Постанова
Іменем України
27 січня 2020 року
м. Київ
справа № 488/6479/14-ц
провадження № 61-37983св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - прокурор Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»,
відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 30 травня 2018 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2014 року прокурор Корабельного району міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що пунктом 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 17 грудня 2009 року № 42/65 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 . З метою запобігання можливого подвоєння адрес вже існуючих земельних ділянок управлінням містобудування та архітектури міської ради у проектній документації запропоновано іншу адресу - АДРЕСА_2 . Пунктами 14 та 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_2 . На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_1 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904573 від 02 вересня 2010 року з кадастровим номером 4810136600:05:031:0030. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2010 року № 2939 ОСОБА_1 відчужила зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_2 і 22 грудня 2010 року вона отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 611628. Спірна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність фізичній особі без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» з порушенням встановленої процедури зміни її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою. Враховуючи викладене, прокурор просив суд: визнати незаконним та скасувати пункт 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 17 грудня 2009 року № 42/65; визнати незаконним та скасувати пункти 14 та 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, укладений 14 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. ; визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904573 від 02 вересня 2010 року; витребувати зазначену земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_2 та передати її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Крім цього, прокурор просив поновити позовну давність для звернення до суду, посилаючись на те, що порушення закону при передачі у власність спірної земельної ділянки було виявлено лише у 2014 році при здійсненні перевірки додержання Миколаївською міською радою вимог земельного законодавства.
Миколаївська міська рада та ДП «Миколаївське лісове господарство» подали до суду заяви, за змістом яких підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.
ОСОБА_2 подала заперечення на позов, в якому зазначила, що позовні вимоги прокурора є необґрунтованими, а його доводи про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, користувачем якої є ДП «Миколаївське лісове господарство», не підтверджено належними доказами. Зазначена земельна ділянка розташована в межах території Корабельного району міста Миколаєва і на час прийняття оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради не було здійснено розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаєва. Тому відповідно до вимог частини першої пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Миколаївська міська рада мала всі повноваження щодо розпоряджання спірною земельною ділянкою. Незаконність набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не було встановлено судовим рішенням, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки. Крім того, допущені органом місцевого самоврядування порушення закону не можуть бути підставою для повернення державі майна, яке нею правомірно набуто у власність. Під час прийняття Миколаївською міською радою рішення від 25 червня 2010 року № 47/51 про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки був присутній помічник прокурора міста Миколаєва і копію зазначеного рішення місцевої ради надіслано прокурору міста Миколаєва 15 липня 2010 року, тому прокурор мав право здійснити перевірку правомірності прийняття вищезазначеного рішення з власної ініціативи. При зверненні з цим позовом прокурором пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
В поданому до суду 11 лютого 2015 року клопотанні про залучення до участі у справі як третю особу ОСОБА_3 посилалася на те, що внаслідок передачі спірної земельної ділянки у приватну власність порушено її конституційні права на відпочинок, безпечне природне середовище у рекреаційній зоні урочища «Маяк».
Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 16 березня 2015 року, внесеною до журналу судового засідання, ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу.
Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 41 розділу 1 рішення Миколаївської міськради від 17 грудня 2009 року № 42/65. Визнано незаконними та скасовано пункти 14 та 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 25 червня 2010 року № 47/51. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 жовтня 2010 року № 2939, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурією С. А. Визнано недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 904573, виданий ОСОБА_1 02 вересня 2010 року, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800728. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та передано її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Стягнуто в прибуток держави з Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судовий збір у розмірі по 609,03 грн із кожного.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» не наділені наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, тому вони не могли довідатися про порушення свого права до проведення відповідної перевірки прокуратурою Корабельного району міста Миколаєва. За таких обставин прокурором не пропущено позовну давність для звернення до суду з цим позовом. Спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалася ОСОБА_1 для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, тому проект відведення мав бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства та мала бути проведена обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Зазначена земельна ділянка була вилучена у законного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» поза його волею, всупереч вимогам чинного законодавства, за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства та висновку державної експертизи землевпорядної документації. Тому оспорювані прокурором пункти рішень Миколаївської міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню. Оскільки вищевказані рішення Миколаївської міської ради є незаконними, то виданий ОСОБА_1 державний акт про право власності на земельну ділянку також підлягає визнанню недійсним та скасуванню, а укладений між нею та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки є недійсним в силу положень частини першої статті 203 та статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року в частині вирішення позовної вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 жовтня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, її вилучення в ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі у власність ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог законодавства. Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження цією земельною ділянкою, у зв`язку з чим вона вибула з володіння ДП «Миколаївське лісове господарство» поза його волею. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що порушене право державної власності підлягає захисту шляхом визнання незаконними рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 . Однак, визнавши недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 жовтня 2010 року, місцевий суд припустився помилки, не врахував, що позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів, які були вчинені після недійсного правочину, не підлягають задоволенню. В цьому разі майно витребовується від особи, яка не є стороною недійсного правочину. Про порушення прав держави прокурор та позивачі дізналися у 2014 році після проведеної перевірки і в цьому ж році звернулися з позовом, тому суд правильно встановив відсутність пропуску позовної давності.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У червні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 30 травня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи і дійшли помилкових висновків про належність земельної ділянки до земель державного лісового фонду, оскільки наявні у справі матеріали лісовпорядкування не погоджувалися та не затверджувалися у встановленому законодавством порядку, тому є недопустимими доказами. Судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки висновку Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 489-490, складеному 21 грудня 2016 року судовим експертом Малим О. В., в якому зазначено про відсутність підстав вважати, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_2 повністю або частково входить до земель урочища «Жовтневе», квартал 43, яке належить ДП «Миколаївське лісове господарство». Земельна ділянка знаходиться в межах міста Миколаєва і станом на 2008-2009 роки розмежування земель державної та комунальної власності в межах міста Миколаєва не було проведено, тому Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження цією земельною ділянкою. Земельна ділянка вибула з володіння органу, який мав право розпоряджатися нею і в подальшому власником земельної ділянки стала ОСОБА_1 , яка мала право її відчужувати. Оскільки за договором купівлі-продажу від 14 жовтня 2010 року вона є добросовісним набувачем земельної ділянки, то суди неправильно застосували статтю 388 ЦК України і дійшли помилкових висновків про наявність підстав для її витребування. Крім того, суди необґрунтовано відхилили її заяву про застосування позовної давності, не звернули уваги на те, що позивач мав можливість дізнатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради. Здійснивши 17 серпня 2010 року державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , а 22 грудня 2010 року - за ОСОБА_2 , держава офіційно визнала факт набуття права власності на спірну земельну ділянку, тому саме з цих дат розпочався перебіг позовної давності.
У серпні 2018 року Миколаївська обласна державна адміністрація та перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Корабельного районного суду міста Миколаєва та зупинено виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року в частині витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до закінчення касаційного провадження.
31 липня 2018 року справа № 488/6479/14-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що згідно з пунктом 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 17 грудня 2009 року № 42/65 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, площею 1 000 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Відповідно до пунктів 14, 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 було затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 1 000 кв. м, не наданої у власність або користування, та зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_2 . Надано ОСОБА_1 у власність вказану земельну ділянку.
На підставі вищевказаного рішення Миколаївської міської ради від 25 червня 2010 року № 47/51 ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯЛ № 904573 від 02 вересня 2010 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, по АДРЕСА_2 . Вказаний державний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011049800728.
14 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ласурія С. А., зареєстрований в реєстрі за № 2943.
На підставі вказаного договору купівлі-продажу 22 грудня 2010 року ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 611628.
Листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 03 вересня 2014 року № 17-4447 прокуратурі міста Миколаєва повідомлено, що відповідно до генерального плану міста Миколаєва земельні ділянки, розташовані у сосновому гаю «Маяк» на території Корабельного району, відносяться до території зелених насаджень. До прийняття генерального плану міста чинною містобудівною документацією були Правила використання та забудови території міста, згідно з якими вказана територія входила до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.
На запити прокурора Корабельного району міста Миколаєва, листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 21 листопада 2014 року № 1176 та листом ДП «Миколаївське лісове господарство» від 24 листопада 2014 року № 666 повідомлено, що висновок про погодження проекту землеустрою ОСОБА_1 не надавався, земельна ділянка не вилучалася. Відповідно до картографічних матеріалів земельна ділянка належить до земель урочища «Жовтневе», квартал 43, Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство».
Листом Головного управління Держземагентства у Миколаївській області від 24 листопада 2014 року № 10-14-0.23-8464/2-14 повідомлено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2 у власність ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на державну експертизу не надходив.
Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Частиною першою статті 19 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Згідно з частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону.
Положеннями частини першої статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.
Відповідно до частин шостої, дев`ятої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Згідно з абзацом сьомим статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Статтею 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частин першої, третьої статті 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.
Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що спірна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність ОСОБА_1 без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням передбаченої законодавством процедури зміни її цільового призначення, без погодження органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища та без проведення обов`язкової державної експертизи проекту землеустрою, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про порушення Миколаївською міською радою вимог ЗК України при передачі зазначеної земельної ділянки у власність відповідачу, що є підставою для визнання незаконними та скасування оскаржуваних пунктів рішень Миколаївської міської ради.
Крім цього, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою з огляду на таке.
Відповідно до абзацу першого пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Державні органи приватизації здійснюють розпорядження (крім відчуження земель, на яких розташовані об`єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об`єкти незавершеного будівництва та законсервовані об`єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації (абзац третій пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.
Відповідно до пункту 5 статті 31 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними.
Згідно з частинами першою, другою, п`ятою, шостою статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.
До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).
Отже, за змістом наведених положень закону, вилучення спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації.
З огляду на викладене, доводи касаційної скарги про наявність у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою є необґрунтованими.
Звертаючись до суду з вимогами про витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння, прокурор посилався на те, що ця земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, незаконно вибула із власності держави та користування ДП «Миколаївське лісове господарство».
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 звернено увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Уразі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
З огляду на викладене висновок апеляційного суду про скасування рішення місцевого суду в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в її задоволенні є правильним.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Миколаївської обласної державної адміністрації, ДП «Миколаївське лісове господарство», але й Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
Суди встановили, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження земельною ділянкою, остання вибула з володіння її власника поза його волею.
Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.
Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд бере до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.
З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності.
Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_2 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження цієї ділянки, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.
За таких обставин, витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушено, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушено, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Суди попередніх інстанцій правильно виходи із того, що позовна давність обчислюється з моменту коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме позивач, а не прокурор. У матеріалах справи відсутні докази того, що Миколаївська обласна державна адміністрація чи ДП «Миколаївське лісове господарство» довідались або могли довідатись про оскаржуване рішення Миколаївської обласної ради до проведення перевірки у серпні 2014 року.
З урахуванням встановлених судами обставин, досліджених і оцінених доказів сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав. Тому доводи касаційної скарги щодо можливості прокурора довідатися про порушене право державної власності на спірну земельну ділянку в момент винесення Миколаївською міською радою оскаржуваних рішень є безпідставними та ґрунтуються на припущеннях.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки висновку судової земельно-технічної експертизи № 489-490, складеному 21 грудня 2016 року судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Малим О. В., згідно з яким експерт прийшов до висновку про відсутність підстав вважати, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_2 повністю або частково входить до земель урочища «Жовтневе», квартал 43, яке належить ДП «Лісове господарство», не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 110 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Суд апеляційної інстанції належним чином оцінив висновок судової земельно-технічної експертизи № 489-490, складений 21 грудня 2016 року судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Малим О. В., зазначивши, що цей висновок не є категоричним. За відсутності геодезичних координат поворотних точок експерт не зміг визначити точне місце розташування земель урочища «Жовтневе». Натомість позивачі довели планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування приналежність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року в частині витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації було зупинено ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року, то у зв`язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити його виконання.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 30 травня 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 26 лютого 2018 року в частині витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000 кв.м, кадастровий номер 4810136600:05:031:0030, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов
