Постанова

Іменем України

16 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 761/44869/17

провадження № 61-10957св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - Київська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шевченківська районна у місті Києві державна адміністрація, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пірха Ірина Сергіївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2018 року у складі судді Мальцева Д. О. та постанову Київського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року Київська міська рада звернулась до суду з позовом, в якому просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 серпня 2013 року, з урахуванням рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 жовтня 2013 року, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_4 . Першою київською державною нотаріальною конторою 17 квітня 2009 року на спадкове майно, яким є спірна квартира; визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 29 липня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; визнано квартиру відумерлою спадщиною та витребувано майно у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

27 травня 2014 року розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 661 спірну квартиру зараховано до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.

09 квітня 2015 року розпорядженням № 201 «Про затвердження спільних рішень адміністрацій підприємств та організацій району про надання службових жилих приміщень» затверджено рішення керівництва та житлово-побутової комісії Шевченківського районного управління Головного управління внутрішніх справ України в місті Києві від 23 березня 2015 року № 1 про надання ОСОБА_3 на родину з трьох осіб службової двокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Проте, 07 квітня 2017 року Київській міській раді стало відомо, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 14 червня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І. С., зареєстрований в реєстрі за № 918.

На підставі наведеного та зважаючи на ту обставину, що спірні нежитлові приміщення були відчужені особою, яка не мала права на їх відчуження, без відома та згоди дійсного власника майна, тобто за відсутністю волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, позивач вважає, що спірні нежитлові приміщення підлягають витребуванню від ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2018 року позов задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,1 кв. м, житловою площею 29,9 кв. м.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира відчужена особою, яка не мала права на її відчуження, та відчуження спірної квартири відбулося поза волею власника.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не є власником вказаної квартири та не був таким ані на час набуття ОСОБА_2 права власності, ані на момент відчуження вказаної квартир ОСОБА_1 , а тому в нього відсутнє право витребувати майно у добросовісного набувача. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем нерухомого майна, і в силу положень статті 388 ЦК України вказане майно витребуване бути не може. Також зазначала, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, його заява про поновлення позовної давності залишилась поза увагою суду.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У вересні 2019 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив Київської міської ради, у якому остання просить касаційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що в результаті незаконних дій ОСОБА_2 , Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація не мала змоги здійснити реєстрацію зазначеної квартири за територіальною громадою м. Києва. Крім того зазначала, що Київська міська рада дізналась про вибуття спірної квартири з її володіння лише 07 квітня 2017 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 761/44869/17-ц з Шевченківського районного суду м. Києва.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 серпня 2013 року частково задоволено позов Першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , Головного управління юстиції у м. Києві та визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_4 . Першою київською державною нотаріальною конторою 17 квітня 2009 року на спадкове майно, що складається з квартири АДРЕСА_1 . Цим рішенням встановлено, що заповіт на спірну квартиру не засвідчувався у встановленому законом порядку та є нікчемним. В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2013 року, рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові скасовано та визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 29 липня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , визнано цю квартиру відумерлою спадщиною, витребувано майно у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради та передано спірну квартиру у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 серпня 2013 року в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом залишене без змін.

27 квітня 2014 року розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 661 спірну квартиру зарахована до комунальної власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради та передано до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.

На підставі договору купівлі - продажу 14 червня 2014 року ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру ОСОБА_1 .

На підставі розпоряджень Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 19 березня 2015 року № 143 та від 09 квітня 2015 року за № 201 видано ордер № 5104 від 15 травня 2015 на спірну квартиру на ім`я ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до положень статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України право власності набувається в порядку, визначеному законом та право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У пунктах 1-3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зазначено, що: «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що спірна квартира вибула із власності територіальної громади в особі Київської міської ради на підставі нікчемного заповіту.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 жовтня 2013 року залишено без змін рішення суду першої інстанції, яким свідоцтво про право на спадщину на спірну квартиру визнано недійсним, визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , визнано цю квартиру відумерлою спадщиною, витребувано спірну квартиру у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Разом з тим, незважаючи на те, що договір купівлі - продажу спірної квартири визнано недійсним за рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_2 14 червня 2014 року уклала договір купівлі - продажу цієї ж квартири з ОСОБА_1 .

З огляду на вказане вище у сукупності, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира підлягає витребуванню від відповідача, незалежно від її заперечень щодо добросовісності набуття цієї квартири, оскільки зазначена квартира вибула з володіння позивача поза його волею.

Також суди вмотивовано зазначили, що наявність чи відсутність реєстраційного запису про право власності на спірну квартиру за Київською міською радою у реєстрі речових прав на нерухоме майно не змінює та не скасовує дію рішення суду, яке набрало законної сили.

Крім того, судами правильно відхилено доводи відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення з цим позовом до суду.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 27 квітня 2014 року розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 661 спірну квартиру зараховано до комунальної власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради та передано до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації. У 2015 році Шевченківською районною в м. Києві державною адміністрацією приймалися рішення щодо спірної квартири та видано ордер на цю квартиру на ім`я ОСОБА_3 . Відповідно до акту від 24 березня 2015 року, затвердженого головою ЖБК «Молоді спеціалісти», спірна квартира була опломбована. При обстеженні квартири вона була вільною.

Звертаючись до суду з цим позовом, Київська міська рада посилалась на те, що дізналася про відчуження спірної квартири ОСОБА_1 лише 07 квітня 2017 року. Доказів про те, що позивач знав чи міг знати про відчуження спірної квартири раніше вказаної дати відповідач не надала.

За вказаних обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що позов заявлено у межах позовної давності.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва віл 28 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов