Постанова

Іменем України

20 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 539/3299/15-ц

провадження № 61-23475св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2017 року у складі судді Коновод О. В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 20 березня 2017 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Пікуля В. П., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності, ділової репутації.

На обґрунтування своїх вимог зазначав, що 11 червня 2014 року через канцелярію Оржицького районного суду Полтавської області отримав лист підписаний від імені ОСОБА_2 , де стверджувалося про те, що він (позивач) пропонував відповідачу оплатні послуги сексуального характеру, а також погрожував відповідачу своїм службовим становищем судді. Зміст цього листа став відомий працівникам канцелярії Оржицького районного суду Полтавської області та обговорювався на оперативній нараді суддів цього суду 12 червня 2014 року, отже, вказана в листі інформація була поширена серед колег позивача та працівників суду, в якому працює позивач.

У зв`язку з цим позивач вимушений додатково вживати заходів для відновлення своєї ділової репутації: пояснювати колегам про його психологічний стан, приймати заспокійливі ліки, готувати позов до суду. У нього виникла тривога, порушилися емоційні реакції на події, що відбуваються в роботі та загалом у житті. Позивач з того часу змушений зосереджувати всю свою увагу лише на проблемі морально-етичної реабілітації. Неправомірні дії, в тому числі висловлювання відповідача, призвели до морального дискомфорту, знизилася активність службової та соціальної діяльності позивача, погіршився настрій, порушився сон, позивач став нервовим, роздратованим, виникло бажання уникати контактів з людьми, почуття образи, обурення та приниження гідності.

Такий зміст листа є завідомо неправдивим, принизливим та образливим, завдає шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки принижує його як людину, впливає на його авторитет як працівника суду і взагалі створює негативну соціальну оцінку серед оточуючих людей.

Вказана інформація поширена більш ніж одній людині, стосується саме позивача, є негативною і недостовірною та порушує особисті немайнові права. Поширена відповідачем неправдива та негативна інформація вплинула на стосунки позивача з людьми, які його оточують, негативно відобразилася на його авторитеті серед колег.

Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 20 березня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб`єктивної думки (особистим судженням), тому вона не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності, а тому спростуванню не підлягає.

Апеляційний суд зазначив, що 16 червня 2014 року позивач надіслав відповідачу лист, який також зареєстрований як вихідна кореспонденція суду, в якому він спростував викладену в листі відповідача інформацію, а отже, позивач використав право на відповідь. Відсутні підстави для задоволення позовних вимог у спосіб, визначений позивачем, оскільки сам характер поширеної негативної інформації свідчить про її суб`єктивність та є оціночним судженням відповідача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись нанеправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди не дали належної оцінки доказам у справі, не встановили фактичних обставин, зокрема, хто саме звернувся із вказаним листом до суду, які саме факти в ньому викладені, чи є вони образливими та такими, що принижують честь і гідність позивача, чи завдають шкоди діловій репутації позивача. Поширена відповідачем неправдива та негативна інформація вплинула на його стосунки з оточуючими та колегами. Суди помилково кваліфікували наявну в листі інформацію як оціночні судження.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечень на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, і це не заперечується сторонами у справі, що позивач як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судом працює на посаді судді Оржицького районного суду Полтавської області.

11 червня 2014 року на ім`я голови суду ОСОБА_3 надійшла заява від імені ОСОБА_2 (за вхідним номером 1540/14) про те, що суддя ОСОБА_1. пропонував йому оплатні послуги сексуального характеру за гроші, а в разі його незгоди погрожував службовим становищем. Заявник просив голову суду вплинути на суддю ОСОБА_1. як на підлеглого, щоб він не зловживав службовим становищем та не робив йому більше непристойних пропозицій.

Позивач вважає, що поширена відповідачем інформація є неправдивою, принизливою і такою, що шкодить його діловій репутації. Після уточнень та змін позивач просив визнати викладену в зазначеній заяві інформацію такою, що не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та ділову репутацію.

Ухвалюючи рішення, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб`єктивної думки, не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності, а тому спростуванню не підлягає.

Проте з такими висновками судів колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.

Конституцією України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (частина четверта статті 32).

Відповідно до частини першої статті 275 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до статей 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.

Під діловою репутацією особи розуміється оцінка її підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Негативною необхідно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому і самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі «Карпюк та інші проти України» від 06 жовтня 2015 року).

Суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «факти». Так, у пункті 39 рішення Європейського суду з прав людини від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти Росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2001 року у справі «Фельдек проти Словаччини» суд зазначив, що на відміну від оціночних суджень, реальність фактів можна довести.

Частиною другою статті 302 ЦК України передбачено обов`язок особи, яка поширює інформацію, переконатися в її достовірності.

Аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати про існування презумпції неправдивості відомостей, які завдають шкоди честі, гідності та діловій репутації, а тому обов`язок доведення правдивості такої інформації покладається на особу, яка таку інформацію поширила.

У цій справі позивач ОСОБА_1 , який є суддею одного з місцевих судів, звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації у зв`язку з поширенням неправдивої інформації щодо нього в його професійному середовищі.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у зв`язку з тим, що наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб`єктивної думки, а тому є оціночними судженнями.

Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно зі статтею 277 ЦК України та статтею 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року), обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Факт поширення відповідної інформації у спосіб, зазначений позивачем, сторони у справі не заперечують, тому відповідно до вимог частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року він доказуванню не підлягає.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини третьої статті 10 та частин першої і четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Суди всупереч вказаним вимогам процесуального законодавства не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не уточнили змісту позовних вимог ОСОБА_1 , не встановили, чи мали місце фактичні обставини, зазначені відповідачем у листі, адресованому голові суду, де працює позивач, а саме, чи пропонував позивач відповідачеві оплатні послуги сексуального характеру.

Разом з тим суди формально і в загальному вказали, що поширена відповідачем інформація є вираженням суб`єктивної думки та містить у собі винятково оціночні судження.

Суди не звернули уваги, що наведена у листі відповідача інформація стосується певної фактичної поведінки позивача, наявність якої позивач заперечує. Водночас відповідач зміст своїх висловлювань у листі не розцінював як оціночні судження, а наполягав, що позивач дійсно пропонував йому певні оплатні послуги сексуального характеру. Про це відповідач стверджував й у відзиві на касаційну скаргу.

Отже, підстав стверджувати, що викладені у листі відповідача факти щодо поведінки (дій) позивача є оціночними судженнями, немає.

Відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні статті 10 Конвенції.

Проте у спірному випадку конкретні факти поведінки (дій) позивача, зазначені відповідачем у листі, адресованому голові місцевого суду, де працює позивач, можливо перевірити, і достовірність таких повідомлених фактів має довести насамперед відповідач.

При вирішені спору суди дійшли передчасних висновків про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, оскільки формально зазначили про те, що оспорювана інформація є оціночними судженнями відповідача.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили наявних у справі доказів на підтвердження чи спростування заявлених вимог, не надали їм належної оцінки, не навели мотивів урахування одних доказів та відхилення інших, а тому ухвалені судові рішення не відповідають критеріям обґрунтованості та законності; висновки, яких дійшли суди про характер поширеної відповідачем чи іншими особами інформації про позивача є передчасними.

Враховуючи, що усунути допущені порушення Верховний Суд не вправі через обмеження повноважень як суду касаційної інстанції, тому справедливим та обгрунтованим є направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно уточнити зміст позовних вимог ОСОБА_1 , з`ясувати на підставі поданих сторонами доказів, чи відповідає дійсності поширена відповідачем у листі інформація, та вирішити спір по суті позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до наданих процесуальним законом повноважень суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ураховує тривалість розгляду зазначеної справи в суді, разом з тим, оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінка доказів, зазначене унеможливлює ухвалення ним нового судового рішення.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко