Постанова

Іменем України

11 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 758/11953/16-ц

провадження № 61-15087св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Укртранснафтопродукт»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Укртранснафтопродукт» про стягнення сум, що належать до виплати при звільненні, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року у складі судді Ларіонової Н. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2019 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Ігнатченко Н. В., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, посилаючись на те, що 12 березня 2015 року вона була прийнята до Державного підприємства «Укртранснафтапродукт» (далі - ДП «Укртранснафтапродукт») на посаду юрисконсульта.

Наказом ДП «Укртранснафтапродукт» від 03 серпня 2015 року № 27-к її було переведено на посаду начальника юридичного відділу, а наказом від 31 березня 2016 року № 16-К - звільнено із займаної посади.

На час звільнення залишилися невикористаними 9 календарних днів щорічної відпустки, а не 6 календарних днів, як зазначено в наказі ДП «Укртранснафтапродукт» від 31 березня 2016 року № 16-К.

Враховуючи викладене, відповідач повинен сплатити їй середню заробітну плату за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Крім того зазначала, що 04 березня 2016 року вона звернулася до генерального директора ДП «Укртранснафтапродукт» із заявою про виплату їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у зв`язку з чим 04 березня 2016 року було видано наказ № 12-К, який залишився не виконаним.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:

- стягнути з відповідача на свою користь компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки у розмірі 1 075,08 грн;

- стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні сум у розмірі 67 543,97 грн;

- визнати скасування наказу ДП «Укртранснафтапродукт» від 04 березня 2016 року № 12-К «Про виплату матеріальної допомоги» неправомірним;

- зобов`язати відповідача виплатити їй матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячного заробітку, а саме 10 601,58 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДП «Укртранснафтопродукт» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки за 3 дні за період з роботи з 12 березня 2015 року до 31 березня 2016 року в розмірі 1 075,08 грн. В частині позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, визнання неправомірним скасування наказу ДП «Укртранснафтопродукт» від 04 березня 2016 року № 12-К «Про виплату матеріальної допомоги» та зобов`язання виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових проблем в розмірі 10 601,58 грн відмовлено.

Ухвалюючи рішення про стягнення з ДП «Укртранснафтапродукт» на користь ОСОБА_1 компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки в розмірі 1 075,08 грн, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не виплачено позивачу при звільненні компенсацію за три дні невикористаної частини щорічної відпустки за період роботи з 12 березня 2015 року до 31 березня 2016 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання скасування наказу ДП «Укртранснафтапродукт» від 04 березня 2016 року № 12-К «Про виплату матеріальної допомоги» неправомірним та зобов`язання відповідача виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячного заробітку, а саме 10 601,58 грн, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач видаючи наказ від 31 березня 2016 року № 16-К діяв у спосіб та у межах своїх повноважень відповідно до норм чинного законодавства, на час звільнення ОСОБА_1 матеріальна допомога для вирішення соціально-бутових питань не входила до складу сум, що належали позивачу при звільненні, тому такі позовні вимоги є безпідставними.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, місцевий суд виходив з того, що позивач про порушення своїх прав дізналася при звільненні (31 березня 2016 року), проте з цим позовом звернулася до суду тільки 24 вересня 2016 року, тобто з пропуском встановленого законом тримісячного строку.

Рішення місцевого суду оскаржувалося в апеляційному порядку лише в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому і переглядалося апеляційний судом лише в цій частині.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем заявлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог з підстав пропуску строку звернення ОСОБА_1 до суду з такими вимогами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні сум починаючи з дня звільнення по день ухвалення рішення.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки з урахуванням роз`яснень Конституційного Суду України перебіг встановленого тримісячного строку для звернення працівника до суду розпочинається з дня, коли власник або уповноважений ним орган фактично розрахувалися із працівником.

Судом ухвалено рішення про стягнення на її користь компенсації за три дні невикористаної частини щорічної відпустки за період з 12 березня 2015 року до 31 березня 2016 року в розмірі 1 075,08 грн. Таким чином на час розгляду справи повного розрахунку належних позивачу при звільненні сум відповідачем здійснено не було.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 наказом ДП «Укртранснафтапродукт» від 12 березня 2015 року № 07-К була прийнята на посаду юрисконсульта підприємства.

Наказом ДП «Укртранснафтапродукт» від 03 серпня 2015 року № 27-К ОСОБА_1 була переведена на посаду начальника юридичного відділу даного підприємства, а наказом від 31 березня 2016 року № 16-К - звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін. Одночасно визначено про нарахування та виплату до 01 квітня 2016 року компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за період роботи з 12 березня 2015 року до 31 березня 2016 року (6 календарних днів) та інших необхідних розрахунків.

Наказом ДП «Укртранснафтапродукт» від 04 березня 2016 року № 12-К вирішено надати начальнику юридичного відділу ДП «Укртранснафтапродукт» ОСОБА_1 , що працює за основним місцем, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати, а наказом від 31 березня 2016 року № 17-К - скасовано наказ про надання матеріальної допомоги.

На час звільнення ОСОБА_1 з роботи строк невикористаної щорічної відпустки за період з 12 березня 2015 року до 31 березня 2016 року становив 9 днів.

Наказом ДП «Укртранснафтапродукт» від 31 березня 2016 року № 16-К ОСОБА_1 при звільненні призначено до виплати компенсацію за шість днів невикористаної відпустки.

Також судами встановлено, що про скасування наказу про виплату матеріальної допомоги ОСОБА_1 стало відомо при звільненні (31 березня 2016 року), а з цим позовом вона звернулася 24 вересня 2016 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Подільського районного суду міста Києва.

02 жовтня 2019 року справа № 758/11953/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Отже, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що на дату звільнення відповідач не здійснив з нею повного розрахунку належних їй при звільненні сум, тому відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні сум.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Відповідно до частини першої статті 3 та статті 4 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило,

у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Зазначене свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про стягнення компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь звільненого працівника, у тому числі компенсація за невикористану частину щорічної основної відпустки, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про стягнення компенсації за невикористану частину щорічної відпустки звільненому працівнику за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про стягнення компенсації за невикористану частину щорічної відпустки не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника,отже строк пред`явлення до суду цих позовних вимог обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглядаючи рішення місцевого суду, апеляційний суд на зазначене вище уваги не звернув, не врахував правових висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18), у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про пропуск ОСОБА_1 строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України для пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки перебіг такого строку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд в порушення вимог статей 263-265, 367, 368 ЦПК України не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, не врахував зазначених вимог матеріального права та правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

Також апеляційному суду під час нового розгляду справи слід врахувати правову позицію Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладену у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки апеляційним судом порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене цим судом рішення не може вважатися законними і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Рішення місцевого суду в частині стягнення компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки та в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказу від 04 березня 2016 року № 12-К «Про виплату матеріальної допомоги» неправомірним та зобов`язання відповідача виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячного заробітку в апеляційному порядку не переглядалося, а тому не може бути і предметом перегляду касаційним судом.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Укртранснафтопродукт» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська