Постанова

Іменем України

11 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 753/10291/16-ц

провадження № 61-19077св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Служби безпеки України,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , служба у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації, Головне управління Державної міграційної служби у місті Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Служби безпеки України на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О., від 17 вересня 2019 року.

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року Служба безпеки України (далі - СБУ) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , служба у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації, Головне управління Державної міграційної служби у місті Києві, про виселення із службового житлового приміщення.

Свої вимоги СБУ мотивувала тим, що ОСОБА_3 у період з 1995 року по 2012 рік проходив службу в органах СБУ, у зв`язку з чим у 2003 році отримав ордер на окреме службове жиле приміщення на сім`ю з трьох осіб: ОСОБА_3 , його дружини ОСОБА_4 та їх сина ОСОБА_2 .

Позивачвказав, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у 2008 році було розірвано. У 2010 році ОСОБА_3 одружився вдруге та від вказаного шлюбу має доньку ОСОБА_5 , 2011 року народження, з якою був зарахований на квартирний облік у Центральному управлінні СБУ зі складом сім`ї у дві особи, та 12 лютого 2016 року Шевченківською районною у м. Києві державною адміністрацією йому видано новий ордер на інше жиле приміщення на сім`ю з двох осіб для постійного проживання. ОСОБА_3 до СБУ було подано нотаріально посвідчену заяву про зняття його та доньки з квартирного обліку зі звільненням наданої службової квартири та здачею її до СБУ.

Оскільки ОСОБА_3 не є працівником СБУ, не зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 та проживає з іншою родиною в іншому помешканні, ОСОБА_1 разом з її неповнолітнім сином ОСОБА_2 підлягають виселенню із вищезазначеної квартири без надання іншого житла.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, виселити ОСОБА_1 разом з її неповнолітнім сином ОСОБА_2 із вищезазначеної квартири без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року, у складі судді Колесника О. М., позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 із службової квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правовідносини, які виникли між сторонами, повністю регулюються положеннями частини третьої статті 64, частини першої статті 124 ЖК Української РСР і дають правові підстави для виселення відповідача з її неповнолітнім сином із спірної службової квартири без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Київ від 29 грудня 2016 року задоволено. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційногосуду мотивована тим, що у розумінні статті 125 ЖК Української РСР відповідач ОСОБА_1 на момент звернення позивача із цим позовом вважалася одинокою особою, яка проживала разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 , не підлягала виселенню із службового житла без надання їй іншого житлового приміщення. Відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки саме це житло задовольняє потреби відповідачів, необхідні для фізичного існування, забезпечує можливість роботи та навчання. Відповідачі у разі їх виселення без надання іншого житла нестимуть надмірний тягар у порівнянні із можливостями позивача забезпечити житлом своїх співробітників, зокрема ОСОБА_3 , будучи колишнім співробітником позивача, вже забезпечений постійним житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі Служба безпеки України просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року і залишити в силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 64, 124, 125 ЖК Української РСР, оскільки право колишніх членів сім`ї співробітника СБУ на проживання у службовому приміщенні є похідним (нерозривно пов`язаним) від права наймача (співробітника СБУ). Апеляційний суд помилково визнав ОСОБА_1 одинокою особою з неповнолітньою дитиною, яку не може бути виселено з службової квартири без надання іншого житлового приміщення. ОСОБА_1 зареєстрована та має право на частку у квартирі АДРЕСА_2 . Виселення відповідачів здійснюється з метою та в інтересах національної та громадської безпеки, а також для захисту прав військовослужбовців СБУ, що є легітимною метою у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року справу за позовом СБУ до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , служба у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації, Головне управління Державної міграційної служби у місті Києві, про виселення із службового житлового приміщенняпризначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 проходив військову службу в СБУ з 20 липня 1995 року по 08 червня 2012 року.

29 травня 2003 року Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація видала ОСОБА_3 ордер НОМЕР_1 на право зайняття службового жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 на сім`ю з трьох осіб: його - ОСОБА_3 , його дружини - ОСОБА_4 та їх сина ОСОБА_2 , 2001 року народження.

Вказана квартира була включена до складу службових на підставі розпорядження Харківської районної державної адміністрації м. Києва від 05 лютого 1998 року № 47.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2008 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було розірвано.

10 листопада 2010 року ОСОБА_3 зареєстрував новий шлюб з ОСОБА_6 , від якого має доньку ОСОБА_5 , 2011 року народження. В подальшому ОСОБА_3 був зарахований на квартирний облік у Центральному управлінні СБУ зі складом сім`ї у 2 особи.

Відповідно до протоколу № 17 засідання житлово-побутової комісії Центрального управління СБУ від 01 грудня 2015 року було вирішено надати ОСОБА_3 однокімнатну квартиру за умови здачі СБУ службової двокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

12 лютого 2016 року Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація на підставі розпорядження № 745 від 25 грудня 2015 року видала ОСОБА_3 ордер на жиле приміщення - однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 на сім`ю з двох осіб для постійного проживання. ОСОБА_3 також звернувся до СБУ із нотаріально посвідченою заявою про зняття його та доньки з квартирного обліку, звільнення службової квартири АДРЕСА_1 та передачі її позивачеві.

На час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_3 зареєстрований та проживав разом зі своєю донькою в квартирі АДРЕСА_3 .

Вимогу позивача, викладену у зверненнях від 21 квітня 2016 року та 29 квітня 2016 року, про звільнення у добровільному порядку займаної службової квартири, що є предметом цього спору, ОСОБА_1 виконувати відмовилась.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вказав на наявність підстав для виселення відповідачів із спірного службового житла, оскільки передбачене статтею 64 ЖКУкраїнської РСР право колишніх членів сім`ї співробітника СБУ на проживання в службовому жилому приміщенні є похідними від права наймача, а саме ОСОБА_3 , який отримав у постійне користування інше житло, припинив службу в органах СБУ, а тому відповідачі, як колишні члени його сім`ї, не набули самостійного права користування спірним службовим житлом, а отже підлягають виселенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла колишньої дружини співробітника СБУ, яка після розірвання шлюбу та добровільного виселення колишнього чоловіка продовжувала проживати в квартирі з неповнолітньою дитиною.

Справа розглядалася апеляційним судом неодноразово.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2017 року та передаючи справу № 753/10291/16 на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд у постанові від 19 червня 2019 року наголошував на тому, що апеляційний суд не з`ясував, чи мають відповідачі достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а саме спірною квартирою, чи є вона їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини та основоположних свобод, враховуючи те, що у власності відповідача перебуває частина квартири АДРЕСА_2 . Суду апеляційної інстанці необхідно було встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції, і чи є таке втручання пропорційним.

Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) суд вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, та не відповідає критерію пропорційності (необхідності в демократичному суспільстві).

Статті 124-125 ЖК Української РСР містять приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке службове житло надане у тимчасове користування.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернуто роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники (військовослужбовці).

Як встановили суди, 25 травня 2012 року ОСОБА_3 , основний наймач службового житла, звільнений з військової служби у запас СБУ та отримав у 2016 році в постійне користування інше житло.

Вимога про виселення колишніх членів сім`ї ОСОБА_3 зі службового житла після припинення останнім трудових правовідносин із роботодавцем та отримання іншого жила відповідає критерію законності й переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Однак, за наявності передбачених статтею 124 ЖК Української РСР підстав для виселення зі службових приміщень без надання іншого жилого приміщення, законом передбачено також обмеження цього права у випадках, які визначені у статті 125 цього кодексу, зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ним.

Постановою Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 03 квітня 1987 року № 2 роз`яснено зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна за змістом статті 125 ЖК Української РСР, в абзаці четвертому пункту 19 вказано, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім`ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів із спірного службового житлового приміщення, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, враховуючи вказані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 19 червня 2019 року, обґрунтовано виходив із того, що на момент звернення СБУ з цим позовом у розумінні статті 125 ЖК Української РСР ОСОБА_1 вважалася одинокою особою, яка проживала разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 та не підлягала виселенню із службового житла без надання їй іншого житлового приміщення.

Апеляційним судом також встановлено, що станом на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 є повнолітньою особою.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги мають процесуальні гарантії, надані особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine» від 02 грудня 2010 року, заява № 19009/04, § 44).

Тривалість проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, може виступати достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла може призвести до невиправданого втручання у право особи на повагу до житла.

Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, апеляційним судом зроблено правильний та обґрунтований висновок про те, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки із місцем проживання, а спірна квартира є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Відповідачі вселилися у спірне жиле приміщення у 2003 році на законних підставах на підставі ордеру НОМЕР_1 на право зайняття службового жилого приміщення та постійно протягом 16 років проживають у спірній квартирі. ОСОБА_1 має роботу у місті Києві, а ОСОБА_2 навчався у спеціалізованій загальноосвітній школі № 305, яка знаходиться в м. Києві, навчання в якій закінчив у 2016 році. У вересні 2016 року ОСОБА_2 вступив до приватного вищого навчального закладу «Міжнародний коледж Святого Луки» у м. Києві. У вказаному навчальному закладі у 2018 році ОСОБА_2 здобув повну середню освіту, а у 2019 році закінчив навчання та здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста. Відповідач ОСОБА_2 іншого житла не має. ОСОБА_1 має право власності на частку у квартирі АДРЕСА_2 .

Спірне житло є протягом тривалого строку постійним місцем проживання відповідачів, забезпечує їм умови для фізичного існування, роботи та навчання.

ОСОБА_3 за рішенням житлово-побутової комісії Центрального управління СБУ від 01 грудня 2015 року у 2016 році надано у користування однокімнатну квартиру. Однокімнатну квартиру передано у користування ОСОБА_3 до моменту фактичної передачі (повернення) ним службовоїдвокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

У той же час судом апеляційної інстанції встановлено, що починаючи з 2010 року, ОСОБА_1 відстоює в судах своє право проживання у спірному житлі.

Рішенням Дарницького районного суду міста Київ від 19 січня 2010 року було задоволено її вимоги про вселення із сином до квартири, оскільки їй чинились перешкоди щодо користування цим житлом. В подальшому, рішенням цього ж суду від 31 жовтня 2011 року було відмовлено у задоволенні позову її колишнього чоловіка ОСОБА_3 про виселення її як такої, що тривалий час не проживала у квартирі.

Рішенням Апеляційного суду міста Київ від 29 квітня 2013 року було скасовано рішення Дарницького районного суду міста Київ від 22 січня 2013 року у справі № 2602/2387/12 та відмовлено у задоволенні позову СБУ про виселення відповідачів із квартири. Судами під час вирішення вказаного вище спору досліджувались обставини щодо наявності підстав для виселення із службового житла внаслідок розлучення сторін, наявності у відповідача іншого житла, припинення ОСОБА_3 служби в СБУ, яким надана відповідна оцінка. У вказаному рішенні апеляційний суд дійшов висновку про законність проживання відповідача і її неповнолітнього сина у спірній квартирі. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками апеляційного суду і у своїй ухвалі від 24 липня 2013 року вказав, що передбачені нормами ЖК УРСР підстав для виселення відповідача, як колишньої дружини ОСОБА_3 , відсутні.

Апеляційний суд, вирішуючи спір врахував встановлені судами у справі № 2602/2387/12 обставини, а також положення статті 8 Конвенції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів співмірності виселення (найбільш крайньої форми втручання у право на повагу до житла) відповідачів, які законно вселились і більше 16 років проживають у спірній квартирі, із законною метою - захисту прав військовослужбовців СБУ, враховуючи зокрема те, що у 2015 року позивач надав ОСОБА_3 (не іншому військовослужбовцю) нове житло, ордер на користування яким ОСОБА_3 отримав, фактично не передавши вільне від мешканців службове житло - квартиру АДРЕСА_1 - на користь СБУ.

Колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду, оскільки судом апеляційної інстанції правильно застосовано до правовідносин сторін норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та зроблено мотивовані висновки про відмову у їх задоволенні у зв`язку із необґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлене без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильного висновку апеляційного суду по суті спору та зводяться в певній мірі до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Служби безпеки Українизалишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович