Постанова

Іменем України

17 січня 2020 року

м. Київ

справа № 243/2418/18

провадження № 61-2034св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 , на постанову Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Соломахи Л. І., Канурної О. Д., Санікової О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 , про усунення перешкод в користуванні житлом та вселення.

Позов обґрунтовано тим, що з 29 березня 1990 року по 12 вересня 2015 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 Вони проживали у квартирі АДРЕСА_1 , в яку вселилися у 1992 році на підставі ордеру. Його місце проживання зареєстровано за цією адресою.

Після розірвання шлюбу він продовжував проживати у цій квартирі. За вказаною адресою знаходяться його речі, він отримує поштову кореспонденцію.

З початку 2017 року відповідач ОСОБА_3 чинить йому перешкоди у користуванні житлом, не пускає його до квартири, змінила на вхідних дверях замки, чим порушує його право користування житловим приміщенням. З цього приводу він звертався до Слов`янського відділу поліції, який запропонував йому звернутися за вирішенням спору до суду.

Також зазначив, що у 2017 році він вже звертався з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення. Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року у справі № 243/9042/17 його позовні вимоги задоволені. Постановою апеляційного суду Донецької області від 22 лютого 2018 року рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року скасовано та у задоволенні його позовних вимог відмовлено з тих підстав, що до участі у справі ним не були залучені зареєстровані у спірному житловому приміщенні ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

На підставі договору довічного утримання від 22 травня 1995 року він є власником 11/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 цього будинку. Зазначене право власності він набув вже після вселення у спірну квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене житло не відповідає санітарно-технічним умовам та не є впорядкованим, коштів для його ремонту він не має.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 , не чинити йому перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити його у дану квартиру.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 05 жовтня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач на законних підставах вселився у 1992 році у квартиру АДРЕСА_4 , яка складалася з однієї кімнати. Після цього позивач 22 травня 1995 року отримав у власність квартиру АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим не був включений до ордера на право зайняття спірної квартири АДРЕСА_1 . Включення позивача до ордеру на право зайняття квартири АДРЕСА_4 не має наслідком вселення його у квартиру АДРЕСА_1 вказаного будинку, якщо про це прямо не зазначено у відповідному ордері. З 09 червня 1995 року по 13 грудня 2014 року місце проживання позивача було зареєстровано за адресою: квартира АДРЕСА_2 . З 13 грудня 2014 року позивач зареєстрований за спірною адресою: квартира АДРЕСА_1 . Проте єдиною підставою для набуття особою права користування житловою площею у гуртожитку є включення цієї особи до спеціального ордеру. Оскільки у члена сім`ї наймача право користування житловим приміщенням у гуртожитку виникає у зв`язку із включенням до ордера, а не у зв`язку з вселенням у це приміщення, позивач, який не був включений до ордеру на заселення спірної квартири, а був вселений до житлового приміщення лише на підставі письмової згоди колишніх членів його сім`ї, які проживали разом з ним, незважаючи на реєстрацію місця проживання у спірній квартирі, право користування спірним житлом не набув. Сама по собі наявність чи відсутність прописки не може бути підставою як для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка вселилася до наймача, так і для відмови в цьому. Згідно акту, складеному комісією у складі паспортиста ОСОБА_5., майстра сантехбуддільниці ОСОБА_6 , бухгалтера ОСОБА_7 02 лютого 2018 року, позивач не проживає за адресою: квартира АДРЕСА_1 , з березня 2017 року. Поряд з цим судом встановлено існування протягом тривалого часу неприязних стосунків між сторонами, що підтверджується листом Слов`янського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 13 липня 2018 року № Б-268лп/303/01/-2018.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 05 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 , не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що позивач вселився до спірного житлового приміщення з дотриманням порядку, встановленого пунктом 17 Примірного положення про гуртожитки, яке було затверджено постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208. За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що позивач вселився у спірне житлове приміщення без законних підстав, у зв`язку з чим не набув право користування спірним житловим приміщенням, є таким, що суперечить вказаним нормам. Позивач не користується спірним житловим приміщенням з початку 2017 року з поважних причин, а саме у зв`язку з тим, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 створюють йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Отже, право позивача на користування спірним житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , яке має статус гуртожитку, порушене та підлягає захисту.

Оскільки позивач вселився до спірного житлового приміщення на законних підставах, він має право користування цим житловим приміщенням, право користування позивача цим житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції, наявність у позивача на праві власності квартири АДРЕСА_2 , в якій він фактично через її санітарно-технічний стан не проживає з моменту набуття права власності, не впливає на його право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

17 січня 2019 року ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 в ордер, який був виданий ОСОБА_3 , вписаний не був, оскільки на час отримання квартири він мав інше житло на праві власності. Договір найму вказаної квартири був заключений з заявником відповідно до спеціального ордеру.

Заявник вважає, що керуючись статтею 106 ЖК Української РСР, ОСОБА_1 мав право звертатися до суду з позовом про визнання його наймачем та у разі задоволення позову, у нього виникало право на вселення.

Крім того, ОСОБА_1 22 травня 1995 року отримав у власність квартиру АДРЕСА_2 , тобто на час отримання права проживання у квартирі АДРЕСА_1 він мав власне житло.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Будинок АДРЕСА_1 має статус гуртожитку, право власності на який станом на 01 січня 2013 року зареєстровано за виконавчим комітетом Слов`янської міської ради на підставі реєстраційного посвідчення, виданого Слов`янським БТІ 17 жовтня 1995 року, що підтверджується довідкою Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» від 16 листопада 2017 року № 3495-3/0.45/01. В цій же довідці зазначено, що рішенням сесії Слов`янської міської ради від 21 жовтня 2009 року № 70-ХХХІХ-5 надано дозвіл на приватизацію житлових приміщень в зазначеному гуртожитку.

На підставі рішення про розподіл житла від 01 липня 1992 року (протокол № 30) ОСОБА_3 . Центральною міською лікарнею ім. В. І. Леніна видано ордер № 280 серія А на право зайняття житлового приміщення, яке складається з однієї комунальної кімнати за адресою: квартира АДРЕСА_4 , , із складом сім`ї: ОСОБА_1 чоловік, ОСОБА_8 - дочка, ОСОБА_4 - cин, ОСОБА_2 - син.

На підставі рішення комісії з розподілу житла від 05 травня 2000 року (протокол № 4) ОСОБА_3 . Центральною міською лікарнею ім. В. І. Леніна видано ордер № 62 серія А на право зайняття житлового приміщення жилою площею 30 кв. м, яке складається з 2-х кімнат за адресою: квартира АДРЕСА_1 , із складом сім`ї: ОСОБА_4 - cин, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_8 - дочка.

Відповідно до договору довічного утримання від 22 травня 1995 року, який посвідчено державним нотаріусом Першої Слов`янської державної нотаріальної контори Причепою В. Р. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-2900, ОСОБА_9 передала у власність ОСОБА_1 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 21,6 кв. м, що складає 11/100 ідеальної частки житлового будинку. Право власності ОСОБА_1 на цю квартиру зареєстроване 22 травня 1995 року в Бюро технічної інвентаризації. 18 квітня 2001 року у зв`язку зі смертю ОСОБА_9 завідуючою Першою Слов`янською державною нотаріальною конторою Донецької області Причепою В. Р. знято заборону щодо відчуження квартири.

Згідно з актом обстеження стану квартири від 14 листопада 2017 року саме спірне житлове приміщення він вважав і вважає своїм єдиним житлом, оскільки зареєстрована за ним на праві власності квартира АДРЕСА_2 , 1917 року забудови, не відповідає санітарно-технічним умовам, не відповідає рівню благоустрою, характерному для м. Слов`янськ, для проживання є непридатною, оскільки має пічне опалення, але піч демонтована, водопостачання, водовідведення, газопостачання відсутні.

За змістом паспорта громадянина України НОМЕР_1 позивач з 09 червня 1995 року по 13 грудня 2014 року був зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_2 ; з 13 грудня 2014 року позивач зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 .

Сторони визнають, що ні позивач, ні відповідачі не є власниками спірного житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано, про що 12 вересня 2015 року складено відповідний актовий запис № 94.

Також встановлено, що позивач у 2017 році вже звертався з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення. Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року у справі № 243/9042/17 його позовні вимоги були задоволені. Проте постановою апеляційного суду Донецької області від 22 лютого 2018 року рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року було скасовано та в задоволенні позовних вимог було відмовлено з тих підстав, що до участі у справі ним не були залучені зареєстровані у спірному житловому приміщенні ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 128 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно зі статтею 129 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_3 на підставі рішення комісії з розподілу житла від 05 травня 2000 року Центральною міською лікарнею ім. В. І. Леніна, де вона в той час працювала, було видано ордер № 62 серія А на право зайняття житлового приміщення жилою площею 30 кв. м, яке складається з 2-х кімнат за адресою: квартира АДРЕСА_1 , із складом сім`ї: ОСОБА_4 - cин, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_8 - дочка,

Отже позивач, як член сім`ї ОСОБА_3 , в ордер включений не був.

Відповідно до статей 130, 131 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається Примірним положенням про гуртожитки.

Пункт 17 Примірного положення про гуртожитки, яке було затверджено постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208, яка втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2015 року № 582 положення про гуртожитки (далі - Примірне положення) передбачав, що громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей.

Вселення інших членів сім`ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім`ї громадянина, які проживають разом з ним.

Позивач у 2000 році разом з ОСОБА_3 та всіма членами сім`ї вселився у спірне житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , та 13 грудня 2014 року зареєстрував у цьому житловому приміщенні своє місце проживання зі згоди всіх членів сім`ї. Тобто позивач вселився у спірне житлове приміщення на підставі письмової згоди членів його сім`ї, з дотриманням порядку, встановленого пунктом 17 Примірного положення.

Відповідно до статті 61 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з правовою позицією, викладену у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 у справі № 490/12384/16-ц, особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Вперше з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 позивач звертався 11 жовтня 2017 року, тобто на протязі чотирьох місяців після його звернення 14 червня 2017 року до Слов`янського відділу поліції за фактом заміни замку на вхідних дверях квартири.

Після прийняття апеляційним судом Донецької області 22 лютого 2018 року постанови про відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що до участі у справі не були залучені зареєстровані у спірному житловому приміщенні ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , позивач звернувся до суду з новим позовом, залучивши до участі у справі в якості відповідачів усіх проживаючих у спірному житловому приміщенні осіб, 27 березня 2018 року, тобто на протязі одного місяця.

Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням та вселення, позивач посилався на те, що ОСОБА_3 з початку 2017 року чинить йому перешкоди у користуванні житлом.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону або за рішенням суду.

Згідно з частинами п`ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Враховуючи зазначене, апеляційний суд встановивши, що позивач не користується спірним житловим приміщенням з початку 2017 року з поважних причин, а саме, у зв`язку з тим, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 створюють йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням, дійшов обґрунтованого висновку, що право позивача на користування спірним житловим приміщенням, яке має статус гуртожитку, порушене.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як роз`яснено у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14, відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За змістом статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 4 статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

З огляду на викладене, апеляційний суд враховуючи, що позивач вселився до спірного житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , на законних підставах, право користування позивача цим житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції, власник гуртожитку не заперечував проти проживання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_3 та членами її сім`ї, не ставив питання про його виселення, дійшов правильного висновку, що позивач має право користування цим житловим приміщенням.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 має інше місце проживання, а саме, квартиру АДРЕСА_2 , є безпідставними, оскільки в зазначений квартирі позивач фактично через її санітарно-технічний стан не проживає з моменту набуття права власності.

Інші доводи наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на власному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах недієздатного ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко