ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 909/1040/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.,

секретар судового засідання: Лихошерст І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Інкорд ЛТД"

Івано-Франківського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області

заступника прокурора Львівської області

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.09.2019 (колегія суддів: Галушко Н.А. - головуючий, Орищин Г.В., Желік М.Б.) та на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 20.05.2019 (суддя Максимів Т.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Інкорд ЛТД"

до 1. Івано-Франківського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області,

2. Державної казначейської служби України,

за участю прокуратури Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державної казначейської служби України

про відшкодування майнової шкоди, трьох відсотків річних та інфляційних втрат

за участю:

позивача: Валентіев В.В. (директор)

відповідача-1: Богак Я.В. (довіреність)

прокурора: Чубенко В .В. (посвідчення),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Інкорд ЛТД" (далі - позивач), звернувшись в суд з позовом до Івано-Франківського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - відповідач-1) та Державної казначейської служби України (далі - відповідач-2), просило з урахуванням збільшення позовних вимог стягнути 26 296 788,42 грн, де 11 531 850 грн - майнова шкода, 13 293 916,68 грн. - інфляційні втрати, 1 471 021,74 грн - три відсотки річних.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 своїми незаконними діями, що підтверджено постановою Вищого господарського суду від 23.06.2015 у справі №5010/2435/2011-9/88, передав на реалізацію майно позивача - нежитлове приміщення за ціною нижчою від ринкової, чим завдав шкоди в розмірі різниці між ринковою ціною вартості вказаного майна, за якою повинен був продаватись об`єкт нерухомості, і його боргом, встановленим рішеннями судів, на погашення якого здійснювався продаж майна. На вказану суму різниці позивачем було нараховано інфляційні втрати та три відсотки річних.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 20.05.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.09.2019, позов задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 8 407 004 шкоди, завданої незаконними діями відповідача-1. В частині вимог про стягнення 3 124 846 грн шкоди, 13 293 916,68 грн збитків від інфляції та 1 471 021,74 грн трьох відсотків річних відмовлено. У задоволенні позову до відповідача-2 відмовлено.

2.2. Судові рішення мотивовані тим, що факт незаконності дій виконавця на момент розгляду господарським судом спору про відшкодування шкоди вже встановлений судовими рішеннями, тому шкода позивачу має бути відшкодована, проте розмір шкоди, вказаний в позовних вимогах, є завищеним, оскільки визначений щодо об`єкту нерухомості площею 1325,5 кв.м, тоді як відповідно до свідоцтва на право власності площа вказаного об`єкту складала 1256,3 кв.м. Вимоги щодо сплати позивачу трьох відсотків річних та інфляційних втрат на суму майнової шкоди не підлягають задоволенню, оскільки приписи статті 625 Цивільного кодексу України не поширюються на деліктні зобов`язання, а щодо відмови у позові до відповідача-2 суди вказали, що останній є лише особою, через яку буде здійснено виконання рішення, тому у позовних вимогах до нього також відмовлено з наведених мотивів.

3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнюючи доводи інших учасників справи

3.1. Відповідач-1 у касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати прийняті у справі рішення та ухвалити нове, яким в позові відмовити посилаючись на те, що у справі №22/62 суди дійшли висновку про відсутність порушень з боку державного виконавця при передачі нежитлового приміщення на реалізацію шляхом проведення електронних торгів, оскільки в листі боржника не містилась заява про заперечення результатів оцінки і призначення рецензії звіту, тому незаконність дії відповідача-1 не може вважатись доведеною. Суб`єкт оціночної діяльності, що, за доводами позивача занизив вартість належного йому приміщення, є самостійним, виконавець не може впливати на порядок проведення оцінки майна, тому незаконність дії відповідача-1 не може вважатись доведеною. При винесенні оскаржених рішень не доведено всього складу правопорушення. За своєю правовою природою завдана шкода є упущеною вигодою, що потребує доведення реальної можливості отримати кошти від продажу приміщення в заявленому розмірі, хоча фактично навіть при рецензуванні висновку суб`єкта оціночної діяльності приміщення могло бути продане за ціною нижчою від заявленої в позові. Тому немає і причинного зв`язку між діями виконавця і розміром шкоди. Судами було порушено вимоги щодо виключної підсудності, оскільки відповідач-2 є центральним органом виконавчої влади. Також посилається на те, що справу судом апеляційної інстанції розглянуто без залучення суб`єкта оціночної діяльності.

3.2. Позивач в своїй касаційній скарзі посилається на те, що судами було порушено норми матеріального права і просить стягнути з Державного бюджету України на його користь 11 531 850 грн - майнової шкоди, 13 293 916,68 грн. - інфляційних втрат, 1 471 021,74 грн - трьох відсотків річних та 3 124 846,00 грн штрафних санкцій. В скарзі вказує на те, що знищення майна відбулось саме у результаті неправомірних дій відповідача-1, у зв`язку з тим, що державний виконавець відмовився перевірити складений звіт про оцінку цього майна суб`єктом оціночної діяльності. Звіт про незалежну оцінку вартості нежитлових приміщень, розроблений Михайловою Т.В., не відповідає вимогам нормативно-правових актів. Позов поданий про стягнення збитків за продаж майна позивача - нежитлових приміщень площею 1325,5 кв.м, вартість яких оцінювалась за висновком судової оціночно-будівельної експертизи Львівського НДІСЕ №4796 від 23.01.2017, фактично реалізоване на торгах було майно 1540 кв.м, проте зареєстровано було право власності на 1256,3 кв.м. Приписи статті 625 Цивільного кодексу України поширюються на всі грошові зобов`язання.

3.3. Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача-1, в якому просив залишити її без задоволення з підстав необґрунтованості і надуманості, вказуючи про суть і розмір завданої шкоди позивачу та протиправність дій винних осіб.

3.4. Заступник прокурора Львівської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти в цій частині нове - про відмову у позові, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Скаргу обґрунтовано тим, що у справі не було доведено розмір заподіяних збитків, оскільки висновком судової оціночно-будівельної експертизи від 14.12.2015 №4289, проведеної Львівським НДІСЕ, не визначався розмір збитків, а лише імовірна вартість спірного майна. Фактично майно позивача відповідно до процедури проведення торгів могло бути продане за ціною, нижчою за визначену експертом. Суди визначили збитки арифметично, хоча такі питання відносяться до сфери спеціальних знань. Судами безпідставно було зроблено висновок про доведеність причинного зв`язку між заявленою до стягнення шкодою та діями державного виконавця. У господарській справі №22/66 суди дійшли висновку про визначення вартості майна належним чином. Позивач в законному порядку позбувся права власності на майно, що підтверджено судовими рішеннями в інших справах, а державний виконавець був зобов`язаний звернути стягнення на майно боржника. Суб`єкт оціночної діяльності ОСОБА_1. не є працівником державної виконавчої служби чи іншого державного органу, отже, якщо за доводами позивача йому завдано шкоди, то відповідати за даним позовом має саме суб`єкт оціночної діяльності. В рамках досудового розслідування по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні завідомо неправдивого висновку, позивачем було подано цивільний позов про стягнення аналогічних збитків, що підтверджено самим позивачем, тому підстав стягувати спірні кошти ще й у даній господарській справі, немає. Судом першої інстанції було проігноровано вимоги процесуального закону щодо виключної підсудності справи.

3.5. Крім того позивач подав відзив-заперечення на касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області, в якій просив скаргу відхилити як безпідставну і надуману, посилався на те, що прокурор своїми діями не здійснює захист інтересів держави, а навпаки їм шкодить.

4. Мотивувальна частина

4.1. Згідно статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом (ч.2). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.3). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.4). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (ч.5).

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 236 цього Кодексу судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч.1).

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч.2).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до положень статті 236 частини 4 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

4.2. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України), особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, передбачено статтею 1173 ЦК України.

Згідно цієї норми шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Стаття 1173 ЦК України є спеціальною і передбачає певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цією правовою нормою передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

Подібну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 зі справи №920/715/17 і суд касаційної інстанції у даній справі не вбачає підстав відступати від неї.

4.3. Із встановлених судами обставин справи вбачається, що належне позивачу нерухоме майно підлягало реалізації на електронних торгах на виконання рішення судів у зведеному виконавчому провадженні. Звернувшись у суд із даним позовом позивач свої доводи зводив до того, що відповідач-1 неправильно заявив початкову вартість цього майна, заявлену для реалізації на електронних торгах, яка була визначена суб`єктом оціночної діяльності, та вважав, що у разі реалізації цього мана за ціною, визначеною відповідно до Висновку Львівського НДІСЕ №4289 від 14.12.2015 судової оціночно-будівельної експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження, та у разі погашення його боргу мали б залишитися кошти від реалізації, які ним визначено як збитки у даній справі.

Звернувшись із позовом у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, позивач визначив розмір збитків як різницю між ринковою ціною вартості вказаного майна, за якою повинен був продаватись об`єкт нерухомості, визначеною відповідно до Висновку Львівського НДІСЕ №4289 від 14.12.2015 судової оціночно-будівельної експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження, і його боргом, встановленим рішеннями судів, на погашення якого здійснювався продаж майна.

Суди попередніх інстанцій при задоволені позову також виходили з визначеної Висновком Львівського НДІСЕ №4289 від 14.12.2015 судової оціночно-будівельної експертизи ринкової вартості, однак вважали, що розмір збитків мав визначатися виходячи із вартості 1 кв.м майна, та площі майна, право власності на яке підтверджене Свідоцтвом про право власності позивача на нежитлове приміщення, а саме із 1256,3 кв.м, виходячи із суми реалізації майна згідно акта про проведення електронних торгів арештованого майна, яка спрямована на погашення боргу боржника згідно рішення від 19.06.2009 у справі №22/62, виконавчого збору та інших витрат у зведеному виконавчому провадженні.

Разом з тим суди не навели у своїх рішеннях доказів про те, що саме у розмірі, визначеному ними, належне позивачу майно могло бути реалізовано, із встановлених судами обставин справи не вбачається, що саме за ціною, визначеною судово оціночно-будівельною експертизою, проведеною в рамках кримінального провадження, нерухоме майно мало бути реалізоване на торгах. Отже не вбачається, що за результатами торгів мали залишитися кошти, на які мав право розраховувати позивач.

За вказаних обставин оскаржені судові рішення не ґрунтуються на досліджених доказах.

4.4. Обґрунтовуючи свої висновки про незаконність дій Відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції щодо передачі для реалізації на електронних торгах ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України нерухомого майна, належного позивачу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що наявні дві постанови Вищого господарського суду України з приводу оскарження таких дій.

Так, першою постановою Вищого господарського суду України від 23.06.2015 у справі № 5010/2435/2011-9/88 цей суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо неправомірності дій державного виконавця ВДВС Івано-Франківського МУЮ з передачі на реалізацію нерухомого майна, який у порушення порядку визначення вартості та оцінки майна боржника, встановленого частиною 4 статті 58 Закону України "Про виконавче провадження", не призначив рецензування звіту про оцінку майна.

При цьому Вищий господарський суд України виходив із тих встановлених судом обставин, що боржник подав свої заперечення на проведену оцінку майна, виклавши їх у своєму листі від 06.06.2014, але орган державної виконавчої служби рецензування звіту про оцінку майна не провів.

У другій постанові від 15.07.2015 у справі №22/62 Вищий господарський суд України, погодившись із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення скарги ТОВ фірма "Інкорд" ЛТД на дії органу Державної виконавчої служби України щодо передачі для реалізації на електронних торгах нерухомого майна, належного позивачу, свій висновок обґрунтував тим, що державний виконавець, виконуючи ухвалу суду про зміну способу виконання рішення суду, діяв у межах приписів Закону України "Про виконавче провадження", вжив необхідних заходів щодо виконання рішення суду і правомірно звернув стягнення на спірне майно у зв`язку з тим, що грошей або іншого майна у боржника не виявилося.

При цьому, Вищий господарський суд України зауважив, що суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини 4 статті 58 Закону України "Про виконавче провадження" та дійшов обґрунтованого висновку щодо визначення вартості майна належним чином, оскільки у листі боржника від 06.06.2014 не містилося заяви про заперечення результатів оцінки і призначення рецензії звіту, тому місцевий господарського суду правильно зазначив, що боржник не скористався правом оскарження відомих йому результатів оцінки у встановленому законом порядку.

Відхиляючи у цій частині доводи прокурора та відповідачів під час апеляційного перегляду справи, як такі що не відповідають дійсності, суд апеляційної інстанції свій висновок мотивував тим, що Верховний Суд України вирішуючи питання допуску справи до свого провадження дійшов висновку, що суди оцінювали порушення державним виконавцем норм закону при вчиненні різних виконавчих дій, зокрема при виконанні ухвали суду про зміну способу виконання рішення суду та дій з передачі на реалізацію нерухомого майна боржника.

Разом з тим, із цієї постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 02.12.2015 зі справи №22/62 вбачається, що вирішуючи питання допуску для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15.07.2015, Верховним Судом України також здійснено аналіз постанови Вищого господарського суду України від 07.10.2014 у справі № 27/217.

При цьому Верховним Судом України зроблено висновок про те, що зі змісту зазначених рішень суду касаційної інстанції, копії яких додано до заяви, а також оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Також Верховний Суд України у своїй постанові зазначив, що не можна взяти до уваги і доводи заяви ТОВ фірма "Інкорд" ЛТД про те, що суди попередніх інстанцій неповно встановили обставини справи та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, оскільки відповідно до положень частини 1 статті 11123 ГПК України Верховний Суд України при розгляді справи в порядку, встановленому розділом ХII2 цього Кодексу, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже із наведеного вбачається, що оскаржена у касаційному порядку постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на судових рішеннях, які були зазначені ним як підстава для часткового задоволення позову, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив обставини, встановлені у другій із наведених справ (№22/62) поклавши в основу своєї постанови обставини, встановлені у першій справі (№ 5010/2435/2011-9/88).

4.5. Стосовно посилань відповідача-1 та прокурора в касаційних скаргах на порушення судами попередніх інстанцій вимог процесуального закону щодо виключної підсудності при розгляді даної справи колегія суддів зазначає, що відповідно до приписів ч.2 ст.310 ГПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи. Разом з тим із доводів скаржників не вбачається, що ними в суді першої інстанції заявлялось про непідсудність справи суду, що її розглянув, отже не вбачається, що такі доводи є обґрунтованими, як того вимагають положення пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України.

4.6. Щодо доводів відповідача-1, викладених у касаційній скарзі, про те, що судом апеляційної інстанції розглянуто справу без залучення суб`єкта оціночної діяльності, що за доводами скаржника має значення для повної і всебічної оцінки доказів у справі, суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до положень статті 269 частини 2 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Із обставин справи не вбачається, що рішення судів із даної справи прийнято про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи.

Із наведеного та доводів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається, що не залучення суб`єкта оціночної діяльності призвело до порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

4.7. Щодо доводів відповідача-1, викладених у касаційній скарзі, про те, що суб`єкт оціночної діяльності, який, за доводами позивача занизив вартість належного йому приміщення, є самостійним, а орган державної виконавчої служби не може впливати на порядок проведення оцінки майна, тому незаконність дії відповідача-1 не може вважатись доведеною, то з огляду на викладене вище, слід зазначити, що відповідач-1 виходячи із положень статті 58 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, яка була чинною під час вчинення ним дій із реалізації майна, а саме щодо його оцінки, мав достатній і незалежний від суб`єкта оціночної діяльності обсяг повноважень, і лише від його волевиявлення, за умови дотримання позивачем відповідних вимог, передбачених чинним законодавством, а саме щодо подачі відповідної заяви щодо рецензії звіту, залежала можливість реалізації майна за відповідною початковою ціною.

Виходячи із мотивів, наведених у пункті 4.4. цієї постанови, такі доводи не можуть бути покладені в основу для скасування судових рішень.

4.8. Крім того, відмовляючи у позові до Державного казначейства України суд першої інстанції послався на практику Верховного Суду України у справі №905/1071/17. Суд апеляційної інстанції погодившись із рішенням місцевого господарського суду у цій частині зазначив, що через Державну казначейську службу України, у випадку набрання рішенням суду законної сили, буде лише здійснено виконання рішення суду про стягнення в рахунок відшкодування шкоди, завданої внаслідок неправомірних дій Івано-Франківського міського Відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області. Також послався на аналогічну позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 грудня 2018 року у справі № 905/1071/17.

Разом з тим, Державна казначейської служби України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області була визначена відповідачем у вказаній справі. Крім того вбачається, що ухвалою господарського суду Донецької області від 27.06.2017 у справі № 905/1071/17 залучено до участі у справі іншого відповідача - Державну казначейську службу України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області. У постанові Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 905/1071/17 констатовано: «Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин, яка через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, набуває та здійснює свої цивільні права та обов`язки (ч. 2 ст. 2, ст. 170 ЦК України). Отже, у цій справі відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідні органи державної влади: Ворошиловський районний відділ державної виконавчої служби міста Донецька Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (дії якого призвели до завдання шкоди позивачу) та Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області (орган, який відповідно до закону здійснює повернення коштів з бюджету).».

Суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

При цьому в господарському процесі відповідно до частини четвертої статті 56 ГПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

Отже, у цій справі відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами у цій справі є Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області (відповідач-1) та Державна казначейська служба України (відповідач-2).

Подібну за змістом правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/23967/16.

Відтак, участь органів Державного казначейства України як іншого відповідача є ознакою, притаманною для всіх спорів про зобов`язання зі сплати коштів державного бюджету.

З викладеного вбачається, що правові висновки судів щодо відмови у позові до органу державного казначейства, не ґрунтуються на судовій практиці та вимогах чинного законодавства.

4.9. Стосовно доводів позивача, викладених у касаційній скарзі, щодо безпідставної відмови у стягненні судами трьох відсотків річних та інфляційних втрат, то надання їм оцінки судом касаційної інстанції, з огляду на мотиви, викладені у пунктах 4.2. та 4.3. цієї постанови, є передчасним.

4.10. Відповідно до положень ч.1 ст.300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 300 цього Кодексу встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, отже суд касаційної інстанції не може самостійно усунути вказані недоліки.

Враховуючи викладене, з огляду на вказані положення ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України, а також встановлення судом касаційної інстанції порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне скасувати прийняті судами рішення та передати справу на новий розгляд.

4.11. Крім того, колегія суддів зазначає, що вимоги позивача, викладені в касаційній скарзі, щодо стягнення на його користь штрафних санкцій, не можуть відповідно до вимог ч.3 ст.300 Господарського процесуального кодексу України розглядатись у суді касаційної інстанції, оскільки із встановлених судами обставин справи не вбачається, що вони бути предметом розгляду у суді першої інстанції.

4.12. З огляду на викладене та доводи, викладені у касаційних скаргах і відзивах позивача, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

4.13. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказане рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи щоб продемонструвати сторонам що вони були почуті.

4.14. Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, надати належну оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, всебічно, повно з`ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення у відповідності з нормами чинного законодавства.

5. Розподіл судових витрат

Відповідно до приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі, в тому числі й сплачені за подання апеляційних та/або касаційних скарг, оскільки за результатами розгляду касаційних скарг спір у даній справі не вирішено, має здійснюватися господарським судом, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 308, 310, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Інкорд ЛТД", Івано-Франківського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області та заступника прокурора Львівської області задовольнити частково.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.09.2019 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 20.05.2019 у справі №909/1040/18 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов