ПОСТАНОВА

Іменем України

07 лютого 2020 року

Київ

справа №127/13810/17

адміністративне провадження №К/9901/18124/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №127/13810/17

за позовом ОСОБА_1

до Виконавчого комітету Вінницької міської ради

про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Граб Л.С., суддів Гонтарука В.М., Білої Л.М.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у червні 2017 року звернувся з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Вінницької міської ради (далі також - «Виконавчий комітет»), в якому просив:

- визнати протиправними дії відповідача щодо надання позивачу недостовірної та неповної відповіді, викладеної в листі-відмові від 14 червня 2017 року на запит про доступ до публічної інформації від 7 червня 2017 року;

- зобов`язати Виконавчий комітет надати достовірну та повну інформацію на запит ОСОБА_1 від 7 червня 2017 року про наявність всіх вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниці з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам згідно вимог статті 121 Земельного кодексу України (далі - «ЗК України») як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані;

- зобов`язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення у цій адміністративній справі у разі задоволення адміністративного позову згідно вимог частини першої статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що він звертався до Виконавчого комітету із запитом про надання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про наявність всіх вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниці з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам згідно статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані. Однак, позивач отримав лист-відмову, в якому відповідач надав перелік земельних ділянок, які можуть бути передані на земельних торгах у формі аукціону із зазначенням їх кадастрових номерів. З приводу вільних земельних ділянок, які можуть бути надані для безкоштовної приватизації, відповідач нічого не зазначив, пославшись на відсутність фінансування, через що не проведено інвентаризацію земель міста Вінниці.

У зв`язку з викладеним ОСОБА_1 вказує на те, що відповідач надав йому інформацію, яку позивач не запитував, а ту інформацію, яку він запитував відповідач протиправно не надав. Відтак позивач вважає, що було порушене його право на отримання публічної інформації з приводу наявності вільних земельних ділянок під забудову в місті Вінниці, які можна отримати у власність шляхом безоплатної приватизації.

Обґрунтовуючи свій позов ОСОБА_1 також послався на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року, прийняту у справі з аналогічним предметом позову, в якій цей суд зазначив, що в межах міста Вінниці площа земель, яка не надана у власність або постійне користування складає 483,6969 га.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Вінницький міський суд Вінницької області постановою від 21 вересня 2017 року позов задовольнив.

Це судове рішення мотивоване тим, що Виконавчий комітет є розпорядником запитуваної інформації, а підстави для відмови в її наданні, визначені статтею 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», у відповідача були відсутні.

Також суд першої інстанції взяв до уваги висновки, зроблені в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року (провадження №К/26600/16), й зазначив, що зі звіту форми №6-зем Головного управління Держземагенства у Вінницької області «Про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності станом на 1 січня 2015 року» випливає, що загальна площа земель, яка не надана у власність або постійне користування в межах міста Вінниці, складає 483,6969 га.

Беручи до уваги ці дані суд встановив, що позивачу було надано недостовірну інформацію, а тому прийняв рішення про задоволення позову в повному обсязі, а саме:

- визнати протиправними дії Виконавчого комітету з надання позивачу недостовірної та неповної відповіді, викладеної в листі-відмові від 14 червня 2017 року на його запит про доступ до публічної інформації від 7 червня 2017року;

- зобов`язати відповідача надати ОСОБА_1 достовірну та повну інформацію у відповідь на його запит від 7 червня 2017 року про наявність всіх вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниці з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у відповідності до вимог статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані.

Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 25 жовтня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою позовні вимоги задовольнив частково:

- визнав протиправними дії Виконавчого комітету щодо надання позивачу неповної інформації на запит про доступ до публічної інформації від 7 червня 2017 року;

- зобов`язав відповідача повторно розглянути запит ОСОБА_1 О. про доступ до публічної інформації від 7 червня 2017 року щодо наявності всіх вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниці з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарського будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у відповідності до вимог статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані.

В решті позовних вимог відмовив.

Ухвалюючи цю постанову суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в частині того, що Виконавчий комітет є розпорядником запитуваної інформації, а підстави для відмови в її наданні, визначені статтею 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», у відповідача були відсутні.

Разом з тим, апеляційний суд зазначив, що згідно відповіді на запит позивача Виконавчий комітет не відмовив йому в наданні інформації на запит через те, що не володіє нею, а взагалі проігнорував прохання ОСОБА_1 надати інформацію щодо наявності земельних ділянок, права на які він може реалізувати не в загальному порядку, а як учасник АТО. Натомість відповідач проінформував позивача про перелік вільних земельних ділянок комунальної власності, які можуть бути передані на земельних торгах у формі аукціону та повідомив, що у зв`язку із відсутністю фінансування, повна інвентаризація земель не проведена. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач не надав повної інформації, яка стосувалася б та в повному обсязі охоплювалась площиною запитуваної позивачем інформації з роз`ясненням наявності чи відсутності сформованих земельних ділянок для таких цілей.

Окрім іншого, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про безпідставність позовної вимоги в частині зобов`язання Виконавчого комітету надати достовірну та повну інформацію на запит, оскільки суд вважає, що не може в цій частині підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань по суті, які законодавством віднесені до компетенції відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року й залишити в силі судове рішення суду першої інстанції. Позивач не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що суд не може підмінити відповідача та зобов`язати його надати запитувану позивачем інформацію. Так, скаржник зазначає, що у разі встановлення судом протиправності дій Виконавчого комітету ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 є зобов`язання відповідача вчинити певні дії, що повністю узгоджується з положеннями пункту 2 частини четвертої статті 105, пункту 3 частин другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Волохи проти України», «Свято-Михайлівська Парафія проти України», «Гасан і Чауш проти Болгарії» та інші скаржник вказує, що в разі зловживання суб`єктом владних повноважень своїм правом та обов`язком, суд для належного та ефективного судового захисту прав та інтересів особи має право ухвалити судове рішення, яким зобов`язати суб`єкта владних повноважень на вчинення конкретних дій, тобто на надання інформації, яка запитувалася у відповідача, а не зобов`язання повторно розглянути відповідний запит.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач зазначає, що:

- запитувана позивачем інформація не була створена і задокументована під час здійснення Виконавчим комітетом своїх повноважень та не знаходилась у володінні відповідача, оскільки підставою для інвентаризації земель є рішення органу місцевого самоврядування, яке не було прийняте;

- чинним на той час законодавством був передбачений обов`язок виконавчих органів місцевого самоврядування надавати інформацію щодо земельних ділянок, які можуть бути передані під забудову незалежно від форми передачі, а тому надавши позивачу інформацію про земельні ділянки, які можуть бути передані на земельних торгах у формі аукціону, відповідач не порушив вимог законодавства;

- дані звіту форми №6-зем, про які зазначено в ухвалі Вищого адміністративного суду від 12 жовтня 2016 року та на які посилався позивач, не можуть братися судом до уваги як доказ, оскільки вони надані станом на 1 січня 2015 року, тоді як позивач звернувся із запитом на отримання публічної інформації у 2017 році. Натомість станом на 1 жовтня 2017 року звітність з кількісного обліку земель знаходилась на стадії розробки;

- суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, про те, що не може перебирати на себе повноваження щодо вирішення по суті тих питань, які віднесені законом до повноважень відповідача.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 7 червня 2017 року ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Указу Президента України № 547/2011 від 5 травня 2011 року «Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації» звернувся до Виконавчого комітету із запитом про доступ до публічної інформації, в якому просив надати інформацію про наявність вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниця з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у відповідності до вимог статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані.

Листом від 14 червня 2017 року №Н-01-45073/1-00-10 відповідач надав перелік земельних ділянок, які можуть бути передані у власність на земельних торгах у формі аукціону, та повідомив, що у зв`язку з відсутністю фінансування повну інвентаризацію земель міста Вінниця не проведено.

ОСОБА_1 вважаючи вказану відповідь недостовірною і неповною, а також такою, що порушує його право на доступ до публічної інформації, звернувся до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13 січня 2011 року №2939-VI (далі - «Закон») публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (пункт 1 частини першої статті 3 Закону).

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року №2657-XII кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Частиною першою статті 22 Закону визначено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії (інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідно до частини другої статті 22 Закону відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Пунктом 31 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року №280/97-ВР передбачено, що міським радам надані виключні повноваження щодо прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Відповідно до частини п`ятої статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року №3038-VI уповноважені органи з питань містобудування та архітектури і центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, забезпечують відкритість, доступність та повноту інформації про наявність на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці земель державної та комунальної власності, не наданих у користування, що можуть бути використані під забудову, про наявність обмежень і обтяжень земельних ділянок, містобудівні умови та обмеження в містобудівному і державному земельному кадастрах.

Абзацом другим частини п`ятої статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що до моменту внесення відповідної інформації до містобудівного та державного земельного кадастрів виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації або відповідний місцевий орган виконавчої влади зобов`язані надавати за запитами фізичних та юридичних осіб письмову інформацію про наявність земельних ділянок, що можуть бути використані під забудову.

За приписами статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад, організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою, здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

Згідно зі статтею 162 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час прийняття апеляційним судом оскаржуваної постанови, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про:

1) визнання протиправними рішення суб`єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Надаючи оцінку доводам сторін, викладеним у касаційній скарзі та запереченнях на неї, а також законності й обґрунтованості оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з такого.

З аналізу положень Закону випливає, що визначальною ознакою для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях і знаходилася у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. Якщо запит стосується інформації, яка міститься в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям "відображеності та задокументованості" і є публічною. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти.

Як встановлено судами, позивач запитував інформацію стосовно наявності вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниця з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам згідно статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані.

Відповідач надав відповідь, в якій зазначив зокрема таке: «В межах міста Вінниці відсутні землі запасу та землі резервного фонду, які в свій час на території області були сформовані лише на територіях сільських та селищних рад під час розпаювання колективних сільськогосподарських підприємств, і за рахунок яких міська рада мала б можливість виділяти земельні ділянки під забудову»; «На даний час, в зв`язку з відсутністю фінансування, повна інвентаризація земель міста Вінниці не проведена»; «Разом з тим, …надаю перелік вільних земельних ділянок комунальної власності для будівництва і обслуговування житлового будинку…які можуть бути передані у власність на земельних торгах у формі аукціону».

Верховний Суд, аналізуючи приписи статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності» і статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування", вважає, що передусім саме відповідач згідно з його компетенцією зобов`язаний володіти інформацією про земельні ділянки комунальної або державної форми власності, не надані у користування, що можуть бути використані під забудову для реалізації права на безоплатне отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Більше того, Виконавчий комітет також залишається розпорядником цієї інформації після її внесення до містобудівного та державного земельного кадастрів, якщо вона є у його фактичному володінні.

Аналогічна правова позиція, в тому числі щодо Виконавчого комітету Вінницької міської ради, викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №127/28475/15-а та від 5 листопада 2019 року у справі №359/7966/16-а.

Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що запитувана позивачем інформація не була створена і задокументована під час здійснення Виконавчим комітетом своїх повноважень та не знаходилась у володінні відповідача, оскільки згідно пункту 1 частини першої статті 22 Закону розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту лише у випадку якщо він не володіє і не зобов`язаний володіти такою інформацією відповідно до його компетенції. Натомість відповідач в силу закону зобов`язаний володіти відповідною інформацією.

Відтак суд апеляційної інстанції вірно встановив, що Виконавчий комітет є розпорядником запитуваної позивачем інформації, а тому у нього були відсутні правові підстави, передбачені статтею 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації", для відмови у задоволенні запиту про надання такої інформації.

Таку ж правову позицію щодо Виконавчого комітету Вінницької міської ради як розпорядника вказаної інформації Верховний Суд висловив у постанові від 31 липня 2018 року у справі №127/1907/16-а.

Крім того, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Виконавчий комітет проігнорував прохання ОСОБА_1 надати інформацію щодо наявності земельних ділянок, права на які він може реалізувати не в загальному порядку, а як учасник АТО. З огляду на це, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідач не надав повної інформації, яка стосувалася б та в повному обсязі охоплювалась площиною запитуваної позивачем інформації.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке.

З оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції випливає, що суд не надавав оцінку достовірності наданої відповідачем інформації з огляду на дані, що містяться в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року, оскільки визнав надану відповідачем інформацію такою, що не відповідає суті запиту позивача.

Однак, суд першої інстанції на підставі даних, що містяться в указаній ухвалі Вищого адміністративного суду України (щодо наявності в межах міста Вінниця 483,6969 га земель, не наданих у власність або постійне користування) встановив, що надана відповідачем інформація у відповідь на запит ОСОБА_1 не відповідає вимогам щодо її достовірності. Важливо зауважити, що суд апеляційної інстанції не відхилив та не спростував ті дані, які містяться в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року.

Оскільки суд касаційної інстанції не має повноважень збирати чи приймати до розгляду нові докази, надавати власну оцінку доказам, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та які були враховані судом, то у Верховного Суду відсутні підстави для визнання інформації, наданої у відповідь на запит позивача такою, що відповідає вимогам достовірності. Відтак суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що надана позивачу інформація у відповідь на його запит не відповідає вимогам щодо її достовірності.

Викладеним також спростовуються доводи відповідача про те, що Виконавчий комітет не порушив вимоги законодавства, надаючи інформацію про земельні ділянки, які можуть бути передані на земельних торгах у формі аукціону, оскільки надана інформація не відповідає вимогам щодо її повноти та достовірності.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводами скаржника про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, зазначивши про неможливість втручатися у дискреційні повноваження Виконавчого комітету при вирішенні питання про зобов`язання відповідача надати інформацію, запитувану позивачем.

Так, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові зобов`язав відповідача повторно розглянути запит позивача від 7 червня 2017 року про надання публічної інформації, оскільки прийшов до висновку, що зобов`язання відповідача надати позивачу запитуваним ним інформацію буде становити втручання у дискреційні повноваження Виконавчого комітету.

Верховний Суд з таким висновком не погоджується з огляду на таке.

Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, але можливість обрати з двох або більш альтернатив, кожна з яких є законною. У разі, коли законом передбачено єдиний можливий варіант поведінки адміністративного органу, але він діє в іншій спосіб, аніж той, що передбачено законом, мова про дискрецію не йде, в такому випадку порушено принцип законності як складової принципу верховенства права. Слід зауважити, що межі судового контролю за рішеннями та діями адміністративного органу дозволяють оцінити їх за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України, у тому числі в розрізі висвітленої проблематики.

Так, за відсутністю прямо визначених у Законі підстав для відмови щодо надання публічної інформації вимоги заяви позивача належало виконати. Жодного іншого законного способу поведінки законодавством не передбачено.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» №30985/96).

Аналогічна правова позиція щодо меж дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень при надання відповіді на запит про надання публічної інформації викладена у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №826/23192/15.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 достовірну та повну інформацію у відповідь на його запит від 7 червня 2017 року про наявність всіх вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності у місті Вінниця з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у відповідності до вимог статті 121 ЗК України як учаснику АТО, які можуть бути приватизовані.

До того ж повноваження суду апеляційної інстанції щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії були передбачені статтею 162 КАС України в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Згідно пункту 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 352 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відтак Верховний Суд вважає, що постановою від 25 жовтня 2017 року Вінницький апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції від 21 вересня 2017 року, яка відповідає вимогам закону, а тому її необхідно залишити в силі.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року скасувати повністю, а постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 21 вересня 2017 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду