Постанова

Іменем України

18 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 483/825/18

провадження № 61-10433св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач-заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, відповідачі: Очаківська районна державна адміністрація, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 рокуу складі колегії суддів: Царюк Л. М., Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) звернувся до до суду із позовом до Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Очаківської районної державної адміністрації (далі - Очаківської РДА) від 03 жовтня 2010 року № 338 у частині затвердження проекту землеустрою і надання у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельних ділянок, визнати недійсними видані останнім державні акти на земельні ділянки, а також витребувати їх у відповідача ОСОБА_4 у власність держави в особі Миколаївської ОДА.

Позов мотивований тим, що Миколаївською місцевою прокуратурою № 1 виявлено порушення інтересів держави під час винесення розпорядження Очаківською РДА про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок за межами населеного пункту Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

Так, на підставі розпоряджень Очаківської РДА від 06 травня 2008 року № 148 і від 03 жовтня 2008 року № 388ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 видано державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,1 гакожному для індивідуального дачного будівництва.

11 серпня 2010 року ОСОБА_1 , 17 травня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали ОСОБА_4 зазначені земельні ділянки і за останньою зареєстровано право власності на них.

Оформлення права власності відповідачів на земельні ділянки було проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме: спірні земельні ділянки розташовані в законодавчо визначеній межі прибережних захисних смуг, а отже не можуть перебувати у приватній власності.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване пропуском позовної давності, про застосування якої заявив представник ОСОБА_4 Прокурор в силу наданих йому законом повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру» мав знати про факт набуття відповідачами права власності на земельні ділянки на підставі розпорядження Очаківської РДА, а тому дійшов висновку, що і для прокурора, і для Миколаївської ОДА перебіг строку позовної давності щодо вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння розпочався з 03 жовтня 2008 року, а позов подано за межами трирічного строку, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 року апеляційну скаргу заступника прокурора Миколаївської області задоволено частково, рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. В частині позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження Очаківської РДА від 03 жовтня 2008 року № 388 щодо затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,07 га для індивідуального дачного будівництва в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 жовтня 2008 року серії ЯЗ № 137634, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010802101426 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,07 га з кадастровим № 4825184800:04:000:0443 для індивідуального дачного будівництва в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, провадження у справі закрито. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Очаківської РДА від 03 жовтня 2018 року № 388 в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 земельної ділянки кожній площею по 0,07 га для індивідуального дачного будівництва в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 жовтня 2008 року серії ЯЗ № 137637, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010802101403 на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,07 га з кадастровим № 4825184800:04:000:0445, для індивідуального дачного будівництва в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 жовтня 2008 року серії ЯЗ № 137635, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010802101404 на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,07 га з кадастровим № 4825184800:04:000:0444, для індивідуального дачного будівництва в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. Витребувано у ОСОБА_4 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельні ділянки площею 0,07 га кожна з кадастровими номерами 4825184800:04:000:0444 та 4825184800:04:000:0445, що розташовані в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. В задоволенні позовних вимог про витребування у ОСОБА_4 , у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки площею 0,07 га з кадастровим № 4825184800:04:000:0443, що розташована в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Вимога прокурора в частині витребування у ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,07 га за кадастровим номером 4825184800:04:000:0443, що була передана у власність ОСОБА_1 , задоволенню не підлягає, оскільки провадження у справі в частині позовних вимог щодо незаконності та скасування розпорядження Очаківської РДА в частині передачі у власність цієї земельної ділянки та визнання недійсним правовстановлюючого документа на право власності на землю на ім`я ОСОБА_1 підлягає закриттю, а зазначена вимога є похідною від таких вимог. Прокурором не надано достатніх і переконливих доказів на підтвердження того, що спірні земельні ділянки на час їх передачі у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належать до земель, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Крім того, апеляційний суд зазначив, що Миколаївській ОДА стало відомо про порушення законодавства при передачі спірних ділянок у власність громадянам лише у січні 2018 року. Відповідач ОСОБА_4 і її представник будь-яких доказів на підтвердження своїх доводів щодо обізнаності Миколаївської обласній державній адміністрації про зазначені порушення з 03 жовтня 2008 року суду не надали. Тому позовна давність повинна обчислюватися з 15 січня 2018 року, з часу коли Миколаївська ОДА довідалася про порушення її прав на земельні ділянки, що розташовані у прибережній захисній смузі.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2019 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.Також просив зупинити виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Касаційна скарга мотивована тим, щоспірні земельні ділянки були витребувані у ОСОБА_4 , проте вони не підлягали витребуванню за статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Під час передання даних земельних ділянок у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 держава в особі Очаківської РДА у 2008 році проводила державну експертизу землевпорядної документації. Тому спірні земельні ділянки вибули з власності держави за її волею. Оскільки ОСОБА_4 придбала ці земельні ділянки за відплатними договорами купівлі-продажу від 17 травня 2013 року, то земельні ділянки не підлягали витребуванню у неї, оскільки вона є добросовісним набувачем. Продавці земельних ділянок не повідомляли про незаконність набуття відчужуваних земельних ділянок. У ОСОБА_4 витребувані земельні ділянки без надання будь-якої компенсації. Миколаївська ОДА є неналежним позивачем у справі, оскільки відповідно до довідки від 24 квітня 2019 року № 246/04.03, виданої Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області на запит ОСОБА_4 , яку остання не могла долучити до матеріалів справи через розгляд справи Миколавським апеляційним судом без її участі та без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість явки до суду за станом здоров`я, спірні земельні ділянки за кадастровими номерами: 4825184800:04:000:0443, 4825184800:04:000:0444, 4825184800:04:000:0445 ввійшли в межі населеного пункту - с. Чорноморка Очаківського району Миколаївської області при зміні меж села, що підтверджується рішенням Очаківської районної ради від 26 жовтня 2018 року № 10 25-ї сесії сьомого скликання «Про затвердження проекту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж села Чорноморка Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області» та «Витягом з Державного земельного кадастру про землі в межах території адміністративно-територіальної одиниці» від 20 листопада 2018 року.

Крім того, посилається на те, що прокурором пропущено строк позовної давності для звернення до суду, тому що про наявні порушення при передачі спірних змельних ділянок позивач міг та повинен був знати, оскільки у позивача були відповідні повноваження і не лише можливості, а й обов`язки виявляти такі порушення та своєчасно їх усувати. Зазначає, що невиконанння та/або неналежне виконання позивачем наданих йому законом контролюючих функцій не є підставою для того, щоб не застосовувати строк позовної давності та робити висновок про об`єктивну неможливість виявлення позивачем порушення протягом дев`яти років поспіль.

Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу

У липні 2019 року прокуратура Миколаївської області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , та просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Прокурор зазначає, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про факт прийняття акта, що оскаржується, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про його суперечність вимогам закону. Зміст оскаржуваного розпорядження не містить інформації, яка б свідчила про його незаконність. Крім того, вказує, що на час звернення прокурора із позовом спірні земельні ділянки знаходилися за межами населеного пункту.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про зупинення виконання оскаржуваної постанови; витребувано справу з міськрайонного суду.

У червні 2019 року справа № 483/825/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року справу № 483/825/18 призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що на підставі розпорядження Очаківської РДА від 03 жовтня 2008 року № 388 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадян (44 особи), у тому числі й відповідачам ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , для індивідуального дачного будівництва із земель сільськогосподарського призначення державної власності, не наданих у власність або користування, в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

На підставі вказаного розпорядження відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 20 жовтня 2008 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,0700 га кожний за цільовим призначенням - індивідуальне дачне будівництво, розташовані в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, що підтверджується копіями цих державних актів.

11 серпня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим № 48251841800:04:000:0443 та останньою 25 жовтня 2010 року отримано відповідний державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Крім того, 17 травня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали відповідачу ОСОБА_4 земельні ділянки з кадастровими №№ 4825184800:04:000:0444 та 4825184800:04:000:0445 на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу, після чого остання зареєструвала за собою право власності на ці ділянки в Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

За даними висновку Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 18 вересня 2008 року № 01-04/5447-05 про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 4,25 га, в тому числі спірних земельних ділянок, вказані земельні ділянки розташовані в межах прибережної захисної смуги за межами населеного пункту в межах території Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, на час передачі у власність громадянам перебували у державній власності та відносилися до категорії земель сільськогосподарського призначення - пасовищ.

Ці обставини підтверджуються й висновком відділу земельних ресурсів у Очаківському районі Миколаївської області від 11 червня 2008 року № 548/01-12, в якому зазначалося обмеження по використанню виділених земельних ділянок, як таких, що розташовані в прибережній захисній смузі.

За даними відділу в Очаківському районі Головного Управління Держгеокадастру у Миколаївській області спірні земельні ділянки перебувають за межами населеного пункту с. Чорноморка.

Згідно відповіді Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації від 15 січня 2018 року, наданої на запит прокуратури, за проектом планування забудови Очаківського району Миколаївської області, затвердженого постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 113 спірні земельні ділянки знаходяться в зоні рекреації, де передбачалось розміщення санаторіїв, установ відпочинку та туризму, піонертаборів, місць тимчасового відпочинку, заказників та причалів.

Установлено, що відповідач ОСОБА_1 відповідно до актового запису про смерть від 03 травня 2017 року № 119 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто прокурор звернувся до суду із позовною заявою до відповідача, який на час звернення прокурора до суду помер, що виключало можливість відкриття провадження у справі за позовними вимогами до цього відповідача.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо застосування позовної давності

Представник ОСОБА_4 позов не визнав та заявив, що прокурор порушив строк позовної давності для звернення до суду, оскільки порушення земельного законодавства сталося більше 9 років тому.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК Українисплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 березня 2008 року в справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позов у цій справі прокурор подав до суду у січні 2018 року.

Суд апеляційної інстанції визнав поважними причини пропуску позовної давності, оскільки факт порушення вимог законодавства щодо відчуження земельних ділянок виявлений прокуратурою лише у 2018 році.

Враховуючи встановлені у справі обставини, висновки апеляційного суду про відсутність пропуску позовної давності є правильними.

Щодо суті спору

Відповідно до частини першої статті 58 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, зазначеним нормам права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, в силу статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434 (у редакції станом на 03 жовтня 2008 року), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_4 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Зазначена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц

(провадження № 14-235цс18).

Отже, витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі статті 388 ЦК України в зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Відповідач не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

За таких обставин, результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Щодо права заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 на звернення до суду в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , посилається на те, що прокуратура не мала права звертатися до суду із вказаним позовом, оскільки Миколаївська ОДА є неналежним позивачем у справі, тому, що відповідно до довідки від 24 квітня 2019 року № 246/04.03, виданої Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області на запит ОСОБА_4 , яку остання не могла долучити до матеріалів справи через розгляд справи Миколавським апеляційним судом без її участі та без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість явки до суду за станом здоров`я, спірні земельні ділянки за кадастровими номерами: 4825184800:04:000:0443, 4825184800:04:000:0444, 4825184800:04:000:0445 ввійшли в межі населеного пункту - с. Чорноморка Очаківського району Миколаївської області при зміні меж села, що підтверджується рішенням Очаківської районної ради від 26 жовтня 2018 року № 10 25-ї сесії сьомого склаикання «Про затвердження проекту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж села Чорноморка Чорноморської сільської ради Очаківського району Миколаївської області» та «Витягом з Державного земельного кадастру про землі в межах території адміністративно-територіальної одиниці» від 20 листопада 2018 року.

Верховний Суд зазначає, що в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі переоцінювати докази. Так, відповідачем на підтвердження доводів касаційної скарги надано до Верховного Суду до довідку від 24 квітня 2019 року № 246/04.03, видану Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області, яку вона не могла долучити до матеріалів справи, оскільки розгляд справи Миколавським апеляційним судом відбувся без її участі та без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість явки до суду за станом здоров`я.

З матеріалів справи убачається, що відповідачі та їх представники в судове засідання в апеляційному суді не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Відповідач ОСОБА_4 та її представники в судове засідання, призначене на 11 квітня 2019 року не з`явилися, останні надіслали до апеляційного суду заяви про відкладення справи у зв`язку з раптовою хворобою, не надавши суду будь-яких документів щодо такої хвороби.

Розгляд справи з 11 квітня 2019 року було відкладено на 06 травня 2019 року на 09:00 год. На зазначену дату відповідач ОСОБА_4 та її представники вдруге не з`явилися, на адресу суду відповідач та її представник ОСОБА_5 надіслали заяви про відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю відповідачем приймати участь у розгляді справи за станом здоров`я, однак доказів вказаного надано не було.

Про дату розгляду справи 06 травня 2019 року о 9:00 апеляційний суд повідомив представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 , телефонограмою від 26 квітня 2019 року, об 11:55 год за тел. 096 557 53 77 (т. 2, а.с. 102).

Крім того, відповідач не зверталася із письмовими клопотаннями про долучення до матеріалів справи довідки від 24 квітня 2019 року № 246/04.03, виданої Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області чи інших доказів у справі або із клопотаннями про відкладення розгляду справи у зв`язку із неможливістю вчасно отримати докази у справі.

Відповідно до частини четвертої статті 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Отже, посилання відповідача на неможливість долучити докази у справі в суді апеляційної інстанції суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки апеляційний суд обгрунтовано визнав причини неявки відповідача неповажними та допустив розгляд справи за відсутності учасників справи, які не з`явилися, а клопотання про долучення доказів у справі взагалі не подавалися відповідачем.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного суду про те, що вимога прокурора в частині витребування у ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,07 га за кадастровим номером 4825184800:04:000:0443, що була передана у власність ОСОБА_1 , задоволенню не підлягає, оскільки провадження у справі в частині позовних вимог щодо незаконності та скасування розпорядження Очаківської РДА в частині передачі у власність цієї земельної ділянки та визнання недійсним правовстановлюючого документа на право власності на землю на ім`я ОСОБА_1 підлягає закриттю, а вказана вимога є похідною від таких вимог.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов

Судді: В. С. Жданова

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов