Провадження № 2-о/266/299/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2019 року м. Маріуполь

Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого - судді Федотової В.М.

за участю секретаря судового засідання - Петрухіної Т.Л.

за розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м. Маріуполі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

Заявник ОСОБА_1 звернувсь до суду із заявою, в обґрунтування якої зазначив, що він народився в м. Мена Чернігівської області, проживав та був зареєстрований в АДРЕСА_1 . У листопаді 2014 року позивач ОСОБА_1 , був вимушений переміститись з АДРЕСА_1 до АДРЕСА_2 , де зараз проживає, а отже дана адреса є його фактичним місцем проживання. Так, у лютому 2014 року на території Донецької області змінилася ситуація, розпочались проросійські мітинги, які супроводжувалися проявом агресії з боку проросійсько-налаштованих активістів, у місті з`явилися невідомі озброєні особи, одягнені у військову форму без розпізнавальних знаків, які брали участь у захопленні адміністративних будівель, встановлення прапорів Російської Федерації та окупаційної адміністрації РФ. У зв`язку із загостренням ситуації ОСОБА_1 більше не міг отримувати гарантоване йому Конституцією України, міжнародними правовими нормами і конвенціями ООН, право на безпечне життя, медичне обслуговування, роботу і правову допомогу. Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Донецьк, а тому восени 2014 року, побоюючись за своє життя, ОСОБА_1 прийняв рішення виїхати з м. Донецька, аби мати елементарну змогу жити, не турбуючись про свою безпеку. Після свого вимушеного виїзду з окупованої частини Донецької області він був змушений прилаштовуватись до нових життєвих умов, оскільки втратив можливість планувати своє життя. На даний час він не відчуває впевненості у завтрашньому дні. За один короткий період часу він залишився без житла, без підтримки, без надії на повернення додому.

Також зазначив, що він отримав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, проте дана форма не передбачає внесення відомостей про конкретну причину (підставу), яка змусила залишити або покинути своє місце проживання внутрішньо переміщену особу. Тобто вказана довідка лише посвідчує факт вимушеного переселення проте не містить зазначення причин такого переселення. Крім цього зазначив, що має на меті визначити свій статус, як особи яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Іншого порядку встановлення факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, чинним діючим законодавством України не передбачено, а тому він вимушений був звернутись до суду із зазначеною заявою. Просив суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у листопаді 2014 року з окупованої території Донецької області України, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Заявник ОСОБА_1 надав заяву про розгляд справи за його відсутності, заяву просив задовольнити.

Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справ за його відсутності, вирішення питання залишив на розсуд суду.

Заінтересована особа - представник Посольства Російської Федерації, в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.

Всебічно дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, матеріали справи, суд дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 17.10.2003 року, що підтверджується відповідними відомостями в паспорті заявника. (а.с.31-32).

З довідки від 24.04.2017 року за № 000186332/1414015183 слідує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 прибув як внутрішньо переміщена особа з місця проживання: АДРЕСА_1 на фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 . (а.с.36).

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання.

Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_2 проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимна сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».

17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою.

18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».

21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.

11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся так званий референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо її результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю».

Підтвердженням окупації Російської Федерації, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

На підтвердження цього заявницею були наведені наступні докази по справі.

Так, згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 11.03.2014 року, в ніч з 10 на 11.03.2014 року співробітником Служби безпеки України у взаємодії із міліцією попередили у Донецькій області диверсію проти українських громадян та затримали 37-річного громадянина Російської Федерації, який займався створенням озброєної диверсійно-підривної групи для дестабілізації ситуації в Україні. Затриманий пояснив, що організував діяльність низки екстремістських груп, у тому числі забезпечував їх озброєнням та вибухівкою. Співробітникам СБУ стало відомо, що він мав досвід служби в гарячих точках Російської Федерації. (Дагестані, Осетії тощо)

Згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 16.06.2014 року, станом на 14.06.2014 року в Краматорську Донецької області співробітниками СБУ спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України було затримано громадянина Російської Федерації, одного з учасників незаконного збройного формування ОСОБА_5 , 1993 року народження, колишнього курсанта Краснодарського вищого військового авіаційного училища. Під час затримання у ОСОБА_5 вилучено стрілецьку зброю, 7 тисяч гривень і, так звану "летную книжку" - персональний звітний документ обліку підготовки пілота. З його пояснень слідує, що він прибув до Слов`янська взяти участь у бойових діях на стороні представників окупаційної адміністрації РФ, за що йому координатори пообіцяли грошову винагороду - одну тисячу доларів США не день.

Також, згідно повідомлення прес-центру Служби безпеки України від 17.06.2014 року, співробітниками СБУ спільно з військовослужбовцями ЗС України було припинено терористичну діяльність громадянина РФ, який у складі озброєного злочинного угрупування воював на сході України. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , уродженець Рязанської області, разом зі своїм спільником у стані алкогольного сп`яніння обстріляли українських військових на блокпосту поблизу м. Слов`янськ. У ході бою одного з нападників було вбито, а російського бойовика захоплено. У нападників вилучено автоматичну зброю, пістолет та набої до них. Зі слів затриманого слід, що він приїхав до Слов`янська на початку травня та був завербований представником терористичної організації "ДНР", а за вбивство українських солдат йому запропоновано тисячу доларів США. Вказане повідомлення, підтверджується також і переглянутим судом відеозаписом із поясненнями ОСОБА_6 .

За повідомлення прес-центру Служби безпеки України від 17 червня 2014 року, співробітники СБУ спільно з військовослужбовцями ЗС України припинили злочинну діяльність громадянина Російської Федерації, ОСОБА_6 , уродженця Рязанської області Російської Федерації, який у складі озброєного злочинного угруповання воював на сході України. Останній разом зі спільником брав участь в обстрілах українських військових на блокпосту поблизу м. Слов`янськ. Зі слів затриманого, він приїхав до Слов`янська на початку травня 2014 року та був завербований представником «ДНР». За вбивство українських солдат йому запропонували тисячу доларів США.

З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, її військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Також, Парламентська асамблея Ради Європи 12.10.2016 року прийняла дві резолюції по Україні, в яких російсько-український конфлікт визначений як "російська агресія" і міститься заклик до РФ вивести свої війська з Донбасу.

Також резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 року підтримано резолюцію Третього комітету Генеральної Асамблеї ООН "Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь(Україна)" та визнано Російську Федерацію державою - окупантом.

Також Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати її брати участь у політичному процесі».

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Донецької та Луганських областей України.

При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Донецької та Луганських областей України, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України.

Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.

З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює її виконання.

Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.

Так, на інформаційному Інтернет-порталі «ТСН» була розміщена стаття «В Донецьк їдуть 10 російських танків, які вночі перетнули кордон-РНБО» від 03 серпня 2014 року, в котрій спікер інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки та оборони України ОСОБА_7, під час брифінгу зазначив, що вночі 03.08.2014 року, через неконтрольовані ділянки кордону з боку Російської Федерації переправилось 10 танків, які попрямували у бік Донецька. Речник також повідомив, що протягом останніх днів у місті були чутні постріли, вибухи, спостерігалось пересування воєнної важкої техніки вулицями міста.

Із статті «Колона танків з прапорами РФ вже в Донецьку - очевидці», яку опублікував Інтернет-ресурс «ТСН» 13.06.2014 року вбачається, що на Схід України вторглися російські танки, переміщення яких було зафіксовано в Сніжному, Горлівці, Слов`янську, Макіївці та Торезі. Крім того, за даними розвідки, у безпосередній близькості від кордону на російській території зосереджені додаткові потужні сили, говорять про дві механізовані бригади, які мають бронетехніку і реактивні системи залпового вогню "Град". Крім того, очевидці повідомляють, що важка техніка з російськими прапорами вже дісталася Донецька.

На офіційному сайті Народної Ради гак званої «Донецької Народної Республіки», розміщений, затверджений Постановою Верховної Ради «ДНР» один із перших Закон «Про прокуратуру» № 21/6-ВС від 15.07.2014 р., в якому прокуратуру визначено як єдину державну централізовану систему органів, здійснюючих від імені «ДНР» нагляд за дотриманням Конституції «ДНР» і виконанням законів, діючих на території «ДНР» .

Постановою Ради міністрів «ДНР» № 32-6 від 08.09.2014 р. «О введений государственных администраций на освобожденных территориях Донецкой Народной Республики». розміщеною на офіційному Веб -сайті так званої «ДНР» повідомлялося, що на звільнених територіях районних центрів і міст частини так званої «ДНР» будуть створені районні і міські державні адміністрації та Розпорядженням Голови Ради Міністрів «ДНР» будуть призначатися керівники цих установ. При підготовці подань на призначення голів державних адміністрацій, будуть створені комісії, до складу якої повинні увійти представники Ради Міністрів «ДНР». представники Міністерства Оборони. Міністерства внутрішніх справ. Міністерства державної безпеки та представники Верховної Ради «ДНР».

Крім того, преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганських областях" від 18.01.2018 року визначено, що окупаційна адміністрація Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасового окупованими територіями України, та підконтрольними Російській Федерації самопроголошені органи, узурпувала виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Аналізуючи наведені докази в їх сукупності, суд вважає вірним твердження заявника, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль частини Донецької та Луганської області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Донецької та Луганської області окупованою Російською Федерацією

Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявниці з окупованої Російською Федерацією частини території Донецької області України, то суд виходить з наступного.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Російської Федерації з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов`язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв`язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв`язків між членами розлучених сімей.

За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.

Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Згідно ст. 27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати її, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу, повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводить заявник, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.

ІНФОРМАЦІЯ_3 Інтернет-Портал «Радіо Свобода» повідомив, що на кількатисячний проукраїнський мітинг у Донецьку напало кілька сотень членів збройних формувань Російської Федерації, які були озброєні та мали при собі шумові гранати. Декілька проукраїнських активістів було поранено, також постраждали журналісти. З нападників ніхто не був затриманий.

За повідомленням інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки та оборони України станом на 17 липня 2014 року, бойовики збройних формувань Російської Федерації здійснили артилерійський обстріл житлових масивів Донецька. Так, один з будинків було частково зруйновано снарядом. У Петровському районі в результаті бойових дій збройні формування Російської Федерації також пошкодили будівлю дитячого садка №94, розбивши шибки та зруйнувавши покрівлю. В Артемівському районі збройні формування Російської Федерації обстріляли населений пункт Серебрянка, у результаті чого були пошкоджені житлові будинки, а серед мирних мешканців були постраждалі.

В статті під назвою «Сепаратисти захопили прокуратуру в Донецьку» від 16 березня 2014 року, яка міститься на сторінках Інтернет-Порталу «pogliad.ua» мова йдеться про те, що у м. Донецьку збройними формуваннями Російської Федерації була захоплена обласна прокуратура та встановлений російський прапор. Останні вимагали прокурора Донецької області Миколи Франтовського виконати їх умови. Під час захоплення прокуратури виникла сутичка між співробітниками спецпідрозділів МВС та проросійськими бойовиками.

В статті «Бойовики на Донбасі катують полонених і виписують їм смертні кари» від 29 липня 2014 р., що міститься на сторінках Інтернет-порталу «ТСН», мова йде про доповідь ООН, в якій наводяться факти жорстоких знущань над людьми в Донецьку. Так, з середини квітня 2014 року члени збройних формувань Російської Федерації поміщають під варту місцевих політиків, державних посадових осіб, працівників місцевих підприємств вугільної промисловості, звичайних громадян, в тому числі вчителів, журналістів, представників духовенства та студентів. Бойовики вимагають викуп за людей, або використовують затриманих для викопування траншей чи кидання їх в бій у перші ряди.

Згідно інформації, що міститься в статті «В Донецке и Луганске зафиксированы многочисленные случаи убийств мирных жителей, похищений, ограблений и мародерства, - СНБО» від 24 липня 2014 р., опублікованій Інтернет-джерелом «Цензор.Нет», в Донецьку, який перебуває під контролем збройних формувань Російської Федерації, зафіксовані численні випадки вбивств мирних жителів, мародерства, пограбування і захоплення адміністративних будівель.

Відповідно до інформації, що міститься в статті «В Донецьку практично не працюють банкомати, зачиняються крамниці, а люди тікають з міста», яку 02 червня 2014 року розмістив на своїх сторінках Інтернет-ресурс «ТСН», озброєні члени збройних формувань Російської Федерації орудують в Донецьку, внаслідок чого мешканці змушені покидати територію міста. Крім того, масове переселення жителів зумовлене зупинкою роботи більшості великих підприємств, несенням збитків малого бізнесу, відсутністю грошей в банкоматах та скороченою діяльністю банків, масовими випадками мародерства, зачиненням магазинів, викраденням журналістів, яким із погрозами наказують змінити інформаційну політику.

Інтернет-ресурс «Еспресо ТВ» в статті «Терористи ДНР масово конфіскують майно донецьких підприємців для поповнення фонду оборони», датованій 03 червня 2014 року, вказав на те, що бойовики збройних формувань Російської Федерації самопроголошеної «ДНР» почали кампанію з відбирання майна у місцевого населення. Об`єктами грабежу виступають, насамперед місцеві підприємці, у яких відбираються не тільки «предмети розкоші», але все, що сподобається грабіжникам.

В статті «У Донецьку бойовики грабують покинуті житлові будинки» від ЗО грудня 2014 року, яку опублікував ресурс «zaxid.net», йдеться про те, що в районах Донецька бойовики збройних формувань Російської Федерації регулярно грабують залишені жителями житлові будинки.

Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23.01.2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27.01.2015 року.

Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованих проросійськими бойовиками, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14.08.2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України.

29.06.2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представили Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України», який презентує аналіз атак на населені пункти Луганської області в Східній Україні. Зокрема, у звіті проводиться дослідження кількох інцидентів, які відбулися під час конфлікту в Східній Україні, що триває з 2014 року та призвів щонайменше до 9371 смерті; незліченних травм; масштабного знищення і незаконного привласнення майна; випадків незаконного арешту та ув`язнення; нелюдського поводження і тортур; а також до масштабного переміщення цивільних осіб.

Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.

Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.

Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.

Щодо порушень прав заявника ОСОБА_1 , який діє від власного імені, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як його власними поясненнями та поданими ним доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувалися на окупованій території Донецької області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області було порушено низку конституційних прав заявника, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.

Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні її зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують її зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров`я людини злочини.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Навіть з урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України: Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку її встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз`яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку її встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 07 березня 2018 року по справі № 759/759/17, від 14 березня 2018 року по справі № 363/2981/16-ц, від 06 червня 2018 року по справі № 428/13977/16-ц, які в розумінні ст. ст. 411,417 ЦПК України є обов`язковими для судів першої інстанції.

З урахуванням викладеного, суд вбачає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Також суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.

По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

З метою здійснення справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, з метою належного повідомлення про час та місце розгляду справи на адресу Посольства Російської Федерації в Україні були направлені відповідні листи.

Відповідно до змісту рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного у матеріалах справи, було вручено особі, уповноваженій адресатом на одержання пошти, 12.06.2018 року. Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.

Враховуючи викладене, а також те, що заявник ОСОБА_1 переселився з окупованої території Донецької області з метою збереження життя, здоров`я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст., -2, 4, 5, 10, 11-13, 19, 43, 49, 76-82, ч.1 ст. 223, ч.2 ст. 247, 258-259, 263-264, 265, 268, 293, 315, 319, 354, ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у листопаді 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

На рішення може бути подано апеляцію до Донецького апеляційного суду через Приморський районний суд міста Маріуполя Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Федотова В. М.