П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 800/623/16 (800/98/16)

Провадження № 11-1399заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - Кочана В. М.,

представника відповідача - Ліходій О. О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, яка є правонаступником Вищої ради юстиції (далі - ВРП, ВРЮ відповідно), про визнання дій протиправними та скасування рішення

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 листопада 2018 року (судді Хохуляк В. В., Васильєва І. А., Пасічник С. С., Ханова Р. Ф., Юрченко В. П.),

УСТАНОВИЛА:

3 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом, у якому з урахуванням доповнень просила:

- визнати протиправними дії ВРЮ щодо здійснення відносно ОСОБА_1 дисциплінарного провадження;

- визнати незаконним та скасувати рішення ВРЮ від 14 січня 2016 року № 1/0/15-16 про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги судді (далі - Рішення).

В оскаржуваному Рішенні ВРЮ констатувала, що допущені суддею ОСОБА_1 грубі порушення законодавствапід час розгляду справи про обрання запобіжного заходу ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою та справ про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яких постановою судді позбавлено права керування транспортними засобами на строки 6 та 3 місяці відповідно, свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справ, порочать звання судді, що є порушенням присяги і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

Аргументи позивача на обґрунтування протиправності дій ВРЮ та Рішення зводились до такого:

- Закон України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII) підписаний неуповноваженою особою, а отже, він є неконституційним, а всі правові наслідки, які настали в результаті діяльності створеної згідно з цим Законом Тимчасової слідчої комісії з перевірки суддів загальної юрисдикції (далі - ТСК), є протиправними. Крім того, склад ТСК сформований незаконно;

- перевірка щодо судді, за результатами якої порушено дисциплінарну справу, проводилась ТСК за зверненням неналежного суб`єкта, а саме за заявою заступника Генерального прокурора України, при цьому ні Конституцією України, ні Законом України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-ХІІ), який є спеціальним, не передбачено повноважень прокуратури щодо перевірки суддів;

- висновок ТСК про наявність у діях судді порушення присяги складений у результаті порушення прав судді на надання пояснень та захист, з порушенням порядку та строків його підписання та строків направлення до ВРЮ, а тому є незаконним і не може бути легальною підставою для здійснення процедури притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

- висновки ВРЮ у Рішенні стосуються перевірки правового змісту ухвалених суддею рішень, їх законності й обґрунтованості, що виходить за межі повноважень як ВРЮ, так і ТСК;

- твердження ВРЮ про незаконність дій слідчого судді при прийнятті рішення про обрання запобіжного заходу ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою є безпідставними, щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , то позивачем як суддею не було допущено порушення процесуальних прав цих осіб, а постанови про накладення адміністративних стягнень прийняті за наявності для цього підстав, стягнення призначені в межах санкцій, встановлених Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП);

- зазначені особи не були учасниками масових акцій протесту і після набрання чинності Законом № 1188-VIIне подавали до ТСК заяв в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону;

- направлення ТСК на розгляд ВРЮвідповідно до Закону № 1188-VII питання про порушення суддею присяги протирічить вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо передбачуваності закону, зокрема щодо відсутності подвійного регулювання одного й того ж питання, адже направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI«Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час звернення ТСК (далі - Закон № 2453-VI), належало до виключної компетенції Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

- Рішення ухвалено після закінчення строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

- ні у висновку ТСК, ні у Рішенні ВРЮ не було встановлено фактів злочинного наміру чи недбалості в діях позивача як судді, не наведено аргументів щодо того, у чому саме полягало порушення присяги судді.

Вищий адміністративний суд України постановою від 7 квітня 2016 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав протиправним і скасував Рішення, в частині визнання протиправними дій ВРЮ щодо здійснення відносно ОСОБА_1 дисциплінарного провадження - відмовив.

25 жовтня 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову, якою це рішення Вищого адміністративного суду України скасував, а справу передав на новий розгляд.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, до якого 9 січня 2018 року на підставі підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) було передано цю справу.

1 листопада 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, цей суд дійшов висновку, що ВРЮ діяла на підставі, у межах повноважень і у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, які визначають порядок звільнення суддів з посад та повноваження ВРЮ, з дотриманням принципу пропорційності, й обґрунтовано ухвалила мотивоване рішення в частині внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді ОСОБА_1 з посади за порушення присяги виходячи з оцінки тих обставин, що були зазначені у висновку ТСК та які були установлені ВРЮ, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову, оскільки: суд першої інстанції неповно з`ясував обставин, що мають значення для справи; відповідач не довів обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи; суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

На обґрунтування вимог скарги наведено викладені вище аргументи щодо протиправності дій та Рішення ВРЮ.

ВРП у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить залишити без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Так, ВРП вказує на те, що:

- Закон № 1188-VII на час здійснення дисциплінарного провадження був чинним та підлягав застосуванню ВРЮ, а отже, висновок ТСК був обов`язковим для розгляду ВРЮ;

- прокурор мав право звернутися до ТСК із заявою про проведення спеціальної перевірки стосовно судді незалежно від звернення з такою заявою осіб, щодо яких суддею ухвалювались судові рішення;

- ВРЮ не здійснювала перегляд судових рішень та їх оцінку на предмет законності, натомість надавала оцінку діям судді при розгляді справ, зокрема стосовно дотримання вимог законодавства щодо об`єктивності та неупередженості такого розгляду;

- ВРЮ були вжиті заходи на забезпечення реалізації позивачем передбачених законом прав на участь у розгляді ВРЮ дисциплінарної справи, висловлення доводів і надання документів на свій захист;

- посилання позивача на непідтвердження участі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у масових зборах, мітингах, демонстраціях є безпідставними, оскільки 4 березня 2014 року винесено постанову про звільнення ОСОБА_3 від адміністративної відповідальності відповідно до положень Закону України від 21 лютого 2014 року № 743-VІІ «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких Законів України» (далі - Закон № 743-VІІ), а постановою старшого прокурора Прокуратури Шевченківського району міста Києва від 24 лютого 2014 року кримінальне провадження відносно ОСОБА_2 закрито, оскільки дії осіб, які організували та брали участь у масових заворушеннях, вчинені у стані крайньої необхідності та не утворюють складу злочину. Крім того, підтвердження завчасного сповіщення про такі акції органів місцевого самоврядування для застосування Закону № 1188-VII не є обов`язковим, адже акції протесту, які були виключними подіями у суспільно-політичному житті України та відбувалися у період з 21 листопада 2013 року, були загальновідомими.

У судовому засіданні ОСОБА_1 , її представник Кочан В. М. та представник ВРП підтримали, відповідно, апеляційну скаргу та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених документах доводам.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, заслухавши виступи ОСОБА_1, її представника Кочана В. М. та представника ВРП Ліходій О. О., перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.

Матеріалами справи установлено, що Указом Президента України від 4 червня 1999 року № 626/99 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 19 травня 2005 року № 2582-IV ОСОБА_1 призначена на посаду судді Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська безстроково; Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2008 року № 301-VI - на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області, а Постановою Верховної Ради України від 7 липня 2011 року № 3615-VI - судді Шевченківського районного суду міста Києва.

8 грудня 2014 року до ТСК надійшла заява заступника Генерального прокурора України Бачуна О. В. від 5 грудня 2014 року про проведення спеціальної перевірки судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 відповідно до Закону № 1188-VII у зв`язку з прийняттям рішень про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, залишення їх без змін, продовження строку тримання під вартою, обвинувальних вироків щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності Законом № 743-VІІ.

Предметом перевірки заявник визначив ухвалу від 21 січня 2014 року у справі № 761/2134/14-к, якою слідчий суддя ОСОБА_1 обрала запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо особи - учасника масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року; постанови від 3 лютого 2014 року у справі № 761/2109/14-п та 6 лютого 2014 року у справі № 761/2434/14-п про накладення адміністративних стягнень на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року.

10 червня 2015 року ТСК ухвалила висновок, яким визнала в діях судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 порушення присяги судді під час ухвалення рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно ОСОБА_2 , прийняття постанов про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та направила висновок з матеріалами перевірки до ВРЮ для подальшого розгляду та прийняття рішення.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалів між членами ВРЮ від 23 жовтня 2015 року висновок ТСК з доданими до нього матеріалами стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 передано члену ВРЮ Мамонтовій І. Ю . для доповіді.

26 жовтня 2015 року членом ВРЮ складено висновок щодо наявності підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з пропозицією відкрити дисциплінарну справу.

17 листопада 2015 року ухвалою ВРЮ відкрито дисциплінарну справу щодо судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1

Згідно з висновком від 1 грудня 2015 року дисциплінарна секція рекомендувала ВРЮ прийняти рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді ОСОБА_1 .

На засіданні ВРЮ від 14 січня 2016 року суддя ОСОБА_1 не з`явилась, надала письмові пояснення. Згідно з протоколом засідання ВРЮ від 14 січня 2016 року № 1 на засіданні був присутній представник ОСОБА_1 - адвокат Сухов Ю. М.

14 січня 2016 року ВРЮ вирішила внести подання до Верховної Ради України про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді.

Під час розгляду дисциплінарної справи ВРЮ констатувала, що 21 січня 2014 року до Шевченківського районного суду міста Києва надійшло клопотання слідчого СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в місті Києві про застосування відносно ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Клопотання мотивоване тим, що ОСОБА_2 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського в місті Києві брав активну участь у масових заворушеннях, що супроводжувалися насильством над особою, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувалися як зброя, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зазначена справа була передана на розгляд слідчому судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1

Слідчий суддя ОСОБА_1 постановила ухвалу від 21 січня 2014 року, якою задовольнила клопотання слідчого та застосувала до підозрюваного ОСОБА_2 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 20 березня 2014 року.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 4 лютого 2014 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2014 року залишено без змін.

Постановою старшого прокурора Прокуратури Шевченківського району міста Києва від 24 лютого 2014 року кримінальне провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК, закрито, оскільки дії осіб, які організували та брали участь у масових заворушеннях, вчинені у стані крайньої необхідності та не утворюють складу злочину.

Оцінюючи дії слідчого судді, ВРЮ виходила з того, що ОСОБА_1 в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме: не забезпечила належної охорони прав, свобод та законних інтересів підозрюваного; не забезпечила повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

Так, ВРЮ вказано на те, що слідчий суддя ОСОБА_1, застосовуючи запобіжній захід у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_2 , дійшла висновку про наявність вагомих доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, при цьому не зазначивши таких доказів. Крім того, суддею ОСОБА_1 не наведено доказів того, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час постановлення суддею ухвали; далі - КПК); не зазначено обставин на обґрунтування того, що жоден з більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти вказаним у клопотанні ризикам; не розглянуто можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів.

Також ВРЮ зазначила, що слідчим суддею ОСОБА_1 не взято до уваги те, що у протоколі про затримання підозрюваного не було зафіксовано фактичного часу його затримання, як того вимагають приписи частини п`ятої статті 208 КПК; повідомлення про підозру та допит підозрюваного, всупереч вимогам частини першої статті 52 цього Кодексу, відбулися за відсутності захисника, участь якого є обов`язковою, а відмова від захисника була прийнята слідчим на порушення вимог частини третьої статті 54 КПК. Наведене, на переконання відповідача, свідчить про те, що суддею ОСОБА_1 не були виконані вимоги національного законодавства, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), не було забезпечено належної охорони прав, свобод та законних інтересів підозрюваного.

Окрім наведеного, ВРЮ встановлено, що 21 січня 2014 року до Шевченківського районного суду міста Києва надійшли адміністративні матеріали, згідно з якими старшим інспектором дорожньо-патрульної служби (далі - ДПС)1 взводу полку Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України (далі - ДАІ) було подано рапорт від 29 грудня 2013 року про те, що ним під час несення служби по вулиці Богатирській, 32-Е у місті Києві за допомогою свистка і жезла було подано вимогу про зупинку водію автомобіля «КІА», д.н.з. НОМЕР_1 , який його вимогу не виконав та продовжив рух, чим порушив пункт 2.4 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР). Після цього було складено рапорт та передано його за належністю для притягнення громадянина ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності. На підставі вказаного рапорту було складено протокол про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_3 за статтею 122-2 КпАП.

У результаті розгляду цих адміністративних матеріалів постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 3 лютого 2014 року ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 122-2КпАП і піддано адміністративному стягненню у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строк 6 місяців.

Оцінюючи дії судді ОСОБА_1 під час розгляду адміністративних матеріалів стосовно ОСОБА_3 , ВРЮ вказала на те, що, незважаючи на допущення працівниками ДАІ невиконання вимог законодавства при складанні протоколу, суддею ОСОБА_1, на порушення пунктів 2, 4 частини першої статті 278 КпАП при підготовці справи до розгляду питання щодо правильності складення працівниками ДАІ протоколу та інших матеріалів справи про адміністративне правопорушення, а також щодо витребування необхідних додаткових матеріалів - не вирішено. Під час розгляду справи суддею обставини щодо встановлення особи порушника, додержання вимог законодавства у цій процедурі не з`ясовано. На порушення статті 252 КпАП оцінка доказів, а саме протоколу про адміністративне правопорушення, не ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні обставин справи в їх сукупності. Як наслідок, суддею безпідставно визнано указаний протокол належним письмовим доказом вини ОСОБА_3 . Так, у рапорті, на підставі якого було складено протокол про адміністративне правопорушення, особу порушника ПДР не вказано. В подальшому у протоколі про адміністративне правопорушення суб`єктом правопорушення зазначено саме ОСОБА_3 . При цьому доказів (документів), які б підтверджували дані про те, ким, коли, в якому порядку і за яких обставин було встановлено, що саме ОСОБА_3 перебував за кермом автомобіля в місці і в час, вказані у протоколі, тобто яким чином працівниками ДАІ було ідентифіковано водія, у справі немає.

Суддя ОСОБА_1 під час оцінки доказів визнала належними доказами рапорт та складений на підставі такого рапорту протокол про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_3 , незважаючи на те, що згідно з рапортом невідома особа порушила пункт 32.1 ПДР. Проте згідно з протоколом, складеним за відсутності свідків, було відображено, що особа вже встановлена - ОСОБА_3 , саме ця особа притягується до відповідальності на підставі рапорту за порушення не пункту 32.1, а пунктів 9.5, 2.4 ПДР.

За висновком ВРЮ, суддею ОСОБА_1, за наявності грубих порушень закону з боку працівників ДАІ при складанні протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи і суттєвих розбіжностей (протиріч) між ними, всупереч передбаченим статтею 245 КпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення, відповідних заходів для всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи, вирішення її в точній відповідності із законом не вжито, суддею проігноровано принцип презумпції невинуватості.

Такий висновок ВРЮ також обґрунтовано тим, що в подальшому на підставі Закону № 743-VІІ судом прийнято постанову про звільнення ОСОБА_3 від адміністративної відповідальності як учасника мирних зібрань, які проходили на території міста Києва в період з 21 листопада 2013 року.

Окрім наведеного, ВРЮ встановлено, що 23 січня 2014 року до Шевченківського районного суду міста Києва надійшли адміністративні матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 . Так, старшим інспектором ДПС 1 взводу полку ДАІ подано рапорт від 29 січня 2013 року про те, що ним під час несення служби по вулиці Богатирській, 3 у місті Києві за допомогою свистка і жезла було подано вимогу про зупинку водію автомобіля «Тойота», д.н.з. НОМЕР_2 , у зв`язку з порушенням водієм пункту 9.5 ПДР, водій вимогу не виконав та продовжив рух, чим порушив пункт 2.4 ПДР.

На підставі вказаного рапорту інспектором АП ВДАІ Шевченківського РУ було складено протокол про адміністративне правопорушення від 18 січня 2014 року стосовно ОСОБА_4 за порушення пункту 2.4 ПДР.

За результатами розгляду адміністративних матеріалів постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року ОСОБА_4 притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 122-2 КпАП і піддано адміністративному стягненню у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строк 3 місяці.

На обґрунтування цієї постанови суддя ОСОБА_1 вказала, що винуватість у скоєнні правопорушення ОСОБА_4 підтверджується зібраними у справі доказами, а саме: протоколом про адміністративне правопорушення та додатком до такого протоколу - рапортом старшого інспектора ДПС 1 взводу полку ДАІ.

Апеляційний суд міста Києва постановою від 11 березня 2014 року скасував постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року та закрив провадження у справі. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не було виконано вимоги статей 245, 252, 280, 283 КпАП, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення.

На переконання ВРЮ, суддя ОСОБА_1, позбавляючи ОСОБА_4 права керування транспортними засобами строком на 3 місяці на підставі адміністративних матеріалів, які не містили доказів її вини у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 122-2 КпАП, грубо порушила норми чинного законодавства.

Так, ВРЮ зазначила, що протокол про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_4 складено інспектором АП ВДАІ Шевченківського РУ через 20 днів після складення рапорту про подію правопорушення. Попри те, що протокол складено на підставі рапорту, між зазначеними в цих документах даними мають місце суттєві розбіжності. Однак, незважаючи на допущення працівниками ДАІ вказаних вище порушень, суддею ОСОБА_1, на порушення пунктів 2, 4 частини першої статті 278 КпАП при підготовці справи до розгляду питання щодо правильності складення працівниками ДАІ протоколу та інших матеріалів справи про адміністративне правопорушення, а також щодо витребування необхідних додаткових матеріалів - не вирішено.

Під час розгляду справи суддею всупереч вимогам статті 280 КпАП наведені вище обставини, пов`язані з діями працівників ДАІ щодо оформлення правопорушення, встановлення особи порушника, додержання вимог законодавства у цій процедурі (за наявності з їх боку явних порушень закону), не з`ясовано, хоча вони мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Оцінка доказів не ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні обставин справи в їх сукупності.

За висновком ВРЮ, суддею ОСОБА_1, за наявності порушень закону при складенні протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи і суттєвих розбіжностей (протиріч) між ними, не вжито заходів для всебічного і повного з`ясування обставин справи стосовно ОСОБА_4 , перевірки даних ДАІ, не допитано свідка, проігноровано принцип презумпції невинуватості.

За наведених обставин ВРЮ у результаті розгляду матеріалів дисциплінарного провадження дійшла висновків про те, що суддя ОСОБА_1 під час розгляду справи про обрання запобіжного заходу ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою та справ про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 допустила грубі порушення законодавства, які свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справ, порочать звання судді, що є порушенням присяги і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

ВРЮ в оскаржуваному рішенні вказала на невиконання суддею ОСОБА_1 обов`язку судді, визначеного у частині другій статті 54 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час розгляду суддею зазначених вище справ), додержуватися присяги судді, зміст якої наведений у частині першій статті 55 цього Закону в зазначеній редакції, та якому кореспондує зміст присяги, наведений у частині першій статті 56 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час прийняття ВРЮ оскаржуваного Рішення).

Надаючи оцінку викладеним у скарзі та відзиві на неї доводам учасників справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 131 розділу VIII «Правосуддя» Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) в Україні діє ВРЮ, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.

За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Частина друга статті 1 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакції, чинній на час розгляду питання про звільнення судді з посади, визначала, що ВРЮ єколегіальним, постійно діючим, незалежним органом, відповідальним за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

За частиною першою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у зазначеній у редакції) питання про звільнення судді, зокрема, з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги), ВРЮ розглядає після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, іншим суб`єктом у випадках, визначених законом, відповідного висновку або за власною ініціативою.

З 11 квітня 2014 року набрав чинності Закон № 1188-VII, який згідно з його преамбулою визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв`язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до статті 1 цього Закону метою перевірки суддів є: 1) утвердження верховенства права в суспільстві та законності у діяльності судів; 2) відновлення довіри до судової влади в Україні; 3) з`ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності; 4) утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості.

За змістом частин другої і третьої статті 4 зазначеного Закону з метою реалізації Закону № 1188-VII утворюється ТСК у складі 15 членів. ТСК здійснює свою діяльність на підставі цього Закону, відповідно до Регламенту ТСК, що затверджується на першому засіданні ТСК.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 1188-VII перевірка суддів проводиться протягом одного року з дня формування складу ТСК, що утворюється у порядку, визначеному статтею 4 цього Закону.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону № 1188-VII заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення та повинні містити відомості, визначені у цій нормі.

За частиною четвертою статті 2 Закону № 1188-VII ТСК може повернути заяву заявнику без розгляду лише у разі, якщо до такої заяви не додано копій судових рішень або якщо заява не відповідає вимогам, встановленим цим Законом. Заявник не позбавляється права повторно звернутися із такою заявою після виправлення зазначених недоліків.

Відповідно до частини п`ятої статті 2 вказаного Закону заяви, що надійшли після закінчення визначеного цією статтею строку, а також заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

Відповідно до пунктів 3 і 4 частини першої статті 3 Закону № 1188-VII суддя суду загальної юрисдикції підлягає перевірці у разі прийняття ним одноособово або у колегії суддів таких рішень:

- про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, залишення їх без змін, продовження строку тримання під вартою, обвинувальних вироків щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності цим Законом, у зв`язку з їх участю у таких акціях;

- про накладення адміністративних стягнень на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності цим Законом, у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами на підставі статті 122-2 КпАП за невиконання водіями вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу та про залишення зазначених рішень без змін судом апеляційної інстанції в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності цим Законом.

Згідно з частинами першою і другою статті 7 цього Закону за результатами перевірки суддів ТСК ухвалює висновок, який повинен бути обґрунтованим і який оприлюднюється на офіційному вебсайті ВРЮ. Висновок ТСК про порушення суддею присяги разом із матеріалами перевірки направляється ВРЮ для розгляду та прийняття нею рішення у строк не більше трьох місяців з дня надходження висновку у порядку, визначеному законом. Порушення цього строку ВРЮ не є підставою для припинення процедури перевірки судді. Суддя має право на оскарження рішення ВРЮ в порядку, визначеному КАС. Висновок ТСК про порушення суддею присяги є обов`язковим для розгляду ВРЮ.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 27 Закону № 22/98-ВР у редакції, чинній на час розгляду питання про звільнення судді з посади, ВРЮ приймає такі акти, як подання про звільнення суддів з посади.

Згідно з частинами першою-третьою статті 116 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду питання про звільнення судді з посади, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади у зв`язку з порушенням ним присяги судді. Факти, що свідчать про порушення суддею присяги, мають бути встановлені Вищою кваліфікаційною комісією суддів України або ВРЮ. Звільнення судді з посади на підставі порушення ним присяги судді відбувається за поданням ВРЮ після розгляду цього питання на її засіданні відповідно до Закону № 22/98-ВР.

Згідно з частиною другою статті 32 Закону № 22/98-ВР [у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», чинного з 27 лютого 2015 року(далі - Закон № 192-VIII)] провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Факти, що свідчать про порушення присяги суддею, обраного безстроково, встановлюються ВРЮ за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги), після надання, зокрема, ТСК висновку про порушення суддею присяги.

Про внесення ВРЮ подання про звільнення судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України приймається рішення.

Ураховуючи наведене, повноваження щодо ухвалення рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді з посади за порушення присяги на час ухвалення спірного Рішення було повноваженням та законодавчо встановленою виключною компетенцією ВРЮ - колегіального, незалежного органу, відповідального за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. ВРЮ у своїй діяльності була незалежною від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

Розгляд висновку ТСК про визнання в діях судді порушення присяги та оцінка в ході такого розгляду обставин, викладених у висновку, здійснювалися ВРЮ під час виконання нею повноважень при розгляді питання про звільнення судді з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги).

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами позивача про те, що Генеральна прокуратура України не є суб`єктом звернення до ТСК , а заступник Генерального прокурора Бачун О. В. не мав повноважень на таке звернення.

Так, частиною другою статті 2 Закону № 1188-VІІ передбачено, що заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення.

Цією ж статтею встановлено вимоги до заяви про проведення спеціальної перевірки стосовно судді.

Так, заява повинна містити такі відомості: найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я, по батькові для фізичних осіб) особи, яка подає заяву, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), номери засобів зв`язку, адреси електронної пошти (за наявності); прізвище, ім`я, по батькові судді (суддів), щодо якого (яких) має бути проведена перевірка, його посада; повна назва суду, в якому працює відповідний суддя (судді); обґрунтування необхідності проведення перевірки щодо відповідного судді (суддів) із зазначенням судових рішень, що становлять зміст перевірки суддів відповідно до цього Закону; перелік матеріалів, що додаються до заяви.

До заяви додаються копії судового рішення, прийнятого суддею, щодо перевірки якого подається заява, винесеного у справах з питань, визначених у статті 3 цього Закону, а також копії рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у цих справах (за наявності) (частина третя статті 2 Закону № 1188-VІІ).

ТСК може повернути заяву заявнику без розгляду лише у разі, якщо до такої заяви не додано копій судових рішень або якщо заява не відповідає вимогам, встановленим цим Законом. Заявник не позбавляється права повторно звернутися із такою заявою після виправлення зазначених недоліків (частина четверта статті 2 Закону № 1188-VІІ).

Статтею 121 Конституції України встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається, зокрема, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Відповідно до статті 1 Закону № 1789-ХІІ прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Статтею 4 цього Закону було передбачено, що діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень; гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення.

Принципами організації і діяльності прокуратури, передбаченими статтею 6 Закону № 1789-ХІІ, є, зокрема, захист у межах своєї компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак, та вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

На думку Великої Палати, виходячи зі змісту повноважень прокуратури, визначених Конституцією України та Законом № 1789-ХІІ щодо нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, прокурор наділений правом звернення до ТСК із заявою щодо перевірки суддів.

З огляду на вимоги до форми та змісту заяви про проведення спеціальної перевірки судді, встановлені статтею 2 Закону № 1188-VІІ, наявність скарг або заяв особи, стосовно якої суддею було винесено відповідне судове рішення, не є обов`язковою передумовою для звернення прокурора до ТСК із заявою.

Стосовно доводів ОСОБА_1 щодо безпідставності застосування при вирішенні дисциплінарної справи, як і при її ініціюванні, Закону № 1188-VІІ через його неконституційність, оскільки він підписаний виконуючим обов`язки Президента України, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей Закон не визнаний у встановленому законом порядку таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), а також враховує, що Закон № 1188-VII прийнято з метою відновлення авторитету судової влади та на вимогу громадськості за особливих умов, що склалися у державі.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про здійснення ВРЮ дисциплінарного провадження відносно ОСОБА_1 за зверненням належного суб`єкта та в межах повноважень цього дисциплінарного органу, тому суд першої інстанції обґрунтовано вказав на відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Не погоджується Велика Палата Верховного Суду і з аргументами ОСОБА_1 про неправильне, на її думку, застосування ВРЮ строків щодо можливого притягнення її до відповідальності.

Відповідно до частини четвертої статті 87 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час розгляду суддею ОСОБА_1 згаданих вище справ) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців із дня відкриття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Статтею 88 цього Закону у зазначеній редакції передбачено дисциплінарне стягнення стосовно судді та порядок його зняття.

Так, частиною першою цієї статті було передбачено єдине дисциплінарне стягнення - у виді догани.

Передбачена статтею 105 цього Закону у зазначеній редакції відповідальність за порушення присяги у виді звільнення судді з посади не була визначена у Законі як дисциплінарне стягнення.

Таким чином, строк, визначений у частині четвертій статті 87 Закону № 2453-VI у зазначеній редакції, поширювався тільки на дисциплінарне стягнення у виді догани. До набрання чинності змінами до Закону № 22/98-ВР, Закону № 2453-VI, внесеними Законом № 192-VIII, законодавство України не передбачало строку для притягнення судді до відповідальності за порушення присяги судді, і тільки з 27 лютого 2015 року - дня набрання чинності зазначеними змінами у частині другій статті 32 Закону № 22/98-ВР було встановлено, що провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Правила і строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження, визначені у Законі № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII).

Стаття 96 цього Закону визначає порядок прийняття рішення у дисциплінарній справі стосовно судді. Зокрема, у частині четвертій цієї статті визначено строк застосування дисциплінарного стягнення - не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Враховуючи наведене, строком для притягнення судді до відповідальності за порушення присяги судді є три роки з дня порушення присяги без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Щодо висновків ВРЮ та суду першої інстанції про наявність у діях судді ОСОБА_1 . ознак порушення присяги Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

У пункті 4 статті 54 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час розгляду суддею ОСОБА_1 згаданих вище справ) визначено, що суддя зобов`язаний додержуватися присяги судді.

Згідно з частиною другою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції, чинній на час розгляду ОСОБА_1 справ) порушенням суддею присяги є, зокрема, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.

Відповідно до пунктів 18, 19 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада та 13 грудня 1985 року, судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Усі процедури покарання, усунення від посади і звільнення мусять визначатися відповідно до встановлених правил судової поведінки.

Тобто для звільнення мають існувати серйозні підстави неналежної поведінки чи некомпетентності (пункт 20 Зауважень загального порядку № 32 Комітету ООН з прав людини до статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: Право на рівність перед судами і трибуналами та на справедливий суд, U. N. Doc. CCPR/C/GC/32, 23 серпня 2007 року), чи значне порушення визначених законом дисциплінарних правил або кримінально-правових норм (пункт 50 Рекомендації CM/Rec(2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: Незалежність, ефективність і обов`язки, ухваленої 17 листопада 2010 року).

Для забезпечення незалежності судової системи рішення про звільнення суддів мають ухвалюватися з дотриманням справедливих процедур, які забезпечують об`єктивність і неупередженість та встановлені у національному законодавстві.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення є встановлення ВРЮ обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак порушення присяги судді.

Згідно із частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Конвенції та практики ЄСПЛ, зокрема, у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України» та «Лабіта проти Італії», обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув`язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.

Приписами статті 370 КПК визначено, що судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

ЄСПЛ у пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та здійснити перегляд у вищій інстанції. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

На підставі частини першої статті 183 КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден з більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Частиною другою статті 177 КПК визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Згідно із частиною першою статті 194 КПК під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний установити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;

3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

За змістом частини першої статті 196 КПК в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд вказує відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

Слідчий суддя, суд зобов`язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявності всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті (частина друга статті 194 КПК).

Перевіривши наведені в скарзі ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає їх частково обґрунтованими з огляду на таке.

Як зазначалося вище, ОСОБА_2 підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 294 КК.

Вказана норма КК передбачала відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях, якщо такі дії призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків. Ця норма в редакції, чинній станом на 19 січня 2014 року, передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п`ятнадцяти років.

В ухвалі слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2014 року відповідно до досліджених у судовому засіданні доказів та доводів сторін зроблений висновок, що наявні вагомі докази про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК, щодо якого належним чином повідомлено про підозру, існують ризики, визначені статтею 177 КПК, з урахуванням тяжкості злочину, у вчиненні якого підозрювався раніше судимий ОСОБА_2 , та його особи, а також відсутність обставин, визначених у частинах третій та четвертій статті 194 КПК.

Суддею зроблено висновок про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_2 інкримінованого правопорушення, що підтверджувалося доданими до клопотання доказами, зокрема протоколом допиту свідка ОСОБА_8 , який вказував про конкретні неправомірні дії ОСОБА_2 , та даними протоколу пред`явлення особи для впізнання й іншими матеріалами в їх сукупності. Крім того, судом заслухані пояснення прокурора Музики А. В., захисника Грабовського Ю. Л. , які надавали оцінку наявним у справі доказам. Також були заслухані покази ОСОБА_2 та досліджені докази, наявні у матеріалах справи, і слідчим суддею прийнято ухвалу про обрання щодо ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

При постановленні ухвали була врахована та обставина, що ОСОБА_2 раніше судимий у 1995 році за вбивство при обтяжуючих обставинах за частиною третьою статті 142, пунктами «а» та «е» статті 93, частиною першою статті 145, статтею 208 КК і йому була призначена виключна міра покарання у вигляді смертної кари, яка в 1996 році ухвалою Верховного Суду України була замінена на позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією майна. При цьому із наданих суду матеріалів вбачалося, що ОСОБА_2 на шлях виправлення не став та підозрюється у скоєнні особливо тяжкого злочину.

Крім того, захисник підозрюваного - адвокат Грабовський Ю. Л. в апеляційній скарзі фактично визнавав існування підстав для обрання ОСОБА_2 запобіжного заходу та просив суд змінити запобіжний захід на домашній арешт. ОСОБА_2 у судовому засіданні апеляційного суду підтримав апеляційну скаргу.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 4 лютого 2014 року ухвала слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 від 21 січня 2014 року була залишена без змін.

До того ж обґрунтованість підозри ОСОБА_2 підтверджувалася подальшим рухом кримінального провадження щодо останнього. Так, 24 лютого 2014 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_2 постановою старшого прокурора Прокуратури Шевченківського району міста Києва Музики А. В. закрито у зв`язку з установленням, що дії ОСОБА_2 вчинено у стані крайньої необхідності.

Необхідно зазначити, що відповідно до статті 39 КК як крайню необхідність розуміють заподіяння шкоди правоохоронним інтересам (тобто фактичне вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом) з метою усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави. Ця постанова прокурора не змінена й ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 4 березня 2014 року.

Таким чином, досудовим розслідуванням щодо ОСОБА_2 встановлено вчинення останнім діяння, передбаченого КК, проте воно було здійснено у стані крайньої необхідності. Докази існування крайньої необхідності у ОСОБА_2 на момент розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у слідчого судді були відсутні. За викладених обставин висновок про обґрунтованість підозри останнього був зроблений відповідно до досліджених обставин та на підставі статті 177 КПК.

ВРЮ також зазначено про те, що слідчим суддею проігноровано процесуальні порушення, а саме: у протоколі про затримання підозрюваного не було зафіксовано фактичного часу його затримання, як того вимагають приписи частини п`ятої статті 208 КПК; повідомлення про підозру та допит підозрюваного, всупереч вимогам частини першої статті 52 КПК, відбулися за відсутності захисника, участь якого є обов`язковою, а відмова від захисника була прийнята слідчим на порушення вимог частини третьої статті 54 КПК, що свідчить про незабезпечення слідчим суддею ОСОБА_1 . належної охорони прав, свобод та законних інтересів підозрюваного.

Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі висновки ВРЮ зроблені передчасно та без урахування всіх обставин справи.

Так, поза увагою як ВРЮ, так і Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції залишилися такі обставини.

Слідчим суддею Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 було перевірено та з`ясовано, що 20 січня 2014 року Київським міським центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_2 наданий захисник - адвокат Корюкін О. В., про що свідчили відповідні документи, що були предметом дослідження у судовому засіданні. Однак ОСОБА_2 відмовився від правової допомоги за участю захисника і в судовому засіданні останній не заперечував цього факту.

Частина перша статті 54 КПК встановлювала право підозрюваного відмовитись від захисника або замінити його. Це право є безумовним, ніхто не може примусити особу мати певного захисника. Відповідно до частини третьої статті 54 КПК заборона відмови від захисника у випадку його обов`язкової участі не є безумовною. Неможливість прийняття відмови від захисника у такому випадку не свідчить про те, що підозрюваний не може відмовитись від конкретного захисника. Таким чином, підозрюваний має гарантоване наведеною нормою право відмови від будь-якого обраного ним чи призначеного захисника, проте у разі незалучення ним іншого захисника захисник залучається в порядку статті 49 КПК. Отже, від залученого в порядку статей 49, 52 КПК захисника підозрюваний може відмовитись, але останньому має бути надана можливість залучити самому захисника або він надається за призначенням.

Необхідно також зазначити, що питання відмови від захисника під час досудового розслідування вирішується процесуальною особою, що проводить процесуальну/слідчу дію, під час якої особа відмовляється від захисника.

Відповідно до частини другої статті 278 КПК письмове повідомлення про підозру вручається особі не пізніше 24 годин з моменту її затримання. Разом з тим зі справи вбачалося, що цей термін затримання ОСОБА_2 спливав о 2 годині 45 хвилин 21 січня 2015 року. Тому до зазначеного часу прокурор або слідчий за погодженням з прокурором мали вручити останньому повідомлення про підозру. Таке повідомлення про підозру ОСОБА_2 було вручене 20 січня 2015 року о 21 годині 40 хвилин.

Крім того, варто підкреслити, що відповідно до частин першої та другої статті 23 КПК суд зобов`язаний дослідити покази як самостійне джерело доказів безпосередньо шляхом допиту особи у судовому засіданні. Слідчий суддя не може посилатися на допит особи слідчим під час досудового розслідування, оскільки відповідно до частини четвертої статті 95 КПК він може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які безпосередньо отримав під час судового засідання. Тому протокол допиту підозрюваного ОСОБА_2 від 20 січня 2014 року для слідчого судді не мав жодного процесуального значення як джерело доказів, а отже, не впливав на відповідне рішення суду. Більш того, як убачається із зазначеного протоколу, ОСОБА_2 відмовився давати свідчення з посиланням на статтю 63 Конституції України.

Водночас у судовому засіданні ОСОБА_2 був допитаний за участі захисника Грабовського Ю. Л. і його покази покладено в основу відповідного судового рішення. До того ж у судовому засіданні ОСОБА_2 указував на те, що він не був учасником масових акцій протесту, а лише, святкуючи свій день народження, вийшов у натовп і жбурляв каміння у правоохоронців.

Щодо фіксування фактичного часу затримання ОСОБА_2 , то відповідно до протоколу затримання слід зазначити, що у ньому вказаний час складення протоколу - о 2 годині 45 хвилин 20 січня 2014 року, який слідчий СВ Печерського РУ ГУ МВС України вважав моментом затримання. Складення протоколу є виключною прерогативою посадової особи органу досудового розслідування.

Зазначений протокол затримання був підписаний ОСОБА_2 та понятими, вказаними у ньому, без зауважень. У судовому засіданні останній разом зі своїм захисником жодним чином не висловлювали зауважень щодо незаконності складання протоколу затримання з приводу зазначення такого часу затримання.

Таким чином, слідчим суддею обґрунтовано враховано протокол затримання ОСОБА_2 при прийнятті рішення про обрання йому запобіжного заходу.

Те, що підозрюваним особисто та його захисниками дії слідчого судді були сприйняті як незаконні, свавільні та несправедливі, не підтверджено жодним належним доказом у дисциплінарній справі.

Після набрання чинності Законом № 1188-VII підозрюваний ОСОБА_2 та його захисник до ТСК не подавали заяви в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону, що може свідчити про те, що підозрюваний у справі фактично визнав правомірність судового рішення, ухваленого слідчим суддею, а також визнав відсутність підстав для застосування до судді будь-яких заходів, передбачених частинами другою, третьою або четвертою статті 7 цього Закону.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що твердження ВРЮ про незаконність дій ОСОБА_1 як слідчого судді при прийнятті рішення про обрання запобіжного заходу ОСОБА_2 та, як наслідок, допущення нею порушення присяги судді, не ґрунтується на вимогах законів та Конституції України, а відповідні висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.

З приводу розгляду справ № 761/2109/14-п та № 761/2434/14-п про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . ВРЮ вказала, що суддя ОСОБА_1 допустила однакові грубі порушення норм законодавства, а саме вимог статей 33, 251, 252, 278 КпАП щодо неповного та необ`єктивного розгляду адміністративних матеріалів, з`ясування всіх обставин справи, надала перевагу рапортам працівникам ДАІ та протоколам про адміністративні правопорушення, які не доводили вини осіб, що притягалися до адміністративної відповідальності, над показами останніх, що призвело до порушення прав і законних інтересів осіб, які притягалися до адміністративної відповідальності. У винесених постановах не наведено обставин, якими керувалася суддя при накладенні адміністративних стягнень у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

Відповідно до статті 245 КпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Згідно зі статтею 280 КпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ухвалюючи 3 та 6 лютого 2014 року судові рішення у справах № 761/2109/14-п та № 761/2434/14-п про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суддя ОСОБА_1 розглянула протоколи про адміністративні порушення щодо вказаних осіб у межах строків, визначених статтею 277 КпАП, а також за присутності осіб, які притягалися до адміністративної відповідальності. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 122-2КпАП та накладено на них адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами на строки 6 та 3 місяці відповідно.

На підставі Закону № 743-VII постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 4 березня 2014 року ОСОБА_3 було звільнено від адміністративної відповідальності за статтею 122-2 КпАП.

11 березня 2014 року Апеляційним судом міста Києва постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 за статтею 122-2 КпАП було скасовано, провадження по справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КпАП.

При цьому, скасовуючи постанову від 6 лютого 2014 року, апеляційний суд вказав на те, що суддею ОСОБА_1 при винесенні рішення по адміністративній справі не були дотримані вимоги статей 245, 252, 280, 283 КпАП, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення.

ВРЮ, зважаючи на характер порушень, допущених суддею ОСОБА_1, а також наслідки, що настали за результатами ухвалення рішень у справах про адміністративні правопорушення, дійшла висновку про наявність у діях ОСОБА_1 порушення присяги судді.

З такими висновками ВРЮ, зокрема і щодо допущених порушень суддею ОСОБА_1 при розгляді справ щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,погодився Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, розглядаючи позов ОСОБА_1

Велика Палата Верховного Суду з указаними висновками частково не погоджується.

Так, дисциплінарне провадження щодо ОСОБА_1 щодо розгляду справ стосовно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , здійснене на підставі заяви заступника Генерального прокурора, поданої до ТСК 5 грудня 2014 року на підставі Закону № 1188-VII.

Отже, необхідною умовою для подання заяви про проведення перевірки щодо судді суду першої інстанції на підставі пункту 4 частини першої статті 3 Закону№ 1188-VII було лише накладення адміністративних стягнень на підставі статті 122-2 КпАП на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій справі вимоги пункту 4 частини першої статті 3 Закону№ 1188-VII дотримані не були.

ОСОБА_1 звертала увагу на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 стверджували, що не були учасниками масових акцій протесту. Будь-які обставини, які би свідчили про протилежне, в оскаржуваному рішенні ВРЮ, в матеріалах дисциплінарного провадження та в судових рішеннях у відповідних справах про адміністративні правопорушення не відображені.

Так, у судовому засіданні ОСОБА_3 заперечував свою участь в масових акціях протесту. Крім того, ОСОБА_3 ухвалену щодо нього постанову в апеляційному порядку не оскаржував.

Водночас 3 березня 2014 року до Шевченківського районного суду міста Києва було подано клопотання виконуючого обов`язки прокурора Шевченківського району міста Києва про звільнення ОСОБА_3 від адміністративної відповідальності у зв`язку із набранням законної сили Законом № 743-VІІ та закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю в діях останнього складу адміністративного правопорушення.

Шевченківським районним судом міста Києва постановою від 4 березня 2014 року клопотання прокурора було задоволено частково: ОСОБА_3 звільнено від адміністративної відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення, передбачене статтею 122-2 КпАП, у вигляді позбавлення права керування всіма видами транспортних засобів строк на шість місяців, накладене постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 3 лютого 2014 року.

При цьому Шевченківський суд міста Києва, застосовуючи положення Закону № 743-VІІяк підставу для звільнення ОСОБА_3 від адміністративної відповідальності, не вказав на обставини, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 був учасником масових акцій протесту. Не містило посилань на такі обставини й відповідне клопотання прокурора. ОСОБА_3 у розгляді справи щодо звільнення його від адміністративної відповідальності за клопотанням прокурора участі не брав, пояснень з цього приводу не надавав.

Щодо обставин справи про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 .

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року ОСОБА_4 визнано винною у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 122-2 КпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування всіма видами транспортних засобів строком на три місяці.

ОСОБА_4 у судовому засіданні не зазначала про участь у масових акціях протесту, а також заперечувала керування транспортним засобом та порушення правил дорожнього руху. У судовому засіданні при розгляді адміністративного протоколу, складеного щодо неї, скористалася допомогою захисника.

Необхідно зазначити, що на постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року була подана апеляційна скарга адвоката Греби Р. В. в інтересах ОСОБА_4 . За результатами розгляду цієї скарги Апеляційним судом міста Києва 11 березня 2014 року постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 6 лютого 2014 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 за статтею 122-2 КпАП було скасовано, а провадження по справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КпАП.

При цьому, скасовуючи постанову від 6 лютого 2014 року, апеляційний суд вказав на те, що суддею ОСОБА_1 при винесенні рішення у зазначеній адміністративній справі не були дотримані вимоги статей 245, 252, 280, 283 КпАП, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення.

Після набрання чинності Законом № 1188-VII ОСОБА_3 ОСОБА_4 так само як і ОСОБА_2 , до ТСК не подавали заяв в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону.

У рішенні ВРЮ зазначено, що допущені суддею ОСОБА_1 грубі порушення законодавства під час розгляду справ про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та при застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо ОСОБА_2 свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справ, порочать звання судді, що є порушенням присяги і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

Також зазначено, що, зважаючи на характер правопорушень, допущених суддею ОСОБА_1 , а також наслідки, що настали за результатами вчинених діянь, та дані про особу судді, ВРЮ вважає, що застосування відповідальності у виді звільнення з посади за порушення присяги є пропорційним вчиненому та виправданим з урахуванням часу, що минув з моменту прийняття рішень, а докази вчинення правопорушення - надійними та переконливими.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у своєму рішенні погодився з висновком ВРЮ про те, що стягнення у виді внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді є пропорційним вчиненому та виправданим з огляду на негативні наслідки, зумовлені невиконанням суддею вимог процесуального закону.

Велика Палата Верховного Суду не може повною мірою погодитися з викладеними в оскаржуваному Рішенні висновками ВРЮ, з якими погодився суд першої інстанції, і у частині мотивів, якими обґрунтовано висновки щодо пропорційності застосованого до судді ОСОБА_1 внесення подання про звільнення з посади за порушення присяги виходячи з таких міркувань.

ЄСПЛ у справі «Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal» зазначив про те, що судовий орган не може стверджувати про наявність у нього повної юрисдикції, якщо він не має повноважень оцінювати пропорційність застосованої санкції вчиненому проступку.

Положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності.

У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібна позиція висловлена й Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не дисциплінарної процедури (пункт 40).

Аналізуючи зміст оскаржуваного Рішення ВРЮ та інші матеріали дисциплінарної справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що характер допущених суддею ОСОБА_1 процесуальних порушень не свідчить про порушення присяги судді, а містить ознаки дисциплінарного проступку, який на час його вчинення міг би кваліфікуватися за частиною першою статті 83 Закону № 2453-VI як істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, зокрема ненаведення достатніх мотивів ухваленого судового рішення.

Такі ж підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності передбачено й пунктом «а» частини першої статті 92 Закону № 2453-VI у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» та пунктом «а» частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII у чинній редакції.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справі, яка переглядається, одним із аргументів ОСОБА_1 є необґрунтованість застосованого до неї дисциплінарного стягнення з точки зору пропорційності.

Частина перша статті 97 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час ухвалення ВРЮ Рішення, передбачала, що до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: 1) попередження; 2) догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; 3) суворої догани -з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; 4) тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; 5) переведення судді до суду нижчого рівня; 6) висновку про направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги.

Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер правопорушення, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність непогашених дисциплінарних стягнень та інші обставини, що стосуються вчиненого суддею дисциплінарного правопорушення. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципів пропорційності (частина друга статті 97 Закону № 2453-VI у зазначеній редакції).

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що ОСОБА_1 має тривалий стаж роботи на посаді судді, позитивно характеризується, за період роботи суддею до дисциплінарної відповідальності не притягувалася, а також наявність у неї на утриманні дитини з інвалідністю.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

З огляду на все викладене вище Велика Палата Верховного Суду у зв`язку з установленням під час апеляційного перегляду справи невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції щодо порушення ОСОБА_1 присяги судді, обставинам справи вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 листопада 2018 року на підставі пункту 3 частини першої статті 317 КАС в частині відмови в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення ВРЮ від 14 січня 2016 року № 1/0/15-16 -скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов у цій частині, враховуючи положення частини восьмої статті 266 КАС, задовольнити частково, скасувавши зазначене Рішення ВРЮ.

В іншій частині рішення суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити без змін.

Керуючись статтями 243, 250, 266, 292, 308, 310, 315, 317, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 листопада 2018 року в частині відмови в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради юстиції від 14 січня 2016 року № 1/0/15-16 про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді - скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов у цій частині задовольнити частково.

3. Скасувати рішення Вищої ради юстиції від 14 січня 2016 року № 1/0/15-16 про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді.

4. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяВ. С. КнязєвСуддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді:Н. О. АнтонюкО. Р. Кібенко Т. О. АнцуповаЛ. М. Лобойко С. В. БакулінаН. П. Лященко В. В. БританчукВ. В. Пророк Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковО. Г. Яновська