03.02.20

22-ц/812/113/20

Єдиний унікальний номер судової справи 482/812/19

Номер провадження 22-ц/812/113/20

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

03 лютого 2020 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Біляєвою В.М.,

за участі:

позивача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Товариства зобмеженою відповідальністю«НІК-ТРАНСЮГ» рішення, яке ухвалено Новоодеським районним судом Миколаївської області 11 листопада 2019 року, під головуванням судді Демінської О.І., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «НІК-ТРАНС ЮГ» про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «НІК-ТРАНС ЮГ» (далі ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно наказу №51, виданого директором ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» 01 червня 2017 року, ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду водія-експедитора.

У січні 2019 року, виконуючи свої функціональні обов`язки, позивач здійснював перевезення вантажу (насіння соняшнику) на автомобілі марки МAN моделі «TGA 26.460», реєстраційний номер НОМЕР_1 , у складі з причепом «Schmitz WF 18», реєстраційний номер НОМЕР_2 , які належать директору ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» Ніколюку ОСОБА_4 , а саме: 11 січня 2019 року з Товариства з обмеженою відповідальністю «Новоодеський елеватор» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська Чорноморська Індустрія», 14 січня 2019 року з Товариства з обмеженою відповідальністю «Зерноторгова компанія Прометей» до Дочірнього підприємства з іноземною інвестицією «Сантрейд», 19 січня 2019 року з Товариства з обмеженою відповідальністю «Зерноторгова компанія Прометей» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська Чорноморська Індустрія».

19 січня 2019 року, перебуваючи в останньому рейсі, автомобіль, яким керував ОСОБА_1 , потрапив в дорожньо-транспортну пригоду у зв`язку із технічними несправностями наявними на причепі «Schmitz WF 18», реєстраційний номер НОМЕР_2 , який під час руху від`єднався від кріплення із автомобілем та, виїхавши на смугу зустрічного руху, допустив зіткнення з легковим автомобілем. За вказаним фактом СВ Вітовського ВП Корабельного ВП ГУНП в Миколаївській області внесені відомості до ЄРДР за №12019150230000061 від 20 січня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України.

Після дорожньо-транспортної пригоди позивач продовжував працювати, а з 24 січня 2019 року по 06 лютого 2019 року перебував на лікарняному. В день виходу на роботу, а саме 07 лютого 2019 року, дізнався про своє звільнення. Наказ про звільнення та трудову книжку позивачу видано не було.

Того ж дня, під час телефонної розмови зі слідчим СВ Вітовського відділення поліції Корабельного ВП ГУНП в Миколаївській області Свириденком М. ОСОБА_5 ., у провадженні якого перебувають матеріали кримінального провадження за фактом ДТП, позивачу стало відомо, що наказом №89 ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» від 02 січня 2019 року його було звільнено з роботи на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.

Звільнення вважає незаконним та таким, що порушує його право на працю, оскільки відповідачем порушено норми та порядок звільнення, передбачені КЗпП України.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ №89 від 02 січня 2019 року ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» про звільнення ОСОБА_1 з посади водія-експедитора вказаного товариства та поновити його на вказаній посаді.

Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано наказ №89 від 02 січня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади водія-експедитора ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» згідно п.1 ст.40 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді водія-експедитора ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» з 02 січня 2019 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

Стягнуто з відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 768 грн. 40 коп.

В апеляційній скарзі представник відповідача ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ», посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи ізйого загальнихзасад пронеприпустимість свавільноговтручання усферу особистогожиття людини;судовий захистцивільного правата інтересу;справедливість,добросовісність тарозумність,перш завсе регулюютьсяособисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Згідно зі ст.23 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ст.43 Конституції України, постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні - добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Отже, право громадян на працю забезпечується державою.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст.21 КЗпП України).

Підстави припинення трудового договору встановлено ст.36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника ст.ст.38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу ст.ст.40,41,43,43-1 та підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) ст.45 цього Кодексу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п.18 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року за №9 при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Порядок звільнення це певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.

Відповідно до ст.4 Конвенції МОП №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця» від 22 червня 1982 року, яка ратифікована Законом України від 04 лютого 1994 року №3933-ХІІ і набрала чинності для України 16 травня 1995 року, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для того припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Під припиненням трудового договору необхідно розуміти акт припинення трудових відносин працівника з власником або уповноваженим ним органом.

Стабільність трудових відносин гарантується обмеженим переліком підстав припинення трудового договору. Розірвати трудовий договір і звільнити працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можна тільки на підставах, передбачених ст.ст.40,41 КЗпП України.

Так, у ст.40 КЗпП України передбачені випадки, за яких трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом.

Зокрема, за п.1ст.40КЗпП України також розривається трудовий договір із працівником, який відмовився укласти договір про повну матеріальну відповідальність за наявності поважних причин для відмови (або коли раніше виконання трудових обов`язків не вимагало укладення договору про повну матеріальну відповідальність). Такий висновок Пленуму Верховного Суду (п.19 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів») обумовлений тим, що в зазначених випадках рішенням про запровадження повної матеріальної відповідальності на підставі відповідного договору власник практично ліквідує попереднє місце (посаду), яка не передбачає укладення договору про повну матеріальну відповідальність. Якщо працівник не згоден укласти договір про повну матеріальну відповідальність, фактично він відмовляється зайняти це робоче місце (посаду). Оскільки попереднє робоче місце (посада) ліквідується, працівник підлягає звільненню за п.1 ст.40 КЗпП України.

Вивільнення працівників у цих випадках провадиться відповідно до ст.492КЗпП України таким способом: про наступне вивільнення працівника персонально попереджають не пізніш як за два місяці.

З матеріалів справи убачається, що 01 червня 2017 року між ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір №18 (а.с.9).

Наказом директора ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» за №51 від 01 червня 2017 року ОСОБА_1 прийнято на роботу з 01 червня 2017 року на посаду водія-експедитора з посадовим окладом 3250 грн. (а.с.27).

Наказом директора ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» за №89 від 02 січня 2019 року звільнено ОСОБА_1 з посади водія-експедитора відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України. Причиною звільнення зазначено відмову у заключні договору про повну матеріальну відповідальність відповідно до ст.135-1 КЗпП України (а.с.48).

Згідно копії наказу №71 про укладення договорів про повну матеріальну відповідальність від 01 листопада 2018 року, у зв`язку з великою кількістю втрат матеріальних цінностей при перевезені вантажів водіями товариства, які виконують функції експедиторів та вимогами замовників про оплату втраченого вантажу, наказано укласти договори про повну матеріальну відповідальність з водіями товариства, які виконують роботи по перевезенню матеріальних цінностей (а.с.44).

Відповідно до акту фіксації відмови працівника від заключеннядоговору про повну матеріальну відповідальність №01 від 02 листопада 2018 року, складеного директором ТОВ «НІК-ТРАНС ЮГ» Ніколюком ОСОБА_4 , у присутності бухгалтера товариства ОСОБА_6 , юрисконсульта товариства ОСОБА_7 , зафіксовано відмову ОСОБА_1 укласти договір про повну матеріальну відповідальність, без зазначення мотивів відмови (а.с.45).

За положеннями ст.9 Конвенції МОП №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця» від 22 червня 1982 року, яка ратифікована Законом України від 04 лютого 1994 року №3933-ХІІ і набрала чинності для України 16 травня 1995 року, саме на роботодавця покладається тягар доказування законності підстав звільнення працівника.

Разом з тим, враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства (п.1 ст.40 КЗпП України), оскільки з наданих відповідачем документів не встановлено, що на підприємстві фактично відбулась ліквідація посади водія-експедитора, виконання трудових обов`язків якої не вимагало раніше укладення договору про повну матеріальну відповідальність, а також не встановлено, що на підприємстві відбулись зміни в організації праці.

Більш того доказів, які б належним чином підтверджували факт надання позивачу пропозиції про укладення вищевказаного договору та відмову останнього від укладення договору, матеріали справи не містять.

Отже, ураховуючи наведені обставини, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог позивача.

Разом з тим, задовольняючи позов, районний суд виходив з того, що звільнення позивача з займаної посади є незаконним у зв`язку з відсутністю такої підстави звільнення як відмова працівника укласти договір про повну матеріальну відповідальність. Колегія суддів не погоджується з таким висновком районного суду, з огляду на вищевикладене, але вважає, що він не є підставою для скасування судового рішення, оскільки внаслідок ухвалення колегією суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду нового судового рішення результат по суті не зміниться.

Щодо доводів представника відповідача про пропуск позивачем строків, установлених ст.233 КЗпП України для звернення до суду за вирішенням трудового спору, то колегія суддів виходить з наступного.

За змістом ч.1 ст.233КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Отже, ст.233КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі №6-2426цс15.

Згідно з п.4 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Про практикурозгляду судамитрудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9 встановлені статями 228,233КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст.233КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Статтею 47КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати саме день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Оскільки наказ про звільнення за п.1 ч.1 ст.40КЗпП України позивач не отримав (протилежного не встановлено), а даних про внесення запису про його звільнення з роботи на підставі такого наказу до трудової книжки матеріали справи не містять, колегія суддів вважає, що передбачений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду ОСОБА_1 не пропустив.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом першої інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мали місце, носили формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

При цьому, доводи апеляційної скарги про розгляд справи у відсутність представника відповідача в судовому засіданні самі по собі не є підставою для скасування судового рішення.

Більш того, у своїй апеляційній скарзі, відповідач доводів позивача не спростував, доказів на підтвердження законності звільнення позивача не надав, а зосередився лише на процесуальних порушеннях, які, на його думку, мали місце при ухвалені судового рішення та можуть слугувати підставою для відмови у задоволені позовних вимог.

Щодо доводів про позбавлення судом першої інстанції права відповідача на надання додаткових доказів у справі, то колегія суддів не приймає їх до уваги, оскільки усі наявні у нього докази на підтвердження заперечень на позовну заяву він мав можливість подати до початку розгляду справи по суті. Окрім того, не позбавлений представник відповідача такого права і під час перегляду справи в апеляційній інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням відповідача, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ст.375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргуТовариства зобмеженою відповідальністю «НІК-ТРАНСЮГ» залишити без задоволення.

Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

П.П. Лисенко

Повний текст судового рішення

складено 06 лютого 2020 року