ПОСТАНОВА

Іменем України

12 лютого 2020 року

Київ

справа № 813/2869/17

адміністративне провадження № К/9901/40471/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 813/2869/17

за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, -

за касаційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Львівській області

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді Святецького В.В., суддів Довгополова О.М., Судової-Хомюк Н.М.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - відповідач), в якому просив:

1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління територіального управління юстиції у Львівській області № 137/8 від 18 липня 2017 року про відрядження ОСОБА_1 у Золочівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області;

1.2. визнати протиправною відмову Головного територіального управління юстиції у Львівській області у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 19 липня 2017 року про звільнення із займаної посади з 20 липня 2017 року, у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю (частина 3 статті 38 КЗпП України) та зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області звільнити ОСОБА_1 з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 20 липня 2017 року на підставі частини 3 статті 38 КЗпПУ;

1.3. зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 усі належні суми при звільненні;

1.4. зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 20 липня 2017 року по дату фактичного розрахунку;

1.5. стягнути з Головного управління територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказав на те, що на виконання судового рішення позивача поновлено на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції у Львівській області, про що відповідачем видано наказ від 18 липня 2017 року № 693К.

3. Того ж дня, 18 липня 2017 року відповідачем винесено наказ № 137/8 про відрядження позивача до Золочівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Львівській області терміном на два місяці. Після ознайомлення з цим наказом 19 липня 2017 року стан здоров'я позивача різко погіршився, у зв'язку з чим він звернувся до лікаря невропатолога. Цього ж дня позивачу було призначено лікування та видано листок непрацездатності, який був закритий ним 25 липня 2017 року.

4. На думку позивача наказ від 18 липня 2017 року № 693К є незаконним. Із зазначеного наказу не зрозуміло які саме посадові обов'язки як начальника Бориславського міського відділу виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області позивач повинен виконувати протягом двох місяців у Золочівському районному відділі державної виконавчої служби, не визначено режим роботи у період цього відрядження, та завдання які слід виконати. Також відповідачем під час винесення цього наказу не враховано сімейний стан позивача та інші обставини (догляд за іншими особами чи тваринами). Відрядження позивача відбулося без його згоди та без врахування того, що у позивача є син віком 6 років, хоча така інформація була в розпорядженні відповідача.

5. Позивач зазначив, що наказ від 18 липня 2017 року № 693К винесений всупереч Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордоном, затверджений наказом Міністерства Фінансів України від 13 березня 1998 року № 59, а саме позивачу не було видано жодного авансу. В оскаржуваному наказі не було визначено пункт призначення, найменування підприємства, куди працівник відряджається та не зазначено мету відрядження. Строк відрядження перевищує 30 календарних днів, що суперечить приписам постанови Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року № 98.

6. З огляду на зазначене позивач 19 липня 2017 року подав через канцелярію Головного управління територіального управління юстиції у Львівській області заяву про звільнення його з посади у зв'язку з порушення роботодавцем трудового законодавства відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України з 20 липня 2017 року. На думку позивача у даному випадку є три порушення відповідачем законодавства про працю, а саме незаконне звільнення та поновлення його на роботі за рішення суду, тривале невиконання відповідачем судового рішення про поновлення на роботі (1 рік 2 місяці та 26 днів) та незаконне відрядження. Однак відповідач відмовився звільнити позивача за частиною 3 статті 38 КЗпП України.

7. На думку позивача, зазначені порушення відповідачем законодавства про працю спричинили йому моральну шкоду, які він оцінив у розмірі 50 000 грн.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

8. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 18 липня 2017 року № 137/8 «Про відрядження». В решті позовних вимог відмовлено.

9. Частково задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції вказав на те, що наказ від 18 липня 2017 року № 137/8 відповідачем винесено з порушення вимог законодавства. А саме відповідачем не зазначено необхідності такого відрядження позивача на два місяці, не визначено режим роботи у період відрядження, не взято до уваги, що позивач має сина віком до 14 років.

9.1. Судом першої інстанції зазначено, що у разі якщо вказана працівником причина звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства не підтверджується або роботодавець не визнає її, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору, відтак підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача звільнити ОСОБА_1 на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України відсутні. З огляду на зазначене не підлягають задоволенню і позовні вимог про стягнення на користь позивача усіх належних сум під час звільнення та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

9.2. Позовні вимоги про стягнення моральної шкоди визнані судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

10. Не погодившись із зазначеною постановою, позивач оскаржив її до суду апеляційної інстанції.

11. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року у справі № 813/2869/17 в частині відмови в задоволенні позовних вимог - скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

11.1. Визнано протиправною відмову Головного територіального управління юстиції у Львівській області у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 19 липня 2017 року про звільнення із займаної посади з 20 липня 2017 року у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю (частини 3 статті 38 КЗпП України).

11.2. Зобов'язано Головне територіальне управління юстиції у Львівській області звільнити ОСОБА_1 з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 20 липня 2017 року на підставі частини 3 статті 38 КЗпПУ.

11.3. Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 18 642 (вісімнадцять тисяч шістсот сорок дві) грн 35 коп та моральну шкоду у розмірі 3 000 (три тисячі) грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

11.4. В решті постанову суду першої інстанції залишено без змін.

12. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про протиправність наказу відповідача від 18 липня 2017 року № 137/8 «Про відрядження». Однак, звернув увагу на те, що прийняття Львівським окружним адміністративним судом постанови від 21 квітня 2016 року у справі № 813/5855/15, яка набрала законної сили, умисне, тривале невиконання відповідачем цього судового рішення в частині негайного поновлення на роботі та винесення протиправного наказу від 18 липня 2017 року № 137/8 «Про відрядження» є доказом порушення відповідачем законодавства про працю. За таких обставин є підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною відмови позивача у задоволенні заяви ОСОБА_1 про звільнення з роботи на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, тобто у зв'язку з невиконання відповідачем законодавства про працю. Також підлягають задоволенню позовні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 18 642 грн як похідні від зазначених вище позовом вимог.

13. З огляду на зазначене, а також те, що внаслідок протиправних дій відповідача позивач тривалий час не отримував заробітну плату, не мав можливості влаштуватися на іншу роботу, що призвело до втрати нормального життєвого рівня та моральних страждань, суд апеляційної інстанції дійшов висновок про необхідність задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 3 000 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

14. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Головного територіального управління юстиції у Львівській області, в якій скаржник просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року № 813/2869/17 (876/11413/17) та прийняти нову постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю.

15. В обґрунтування касаційної скарги Головне територіальне управління юстиції у Львівській області вказало на те, що оскаржуваною постановою суду апеляційної інстанції порушено принципи адміністративного судочинства, передбачені статтею 129 Конституції України та статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Не забезпечено рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, невірно застосовано норми матеріального права. При прийнятті рішення судом апеляційної інстанції не враховано всіх обставин, що мають значення для справи.

16. На думку скаржника суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність факту порушення ним законодавства про працю та про необхідність звільнення позивача з посади відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України. Постанова Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року у справі № 813/8555/15 про поновлення позивача на роботі не може вважатись підставою для звільнення позивача за вказаною статтею, оскільки рішення у цій справі виконано скаржником у повному обсязі. А наказ від 18 липня 2017 року № 137/8 станом на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції вичерпав свою дію та не створює для позивача жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав, та безпосередньо не породжує для позивача будь-яких обов'язків.

17. Головне територіальне управління юстиції у Львівській області зазначає, що позивач у своїй заяві про звільнення за частиною 3 статті 38 КЗпП України повинен був зазначити які саме порушення законодавства про працю були допущені Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області, проте позивач цього не зробив. Як свідчить практика, зобов'язання судом змінити формулювання підстави звільнення можливе лише за наявності наказу про звільнення (справа № 821/1685/16). В даному випадку наказ про звільнення позивача з роботи не видавався, а позивачу було роз'яснено зміст норм Закону України «Про державну службу». До того ж позивачем не виконано вимоги статті 89 Закону України «Про державну службу» щодо передачі майна під час звільнення.

18. Крім того, на думку скаржника, позивач не надав ніяких доказів завданої йому моральної шкоди та не зазначив в чому саме вона полягає, з огляду на що підстави для задоволення цих позовних вимог відсутні. Суд апеляційної інстанції обґрунтовуючи необхідність задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди вказав на те, що позивач, зокрема, не мав можливості влаштуватися на іншу роботу в іншому місці. Однак, скаржник зазначив, що позивачу ніхто не забороняв виходити на роботу та отримувати заробітну плату за фактично відпрацьований період.

19. 19 березня 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Стрелець Т.Г., судді Білоус О.В., Желтобрюх І.Л.

20. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Желтобрюх І.Л., суддів Білоуса О.В., Стрелець Т.Г. від 28 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

21. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 червня 2019 року, який здійсненого на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 20 червня 2019 року № 794/0/78 у зв'язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Стрелець Т.Г. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

22. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11 лютого 2020 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до частини 1 статті 345 КАС України.

Позиція інших учасників справи

23. Від позивача надійшло заперечення на касаційну скаргу, в якій він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року без змін. В обґрунтування відзиву позивач зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов вірних висновків про обґрунтованість позовних вимог та про необхідність їх часткового задоволення.

Установлені судами фактичні обставини справи

24. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2106 року у справі № 813/5855/15, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 23 вересня 2015 року № 671/К «Про звільнення ОСОБА_1». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 24 вересня 2015 року. Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 19 025,42 грн. без урахування сум обов'язкових до сплати податків та зборів, сум отриманих доходів.

25. Постанова суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 24 вересня 2015 року та стягнення з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернута до негайного виконання.

26. На виконання вказаного судового рішення відповідач більш як через рік, після винесення цього судового рішення, видав наказ за №693/К від 18 липня 2017 року про поновлення ОСОБА_1 на зазначеній у цьому рішення посаді.

27. У той же день, 18 липня 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Львівській області видало наказ за № 137/8 про відрядження позивача до Золочівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

28. 19 липня 2017 року позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням з 20 липня 2017 року у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю.

29. Листом від 20 липня 2017 року за № 15359/0/1-17/08-16 Головне територіальне управління юстиції у Львівській області роз'яснило ОСОБА_1 порядок припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін та залишило без розгляду заяву про звільнення від 19 липня 2017 року.

30. Не погодившись з наказом про відрядження та відмовою у розгляді заяви про звільнення за власним бажанням на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, позивач звернувся до суду.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

31. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України).

32. За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

33. Статтею 1 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (в редакції станом на 13 липня 2017 року, далі - Закон № 889-VIII) визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

34. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина 2 статті 1 Закону № 889-VIII).

35. Частинами 1, 2 статті 5 Закону № 889-VIII визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

36. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 статті 5 Закону № 889-VIII).

37. Частиною 3 статті 38 Кодексу законів про працю України ( в редакції чинній станом на 06 квітня 2017 року, далі - КЗпП України) працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

38. Частина 1 статті 42 Закону № 889-VIII встановлює, що державний службовець може бути направлений у службове відрядження (далі - відрядження) для виконання своїх посадових обов'язків поза межами постійного місця служби, у тому числі на роботу до секретаріатів міжнародних організацій, представництв міжнародних організацій в інших країнах або органів влади іноземних держав у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

39. Керівник державної служби визначає місце, строк відрядження, режим роботи у період відрядження та завдання до виконання (частина 2 статті 42 Закону № 889-VIII).

40. Строк відрядження державного службовця протягом одного календарного року не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених законодавством. Направлення державного службовця у відрядження на більш тривалий строк можливе за його письмовою згодою (частина 3 статті 42 Закону № 889-VIII).

41. Державному службовцю відшкодовуються витрати та надаються інші компенсації у зв'язку з направленням у відрядження в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України (частина 4 статті 42 Закону № 889-VIII).

42. За державним службовцем на весь період відрядження зберігаються його посада та заробітна плата (частина 5 статті 42 Закону № 889-VIII).

43. Під час направлення державного службовця у відрядження беруться до уваги його сімейний стан та інші особисті обставини. Не допускається направлення у відрядження без їхньої згоди вагітних жінок, державних службовців, які мають дітей віком до 14 років, самостійно виховують дітей-інвалідів, інвалідів з дитинства (частина 6 статті 42 Закону № 889-VIII).

44. Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства). Документами, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства, є, зокрема (але не виключно): запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю підприємства, яке відряджає працівника (пункт 1 розділу І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства Фінансів України від 13 березня 1998 року № 59, зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 31 березня 1998 року № 59, далі - Інструкція № 59 в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

45. Пунктом 4 розділу І Інструкції № 59 визначено, що підприємство, що відряджає працівника, забезпечує його коштами для здійснення поточних витрат під час службового відрядження (авансом). Аванс відрядженому працівникові може видаватися готівкою або перераховуватися у безготівковій формі на відповідний рахунок для використання із застосуванням платіжних карток.

46. Підприємство, що відряджає працівника, зобов'язане ознайомити його з кошторисом витрат (або з довідкою-розрахунком на виданий аванс, складеною за довільною формою), а також з вимогами нормативно-правових актів стосовно звітування про використання коштів, виданих на відрядження. Підприємство самостійно встановлює порядок ознайомлення працівника, який направляється у відрядження за кордон, з його фінансовими зобов'язаннями, що регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року N 98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" та цією Інструкцією (пункт 6 розділу І Інструкції № 59).

47. Направлення працівника підприємства у відрядження здійснюється керівником цього підприємства або його заступником і оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням: пункту призначення, найменування підприємства, куди відряджений працівник, строку й мети відрядження. Строк відрядження визначається керівником або його заступником, але не може перевищувати 30 календарних днів, за винятком випадків, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року N 98 (пункт І розділу ІІ Інструкції № 59).

48. Суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року № 98 (в редакції чинній станом на 19 квітня 2017 року, далі - Постанова № 98).

49. Пунктом 6 Постанови № 98 зокрема, визначено, що строк відрядження визначається керівником, але не може перевищувати в межах України 30 календарних днів, за кордон - 60 календарних днів, крім випадків, зазначених в абзацах другому - чотирнадцятому цього пункту.

50. Статтею 237-1 КЗпП України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

51. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із того, що з метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підставі позову у суді касаційної інстанції не допускається.

52. Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15 грудня 2017 року).

53. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень на момент їх ухвалення визначалися статтею 159 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року), відповідно до якої судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справ, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

54. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

55. Предметом судового контролю у даній справі є правомірність наказу Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 18 липня 2017 року № 137/8 та правомірність відмови відповідача звільнити позивача ОСОБА_1 з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.

56. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги в межах її доводів, Верховний Суд звертає увагу, що перевірка законності судового рішення суду апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

57. Верховний Суд зазначає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовано нормативно-правові акти, які регулювали спірні правовідносини на час їх виникнення. Висновки суду апеляційного інстанції про можливість звільнення особи, яка є державним службовцем з підстав, передбачених частиною 3 статті 38 КЗпП України узгоджуються з положеннями частини 3 статті 5 Закону № 889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом № 889-VIII.

58. Переглядаючи постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року суд апеляційної інстанції дійшов вірних висновків про протиправність наказу Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 18 липня 2017 року № 137/8 «Про відрядження». Такі висновки суду апеляційної інстанції підтверджується матеріали справи, які в свою чергу не містять належних та допустимих доказів, наданих відповідачем на виконання покладеного на нього частиною 2 статті 71 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), обов'язку доказування правомірності винесеного ним наказу.

59. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина 3 статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

60. При цьому істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною 3 статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за статтею 3 статті 38 КЗпП України достатнім є лише самого факту невиконання роботодавцем законодавства про працю.

61. Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що факт порушення Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області законодавства про працю встановлено у судовому порядку під час розгляду цієї справи та справи № 813/5855/15. Судами у цих справах встановлено, що позивач у вересні 2015 року був незаконно звільнений з посади начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Головного територіального управління юстиції у Львівській області, відповідачем тривалий час не виконувалось рішення суду про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню, у справі № 813/5855/15 та винесено протиправний наказ від 18 липня 2017 року № 137/8 «Про відрядження».

62. Щодо позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, колегія суддів Верховного Суду зазначає наступне.

63. Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

64. Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя (постанова ВСУ від 14 грудня 2016 року № 428/7002/14-ц, пункт 13 пост. Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди).

65. Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.

66. Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про наявність підстав відшкодування моральної шкоди позивачу обґрунтовано виходив з того, що з боку роботодавця мало місце протиправне порушення трудових прав позивача неправомірним звільненням, тривалим виконанням рішення суду про поновлення на роботі та незаконним наказом про відрядження.

67. Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій суб'єкта владних повноважень. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції.

68. Виходячи із вимог розумності, справедливості і достатності та враховуючи психоемоційний стан позивача, їх характер та зусилля позивача на відновлення свого порушеного права, Верховний Суд не бачить причин щоб не погодитися з висновком суду апеляційної інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди у 3 000 грн.

69. Водночас колегія суддів підтримує позицію суду апеляційної інстанції про те. що належним способом відновлення порушеного права позивача є зобов'язання Головного територіального упраління юстиції у Львівській області звільнити ОСОБА_1 з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 20 липня 2017 року на підставі частини 3 статті 38 КЗпПУ.

70. За змістом пункту 2 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

71. У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (частина четверта статті 245 КАС України).

72. З урахуванням наведених норм процесуального закону, суд має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо чинне законодавство не допускає іншої поведінки такого суб'єкта.

73. Крім цього, Суд наголошує на тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

74. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо можливості задовольнити вимоги позивача у обраний ним спосіб судового захисту, який Верховний Суд вважає належним та дієвим в спірних правовідносинах.

75. Доводи та аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судом апеляційної інстанції обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

76. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваного судового рішення, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

77. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

78. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

79. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

80. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

81. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскарженого рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

82. Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

83. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

84. Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове судове рішення по суті позовних вимог, розподіл судових витрат не здійснюється.

85. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду