ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2019 року Справа № 915/1945/19

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Державного підприємства “Адміністрація морських портів України”, 01135, м.Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 38727770,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія”, 54002, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23/26

третя особа без самостійних позовних вимог на стороні позивача: Міністерство інфраструктури України, 01135, м.Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 37472062

про: припинення сервітуту та договору,

Представники сторін:

Від позивача, Ревенко О.В., згідно довіреності

Від позивача, Афанас`єва Ж.Л., згідно ордеру

Від відповідача, Горшевська С.В., згідно довіреності

Від 3 особи: Ревенко О.В., згідно довіреності

Присутній, Саленко Т.П.

встановив:

02.09.2019р. Державне підприємство “Адміністрація морських портів України” звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія” про:

- припинення сервітуту, встановленого згідно з договором від 10.07.2013 №А9-А, укладеним між ДП “Адміністрація морських портів України” та ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” щодо користування причалом №11 (інв. №1031038) та причальною інфраструктурою: залізничними коліями №№33,36 (інв. №№ 1031083, 1031084), підкрановими коліями (інв. №1031067) довжиною 182,0 м.п. у дві нитки, номер запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про інше речове право 9345612;

- припинення договору від 10.07.2013р. №А9-А, укладеного між ДП “Адміністрація морських портів України” та ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія”.

В обґрунтування позову позивач посилається на норми ст. 13, 15, 16, 203, 395, 406 Цивільного кодексу України, ст. 67 Господарського кодексу України, ст. 13, ч. 2 ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції», ст. 1, 15, 21 Закону України «Про морські порти України», постанову Кабінету Міністрів України від 03.06.2013 №405 «Про затвердження переліку спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб`єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню з наступними змінами та доповненнями, розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 року №133 «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту» та мотивовано наступним:

- подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції», що є істотною обставиною в розумінні ч. 2 ст. 406 Цивільного кодексу України;

- вартість користування сервітутом є обставиною, що має істотне значення, втім незважаючи на вжиті позивачем заходи залишається незмінною на рівні 2013 року, що суперечить інтересам держави;

- неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут;

- порушення інтересів держави.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.09.2019, справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/1945/19 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Ухвалою суду від 09.09.2019 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 16 жовтня 2019 року о 10:30, встановлено учасникам справи процесуальні строки для подання суду заяв по суті справи.

30.09.2019 на адресу суду надійшли пояснення Міністерства інфраструктури України з доказами їх надіслання іншим учасникам справи.

Міністерство інфраструктури України посилається на ст. ст. 1, 6, 19, 113, 116 Конституції України, ст. ст. 1, 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», ст. 3, 18 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», ст. 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», п. 1, пп. 63 п. 4 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року №460, розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 року №133 «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту», ст. 406 Цивільного кодексу України, ст.136 Господарського кодексу України та зазначає, що Мінінфраструктури погоджується з доводами позовної заяви, вважає, що в рамках спірних відносин наявні підстави для припинення сервітуту та договору з урахуванням обставин, що мають істотне значення, а саме:

1) подальше виконання Договору може призвести до порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (з урахуванням рекомендаційних роз`яснень Антимонопольного комітету України від 01.08.2019 № 21-рр);

2) невідповідність ціни Договору вимогам законодавства;

3) неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут;

4) порушення інтересів держави.

04.10.2019 відповідачем подано суду відзив на позовну заяву за вих. №1719 від 03.10.2019 з доказами надіслання іншим учасникам справи копії відзиву з доданими до нього документами.

Відзивом відповідач просить суд відмовити у задоволені позову.

Заперечення відповідача обгрунтовано посиланням на норми ст. 8, 22 Конституції України, ст. 15, 16, ч. 1 ст. 91, ст. 395, 401, 406 Цивільного кодексу України, ст. 15, 21 Закону України «Про морські порти України» та мотивовано наступним:

1) обставина №1 грунтується на припущенні щодо можливого порушення ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» згідно з рекомендаційними роз`ясненнями Антимонопольного комітету України №21-рр від 01.08.2019, які надані за заявою позивача та виключно в межах і на підставі наданої у заяві інформації та доданих до неї документів, не зареєстровані в Міністерстві юстиції України, не мають юридичної сили, а тому з підстав ст. 11 ГПК України не можуть бути прийняті як доказ, на підставі якого грунтується рішення суду.

Послуга доступу до причалу, передбачена Постановою Кабінету Міністрів України №483, не є рівнозначною сервітуту і не може його замінити.

2) стосовно невідповідність ціни Договору вимогам законодавства відповідачем зазначено, що факт не підтримання іншою стороною договору бажання однієї з сторін змінити (збільшити) ціну (плату за сервітут), не може вважатись обставиною, яка має істотне значення для цілей припинення сервітуту.

Вартість плати за встановлення сервітуту причалу та причальної інфраструктури за Договором сервітуту А9-А є вільною, що відповідає приписам ч. 3 ст. 21 Закону України «Про морські порти України».

Сервітут як речове право користування чужим майном не є предметом регулювання постанови Кабінету Міністрів України №483 та наказу Мінінфраструктури №541, на які посилається позивач.

Щодо витрат, які начебто несе позивач щодо майна, яким користується відповідач, пов`язаних із забезпеченням функціонування об`єктів сервітутів, суміжної та забезпечувальної інфраструктури відповідачем зазначено:

-по-перше, законодавством чітко передбачено джерело фінансування витрат на утримання та обслуговування об`єктів, що є предметом сервітуту і цим джерелом є кошти, отримані від причального збору. В складі плати за сервітут також закладена частка, яка йде на утримання вантажного причалу;

-по-друге, ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” самостійно несе всі витрати, пов`язані з забезпечення виконання ним навантажувально-розвантажувальних операцій з використання причалу, на який встановлено сервітут, а також компенсує витрати позивача на утримання інфраструктури причалу за відповідними договорами;

3) щодо тверджень позивача про неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут відповідач зазначає, що сервітут не позбавляє позивача права володільця, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою (ч. 5 ст. 403 ЦК України, п. п. 4.5 Договору сервітуту А9-А), в тому числі для надання позивачем третім особам послуг, передачу його в оренду, інше;

4) правомірність та дійсність договору сервітуту підтверджена судовими рішеннями господарського суду Миколаївської області від 15.04.2016, Одеського апеляційного господарського суду від 23.06.2016, Вищого господарського суду України від 18.10.2016 у справі №915/199/16.

5) посилання позивача на ст. 203 ЦК України відповідач вважає недоречним, оскільки зазначена норма містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, недотримання яких в момент вчинення правочину має наслідком визнання правочину недійсним (ст.215 ЦК України). До предмету спору таке посилання позивача не має ніякого відношення, оскільки ним не заявляється вимога про визнання недійсним договору сервітут.

Надуманим і ніяким чином не доведеним, на думку відповідача, є посилання позивача, що виконання договору сервітуту може спричинити виникнення загрози інтересам держави. Адже свої зобов`язання за договором про встановлення сервітуту ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” виконує в повному обсязі і у погодженому сторонами обсязі, що підтверджується, зокрема, відсутністю відповідних претензій з боку позивача. Саме тільки бажання позивача отримувати підвищену плату за встановлення сервітуту не може бути достатньою правовою підставою для висновку про порушення інтересів держави.

Укладаючи Договір про встановлення сервітуту №А9-А від 10.07.2013 року, відповідач, виходячи із узгоджених договірних умов, правомірно розраховував на довгострокове користування своїм правом та у зв`язку з цим планував свою подальшу діяльність.

Крім того, на думку відповідача, позивачем невірно обрано спосіб захисту права, що відповідно унеможливлює задоволення його позовних вимог.

Так, передбачений статтею 16 Цивільного Кодексу України, статтею 20 Господарського Кодексу України спосіб захисту порушеного права, як припинення правовідношення застосовується, у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов 'язків і до них відносяться позови про розірвання цивільно-правових договорів тощо.

У даному ж випадку, вимоги про припинення сервітуту, встановленого Договором від 10.07.2013 р. № А9-А, та припинення Договору від 10.07.2013р. №А9-А не призводять до поновлення порушених прав і є встановленням факту, що має юридичне значення, а відтак не можуть бути самостійним предметом розгляду у господарському суді.

Тим більше, позивачем взагалі не вказано, яке саме право порушено у зв`язку із чинністю Договору сервітуту, не надано жодних доказів, які б підтверджували необхідність захисту та відновлення порушеного права.

6) позивачем пропущений строк позовної давності виходячи з того, що стверджуючи про наявність чотирьох обставин, які, на думку позивача, мають істотне значення для припинення сервітуту на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, фактично має на увазі лише одну обставину - набуття чинності з 01.01.2016 року постанови КМУ №483 від 07.07.2015 про внесення змін до постанови КМУ №405 від 03.06.2013 - шляхом встановлення спеціалізованої послуги, а саме: забезпечення доступу портового оператора до причалів, що перебувають у господарському віданні ДП «АМПУ» та встановлення тарифів на таку спеціалізовану послугу наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 р. № 541, затверджених розпорядженням КМУ №1331-р від 14.12.2015.

Отже, як вважає відповідач, перебіг позовної давності щодо вимог позивача розпочався з 01.01.2016 та станом на дату звернення із позовною заявою (подано до суду 22.08.2019) позовна давність є такою, що сплинула, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.

7) щодо посилання позивача про понесення ним витрат на правову допомогу в розмірі 25 000 грн відповідач вважає, що позивач не обґрунтував належними і допустимими доказами розмір запланованих витрат на правничу допомогу, їх відповідність принципу співмірності та розумності судових витрат, а тому така вимога не підлягає задоволенню.

Ухвалою суду від 16.10.2019, яку занесено до протоколу судового засідання, підготовче засідання у справі відкладено на 04.11.2019 о 12:00 год., про що учасників справи повідомлено ухвалою суду від 17.10.2019.

18.10.2019 позивачем подано до суду відповідь на відзив з доказами надіслання її копії з доданими документами іншим учасникам справи.

Позивач зазначає, що відповідачем у відзиві не наведено жодного доводу, який би підтвердив відсутність наведених позивачем обставин, що мають істотне значення для припинення сервітуту. Відповідачем не спростовано наявність різної ціни за договором сервітуту та тарифами на спеціалізовану послугу доступу до причалу, що в свою чергу є проявом нерівних конкурентних умов, не спростовано наявність обставин, що подальше виконання сервітуту призведе до порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Позивач також посилається на наступне:

- ДП «АМПУ» обрано вірний спосіб захисту своїх прав з підстав, визначених ч. 2 ст. 406 ЦК України, а посилання відповідача у відзиві на ст. 652 ЦК України, яка стосується розірвання договору є неправомірним;

- позивач не визначав прийняття наказу Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 №541 та постанови Кабінету Міністрів України від 07.07.2015 №483 як обставину для припинення сервітуту.

Першою і головною істотною обставиною є той факт, що подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а рекомендаційні роз`яснення Антимонопольного комітету України є доказом, який підтверджує такий факт, адже застосування різних цін при виконанні договорів сервітуту та договорів про надання спеціалізованої послуги з боку ДП «АМПУ» призведе до порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

- ціна в договорі сервітуту є його істотною умовою, а отже, обставини, пов`язані з ціною за сервітут, які наведені у позові, є обставинами, що мають істотне значення в розумінні ч. 2 ст. 406 ЦК України;

- посилання відповідача на ч. 1 ст. 58 Конституції України безпідставне, адже позивач не намагається даним позовом застосувати наказ Мінінфраструктури №541 від 18.12.2015 безпосередньо до правовідносин сервітуту. Згаданий наказ зазначається у позові для порівняння цін за користування причалами;

- доказами факту, що сервітут не дозволяє ефективно використовувати державне майно, є порівняльна таблиця, яка додана до позову, яка підтверджує, що за використання причалу за спеціалізованою послугою плата в рази більша ніж за договором сервітуту;

- стосовно обставин порушення інтересів держави позивачем зазначено у позові, що чим менше доходу від використання державного майна одержує ДП «АМПУ», тим менше у подальшому воно перераховує частину чистого прибутку до держбюджету, що має істотне значення для необхідності припинення таких правовідносин в судовому порядку;

- посилання відповідача на судову справу №915/199/16 є безпідставним, оскільки обставини зазначеної справи, підстави та предмет позову повністю відрізняються від даної справи;

- наведені відповідачем справи з прецедентної практики Європейського Суду не є тотожними з даною справою, а отже не можуть бути застосовані;

- наполягання відповідача на подальшому виконання договору сервітуту та правовідносин сервітуту, є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції з боку самого відповідача, а також порушенням прав ДП «АМПУ», яке прагне здійснювати свою господарську діяльність законно та у відповідності до вимог чинного законодавства;

- строк позовної давності в даному випадку не пропущений, адже, підтвердження того факту, що подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, отримано ДП «АМПУ» у серпні 2019 року у вигляді рекомендаційних роз`яснень АМКУ.

22.10.2019 відповідачем подано до суду заперечення на відповідь на відзив з доказами надіслання їх копії іншим учасникам справи.

Відповідач зазначає наступне:

- обраний позивачем спосіб захисту прав не забезпечує поновлення будь-якого порушеного права ДП «АМПУ»;

- кваліфікація наведених позивачем обставин як таких, що мають істотне значення є безпідставною та недоведеною;

- безпідставна вимога позивача щодо припинення сервітуту через ціну договору;

- наведена у відзиві прецедентна практика ЄСПЛ та судова практика України, підтверджує, що юридична визначеність як елемент принципу верховенства права, втілюється через легітимні правомірні очікування «legitimate expectations» відповідача на подальшу реалізацію речового права. Судові рішення, які містять елемент судового тлумачення, згідно висновків ЄСПЛ, спрямовані на роз`яснення спірних питань;

- перебіг позовної давності щодо вимог позивача розпочався з 01.01.2016 та станом на дату звернення із позовною заявою (подано до суду 22.08.2019) позовна давність є такою, що сплинула.

04.11.2019 судом постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 09.12.2019 об 11:30 год.

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання.

У судовому засіданні представник позивача підтримує позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, просить позовні вимоги задовольнити.

Представник третьої особи погоджується з доводами позовної заяви, просить позов задовольнити.

Представник відповідача позовні вимоги заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, просить в задоволені позову відмовити.

На підставі ст. 240 ГПК України, у судовому засіданні судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Як визначено статтею другою Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов`язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов`язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України)

В той же час, згідно ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

Предметом позову є вимоги позивача про припинення сервітуту щодо користування причалом №11 та причальною інфраструктурою: залізничними коліями №№33, 36, підкрановими коліями довжиною 182 м.п. у дві нитки, номер запису про інше речове право 9345612 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та припинення договору сервітуту від 10.07.2013 №А9-А з підстав наявності підстав для припинення сервітуту та договору з урахуванням обставин, що мають істотне значення, а саме: подальше виконання Договору може призвести до порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (з урахуванням рекомендаційних роз`яснень Антимонопольного комітету України від 01.08.2019 № 21-рр); невідповідність ціни Договору вимогам законодавства; неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут; порушення інтересів держави.

Судом встановлено, що 10.07.2013 між державним підприємством «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «АМПУ» або володілець або позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія” (далі - користувач або відповідач) укладено Договір про встановлення сервітуту №А9-А (далі - Договір або Договір сервітуту), за умовами якого сервітут встановлюється щодо користування причалом та причальною інфраструктурою, які розташовані за адресою: 54020, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23 (п.1.1.).

Відповідно до п.2.1. Договору, сервітут встановлюється для можливості здійснення користувачем навантажувально-розвантажувальних робіт через причал з використанням причальної інфраструктури.

Пунктом 3.1., 3.2. Договору встановлено, що видом права сервітуту є право користування майном (причалом та причальною інфраструктурою) згідно з «Планом – схемою причалу №11 та причальної інфраструктури (Додаток №1, який є невід`ємною частиною цього Договору), наступною довжиною:

- причал №11 (інв. №1031038) – 209,0 м.п., технологічна ширина 14,60 м.п.;

- залізничні колії №33, №36 (інв. №№1031083, 1031084) – 418,00 м.п.;

- підкранові колії (інв. №1031067) – 182,0 м.п. у дві нитки.

Сервітут полягає у можливості вільного та безперешкодного користування користувачем причалом та причальною інфраструктурою, визначених вище у пункті 3.1. даного Договору.

Відповідно до п.п. 4.1.-4.5. Договору, зміст права сервітуту полягає у наданні права користування причалом та причальною інфраструктурою згідно п. 3.1. Договору. Сервітут є строковим та оплатним. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут встановлений за даним Договором є речовим правом користувача, має абсолютний характер і підлягає захисту від неправомірних дій визначеного кола осіб відповідно до діючого законодавства України. Сервітут не позбавляє володільця, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою.

Відповідно до п. 5.7 Договору володілець залишає за собою право на зміну тарифу за користування сервітутом за даним договором виключно у разі:

- підвищення мінімального рівня заробітної плати на законодавчому рівні;

- змін у розмірі відрахувань у фонди (пенсійний, соцстраху та інше), інфляції на законодавчому рівні, з подальшим укладанням Додаткової угоди до даного Договору. При цьому, тариф за користування сервітутом за даним договором змінюється володільцем на розмір зміни собівартості послуг (сервітуту) у зв`язку з обставинами, вказаними у цьому пункті.

Пунктами 14.1., 14.5., 14.6. Договору встановлено, що цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін та діє протягом 10 (десяти) років з набуття чинності. У випадку якщо користувач не пізніше ніж за один місяць до закінчення терміну дії Договору не повідомить володільця про намір припинити його дію, Договір вважається автоматично пролонгованим на 10 (десять) років на тих самих умовах.

Цей Договір може бути припинений за взаємною згодою сторін шляхом укладення відповідної Додаткової угоди до Договору, підписаної уповноваженими представниками сторін та скріпленої печатками. Цей Договір вважається припиненим з дати набуття чинності відповідної Додаткової угоди.

Дія сервітуту підлягає припиненню у випадках, передбачених чинним законодавством України.

Вказаний Договір підписано сторонами та скріплено печатками.

Право сервітуту ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 квітня 2014 року, про що внесено відповідний запис № 9345612.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), речовими правами на чуже майно є, зокрема право користування (сервітут).

Відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до ч. 1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до ст. 406 ЦК України, сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

На обгрунтування наявності підстав для припинення сервітуту позивач зазначає обставини, що мають істотне значення.

Суд вважає, що позивачем не доведено підстав, з якими Закон пов`язує припинення сервітуту. Цей висновок грунтується на такій оцінці судом тверджень позивача.

Щодо тверджень стосовно подальшого виконання договорів сервітуту, яке може призвести до порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є, зокрема, застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб`єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об`єктивно виправданих на те причин.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 13 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» виключно до компетенції Антимонопольного комітету України належить, зокрема, офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів і надання рекомендаційних роз`яснень з питань застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ДП «АМПУ» звернулось до Антимонопольного комітету України надати висновки у формі рекомендаційних роз`яснень щодо відповідності дій ДП «АМПУ» в частині подальшого виконання договорів сервітуту (в т.ч. укладеного з відповідачем), якими встановлено вартість користування сервітутом в частині плати за користування причалом для здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт, положенням статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції», враховуючи той факт, що інші портові оператори при проведенні аналогічних робіт здійснюють оплату у значно більшому розмірі згідно з наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541 «Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України» (далі - Наказ МІУ № 541).

Антимонопольним комітетом України надано рекомендаційні роз`яснення від 01.08.2019 № 21-рр, згідно з якими подальше виконання договорів сервітуту, зокрема, Договору, що виступає предметом цього позову, може призвести до порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Рекомендаційні роз`яснення).

Це, на думку позивача, є істотною обставиною в розумінні статті частини 2 статті 406 Цивільного кодексу України, з огляду на наступне.

За текстом Рекомендаційних роз`яснень встановлено таке.

Суб`єкти господарювання, які здійснюють навантажувально-розвантажувальні роботи однієї групи вантажів на причалах у Миколаївському морському порту і є конкурентами, сплачують різну вартість за отримання від ДП «АМПУ» фактично однієї і тієї ж послуги -право користуватися причалом та причальною інфраструктурою. В окремих випадках такі суб`єкти господарювання навіть здійснюють навантажувально-розвантажувальні роботи однієї групи вантажів на одному й тому ж причалі Миколаївського морського порту, проте сплачують різну вартість за право користуватись тими самими причалом та причальною інфраструктурою.

Плата, яка нараховується за навантажувально-розвантажувальні роботи на причалах у Миколаївському морському порту суб`єктам господарювання за Договором сервітуту, є значно меншою, ніж, якщо б ці суб`єкти господарювання сплачували за Договором доступу портового оператора до причалу, як сплачують їх конкуренти. Зазначене, безумовно, ставить цих суб`єктів господарювання у нерівне конкурентне становище.

Отже, дії ДП «АМПУ» щодо нарахування одним портовим операторам плати за Договорами сервітуту, а іншим портовим операторам, які є їх конкурентами, - за тарифами на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, затвердженими наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541, ставлять в нерівні конкурентні умови одних суб`єктів господарювання порівняно з іншими суб`єктами господарювання - їх конкурентами.

Таким чином, подальше виконання Договору про встановлення сервітуту від 10.07.2013 № А9-А може призвести до порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції», що може призвести до накладення штрафу на позивача, у розмірі до 10% від доходу (виручку), що з розрахунку сукупного доходу позивача за 2018 рік дорівнює близько 27 900 054 грн. (відповідно до Звіту про фінансових результат (Звіт про сукупний дохід) за 2018 рік, розміщений на офіційному сайті ДП «АМПУ».

Вивченням Рекомендаційних роз`яснень суд з`ясував:

- Рекомендаційні роз`яснення «Про надання висновків щодо кваліфікації дій» надані відповідно до ст. 14 Закону України «Про захист економічної конкуренції»;

- Рекомендаційні роз`яснення надані за заявою позивача від 24.01.2019 про надання висновків щодо «відповідності дій ДП «АМПУ» в частині подальшого виконання договорів сервітуту, якими встановлено вартість користування сервітутом в частині плати за користування причалом для здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт, положенням статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції», враховуючи той факт, що інші портові оператори при проведенні аналогічних робіт здійснюють оплату у значно більшому розмірі згідно з наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541 «Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України»;

- висновком Рекомендаційних роз`яснень є ствердження, що дії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» щодо подальшого виконання договорів сервітуту з суб`єктами господарювання (наведено 7 портових операторів, у тому числі і ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія”), яким встановлено вартість користування сервітутом у частині плати за користування причалом для здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт, враховуючи той факт, що інші портові оператори під час проведення аналогічних робіт здійснюють оплату згідно з наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541 «Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України», можуть призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого статтею 13 ЗУ «Про захист економічної конкуренції.

Висновки надані виключно в межах і на підставі наданої у заяві інформації та доданих до неї документів.

Рекомендаційні роз`яснення не містять вказівок, які б зобов`язували позивача припинити договірні відносини з відповідачем за Договором сервітуту №А9-А.

Щодо висновку про «можливе порушення» законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого статтею 13 ЗУ «Про захист економічної конкуренції», яке надане Антимонопольним комітетом України у зв`язку із приписами пункту 2 частини 2 статті 13 цього Закону, а саме: «Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: 2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб`єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об`єктивно виправданих на те причин».

Послуга доступу до причалу, передбачена Постановою КМУ №483, не є рівнозначною сервітуту і не може його замінити. За своєю природою послуга доступу до причалу - вид зобов`язальних правовідносин, а сервітут -речове право.

Як зазначено відповідачем, 21.07.2009 року між ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” та ДП «ММТП» укладено Договір про встановлення права сервітуту № 170-Р щодо користування підкрановими коліями у дві нитки, які знаходяться в тилу причалу № 11. Договір є платним, заборгованість за ним відсутня.

Крім того, для виконання навантажувально-розвантажувальних робіт на території ДП «Миколаївський морський торговельний порт» між відповідачем та ДП «ММТП» було укладено Договори оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності №9-А від 21.07.2009 року, щодо оренди портальних кранів та 10-А від 21.07.2009 року щодо оренди електроколонок, огороджувальних масивів та іншого інвентаря. Договори є платними, заборгованість за ними відсутня.

Відповідач вже має доступ до причалу у зв`язку з наявністю в нього права оренди (сервітуту) на рухоме та нерухоме майно, що або межує з причалом, або безпосередньо на ньому знаходиться, а позивач, в свою чергу, не може забезпечити доступ до причалу ні відповідачу, ні будь-якій іншій особі, оскільки не є ні власником, ні користувачем земельної ділянки, нерухомого майна та під`їзних шляхів, що знаходяться біля причалу №11.

Навантажувально-розвантажувальні роботи, які здійснює ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” супроводжуються одночасно залученням кількох технологічно поєднаних з причалом № 11 об`єктів за відповідними технологіями перевантаження вантажів, що передбачає наступні основні стадії:

з використанням складських площ: прийом вантажу з автотранспорту чи із залізничного транспорту (вагонів) до місця складування; після здійснення складських операцій - транспортування вантажів з місця складування до навантажувально-розвантажувальних машин (крани портальні обладнані грейфером, ковшем або електромагнітами), якими здійснюється кордонно-передаточна операція (відвантаження через причал) до трюму судна;

прямим варіантом - без використання складів: перевантаження вантажу з напіввагону (відкритий без даху залізничний вантажний вагон з високими бортами) або з транспортного колісного засобу із застосуванням крану портального до трюму судна.

Вищезазначений опис технології перевантаження вантажів відображений у Робочих технологічних картах (РТК) для кожного виду вантажів, які діють на терміналі відповідача.

Зазначені технологічні схеми перевантаження вантажів на судна передбачають використання майна, яким відповідач користується на праві оренди, а також використання майна, яким відповідач користується на праві іншого речового права (сервітут): причал № 11 (гідротехнічна споруда), підкранові колії та залізничні колії (причальна інфраструктура).

Суд погоджується з відповідачем стосовно того, що існуючі між позивачем та відповідачем на підставі сервітуту взаємовідносини не можуть бути замінені договором доступу до причалу, оскільки є різними за своїм об`ємом та суттю, «не рівнозначними».

З зазначеного вбачається, що висновок позивача, що подальше виконання договорів сервітуту може призвести до порушення (можливе порушення) статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є безпідставним.

В Рекомендаційних роз`ясненнях також відсутній висновок, що умови встановленого сервітуту та умови договору доступу до причалу є «рівнозначними угодами» і сервітут порушує права інших суб`єктів господарювання. Зазначено лише про «можливість», а не наявність факту порушення ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Крім того, як зазначено останнім абзацом Рекомендаційних роз`яснень: «Висновки надано виключно в межах і на підставі наданої у заяві позивача інформації та доданих до неї документів».

Відповідно до Розпорядження Антимонопольного комітету України №26-р від 12.02.2002 «Про затвердження Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб`єктів господарювання» при поданні заяви про надання висновків щодо кваліфікації дій суб`єктів господарювання заявник самостійно визначає обсяг інформації, що надається.

Антимонопольний комітет під час опрацювання заяви позивача не призначав будь-яких експертиз, не залучав спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, у тому числі портових операторів порту, не з`ясовував їх думки, підстав та обставин укладення договірних відносин, не проводив дослідження ринку здійснення стивідорних послуг в Миколаївському морському порту, не звертався до суду із запитами щодо надання інформації про судові справи, що розглядалися цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції тощо.

Зокрема, суд вважає суттєвими твердження відповідача, що Антимонопольним комітетом не було з`ясовано та досліджено той факт, що крім тих семи портових операторів, які зазначені, як суб`єкти господарської діяльності, які користуються сервітутом причалів, договори про встановлення права сервітуту причалів та причальної інфраструктури мають і інші портові оператори (зокрема, ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», ТОВ «Стивідорна компанія Нікмет-Термінал»), що вбачається із доданої до позовної заяви Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 158689634 від 06.03.2019.

Антимонопольним комітетом України не досліджено юридичні підстави та природу різних за характером та кваліфікацією договорів сервітуту та послуги доступу (тобто їх не рівнозначність).

Не може не свідчити про відсутність підстав вважати обставини, зазначені в Рекомендаційних роз`ясненнях істотними в розумінні ст. 406 ЦК України той факт, що з 01.01.2016 року, тобто з часу набрання законної сили наказом Мінінфраструктури № 541 від 18.12.2015 «Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України» (більше ніж 3 роки і 9 місяців), Антимонопольним комітетом України та його територіальними органами не було застосовано штрафних санкцій чи інших адміністративних заходів до позивача та, зокрема, його Миколаївської філії, з підстав, що є предметом заяви № 285/10-01-01/Вих від 24.01.2019 позивача.

Таким чином, твердження позивача в цій частині суд вважає такими, що не доведені, ґрунтуються на припущенні щодо можливого порушення статті 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Щодо плати за користування сервітутом, що, як зазначає позивач, є невід`ємною складовою істотної обставини № 1 за цим позовом.

Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з приписами статті 180 Господарського кодексу України істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як вважає позивач, в даному випадку має місце невідповідність ціни договору (вартості плати за користування сервітутом в частині плати за користування сервітутом причалу) вимогам чинного законодавства та інтересам держави.

Відповідно до пункту 4.2. статті 4 Договору (в редакції Додаткової угоди від 08.08.2013 № 1 до Договору) сервітут є оплатним.

Пунктом 5.1. статті 5 Договору встановлено, що плата за сервітут за місяць складає:

причалом № 11 (інв. № 1031038) – 126791,14 грн. (сто двадцять шість тисяч сімсот дев`яносно одна грн 14 коп.) без ПДВ;

залізничним коліями №№ 33, 36 (інв. №№ 1031083, 1031084) -2545,01 (дві тисячі п`ятсот сорок п`ять грн 01 коп.) без ПДВ;

підкрановими коліями (інв. № 1031067) – 1480,19 (одна тисяча чотириста вісімдесят грн 19 коп.) без ПДВ.

ПДВ стягується відповідно до чинного законодавства України.

Порядок зміни вартості користування сервітутом передбачений пунктом 5.7. статті 5 Договору, що вимагає обов`язкового укладання додаткової угоди до Договору.

При цьому в Договорі визначено виключний перелік підстав для зміни тарифу за користуванням сервітутом, у разі:

- підвищення мінімального рівня заробітної плати на законодавчому рівні;

- зміни у розмірі відрахувань у фонди (пенсійний, соцстраху та інше), інфляції на законодавчому рівні, з подальшим укладанням Додаткової угоди до даного Договору. При цьому, тариф за користування сервітутом за даним Договором змінюються володільцем на розмір зміни собівартості послуг (сервітуту) у зв`язку з обставинами, вказаними в цьому пункті.

Позивач зазначає також, що з огляду на той факт, що неможливо достеменно встановити частку розміру заробітної плати в наведених величинах, що використовувались при розрахунку вартості користування сервітутом, наведений у Договорі порядок перегляду вказаної вартості фактично неможливо застосувати.

Згідно з рішенням Господарського суду Миколаївської області від 15 квітня 2014 року по справі № 915/388/14 ДП «АМПУ» відмовлено у задоволенні позову про спонукання внесення змін до договору про встановлення сервітуту № А9-А від 10.07.2013 року шляхом підписання додаткової угоди № 3.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2015 № 483 було внесено зміни в додаток до Постанови КМУ № 405, а саме перелік доповнено позицією такого змісту: «Забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, крім причалу, що використовується портовим оператором на підставі договору оренди, концесії, спільної діяльності, укладеного відповідно до законодавства».

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України «Про морські порти України» послуга доступу портового оператора до причалу підлягає державному регулюванню за тарифами, визначеними національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері транспорту, (в даному випадку -Міністерство інфраструктури України), яке в свою чергу, наказом від 18.12.2015 № 541 затвердило Тарифи на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.12.2016 за №1608/28053 (далі - Тарифи).

Згідно з нормами постанови Кабінету Міністрів України від 07.07.2015 № 483, тарифи при наданні спеціалізованої послуги -забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України на виконання умов чинного законодавства, зокрема ст. 21 Закону «Про морські порти України», ст. 12 Закону України «Про ціни та ціноутворення», застосовуються державні регульовані ціни - тарифи.

Встановлена у договорі сервітуту вартість користування сервітутом в частині плати за користування причалом для здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт , як стверджує позивач, є значно меншою, ніж розмір тарифів, регламентований наказом Мінінфраструктури № 541, що сплачується іншими портовими операторами при проведенні навантажувально-розвантажувальних відповідно до укладених Договорів доступу.

Суд не вважає ці твердження такими, що можуть бути підставою для припинення сервітуту виходячи з такого.

Ціна - істотна умова договору (ст.638 ЦК України, ч.1 ст.527 ЦК України), але вона не є обставиною, яка має істотне значення для цілей ч.2 ст.406 ЦК України.

Досягнення сторонами домовленості щодо ціни договору, як його істотної умови, має значення лише на етапі укладення договору (встановлення факту укладення договору).

Факт не підтримання іншою стороною договору бажання однієї з сторін змінити (збільшити) ціну (плату за сервітут), не може вважатись обставиною, яка має істотне значення для цілей припинення сервітуту.

Вартість плати за встановлення сервітуту причалу та причальної інфраструктури за Договором сервітуту А9-А є вільною, що відповідає приписам норми частини 3 статті 21 Закону України «Про морські порти України».

Наказом Мінінфраструктури №541 з підстав частини 1 статті 21 вищевказаного Закону встановлено тарифи виключно для спеціалізованих послуг: договорів доступу (які повинні володіти ознаками, присутніми для договорів про надання послуг) і вони не розповсюджується на інші види договорів, в тому числі на договори про встановлення сервітуту (речові права на майно).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України №1331-р від 14.12.2015 погоджено встановлені Мінінфраструктури в установленому порядку тарифи на спеціалізовані послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, крім причалу, що використовується портовим оператором на підставі договору оренди, концесії, спільної діяльності, укладеного відповідно до законодавства.

Таким чином, передбачено, що використання причалу можливе не тільки на підставі договору доступу, а й на інших правових підставах.

В Постанові Кабінету Міністрів України №483 від 07.07.2015 не передбачено, що з набранням чинності Постанови КМУ підлягають припиненню або переглядаються умови (зокрема, щодо ціни) всіх договорів на користування причалами, які були укладені до набуття чинності вказаною постановою.

Щодо обставин, пов`язаних із твердженням позивача про те, що він несе витрати по утриманню майна, яке є предметом спірного договору сервітуту.

Як вказує позивач, діючий розрахунок вартості плати за сервітут не враховує компенсацію витрат ДП «АМПУ», пов`язаних із забезпеченням функціонування об`єктів сервітутів, зокрема, виробничих та адміністративних витрат, які несе Миколаївська філія, а також витрат на використання суміжної (залізничних станцій, електромереж, автодоріг), та забезпечувальної інфраструктури, без яких неможливе належне використання та функціонування об`єктів сервітуту для здійснення вантажних операцій.

Статтею 15 Закону України «Про морські порти України» визначено вичерпний перелік завдань АМПУ, серед яких п. 1 ч.13 зазначено мету «справляння та цільового використання портових зборів».

Відповідно до п.2.2 Порядку обліку та використання коштів від портових зборів, затвердженого Наказом Мінінфраструктури України від 27.05.2013 р. №316, кошти від причального збору, який належить до одного з семи портових зборів, що сплачуються у портах, використовуються:

на утримання та обслуговування причальних споруд в межах їх паспортних характеристик;

на ремонт, модернізацію, реконструкцію і будівництво причальних споруд в межах їх паспортних характеристик;

на утримання персоналу, що бере участь у проведенні робіт та здійснює технічний нагляд за будівництвом (придбанням, виготовленням), модернізацією, реконструкцією, ремонтом та експлуатацією причалів та прилеглих акваторій та інших необоротних активів, що використовуються на зазначені в цьому пункті цілі, у тому числі на забезпечення соціальних гарантій цього персоналу;

на компенсацію інвестицій, внесених суб`єктами господарювання у стратегічні об`єкти портової інфраструктури, що є об`єктами державної власності, у порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України відповідно до чинного законодавства;

на компенсацію вартості підводних гідротехнічних споруд (канали, операційні акваторії причалів тощо), що були збудовані за рахунок приватних інвестицій до набрання чинності Законом України "Про морські порти України" та внесені до реєстру гідротехнічних споруд у встановленому законодавством порядку, що передаються у державну власність, у порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України відповідно до чинного законодавства.

Таким чином, законодавством передбачено джерело фінансування витрат на утримання та обслуговування об`єктів, що є предметом сервітуту.

Водночас, як зазначає сам позивач, в складі плати за сервітут також закладена частка, яка йде на утримання вантажного причалу.

Як витікає з відзиву та додатків до нього, ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” самостійно несе всі витрати, пов`язані з забезпеченням виконання ним навантажувально-розвантажувальних операцій з використанням причалу, на який встановлено сервітут, а також компенсує витрати позивача на утримання інфраструктури причалу.

Зокрема, між ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” та позивачем укладено договір №24-П-МИФ-13 від 15.10.2013, за умовами якого власник мереж (позивач) надає послуги з електрозабезпечення та забезпечує обслуговування електричних мереж, а користувач (ТОВ «СІК») своєчасно сплачує витрати на утримання технологічних електричних мереж та отримані послуги по електрозабезпеченню, в тому числі за перетікання реактивної електричної енергії;

Що стосується посилань позивача про несення ним витрат на утримання залізничних станцій. Як вбачається з змісту укладеного між позивачем та ТОВ “Стивідорна інвестиційна компанія” договором № 13-П-МИФ-15 про надання послуг, пов`язаних з обробкою вагонів від 31.01.2015 витрати за використання залізничних станцій та під`їзних шляхів товариство оплачує самостійно шляхом замовлення послуг з подачі/забирання вагонів, їх перевантаження, та надання інших супутніх послуг.

Послуги з відомчої пожежної охорони при здійсненні навантажувально-розвантажувальних робіт також замовляються та оплачуються підприємством самостійно на підставі договору №3-р від 17.01.2011, укладеного з позивачем.

Отже, посилання позивача на те, що діючий розрахунок вартості сервітуту обмежує його права, оскільки не враховує компенсацію витрат, пов`язаних із забезпеченням функціонування об`єктів сервітуту, не може бути істотною обставиною, оскільки підстави вважати витрати, які несе позивач очевидно несправедливими та такими, що з`явились поза його волею після укладення договору сервітуту відсутні.

Крім того, встановлення сервітуту на причал №11 не позбавляє позивача права на володіння, користування і розпорядження об`єктом сервітуту (п. 4.5 Договору), в тому числі, з метою використання його для ведення господарської діяльності (зокрема, для надання послуг третім особам). Витрати з утримання (тягар утримання) майна повинна здійснювати особа, яка є власником цього майна (ст. 322 ЦК України) і яка використовує його у власній господарській діяльності (для отримання доходів).

Щодо тверджень позивача про неможливість повноцінного володіння майном щодо якого встановлено сервітут.

Відповідно до частини 5 статті 403 Цивільного кодексу України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Як зазначалось вище, майно, щодо якого встановлено сервітут, належить позивачу на праві господарського відання.

На думку позивача, аналіз змісту Договору сервітуту з урахуванням правових норм, які регулюють діяльність у морських портах, дає підстави для висновку, що обтяження державного майна сервітутом обмежує права власника (володільця) щодо ефективного використання державного майна, належного його утримання, ефективного управління та використання об`єктів портової інфраструктури державної форми власності, призводить до створення нерівних умов для провадження господарської діяльності у морському порту та неможливості рівного доступу до послуг, що надаються в морському порту суб`єктами природних монополій.

Такий висновок є необгрунтованим, оскільки сервітут не позбавляє володільця майна, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою (ч.5 ст.403 ЦК України, п.4.5 Договору сервітуту А9-А), тобто не позбавляє права позивача на використання майна, на яке встановлений сервітут, в своїй господарській діяльності, в тому числі - для надання позивачем третім особам послуг, передачу його в оренду, інше (п.8.6 договору).

Відповідно до Договору про встановлення сервітуту, сервітут полягає в праві відповідача користуватись причалом №11, підкрановими коліями та залізничними коліями з метою виконання навантажувально-розвантажувальних робіт із використанням належного відповідачу рухомого та нерухомого майна. Це узгоджується з положеннями статті 401 ЦК України, згідно якого сервітутом є саме право користування чужим майном.

Наявність чинного сервітуту не позбавляє позивача права з надання причалу №11 у користування іншим портовим операторам та цим забезпечує рівний доступ портових операторів до причалу.

Таким чином, позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження обставин неможливості повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут.

Щодо тверджень позивача про порушення інтересів держави.

Позивач зазначає, що з огляду на обставини, викладені вище виконання Договору сервітуту може спричинити виникнення загрози інтересам держави, невідповідність ціни Договору має наслідком недоотримання доходу ДП «АМПУ», що, в свою чергу, суперечить інтересам держави.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Твердження позивача в цій частині суд вважає безпідставними та необгрунтованими виходячи з того, що посилання позивача на ст.203 ЦК України є хибним та не має відношення до даного предмета спору, оскільки зазначена норма містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, недотримання яких в момент вчинення правочину має наслідком визнання правочину недійсним (ст.215 ЦК України).

Крім того, правомірність та дійсність договору сервітуту підтверджена рішеннями господарського суду Миколаївської області від 15 квітня 2016 року, постановами Одеського апеляційного господарського суду від 23 червня 2016 року та Вищого господарського суду України від 18 жовтня 2016 року у справі № 915/199/16.

Відповідно до частини 1 статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, була ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 року. Рішення Європейського суду з прав людини є обов`язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно частини 4 статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» загальні судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Згідно зі статтею 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном, при цьому дана стаття забороняє невиправдане втручання у володіння майном, при цьому, вказана стаття гарантує кожному право звернутися за захистом свого порушеного права володіння до суду.

Так, Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства», майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Власністю в розумінні ст. 1 Першого Протоколу є і «законні сподівання» на отримання на підставі закону майна для забезпечення своєї діяльності (справа Компанія Пайн Веллі девелопментс ЛТД проти Ірландії (1991р.).

У рішенні «Сагхінадзе та інші проти Грузії» Європейський суд зауважив, що «сподівання» є «правомірним», якщо воно ґрунтується на нормі закону або на правовому акті, що стосується відповідного майнового інтересу.

Як вбачається з аналізу статті 1 Протоколу 1 та зазначених рішень Європейського суду з прав людини вбачається, що за захистом свого права мирно володіти майном, особа може звернутися до суду не лише, якщо порушується її право власності/користування щодо рухомої чи нерухомої речі, а й права на майно, яке може в майбутньому відповідно до національного законодавства перейти у власність/користування до особи і у такої особи є всі підстави («правомірні очікування») вважати, що таке майно буде у її володінні/користуванні.

Аналогічної правової позиції дотримується й Конституційний Суд України, зокрема, у Рішенні Першого сенату КСУ від 5 червня 2019 року у справі № 3-391/2018(6048/18) за конституційною скаргою ТОВ «МЕТРО КЕШ ЕНД КЕРІ УКРАЇНА», зокрема, пунктом 2.2 мотивувальної частини цього Рішення визначено «Неодмінним елементом принципу верховенства права є юридична визначеність, яка вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини (абзац дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018).

Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях (legitimate expectations), зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване. Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.»

Отже, у світлі судової практики України, прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, статті 46 Конвенції є джерелом права для національних судів, законні сподівання та майновий інтерес відповідача, пов`язані із користуванням причалом №11 та причальною інфраструктурою на підставі Договору про встановлення сервітуту № А9-А від 10.07.2013 року є охоронюваним за правом Конвенції об`єктом.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог щодо припинення сервітуту та припинення договору від 10.07.2013 №А9-А.

Позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав, передбачених законом, зокрема ст. 406 ЦК України та п. 14.5 Договору, не доведено обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, відносяться примусове виконання обов`язку в натурі, припинення правовідношення. Також частиною третьої вказаної статті визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необгрунтованими та безпідставними, в задоволені позову слід відмовити.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності суд зазначає наступне.

У ст. 256 ЦК України вказано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється у три роки.

За умовами ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи те, що судом не встановлено порушень прав та законних інтересів позивача у даній справі, які б підлягали судовому захисту в порядку, визначеному ч. 2 ст. 406 ЦК України, питання застосування позовної давності судом не вирішується.

Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 129 ГПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в позові.

Керуючись ст. ст. 2, 73, 74, 77, 79, 86, 129, 201-241 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

1. В задоволені позову Державного підприємства “Адміністрація морських портів України” (01135, м.Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 38727770) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія” (54002, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23/26, код ЄДРПОУ 36487633) про припинення сервітуту та договору від 10.07.2013 №А9-А – відмовити.

2. Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

3. Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Сторони у справі:

позивач: Державне підприємство “Адміністрація морських портів України” (01135, м. Київ, пр.-т Перемоги, буд. 14)

відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю “Стивідорна інвестиційна компанія” (54002, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23/26).

Повний текст судового рішення складено і підписано 19.12.2019.

Суддя В.О. Ржепецький