Провадження № 22-ц/811/3338/19 Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М.

Категорія: 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2020 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої - Курій Н.М.,

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.,

за секретаря – Матяш С.І.,

з участю представника ОСОБА_1 – адвоката Проходи Ю.В., також позивача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року, постановлене в складі головуючого - судді Зубачик Н.Б.,

в с т а н о в и в:

У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі 348173,67 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики у розмірі 1900 євро, 850 доларів США та 12000,00 грн., які згідно з курсом НБУ становило 1562 доларів США. Стверджувала, що ОСОБА_1 частково повернув грошові кошти, а відтак, залишок заборгованості станом на 28.04.2017 року складає 1850 євро та 1200 доларів США. Вказану суму відповідач зобов`язався повернути до 01.07.2017 року, однак взятих на себе зобов`язань не виконав. Окрім того, зазначала, що у відповідача перед позивачем виникла заборгованість у вигляді 3% річних у розмірі 11002,00 грн., інфляційних втрат у розмірі 111981,34 грн., а також пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у сумі 127624,33 грн. Просила позов задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 348173,67 грн. заборгованості за договором позики.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3600,00 грн. судового збору.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року оскаржив ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що позовна заява не відповідала вимогам ст. 175 ЦПК України та таку суд першої інстанції повинен був залишити без руху, а в разі не усунення відповідних недоліків повернути позивачеві. Стверджує, що судом першої інстанції помилково було віднесено справу до категорії малозначних, оскільки ціна позову становила 348 173, 67 грн. та помилково відкрито спрощене позовне провадження. Посилається на те, що в матеріалах справи відсутні супровідні листи про направлення на адресу реєстрації відповідача копії позовної заяви разом з додатками, додаткових доказів по справі, які надавалися суду та судових рішень, що були прийняті під час розгляду справи. Звертає увагу на те, що судом першої інстанції неправильно зазначалася адреса місця реєстрації відповідача та фактично процесуальні документи направлялися за неіснуючою адресою. Також посилається на неналежне повідомлення про судові засідання, які відбулися 12.06.2019 року та 26.06.2019 року. Стверджує, що зобов`язання щодо повернення суми боргу визначеної в розписці від 28.03.2014 року повинні бути виконані ОСОБА_1 після пред`явлення відповідної письмової вимоги зі сторони ОСОБА_2 на адресу ОСОБА_1 , з підтвердженням факту отримання такої вимоги ОСОБА_1 особисто. Звертає увагу на те, що позивачем не було долучено підтвердження отримання ОСОБА_1 будь-яких письмових вимог. Вважає, що відсотки за користування коштами підлягають стягненню лише в період строку дії договору позики, тому з огляду на це, з 01.07.2017 року позивач має право на стягнення лише сум відповідно до ст. 625 ЦК України. Звертає увагу на те, що стягнути неустойку можна лише в межах спеціальної позовної давності, однак судом було стягнуто суму неустойки з часу укладення договору позики (2014 рік) по час звернення позивача до суду (2018 рік), тобто за 4 роки. Посилається на те, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року та частково відмовити у задоволенні позову.

ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в якому зазначає, що ОСОБА_1 про оскаржене рішення і про наявність судового процесу знав від позивача – ОСОБА_2 , так як 11.12.2018 року відповідач прибув у Відділ державної виконавчої служби Галицького району м. Львова і в присутності ОСОБА_2 та державного виконавця Левко Л.Р. запевнив про те, що до закінчення 2018 року виконає судове рішення, просив не застосовувати до нього заходів щодо заборони виїзду за межі України, та надіслав на реквізити ВДВС Галицького району м. Львова грошові кошти в сумі 10000 грн., про що свідчать копія квитанції про надсилання коштів від 11.12.2018р., копія розпорядження №57117265, копія виписки з ПАТ «Приватбанк» про надходження коштів на прізвище ОСОБА_2 в сумах 8 802,14 грн. 28.12.2018р., 2713,64 грн. 24.01.2019р. та 904,55 грн. 08.02.2019р. У відзиві зазначає, що ОСОБА_1 не намагався врегулювати спір в досудовому порядку, а тому вона змушена була звернутись до суду із заявленими позовними вимогами для захисту своїх прав та інтересів і всі вимоги щодо стягнення грошових коштів було нараховано відповідно до норм чинного законодавства з урахуванням відсотків, пені, втрати від інфляції. Не погоджується з твердженнями апелянта про те, що розпискою від 28.04.2017р. було змінено умови договору, оскільки на підставі цієї розписки сам позичальник зазначив строк погашення заборгованості, взявши на себе зобов`язання погасити таку повністю самостійно у визначений строк, а тому жодних умов договору змінено не було. Зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ, що і було нею застосовано при нарахуванні процентів. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – адвоката Проходи Ю.В. на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення ОСОБА_2 , яка щодо задоволення апеляційної скарги заперечила, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В суд апеляційної інстанції ОСОБА_1 подав заяву про застосування строку позовної давності, в якій просив застосувати строк позовної давності до будь-яких вимог ОСОБА_2 про стягнення суми боргу, в тому числі, що ґрунтуються на розписці від 28.03.2014 року (арк. спр. 38).

Апеляційний суд бере до уваги те, що суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній рішення, яке не було заочне, про що було зазначено в ухвалі Галицького районного суду м. Львова від 09 жовтня 2019 року за результатами розгляду заяви представника ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року.

За таких обставин, відповідач був позбавлений права заявити клопотання про застосування строку позовної давності, а тому апеляційний суд вважає за необхідне надати оцінку заявленому ОСОБА_1 клопотанню про застосування строку позовної давності у цій справі.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за борговою розпискою, погодився з розрахунком позивача щодо суми заборгованості, яка підлягає поверненню у розмірі 97566,00 грн., а також, що стягненню з відповідача підлягають 3% річних у розмірі 11002,00 грн., інфляційні втрати у розмірі 111981,34 грн. та пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у розмірі 127624,33 грн. та визначив загальний розмір суми повернення ОСОБА_2 348173,67 грн.

Однак, апеляційний суд не погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром суми заборгованості, яку необхідно стягнути з відповідача, з огляду на таке.

Судом встановлено такі обставини.

Згідно з розпискою від 28.03.2014 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 1900 євро, 850 доларів США та 12000 грн. та зобов`язався найближчим часом розрахуватися частинами, приблизно до кінця квітня 2014 року (арк. спр. 52, том 1).

28 квітня 2017 року ОСОБА_1 написана розписка (арк. спр. 4, том 1), в якій відповідач зазначив, що ним 28 березня 2014 року було написано розписку про те, що він позичив в ОСОБА_2 1900 євро, 850 доларів США та 12000 грн., що на цей час становить в еквіваленті 1500 доларів США і зобов`язувався віддати ці кошти частинами. З цієї суми ним повернуто: 17.06.2015р. – 50 євро; 28.07.2016р. – 150 доларів; 03.08.2016р. - 300 доларів; 21.08.2018р. – 150 доларів; 20.09.2016р. – 100 доларів; 05.11.2016р. – 100 доларів; 11.02.2017р. – 100 доларів; 30.03.2017р. – 250 доларів. Станом на 28.04.2017р. заборгованість становить 1850 євро і 1200 доларів США.

В цій розписці ОСОБА_2 зазначила, що з повернутою сумою погоджується і що вона із загальної заборгованості станом на 30.03.2017 р. отримала частинами 50 євро і 1150 доларів США.

В цій розписці ОСОБА_1 28 квітня 2017 року зазначив, що залишок заборгованості зобов`язується повернути до 01 липня 2017 року, та вказав, що «До даної розписки залишається розписка від 28.03.2014 р., на підставі якої написано дану розписку від 28.04.2017р.» (мовою оригіналу).

У матеріалах справи також наявна вимога позивача до відповідача про повернення позичених грошових коштів (арк. спр. 51, том 1).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

У частині першій статті 1050 ЦК України встановлено, що у разі несвоєчасного повернення позичальником суми позики він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.

Розписка є документом, який боржник видає кредитору, підтверджуючи як укладення договору позики, так і його умови, а також, засвідчуючи отримання певної грошової суми.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Суд апеляційної інстанції оглянув в судовому засіданні 21 січня 2020 року оригінали зазначених вище розписок, які надала позивач ОСОБА_2 .

Встановивши такі обставини, оскільки оригінали боргових розписок перебувають у позивача і доказів повернення решти частини боргу відповідач не надав, апеляційний суд вважає позовні вимоги ОСОБА_2 про повернення боргу підставними.

Доказів про погашення відповідачем ОСОБА_1 усієї суми заборгованості за розпискою від 28 березня 2014 року або прощення йому цього боргу суду апеляційної інстанції не подано. Пишучи розписку 28 квітня 2017 року, ОСОБА_1 визнав існування зобов`язання у невиконаній частині за розпискою від 28 березня 2014 року, в якій був передбачений строк виконання договору до кінця квітня 2014 року (яка є невід`ємною частиною нової розписки, про що власноручно зазначив ОСОБА_1 ), що становить 1850 євро і 1200 доларів США та продовжив це зобов`язання, домовившись про новий строк виконання зобов`язання, таким чином відновивши термін за договором позики, взявши на себе зобов`язання повернути зазначені кошти до 01 липня 2017 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Своєю чергою, відповідно до ч. 3 ст. 264 ЦК України , після переривання перебіг позовної давності починається заново.

З урахуванням зазначеного вище, апеляційний суд доходить висновку, що клопотання ОСОБА_1 про сплив позовної давності до розписки, складеної ОСОБА_1 28 березня 2014 року необхідно відхилити, оскільки позивачем при поданні позову строк позовної давності не пропущено, так як визнанням боргу відповідачем, а також частковим поверненням ним позики в період з 17.06.2015р. до 30.03.2017р., перерваний перебіг позовної давності, крім цього, строк виконання зобов`язання був продовжений до 01 липня 2017 року, а з позовом ОСОБА_2 звернулась в квітні 2018 року, тобто в межах загального строку позовної давності.

Суд першої інстанції, застосувавши положення статей 1046, 1049, 1050 ЦК України, задовольнив позов ОСОБА_2 та стягнув з відповідача неповернену суму позики, розраховану позивачем у гривні відповідно до курсу євро та долару США на лютий 2018 року в розмірі 97566,00 грн., а також, 3% річних у розмірі 11002,00 грн., інфляційні втрати у розмірі 111981,34 грн. та пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у розмірі 127624,33 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Апеляційний суд враховує наведений нижче висновок, викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти – фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

У постанові № 127/15672/16-ц від 08 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_2 зазначала, що заборгованість ОСОБА_1 за договором позики на день подання позову складає 1850 євро, що на лютий 2018 року становить 64 158 грн. та 1200 доларів США, що на лютий 2018 року становить 33 408 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦК України).

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривні за офіційним курсом НБУ.

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України, використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом.

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

Із зазначеного випливає, що валюта платежу визначається на день фактичного виконання грошового зобов`язання (яке може бути як добровільне так і примусове, як одноразове так і часткове), а відтак, у випадку виконання зобов`язання в іноземній валюті конвертацію вказаної суми заборгованості в національну валюту, при необхідності, належить провести на день здійснення платежу.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконано зобов`язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику в сумі 1850 євро і 1200 доларів США, не повернуті, а тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути суму основної заборгованості в розмірі 1850 євро і 1200 доларів США.

Оскільки ОСОБА_2 звернулася з позовом до Галицького районного суду м. Львова 13 квітня 2018 року (арк. спр. 2-3, том 1) з вимогою про стягнення 3% річних з 01 травня 2014 року, апеляційний суд, з урахуванням наведеного вище, доходить висновку, що цю вимогу необхідно задовольнити частково, провівши розрахунок 3% річних з 13 квітня 2015 року (три роки, які передували подачі позову) і до зазначеної в розрахунку позивача дати, а саме до 01 лютого 2018 року включно (тобто в межах заявлених позовних вимог), що становить 1025 днів та у визначених в розписці валютах – доларах США та євро.

Отже, 3 % річних щодо боргу 1850 євро розраховуються множенням цієї суми на кількість днів прострочення - 1025, помноженої на 3, поділеної на 100 та поділеної на 365 (днів у році).

Тобто 1850 євро х 1025 день х 3 : 100 : 365 = 155 євро 86 євроцентів.

3 % річних щодо боргу 1200 доларів США розраховуються множенням цієї суми на кількість днів прострочення - 1025, помноженої на 3, поділеної на 100 та поділеної на 365 (днів у році).

Тобто 1200 доларів США х 1025 день х 3 : 100 : 365 = 101 долар США 10 центів.

В позові ОСОБА_2 просила стягнути з відповідача також втрати від інфляції, що становлять 111 981,34 грн.

За змістом ст.1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої ст.625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Суд апеляційної інстанції встановивши, що між сторонами виникли боргові правовідносини в іноземній валюті, доходить висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з відповідача втрат від інфляції, що становлять 111 981,34 грн. необхідно відмовити.

ОСОБА_2 також просила стягнути з відповідача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у сумі 127624,33 грн.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, апеляційний суд керується таким.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника таких, що ґрунтуються на законі, невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов`язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За правилами ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частина 1 статті 546 ЦК України визначає види забезпечення виконання зобов`язання, а неустойку, поруку, гарантію, заставу, притримання, завдаток, право довірчої власності.

Відповідно до ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (ч.2 ст.549 ЦК). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 ЦК).

Платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань»).

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

При цьому ст. 4 зазначеного Закону встановлено, що розмір пені не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.

Апеляційний суд враховує, що в аспекті конституційного звернення положення другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 22 листопада 1996 року № 543/96-ВР з наступними змінами у взаємозв`язку з положеннями статей 1, 3 цього Закону потрібно розуміти так, що обмеження пені у грошових зобов`язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб`єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності (підприємці).

Як встановлено із матеріалів справи за виконання зобов`язання в самих розписках від 28.03.2014 року та від 28.04.2017 року розмір пені не визначався.

За наведених обставин, апеляційний суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у сумі 127624,33 грн.

ОСОБА_2 у позові та відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилається на ч. 1 ст. 1048 ЦК України, відповідно до якої якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ, що і було нею застосовано при нарахування процентів.

Однак, позивач в позовній заяві остаточну суму заборгованості визначила з урахуванням основного боргу, перерахованого у гривні станом на лютий 2018 року, 3 % річних, втрат від інфляції та пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ та не визначала суму процентів з урахуванням положень ч. 1 ст. 1048 ЦК України, що підтвердила сама позивач в засіданні під час апеляційного розгляду справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 348173,67 грн. заборгованості за договором позики належить скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою в сумі: 1850 євро та 1200 доларів США та 155, 86 євро та 101,10 долар США - 3 % річних.

Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст. 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 червня 2018 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_2 ) заборгованість за борговою розпискою в сумі: 1850 (одна тисяча вісімсот п`ятдесят) євро та 1200 (одна тисяча двісті) доларів США.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_2 ) 155, 86 євро (сто п`ятдесят п`ять євро вісімдесят шість євроцентів) та 101,10 долар США (сто один долар США десять центів) - 3 % річних.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 31 січня 2020 року.

Головуючий Курій Н.М.

Судді : Ванівський О.М.

Цяцяк Р.П.