Постанова

Іменем України

17 січня 2020 року

м. Київ

справа № 761/40914/16

провадження № 61-12748св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний банк України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Національного банку України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 грудня 2017 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2018 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Шебуєвої В. А., Оніщук М. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що він працював у відповідача, остання посада, яку він обіймав з 01 березня 2016 року - директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування.

13 жовтня 2016 року позивача звільнено з займаної посади за пунктом статті 41 КЗпП України.

Звільнення з займаної посади відбулося з порушенням трудового законодавства, а саме відповідачем, як роботодавцем не враховано положення частини третьої статті 40 КЗпП України, та видано наказ про звільнення в період його тимчасової непрацездатності.

Позивачу не відомо, внаслідок яких дій чи бездіяльності, його звільнено.

Враховуючи наведене просив визнати наказ відповідача від 13 жовтня 2016 року № 4169-к про його звільнення таким, що не відповідає вимогам закону (незаконним) та скасувати його дію; зобов`язати відповідача поновити його на посаді директора департаменту реєстраційних питань та ліцензування; стягнути з відповідача на його користь 986 666,00 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано наказ Національного банку України від 13 жовтня 2016 року № 4169-к «Про звільнення ОСОБА_1 » - незаконним. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України з 13 жовтня 2016 року. Стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 986 666,66 грн без урахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. Стягнуто з Національного банку України на користь держави судовий збір в розмірі 8 640,00 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України та виплати йому заробітної плати за один місяць, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 94 022,97 грн без врахування відповідних податків й інших обов`язкових платежів. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що на підтвердження перебування позивача на дату звільнення на лікарняному ОСОБА_1 надав копії листків непрацездатності. З 03 жовтня 2016 року до 13 жовтня 2016 року, і з 17 жовтня 2016 року до 24 жовтня 2016 року включно, ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним, що підтверджується листками непрацездатності серія АДА № 976330 та серія АДА № 977901 (а. с. 25, 26), тому обґрунтованим є визнання наказу про звільнення незаконним та поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України з 13 жовтня 2016 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2018 року Національний банк України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2018 року, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

22 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Національного банку України.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У травні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу Національного банку України.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01 жовтня 2019 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що не повідомлення позивачем відповідача про перебування на лікарняному та не надання листків непрацездатності призвело до унеможливлення вчинення відповідачем необхідних дій та прийняття рішень, зокрема щодо відкладення вирішення питання про звільнення та здійснення виплати допомоги з тимчасової непрацездатності.

Суд взяв до уваги наявність у матеріалах справи оригінали листків непрацездатності, однак не взяв до уваги той факт, що позивач не надавав їх роботодавцю до вирішення справи в судовому порядку, що призвело до порушення відповідачем частини третьої статті 40 КЗпП України.

Судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги докази та не надано належну оцінку доказам та доводам відповідача.

У зв`язку з втратою довіри можуть бути звільнені працівники, які безпосередньо обслуговують грошові, товарні або культурні цінності т. п., які вчинили винні дії, що дають підставу власнику (або уповноваженому ним органу) для втрати довіри до них.

Позивач є особою, яка повністю підпадає під норми частини другої статті 241 КЗпП України. Судом не зазначено в рішенні суду чому вказані доводи не взяті до уваги.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що вимоги відповідача ґрунтуються на бажанні відповідача застосувати як положення частини третьої статті 40 КЗпП України, так і положення пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, що свідчить про протиріччя чинному закону.

Позивач повідомив відповідача про знаходження у стані тимчасової непрацездатності станом на 13 жовтня 2016 року, яке відбулося в межах 12-ти календарних місяців, на які посилаються сам відповідач.

Доводи відповідача не спростовують фактичні обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та висновки, які ґрунтуються на положенням закону.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач працював у відповідача, а з 01 березня 2016 року позивача переведено на посаду директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування, згідно з наказом від 29 лютого 2016 року № 1065-к «Про переведення ОСОБА_1 » (а. с. 62).

13 жовтня 2016 року відповідно до наказу № 4169-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з роботи з посади директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування з 13 жовтня 2016 року за вчинення винних дій, що дають підстави для втрати довір`я до нього (пункт 2 статті 41 КЗпП України) (а. с. 21).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 2 частини першої, третьої статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.

У частині першій статті 43 КЗпП України визначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Під час розгляду справ про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктами 2 і 3 статті 41 КЗпП України, судам необхідно враховувати, що розірвання трудового договору з цих підстав не є заходом дисциплінарного стягнення і тому вимоги статей 148, 149 КЗпП України про строк і порядок застосування дисциплінарних стягнень на ці випадки не поширюються. Разом з тим під час вирішення справ про звільнення з цих підстав суди мають брати до уваги відповідно час, що пройшов з моменту вчинення винних дій чи аморального проступку, наступну поведінку працівника і інші конкретні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Звільнення з підстав втрати довір`я (пункт 3 статті 41 КЗпП України) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями). При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва і інших корисливих правопорушень ці працівники можуть бути звільнені з підстав втрати довір`я до них і у тому випадку, коли зазначені дії не пов`язані з їх роботою.

Для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл і т.п.); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір`я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.

Звільнення з підстав втрати довір`я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір`я.

Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей можна дійти висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які одержують їх під звіт.

Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання, чи відноситься позивач до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суду в кожному конкретному випадку необхідно з`ясувати: чи становить виконання операцій, що пов`язані з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов`язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

З урахуванням вказаних положень закону, фактичних обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не є особою, яка може бути звільнена за частиною 2 статті 41 КЗпП України, оскільки він не обслуговував безпосередньо грошові, товарні або культурні цінності та не отримував їх під звіт, тому не може бути звільнений за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України у зв`язку із втратою довір`я.

Крім того, судами не встановлено та не отримано доказів вчинення позивачем винних дій, відповідачем не конкретизовано, вчинення яких саме винних дій допустив позивач працюючи на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України, оскільки наказ про звільнення позивач не містить зазначення конкретного порушення чи винних дій за які його звільнено з займаної посади, дати вчинення таких дій.

Судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено наявність конкретного порушення з боку працівника, відповідачем не зазначено про таке порушення ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що посадової інструкції щодо займаної позивачем посади не існує, є лише положення про Департамент реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України, в якому визначені основні завдання департаменту, а не обов`язки позивача.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 не працював вже з 03 жовтня 2016 року і видаючи наказ про його звільнення 13 жовтня 2016 року відповідач мав би встановити причину відсутності працівника на роботі з 03 жовтня по 13 жовтня 2016 року, тобто на час звільнення.

Згідно з частиною третьою статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина третя статті 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили, зокрема, з наданих позивачем копій листків непрацездатності, згідно з якими ОСОБА_1 на дату звільнення перебував на лікарняному, зокрема з 03 жовтня 2016 року до 13 жовтня 2016 року, і з 17 жовтня 2016 року до 24 жовтня 2016 року включно, ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним, що підтверджується листками непрацездатності серія АДА № 976330 та серія АДА № 977901 (а. с.25, 26).

Доводи касаційної скарги про дотриманням норм законодавства під час звільнення у зв`язку не повідомленням позивачем про перебування на лікарняному та не наданням листків непрацездатності, які є аналогічними доводам апеляційної скарги, є необґрунтованими, оскільки позивачем надані листки непрацездатності в період звільнення, відповідачем доказів недійсності цих листків не надано, а факт ненадання їх роботодавцеві після звільнення не свідчить про законність проведеного звільнення, оскільки діє пряма заборона на звільнення в період тимчасової непрацездатності (крім випадку повної ліквідації) без жодних інших виключень чи застережень, тому звільнення в період тимчасової непрацездатності є незаконним і права працівника підлягають захисту та поновленню.

З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини у взаємозв`язку з нормами закону, обґрунтованим є висновок суду першої та апеляційної інстанцій про визнання наказу про звільнення незаконним та поновив ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Департаменту реєстраційних питань та ліцензування Національного банку України з 13 жовтня 2016 року.

Згідно із статтею 400 ЦПК України установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.

Установивши зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про часткове задоволення позову, а доводи та обставини, на які посилається Національний банк України, були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки під час їхніх дослідження та встановлення судами дотримано норми матеріального та процесуального права.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином дослідили й оцінили подані сторонами докази, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національного банку України залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко