ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М., Лященко Н. П.

13 листопада 2019 року

м. Київ

у справі № 761/2987/18 (провадження № 14-285цс19) за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкова Ірина Олександрівна (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, ПАТ «КБ «Надра», банк відповідно), про стягнення залишку коштів гарантованого відшкодування за вкладом, відшкодування збитків та моральної шкоди, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року у складі судді Осаулова А. А. та постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2018 року у складі колегії суддів Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В.

Оскаржуваною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Роз`яснено позивачам, що із заявленими вимогами слід звертатися до суду в порядку адміністративного судочинства.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року залишено без змін.

13 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яку залишила без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2018 року - без змін.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій стосовно юрисдикційності спору та необхідності його розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого законом граничного розміру відшкодування за вкладами. Спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що позовні вимоги про стягнення грошових сум та відшкодування моральної шкоди випливають із дій Фонду з виплати гарантованого відшкодування, а тому підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2309цс16 та від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2735цс16, щодо визначення цивільної юрисдикції з розгляду подібних спорів.

З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917?1991 років».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Разом з тим визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Позов мотивовано тим, що 26 листопада 2013 року ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_3 уклали договір про надання пакета послуг «ПУ Перший» № 2958239, за яким відкрито банківські рахунки, зокрема: поточний картковий рахунок у доларах США № НОМЕР_1, поточний накопичувальний рахунок у доларах США № НОМЕР_2. 27 листопада 2014 року ті ж сторони уклали договір строкового банківського вкладу № 2075012, за яким банк прийняв від ОСОБА_3 банківський вклад у розмірі 7 500,00 дол. США.

На 06 лютого 2015 року на поточних рахунках ОСОБА_3 за договором від 26 листопада 2013 року № 2958239 залишок коштів становив 1 317,82 дол. США, а за договором від 27 листопада 2014 року № 2075012 - 7 512,91 дол. США.

Крім того, 26 листопада 2014 року ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 уклали договір про надання пакета послуг «ПУ Перший» № 3277783, за яким відкрито банківські рахунки, зокрема поточний картковий рахунок у доларах США № НОМЕР_4. 27 листопада 2014 року ті ж сторони уклали договір строкового банківського вкладу з поповненням № 2075015, за яким банк прийняв від ОСОБА_2 банківський вклад у сумі 50,00 дол. США, який у подальшому неодноразово поповнювався на загальну суму 7 500,00 дол. США.

Станом на 06 лютого 2015 року на поточному рахунку ОСОБА_2 № НОМЕР_4 за договором від 16 листопада 2014 року № 3277783 залишок коштів становив 89,32 доларів США, а за договором банківського вкладу від 27 листопада 2014 року № 2075015 - 7 512,91 дол. США.

05 лютого 2015 року Правління Національного банку України (далі - НБУ) прийняло постанову № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних». 05 лютого 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», згідно з яким з 06 лютого 2015 року в банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду.

21 квітня 2015 року банк розпочав виплати коштів вкладникам за договорами, строк дії яких закінчився до 06 лютого 2015 року, та за договорами банківського рахунку. З 29 квітня 2015 року банк розпочав виплати коштів за договорами, строк дії яких закінчився до 15 квітня 2015 року, а також продовжив виплати за договорами банківського рахунку.

21 квітня 2015 року через банк-агент - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - АБ «Укргазбанк») ОСОБА_3 отримав відшкодування за договором банківського рахунку пакета послуг «ПУ Перший» від 26 листопада 2013 року № 2958239 у загальному розмірі 23 720,45 грн.

18 травня 2015 року через банк-агент - АБ «Укргазбанк» ОСОБА_3 отримав відшкодування за договором банківського вкладу від 27 листопада 2014 року № 2075012, строк якого сплив 27 лютого 2015 року, у розмірі 135 230,60 грн. Відшкодування за вкладами виплачено за курсом 17,999763 грн за долар США.

07 травня 2015 року через банк-агент - АБ «Укргазбанк» ОСОБА_2 також отримала відшкодування за вкладами у загальному розмірі 136 838,34 грн. Відшкодування за вкладами виплачено за курсом 17,999763 грн за долар США.

Позивачі направили відповідачу претензійні заяви з вимогами про виплату недоплаченої курсової різниці, а також сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на які отримали листи про відмову в задоволенні заяв.

Унаслідок порушення зобов`язання з виплати гарантованого відшкодування за вкладами у неплатоспроможному банку позивачам завдано моральної шкоди, розмір якої вони визначили з огляду на вимоги розумності та справедливості.

Таким чином, позивачі отримали гарантоване відшкодування за своїми договорами, однак не погоджуються з їхнім розміром.

Оскільки розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноважену особу Фонду, то на спірні правовідносини поширюється Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону № 4452-VIтимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону № 4452-VIліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

За частиною другою статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб`єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

З аналізу статті 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, виконуючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних.

Зазначений висновок підтверджується положеннями частин третьої та п`ятої статті 34 та частини першої статті 36 Закону № 4452-VI, відповідно до яких з початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку, а Фонд набуває усі права органів управління та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Такі повноваження Фонд делегує уповноваженій особі Фонду.

Аналогічні повноваження Фонду та його уповноваженої особи зазначені у статтях 47, 48 Закону № 4452-VI.

Статтею 26 Закону № 4452-VI установлено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам у строк, встановлений цим Законом. Гарантії Фонду не поширюються на відшкодування коштів за вкладами у випадках, передбачених цим Законом.

Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті. Фонд має право не включати до розрахунку гарантованої суми відшкодування коштів за договорами банківського рахунка до отримання в повному обсязі інформації про операції, здійснені платіжною системою (внутрішньодержавною та міжнародною). Виплата гарантованої суми відшкодування за договорами банківського рахунка здійснюється тільки після отримання Фондом у повному обсязі інформації про операції, здійснені платіжною системою (внутрішньодержавною та міжнародною).

Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органу управління цього банку та власних функцій як ліквідатора банку і гаранта за зобов`язаннями банку відповідно до статті 26 Закону № 4452-VI.

Також відсутні ознаки публічності й у сфері фінансування діяльності Фонду. У пункті 9 частини першої статті 19 Закону № 4452-VI передбачені кошти Державного бюджету України (у тому числі облігації внутрішньої державної позики) як джерела формування коштів Фонду.

За аналогією з фінансування Пенсійного фонду України можна передбачити, що такі кошти на безповоротній і безоплатній основі отримує і Фонд.

Разом з тим таке передбачення спростовується у щорічних звітах Фонду у підрозділі «Формування фінансових ресурсів»(див.http://www.fg.gov.ua).

Формування коштів Фонду відбувається за рахунок коштів державного бюджету на поворотній і оплатній основі, тобто на підставі договорів позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти (частина перша статті 1046 ЦК України) і власником вказаних коштів стає їх набувач (позичальник), який стає зобов`язаним не лише повернути отримані кошти, але і оплатити послугу за користування цими грошима (частина перша статті 1048, частина перша статті 1049 ЦК України).

Отримання коштів державного бюджету у позику не свідчить про публічність правовідносин, оскільки Фонд зобов`язаний повернути ці кошти і сплатити відсотки за користування ними, як і інші особи, яким може надаватися така позика, чи зобов`язання якої гарантуються державою. Однак розпорядження такими коштами із контрагентами такого позичальника також не свідчить про публічність таких правовідносин.

Крім того, необхідно зазначити, що виплата гарантованого у частині першій статті 26 Закону № 4452-VI відшкодування коштів за вкладом у граничному розмірі не менше 200 000,00 грн також здійснюється за рахунок коштів Фонду, переданих у позику банку, що виводиться з ринку.

Вказана обставина підтверджується як усталеною практикою Фонду, так і правовим забезпеченням, а саме відповідно до частини першої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності.

Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для надання цільової позики банку, для оплати витрат, пов`язаних із здійсненням діяльності банку, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 36, пунктами 7, 8 частини другої статті 37 та частиною четвертою статті 47 цього Закону (пункт 7 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI).

Зазначене кореспондується з пунктом 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI, за яким кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов`язаних із консолідованим продажем активів Фондом.

Отже, і правовідносини між банком, що ліквідується, та Фондом з приводу здійснення гарантованої виплати відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI є фактично договірними.

За таких обставин визначення Фонду як юридичної особи публічного права (частина друга статті 3 Закону № 4452-VI) не свідчить, що сама участь Фонду у будь-яких правовідносинах уже переводить ці правовідносини у публічно-правові, але підтверджує правило частини першої статті 82 ЦК України, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлене законом.

У Законі № 4452-VI не міститься вказівки на те, що правовідносини, у яких стороною є Фонд, не регулюються нормами ЦК України. За відсутності прямої заборони, необхідно визначити зміст правовідносин і застосувати до них ті норми права, які їх регулюють.

Оскільки інших, відмінних від ЦК України норм щодо правовідносин, які виникають із договору позики, банківського вкладу чи банківського рахунку, у спеціальному Законі № 4452-VI не наведено, до таких правовідносин застосовуються норми ЦК України.

Вважаємо, що вказаний спір має розглядатися за правилами цивільної юрисдикції, оскільки у даному випадку спірні правовідносини не характеризуються тим, що Фонд керував, спрямовував волю, волевиявлення і поведінку позивачів.

У цій справі правовідносини виникли тільки на підставі цивільно-правових угод (договорів банківських рахунків та вкладів), які за своєю правовою природою є приватноправовими відносинами, врегульовані ЦК України, а відповідно до частини першої статті 1 ЦК України цим Кодексом регулюються цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладниками (кредиторами) за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов`язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов`язання Фонду ґрунтується безпосередньо на нормах Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.

У Рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).

Грошові кошти є об`єктом права власності, у тому числі приватної.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

У позовній заяві позивачі просили:

- стягнути з Фонду на користь ОСОБА_3: невиплачений залишок гарантованого відшкодування за вкладами в ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 41 049,05 грн; три проценти річних з урахуванням індексу інфляції відповідно до розрахунку станом на день ухвалення рішення у справі; завдані збитки (упущену вигоду) у розмірі 13 процентів річних відповідно до розрахунку станом на день ухвалення рішення у справі; 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди; зобов`язати Фонд акцептувати на користь ОСОБА_3 в четверту чергу кредиторські вимоги до ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 4 259,91 грн.

- стягнути з Фонду на користь ОСОБА_2 : невиплачений залишок гарантованого відшкодування за вкладами в ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 39 000,55 грн; три проценти річних з урахуванням індексу інфляції відповідно до розрахунку станом на день ухвалення рішення у справі; упущену вигоду у розмірі 13 процентів річних відповідно до розрахунку станом на день ухвалення рішення у справі; 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є не тільки стягнення з Фонду залишку гарантованого відшкодування за вкладами в ПАТ «КБ «Надра», а й стягнення: невиплаченої заборгованості за вкладами та рахунками в банку, що ліквідується, розмір якої перевищує розмір гарантованого відшкодування, та трьох процентів річних з урахуванням індексу інфляції на підставі частини другої статті 625 ЦК України, відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди на підставі статей 22, 611, 623, 1166 цього Кодексу, а також відшкодування моральної шкоди на підставі статей 23, 611, 1167 ЦК України та частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів».

При розгляді даної справи необхідно враховувати, що позов стосується частково стягнення гарантованого відшкодування за статтею 26 Закону № 4452-VI, оскільки позивачі вважали, що курс іноземної валюти - долара США, який застосований Фондом, є неналежним, бо тимчасова адміністрація введена з 06 лютого 2015 року, тому курс іноземної валюти необхідно рахувати саме з цього дня. Тобто з урахуванням отриманої суми відшкодування, у разі перерахування курсу долара США, загальний розмір заборгованості за вкладом у кожного з позивачів, на їхню думку, перевищуватиме 200 000,00 грн, тому таке перевищення гарантованого відшкодування підлягає поверненню у четверту чергу, тобто у порядку задоволення акцептованих вимог кредиторів.

З аналізу позовних вимог убачається, що позивачі визначили зобов`язання, які, на їхню думку, має перед ними Фонд, що представляє боржника - банк, що ліквідується, ці зобов`язання перевищують граничний розмір відшкодування, передбачений статтею 26 Закону № 4452-VI, та підлягають включенню до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідно до статті 27 цього Закону та Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711.

Позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних з урахуванням індексу інфляції, відшкодування збитків (упущена вигода) та моральної шкоди не стосуються формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є цивільно-правовими та підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки позивачі звернулася за захистом порушених, на їхню думку, прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правових угод, то такий спірмає приватноправовий характер і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Варто зауважити, що після введення у банку тимчасової адміністрації стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом, є неможливим. Акцептовані кредиторські вимоги не задовольняються за рахунок гарантованого державою відшкодування за вкладами. Їх задоволення здійснюється у межах ліквідаційної процедури у порядку, визначеному статтею 52 вказаного Закону, за рахунок коштів, одержаних у результаті ліквідації та продажу майна банку.

Так, кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів (частина перша статті 52 указаного Закону). А згідно з частиною першою статті 26 зазначеного Закону зобов`язання з виплати відсотків за вкладами, нарахованих під час здійснення тимчасової адміністрації, задовольняються відповідно до черговості, встановленої пунктом 4 частини першої статті 52 цього Закону.

Отже, Фонд виконує також функції, які не мають владного управлінського характеру, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, зокрема шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені позивачем вимоги випливають із зобов`язань банку за укладеним депозитним договором, Фонд у цьому випадку діє як представник банку-сторони договірних відносин.

Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 826/5668/16 та від 16 січня 2019 року у справі № 344/276/15-ц.

Навіть, якщо прийняти правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо того, що вимоги про виплату гарантованого відшкодування повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства, то не можна вважати, що цей позов за всіма вимогами підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною є позовна вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Отже, однорідні, нерозривно пов`язані між собою вимоги, вирішення однієї з яких залежить від інших, можуть бути об`єднані в одне провадження лише в тому випадку, якщо вони за предметом прямо не віднесені до юрисдикції різних судів.

Таким чином, не можуть бути розглянуті у різних юрисдикціях однорідні, пов`язані між собою вимоги.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені позовні вимоги нерозривно пов`язані між собою і від задоволення одних вимог - щодо визначення курсу долара США на конкретну дату - залежить задоволення інших вимог.

Вирішення вказаної вимоги не належить до компетенції адміністративної юрисдикції, оскільки не стосується владних повноважень Фонду, а є спором про право власності особи на певну кількість грошових коштів. Це підтверджується і змістом позовної заяви та заяви про залучення третіх осіб на стороні відповідача, оскільки позивачі зазначали, що у даних правовідносинах Фонд виконує функції керівних органів банку.

Вирішення позовних вимог за правилами різних видів судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

На нашу думку, суди помилково закрили провадження у справі, а Велика Палата Верховного Суду необґрунтовано залишила без змін оскаржувані судові рішення.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягали скасуванню, а справа - поверненню до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки спір повинен був бути розглянутий по суті заявлених вимог.

Судді О. М. Ситнік

Н. П. Лященко