Єдиний унікальний номер 236/1286/19

Номер провадження 22-ц/804/124/20

Головуючий у 1-й інстанції Саржевської І.В. Єдиний унікальний номер 236/1286/19

Доповідач Папоян В.В. Номер провадження 22-ц/804/124/20

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2020 року Донецький апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Папоян В.В.

суддів Біляєвої О.М., Будулуци М.С.,

за участю секретаря судового засідання Ситника Д.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Краснолиманського міського суду Донецької області від 04 жовтня 2019 року цивільну справу № 236/1286/19 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу (суддя Саржевська І.В., повний текст рішення складено 11 жовтня 2019 року)

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про поновленні на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що перебував у трудових відносинах з відповідачем. Наказом директора філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» від 14.01.2019 року № 05/ОС його було призначено на посаду начальника функціонального структурного підрозділу «Лиманська дирекція» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» з 15.01.2019 року в порядку переведення з ВП «Лиманське територіальне управління» АТ «Українська залізниця».

Наказом директора філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» від 12.03.2019 року № 31/ОС позивача було звільнено з займаної посади за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки між сторонами трудового договору фактично не існувало домовленості про припинення трудових відносин за угодою сторін з 12 березня 2019 року. Заяву про звільнення за угодою сторін він склав у день свого призначення на посаду на вимогу керівництва філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд». Заява не містить дати її складання, у ній не була узгоджена дата звільнення, а тому волевиявлення сторін трудового договору щодо припинення правовідносин не можна вважати вільним та узгодженим.

Крім того, зазначає, що при звільненні було порушено порядок, а саме: звільнення проведено у період його перебування на лікарняному з 12.03.2019 року по 22.03.2019 року; також його звільнення не було погоджено із керівником Департаменту будівель та споруд АТ «Українська залізниця», як того вимагає Положення про Функціональний структурний підрозділ «Лиманська дирекція» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд».

У зв`язку з наведеними порушеннями трудового законодавства України та локальних актів підприємства позивач просив визнати незаконним та скасувати відповідний наказ роботодавця про звільнення; поновити його на роботі; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та навів розрахунок станом на час звернення до суду.

Рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області від 04 жовтня 2019 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ директора філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» від 12.03.2019 року № 31/ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника функціонального структурного підрозділу «Лиманська дирекція» філії «Центру будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» та поновлено позивача на посаді. Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13.03.2019 року по 04.10.2019 року у сумі 196 744 грн. 77 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погодившись з зазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог посилається на те, що висновки суду є помилковими, звільнення працівника проведено в порядку передбаченому чинним законодавством та порушення трудових прав позивача не відбувалось. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення ч.3 ст.40 КЗпП України щодо заборони на звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, оскільки на спірні правовідносини вона не розповсюджується, оскільки у даному випадку звільнення позивача відбулося за угодою сторін, а не з ініціативи власника. Зазначають, що в день звільнення позивач перебував на роботі, про що свідчіть у тому числі його особистий підпис про ознайомлення з наказом про звільнення.

Крім того, дату звільнення було узгоджено в усному порядку, що не заборонено законом, та відсутність в заяві бажаної дати звільнення не свідчить про відсутність її погодження сторонами. Позивач не звертався щодо анулювання заяви про припинення трудового договору. При цьому будь-які можливі порушення чинних нормативів, що стосуються реєстрації вхідної кореспонденції, не впливають на законність оскаржуваного наказу. Умови положення про дирекцію щодо необхідності отримання погодження департаменту для звільнення керівників дирекції не відповідає вимогам внутрішніх нормативних актів товариства.

У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача доводи апеляційної скарги підтримав, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, про відмову у позові.

Позивач у судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду підлягає залишенню без змін з наступних підстав.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами та надав їм належну оцінку.

Відповідно до статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України визначено, що у разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у трудових правовідносинах.

З матеріалів справи убачається, що наказом директора філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» (далі філія «БМЕС») АТ «Українська залізниця» від 14.01.2019 року № 05/ОС ОСОБА_1 було призначено на посаду начальника ФСП «Лиманська дирекція» філії «БМЕС» АТ «Українська залізниця» з 15.01.2019 року в порядку переведення з ВП «Лиманське територіальне управління» АТ «Українська залізниця».

Наказом директора філії «БМЕС» АТ «Українська залізниця» від 12.03.2019 року № 31/ОС позивача було звільнено із займаної посади за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.

Наказ видано на підставі заяви ОСОБА_1 на ім`я директора філії «БМЕС» АТ «Українська залізниця» про звільнення з займаної посади за угодою сторін. Згідно заяви, дата її написання та дата звільнення працівника, в документі відсутні. Відповідно до резолюції на заяві звільнення працівника було погоджено з адміністрацією філії підприємства 12.03.2019 року.

Відповідно до листа філії «БМЕС» АТ «Українська залізниця» вихідний №02/6473 від 26.07.2019 року інформація в журналі вхідної кореспонденції філії «БМЕС» щодо реєстрації заяви ОСОБА_1 про звільнення відсутня, так як відповідно до порядку документообігу АТ «Українська залізниця» заяви різного характеру, у тому числі щодо звільнення, в журналі вхідної кореспонденції не реєструються.

З наказом від 12.03.2019 року № 31/ОС про звільнення ОСОБА_1 був ознайомлений 13.03.2019 року, що підтверджується його особистим підписом на наказі.

З 12 по 23 березня 2019 року ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АГУ №992140. Згідно з листком непрацездатності серії АДК №737524 в подальшому позивач перебував на амбулаторному лікуванні з 25 по 30 березня 2019 року

Вказані обставини справи підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами.

За таких обставин, задовольняючі позовні вимоги, суд першої інстанції посилаючись на положення ч.1 ст. 36 та ст. 235 КЗпП України, обґрунтованого виходив з того, що домовленість про припинення трудового договору за угодою сторін з 12.03.2019 року не доведена, а тому відсутні підстави для розірвання з працівником трудового договору за п. 1 ст.36 КЗпП України. Оскільки під час звільнення позивача не було додержано норми законодавства щодо порядку вивільнення працівника, що призвело до порушення його прав, які передбачені чинним законодавством, то скасував наказ про звільнення позивача, поновив останнього на посаді та стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції вірно визначив матеріальні норми, якими регулюються спірні правовідносини та встановив обставини що мають значення для справи.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи, лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.

Підстави припинення трудового договору обумовлені статтею 36 КЗпП України, серед яких виокремлено: звільнення за угодою сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП), розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП) або з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП).

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

В даному випадку така пропозиція може надходити як від власника або уповноваженого ним органу, так і від працівника.

Основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Якщо з поданою однією зі сторін пропозицією про припинення трудового договору погоджується інша сторона, то вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору, і працівник звільняється з роботи в обумовлений сторонами строк. При відсутності згоди однієї сторони на пропозицію іншої, трудовий договір не може бути припинений за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.

Тобто, трудовий договір може бути розірваний за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) тільки у тому випадку, коли працівник і роботодавець дійшли взаємної згоди щодо припинення трудових відносин.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Слід зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Таким чином, з огляду на правову природу звільнення працівника за угодою сторін, у справі яка переглядається, обставинами, що підлягають доказуванню є згода працівника на припинення укладеного між ними трудового договору та строк, з якого договір припиняється, тобто, чи було досягнуто між сторонами взаємної домовленості.

Враховуючи те, що між позивачем та відповідачем не було досягнуто згоди з основних умов угоди про припинення трудового договору, апеляційний суд вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанцій про наявність правових підстав для визнання оскаржуваного наказу протиправним, його скасування та поновлення ОСОБА_1 на раніше займаній посаді.

Апеляційний суд не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо узгодження сторонами дати звільнення, оскільки відповідно до ст.ст. 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося з дотриманням законодавства про працю. Проте відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень стосовно того, що позивачем у будь-якому порядку було узгоджено дату та підстави звільнення.

Зі змісту заяви ОСОБА_1 , яка стала підставою для видання наказу про звільнення з займаної посади за угодою сторін, убачається, що він не зазначив дату звільнення та дату складання заяви. Тобто вона не містить таких обов`язкових даних, як волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати та дати її складання.

Апеляційний суд не приймає доводи представника відповідача, що дата накладення резолюції «до наказу» 12.03.2019 року фактично є датою складання заяви та свідчить про узгодженість сторонами умов припинення трудового договору.

Відповідно до підрозділу 4 розділу ІІ «Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях», які затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 року № 1000/5 (зареєстр. у МЮУ 22.06.2015 року за № 736/27181) та є обов`язковими для застосування на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, встановлено, що датою документа є відповідно дата його підписання, затвердження, прийняття, реєстрації або складення (для актів), засідання колегіального органу (для протоколів). Дату оформляють цифровим або словесно-цифровим способом. Усі реквізити на документі, пов`язані з його проходженням і виконанням, датуються і підписуються. Дата документа проставляється посадовою особою, яка його візує, погоджує або затверджує. Дата зазначається нижче підпису ліворуч. Під час реєстрації документа його дата проставляється працівником служби діловодства в лівій верхній частині документа на спеціально відведеному місці на бланку.

У документах, складених не на бланку (заяви працівників, доповідні записки, довідки тощо), дата проставляється автором документа нижче підпису.

Таким чином, наявна на заяві резолюція «до наказу», яка датована 12.03.2019 року є волевиявленням роботодавця та не свідчить про узгодження дати звільнення іншою стороною трудового договору.

Апеляційний суд не приймає до уваги доводи представника відповідача, що суд безпідставно прийняв до уваги відсутність реєстрації заяви працівника в журналі вхідної кореспонденції та це ні є підставою для поновлення останнього на роботі.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч.4 ст. 81 ЦПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Оскільки позивачем заперечується факт написання спірної заяви 12 березня 2019 року, інформація в журналі вхідної кореспонденції філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» щодо реєстрації заяви ОСОБА_1 про звільнення відсутня, та відповідачем не надано будь-яких доказів на спростування доводів позивача, то суд першої інстанції розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, вірно керувався тим, що відповідач не надав належних та допустимих доказів написання працівником заяви про звільнення саме з 12 березня 2019 року.

Апеляційний суд не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, що умови Положення про ФСП «Лиманська дирекція» щодо необхідності отримання при звільненні керівника дирекції погодження департаменту, не відповідає вимогам внутрішніх нормативних актів товариства, тому висновок суду, що при звільнені позивача не було дотримано порядку, є помилковим.

Відповідно до пункту 6.1. Положення про функціональний структурний підрозділ «Лиманська дирекція» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця» керівництво Дирекцією здійснює начальник, який призначається та звільняється директором Філії за погодженням з директором Департаменту будівель та споруд.

Зазначене положення затверджено наказом директора філії «БМЕС» АТ «Українська залізниця» № 240 від 29.12.2018 року, який на час виникнення спірних правовідносин не скасовано та є чинним.

Положення про філію «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» АТ «Українська залізниця», яке затверджено наказом ПАТ «Укрзалізниця» №302 від 13.05.2017 року, Положення про Департамент будівель та споруд ПАТ «Укрзалізниця», яке затверджено наказом ПАТ «Укрзалізниця» №460 від 12.07.2017 року та Статут акціонерного товариства «Українська залізниця», якій затверджено постановою КМУ від 02.09.2015 року №735 (в редакції постанови КМУ від 31.10.2018 року №938) не містять іншого порядку щодо прийняття та звільнення керівництва дирекції, а тому не можна вважати, що внутрішні нормативні акти товариства містять суперечності з цього питання.

З копії заяви ОСОБА_1 та наказу про його звільнення не убачається погодження звільнення з директором Департаменту будівель та споруд. В матеріалах справи відсутні інші документи, які б свідчили про наявність такого погодження.

Апеляційний суд не погоджується з доводом апеляційної скарги, щодо помилкового застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень ч.3 ст. 40 КЗпП України про заборону звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності.

Відповідно до ч.3 ст. 40 КЗпП України, за загальним правилом, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.

Вирішуючи питання щодо застосування по спірних правовідносин наведеної норми суд першої інстанції обґрунтовано посилався на рішення Конституційного Суду України від 04.09.2019 року № 6-р(II)/2019року у справі №3-425/2018 (69660/18). В якому, під час перегляду за конституційною жалобою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3 ст. 40 КЗпП України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч.3 ст.40 Кодексу законів про працю є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.

Доводи представника відповідача щодо перебування позивача у день звільнення на роботі, спростовуються матеріалами справи, у тому числі листком непрацездатності і табелем обліку робочого часу ФСП «Лиманська дирекція» за березень 2019 року, відповідно до якого ОСОБА_1 12.03.2019 року перебував на лікарняному та міститься відмітна «ТН».

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги про визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі. Та, оскільки суд першої інстанції дійшов правового висновку щодо поновлення позивача на роботі, то відповідно до вимог ч.2 ст.235 ЦПК України суд обґрунтовано стягнув на користь позивача середній заробіток за весь час вимішеного прогулу.

Перевіряючи рішення суду щодо розміру нарахованої суми, апеляційний суд виходить з того, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (з подальшими змінами та доповненнями) (далі Порядок) для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно до пункту 5 розділу IV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 розділ ІV Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Згідно із ст. 97 КЗпП України та ст. 15 Закону України «Про оплату праці» оплата праці працівників на підприємствах, в установах і організаціях здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці, яка може проводитися як за результатами індивідуальних, такі колективних робіт. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюється підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплати, премії і винагороди встановлюється власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.

Разом з тим, суд попередньої інстанції як розрахункову величину для нарахування виплат працівнику прийняв середньоденну заробітну плату у сумі 1415 грн. 43 коп., яку визначено за розрахунковий період з 15 січня 2019 року по 12 березня 2019 року, тобто виходячи з виплат за весь фактично відпрацьований час, та зазначив, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 196744 грн. 77 коп. При цьому суд не врахував, що відповідний порядок розрахунку для обчислення середньоденної заробітної плати визначено пунктом 2 розділу ІІ Порядку для працівників, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців. З матеріалів справи убачається, що позивач працював на підприємстві відповідача понад два календарних місяці (з 15 січня 2019 року по 12 березня 2019 року включно), тому у справі, яка переглядається середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто за фактично відпрацьований час у період з січня по лютий 2019 року.

Відповідно до довідки про доходи від 30 липня 2019 року у січні 2019 року позивачу було нараховано 18835,70 грн., у лютому 2019 року - 30254 грн., тобто усього 49089,70 грн.

Згідно копій табелів обліку робочого часу, позивачем за спірний період відпрацьовано загалом 33 дні, у тому числі: у січні 2019 року - 13 днів, у лютому - 20 днів.

Розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 1487 грн. 56 коп. (49089,70 грн./ 33 днів). Кількість днів вимушеного прогулу, починаючи з дати звільнення та по дату ухвалення рішення судом першої інстанції становить 142 дні (що є кількість робочих днів за відповідний період, з урахуванням розпорядження КМУ «Про перенесення робочих днів у 2019 році» від 10 січня 2019 р. № 7-р).

Таким чином розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу повинен складати 211233 грн. 52 коп.

При цьому апеляційний суд не бере до уваги розрахунок середнього заробітку, наданий відповідачем до суду апеляційної інстанції, оскільки він зроблений з порушенням Порядку. Доводи відповідача про можливість стягнення середнього заробітку за два тижні не узгоджується з нормами законодавства. Крім того, убачається, що відповідач виходив з середньогодинної заробітної плати, тоді як такий розрахунок застосовується лише у випадках коли працівник працює на умовах погодинної оплати. З матеріалів справи, у тому числі з табелю обліку робочого часу, убачається, що позивач працював на посаді начальника дирекції та система погодинної оплати праці до нього не застосовувалась.

Відповідно до положень ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Позивач розрахунок суду першої інстанції не оспорює, з рішенням суду першої інстанції погодився та його не оскаржив, у судовому засіданні апеляційного суду просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Таким чином, враховуючи, що апеляційний суд розглядає справу в межах доводів апеляційної скарги та не може погіршувати стан відповідача після розгляду його апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що відсутні підстави для скасування рішення суду в цієї частині.

Решта доводів апеляційної скарги за своєю суттю зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду з їх оцінки, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Керуючись ст..ст. 367, 374, 375, 382, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Краснолиманського міського суду Донецької області від 04 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту безпосередньо до Верховного Суду.

Судді : В.В. Папоян

О.М. Біляєва

М.С. Будулуца

Повний текст постанови складений 28 січня 2020 року

Суддя -доповідач В.В. Папоян