П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2019 року м. Київ

Справа № 361/4312/18

Провадження: № 22-ц/824/12061/2019

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.,

секретар Гулієв М.Д.о.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 червня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Сердинського В.С., у справі за позовом Броварської місцевої прокуратури Київської області до Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_2 , про визнання незаконним рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,

в с т а н о в и в :

У липні 2018 року Броварська місцева прокуратура Київської області звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 13.09.2013 р. № 1033-ХХІІІ-VІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності у власність громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва. Відповідно до вказаного рішення у власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку, площею 0,1000 га з кадастровим номером: 3221286800:02:004:0082 для індивідуального садівництва, що розташована в АДРЕСА_1 , документом, який посвідчував право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку стало свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 10697141, видане 11.10.2013 р. Реєстраційною службою Броварського міськрайонного управління юстиції у Київській області. В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 407 від 12.09.2014 р., посвідченого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Самко О.В., право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 . На даний час дана земельна ділянка відповідно до відомостей, відображених в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, на праві приватної власності належить ОСОБА_1 , індексний номер: 15759498 від 12.09.2014 р. Однак, вказане рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність суперечить вимогам законодавства, а тому підлягає скасуванню з наступних підстав. Зокрема, відповідно до інформації КДП «Київгеоінформатика» від 25.12.2017 р. № 01-01/586 встановлено, що вказана земельна ділянка повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: 100 метрову прибережну захисну смугу річки Десна, що підтверджується схемою накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду в межах Броварського району. Відповідно до листа Центральної геофізичної обсерваторії Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 01.03.2018 р. водний об`єкт, що знаходиться поруч зі спірною ділянкою в с. Пухівка Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, є природним водним об`єктом - річка Стара Десна, яка протікає по заплаві річки Десна, яка відноситься до великих річок (площа водозбору понад 50 000 кв.км.). Установлено, що спірна земля, віднесена рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області до категорії земель із цільовим призначенням для ведення садівництва, належала до земель водного фонду. Фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі, яку було поділено на окремі ділянки, безоплатно приватизовано громадянами, що призвело до одержання вказаних земельних ділянок у власність. Зважаючи на те, що спірна земельна ділянка до моменту передачі у власність відносились до земель водного фонду, Пухівська сільська рада Броварського району Київської області не мала права передавати її у приватну власність. Про таке порушення прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами опрацювання відомостей з Публічної кадастрової карти України, листа КДП «Київгеоінформатика» від 25.12.2017 р. № 01-01/586, що є об`єктивними обставинами, пов`язаними зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного та водного законодавства та інтересів держави.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 червня 2019 року в задоволенні позову Броварської місцевої прокуратури Київської області відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не врахував дані надані Київським державним підприємством геодезії, карг рафії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київнеоінформатика», зокрема, викопіювання з топографічних матеріалів зі схемами про накладення земельних ділянок на землі водного фонду в межах Пухівської міської ради Броварської району, згідно яких земельна ділянка 3221286801:02:004:0082 повністю накладається на землі водного фонду, а саме на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна.

Однак, з додаткової інформації, наданої Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київнеоінформатика» від 19.07.2019 № 01-01/586 допущено технічну помилку в зазначенні кадастрового номеру земельної ділянки, а саме вказано 32221286801:02:004:0082 замість правильного 3221286800:02:004:0082. Співставленням даних Публічної кадастрової карти зі схемами, наданими КДП «Київгеоінформатика», та дійсним місцезнаходженням земельної ділянки з кадастровим номером 3221286800:02:004:0082 та інших вказаних у запиті земель вбачається, що вони повністю співпадають із схемами. Отже, достовірно встановлено, що допущена технічна помилка під час надання інформації жодним чином не впливає на достовірність проведених накладень.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 9 вересня 2019 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

В судовому засіданні прокурор відділу прокуратури Київської області Холоденко А.С. підтримала апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Шапченко І.С. в інтересах ОСОБА_4 заперечував проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В силу частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 13.09.2013 р. № 1033-ХХІІІ-VІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності у власність громадянці ОСОБА_2 для індивідуального садівництва. Відповідно до вказаного рішення у її власність передано земельну ділянку, площею 0,1000 га, з кадастровим номером: 3221286800:02:004:0082 для індивідуального садівництва, що розташована по АДРЕСА_1 (а.с.28).

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, документом, який посвідчував право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку стало свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 10697141, видане 11.10.2013 року Реєстраційною службою Броварського міськрайонного управління юстиції у Київській області.

12.09.2014 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 407, посвідченого приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Самко О.В., ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 придбав спірну земельну ділянку (а.с.17-19).

Як убачається з листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» на запит Прокуратури Київської області від 13.11.2017 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221286800:02:004:0082, що належить на праві приватної власності ОСОБА_4 , накладається на землі водного фонду та прибережну захисну смугу затоки річка Десна в межах Пухівської міської ради Броварського району Київської області (а.с.20).

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що прокурором в ході судового розгляду не надано до суду допустимих та належних доказів на підтвердження тієї обставини, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності, поза волею власника, а також ту обставину, що до моменту прийняття рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області 13.09.2013 року № 1033-ХХІІІ-VІ, відносилася до земель водного фонду в межах Пухівської сільської ради та саме даним рішенням було протиправно змінено цільове призначення спірної земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, ст.ст. 324, 326 Цивільного кодексу України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України при розпорядженні землею від імені Українського народу.

Статтею 83 Земельного кодексу України встановлено, що Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. Пунктом 4 вказаної статті визначено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Статтею 58 Земельного кодексу України та статтею 4 Водного кодексу України зазначено, що до земель водного Фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж них, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Згідно статті 59 Земельного кодексу України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Землі водного фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування:

а) державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об`єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами, а також ведення аквакультури тощо;

б) державним підприємствам для розміщення та догляду за державними об`єктами портової інфраструктури;

в) державним рибогосподарським підприємствам, установам і організаціям для ведення аквакультури.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних спорудтощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Враховуючи викладене, чинним законодавством передбачено лише один випадок, коли землі водного фонду можуть передаватись у приватну власність та п`ять випадків, коли їх може бути передано в користування.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1,2 ст. 77 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (п.п. 6,7 ст. 81 ЦПК України).

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією із основних засад судочинства (пункт 3 частина перша статті 129 Конституції України).

За змістом статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Пухівська сільська рада, приймаючи рішення у сфері розпорядження земельними ділянками комунальної власності, діяла як представник власника землі - територіальної громади, і таке рішення є зовнішнім вираженням волевиявлення відповідного органу місцевого самоврядування щодо передачі у приватну власність певної земельної ділянки.

Будь-яких доказів, що спірна земельна ділянка вибула із власності територіальної громади поза її волею в матеріалах справи не має.

Матеріали справи також не містять і належних та допустимих доказів про те, що спірна земельна ділянка до моменту прийняття Пухівською сільрадою рішеннявід 13.09.2013 року № 1033-ХХІІІ-VІ належала до земель водного фонду, що, в свою чергу, не може свідчити про прийняття вказаного рішення без відповідних повноважень.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічна норма щодо неможливості протиправного позбавлення права власності міститься і у статті 321 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

Держава не вправі витребувати спірне майно від особи, якаяк добросовісний набувач набула на нього права власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину.

Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки позивача як власника, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.

Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 та у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 522/22331/15-ц.

Аналізуючи приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

При розгляді справ щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності, підлягає перевірці існування індивідуального надмірного тягаря унаслідок витребування з власності фізичних чи юридичних осіб земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Отже, важливою складовою в потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання в майнові права ОСОБА_4 як добросовісного набувача спірного нерухомого майна повинна бути наявність суспільного інтересу, який у даному випадку відсутній.

При цьому, важливим є те, що право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_4 набуто у встановленому законом порядку, на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року, який є дійсним і не оспорювався у судовому порядку, відповідно, держава не вправі витребувати у нього як добросовісного набувача спірну земельну ділянку.

Аналогічних висновків дійшов і Європейський суд з прав людини та звернув увагу на наступне.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ відбувається тоді, коли хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Така правова позиція міститься також у постанові Верховного Суду від 12 липня 2017 року у справі № 3-109гс17.

З огляду на вищевикладене, та, на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання), прокурор, порушуючи питання про витребування земельної ділянки, яку ОСОБА_4 придбав у законний спосіб на підставі договору купівлі-продажу, сплатив відповідну суму коштів, пропозиції щодо відшкодування витрат не заявляв.

Відповідно, позовні вимоги прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки не є пропорційними інтересам ОСОБА_4 , який будучи добросовісним набувачем, так чи інакше страждає від втручання у його право власності.

Перевіряючи доводи прокурора про те, що ОСОБА_4 повинен був розуміти, що він купує землі водного фонду, колегія суддів звертає увагу на таке.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося. Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання, а тому обмеження права власності були допустимими лише за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс.

За таких підстав заслуговують на увагу твердження адвоката Шапченка І.С. в інтересах ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_2 , а потім і ОСОБА_1 , не могли розуміти чи знати що вони придбавають землі водного фонду з огляду на те, що на території, де знаходиться спірна земельна ділянка, навколишнє природне середовище суттєво змінилось (затока річки Десна висохла), а тому за зовнішніми ознаками та місцемрозташуванням даної земельної ділянки ніяким чином неможливо визначити, що вона є водною поверхнею або прибережною захисною смугою затоки річки Десна.

Колегія суддів при розгляді даної справи також враховує рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. В даному рішення зазначено про те, що є неприпустимими визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав певні права від держави, та подальше позбавлення його цього права на підставі того, що державний орган порушив закон.

Таким чином, відповідач, який діяв добросовісно, виконував всі передбачені законодавством дії щодо отримання у власність земельної ділянки, не повинен нести відповідальність за помилки допущені органами державної влади, якщо такі були, при відведенні земельної ділянки.

Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Відведення спірних земельних ділянок відбулося на підставі рішення Пухівської сільради, при цьому підготовка цього рішення, виготовлення відповідного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, його затвердження, реєстрація права власності на спірні земельні ділянки відбувалось за участю державних органів, які, зокрема, здійснюють контроль за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статі 2 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення.

Статтею 9 зазначеного Закону встановлює, що державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів здійснює Державна екологічна інспекція та її територіальні органи.

При цьому, ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов`язків щодо усунення цих порушень.

Питання про притягнення відповідних посадових осіб до відповідальності в судовому порядку не вирішувалось, тобто, вина таких осіб не встановлена.

Ураховуючи викладене колегія суддів доходить висновку про те, що у даному випадку звернення прокурора з вказаним позовом є прямим порушенням прав ОСОБА_4 на мирне володіння майном та невиправданим втручанням держави в право власності.

Також колегія суддів відмічає наступне.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях ( ч.ч.5, 6 ст.81 ЦПК України).

Згідно з ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Частиною 3 ст. 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як убачається із матеріалів справи, прокурор на обґрунтування своїх вимог долучив до апеляційної скарги копію запиту прокуратури від 13.11.17 № 05/1-2948 вих. 17 та копію листа КДП «Київгеоінформатика» від 19.07.2019 року № 01-01/37 (а.с. 139-141), однак, колегія суддів не приймає додані до апеляційної скарги нові докази, оскільки такі докази до суду першої інстанції позивачем не подавалися, вони не були предметом дослідження суду першої інстанції. Будь-яких заяв або клопотань про долучення до матеріалів справи вказаних доказів позивачем в ході судового засідання прокурором не заявлено, а також не обґрунтовано та не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, в результаті чого дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 23 грудня 2019 року

Головуючий Т.О. Невідома

Судді Д.Р. Гаращенко

А.А. Пікуль