за твердженнями позивача, належного йому майна під час проведення обшуку в його камері працівниками Колонії.

У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У частині першій статті 1 ЦК України вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Зі змісту позовної заяви, її прохальної частини не вбачається вимоги вирішити публічно-правовий спір.

Заявлені позовні вимоги є майновими, а спір, який виник між сторонами у справі, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є виключно приватноправовим, враховуючи суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та норми матеріального і процесуального права, які їх регулюють.

З огляду на вказане суди помилково вважали зазначений спір публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Вирішення зазначеного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, виходить за межі їхньої компетенції, оскільки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в касаційній скарзі доводи, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки сам позивач у касаційній скарзі підкреслює те, що він не заявляв вимоги вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України, його позовні вимоги є майновими, тому підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішенняскасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни задовольнити.

Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук Н. П. Лященко

М. І. Гриців О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима В. В. Пророк

В. І. Данішевська Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков О. Г. Яновська