open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 грудня 2019 року № 826/1992/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Добрянської Я.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України,

третя особа: Міністерства охорони здоров`я України,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, КМУ), в якому просить:

- визнати незаконними та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін», наказ Міністерства охорони здоров`я України від 21.11.2016р. №1264 «Про затвердження реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсулін»;

- поновити право в забезпеченні усіх хворих на цукровий діабет інсуліном високої якості, шляхом зобов`язання відповідних виконавчих органів забезпечити інваліда II групи ОСОБА_1 щомісячно безкоштовним медикаментозним препаратом інсулін марки Хумулін Регуляр в картриджах 5 шприц-ручок КвікПен, Хумулін НПХ в картриджах 5 шприц-ручок Квік-Пен (виробник Ліллі, Франція або компенсувати щомісячно повну ринкову вартість інсуліну для самостійного придбання);

-стягнути з відповідача на користь заявника моральну шкоду у розмірі десяти мінімальних зарплат з державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідачем було протиправно винесено постанову від 23.03.2016 року № 239 ««Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін» та наказ Міністерства охорони здоров`я України від 21.11.2016р. №1264 «Про затвердження реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсулін» оскільки дані рішення порушують конституційні і законні прав, права на життя, охорону здоров`я та отримання безкоштовного медикаментозного препарату інсулін, яким Держава гарантовано зобов`язалася безкоштовно забезпечувати усіх хворих на цукровий діабет інсуліном високої якості. Просить задовольнити адміністративний позов.

Ухвалою суду від 09.02.2017р відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання на 16 травня 2017 року о 11.45 год.

Ухвалою суду від 16.05.2017 р. задоволено клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі третьої особи. Залучено до участі у справі № 826/1992/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України.

Відповідач - представник Кабінету Міністрів України в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі. Зазначив, що правові підстави для визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін», відсутні.

14.12.2017р. суд прийшов до висновку щодо можливості перейти до подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.

Представник третьої особи подав до суду заперечення на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що оскаржувана постанова Кабінету Міністрів України прийнята на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є інвалідом II групи, із встановленим діагнозом - цукровий діабет I-тип, тяжка (III ступінь) форма з ускладненнями.

У січня 2017 року позивач звернувся до Комунального закладу охорони здоров`я «Центр первинної медико-санітарної допомоги Шевченківського району» Шевченківської районної ради Харківської області щодо отримання безкоштовного інсуліну.

17.01.2017 р. на адресу позивача надійшов лист- відповідь № 30 від Комунального закладу охорони здоров`я «Центр первинної медико-санітарної допомоги Шевченківського району» Шевченківської районної ради Харківської області, щодо необхідності проведення доплати за відповідні препарати, із посиланням на наказ МОЗ України від 21.11.2016р. №1264.

Позивач, вважаючи вказаний наказ та постанову Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін» незаконними, звернувся з даним позовом до суду.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про те, що права та інтереси, за захистом яких позивач звернувся до суду, не були порушені оскаржуваними нормативно-правовими актами з огляду на наступне.

Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 21.11.2016р. №1264 «Про затвердження реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсулін», який оскаржує позивач, втратив чинність на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я № 123 від 14.02.2017р.

Таким чином, станом на 12.12.2019р. оскаржувані положення наказу втратили свою чинність, що фактично свідчить про припинення дії останніх та, зокрема, можливість їхнього застосування по відношенню до позивача.

В частині позовних вимог щодо оскарження постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін», суд звертає увагу на наступне.

Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Пунктами 1 та 5 статті 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

До основних завдань Кабінету Міністрів України належать вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Статтями 3 та 6 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" встановлено, що Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, до складу якого входять Прем`єр-міністр України, Перший віце-прем`єр-міністр України, віце-прем`єр-міністри та міністри України. При цьому, Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів (ст.19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").

Згідно з частиною першою статті 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем`єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.

Разом з тим, згідно із статтею 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін» встановлено, Порядок відшкодування вартості препаратів інсуліну.

За змістом пункту 1 Порядку цей Порядок визначає механізм відшкодування вартості препаратів інсуліну субєктам господарювання, які провадять господарську діяльність на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами, незалежно від форми власності та підпорядкування, аптечні заклади яких розташовані в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Пунктом 2 Порядку визначено, що відпуск лікарських засобів здійснюється субєктами господарювання, перелік яких визначається структурними підрозділами з питань охорони здоровя Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій або розпорядниками коштів місцевих бюджетів, визначених рішеннями про такі бюджети згідно із зконодавством, на рівних умовах, відповідно до укладених договорів, на підставі рецептів на препарати інсуліну, виписаних закладами охорони здоровя за місцем диспансерного обліку пацієнта згідно з реєстром пацієнтів, що потребують інсулінотерапії, який ведеться МОЗ, на рецептурних бланках форми №1.

Конституційний Суд України у пункті 2.1 рішення від 26.12.2011 №20-рп/2011 зазначив, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Як вбачається зі статті 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї» дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-який іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.

Згідно з статтею 9 цієї Конвенції щоб надати особам з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв`язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об`єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар`єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об`єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця; на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.

У статті 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю» визначено, що особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України, всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

У рішенні від 02.03.1991 №2-рп/99 Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, проаналізувавши вказані норми в сукупності, суд дійшов висновку про те, що за своєю правовою природою, повноваження відповідача щодо винесення постанов та розпоряджень є його виключною компетенцією (дискреційними повноваженнями), з огляду на те, що право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають виключно члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

В той же час, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, яке суб`єкт владних повноважень чи інший суб`єкт при здійснення владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли він може обирати з кількох допустимих рішень, те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто здійснення дискреційних повноважень може, в деяких випадках передбачати вибір між здійсненням певних дій і нездійсненням дії.

Акт, прийнятий в ході здійснення дискреційних повноважень, підлягає контролю відносно його законності з боку суду або іншого незалежного органу. Адміністративний же суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень (іншого суб`єкта при здійсненні владних управлінський функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень) на відповідність критеріям, закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а у гарантуванні дотримання вимог права, в іншому ж разі це призведе до порушення принципу розподілу влади.

Відповідно до процесуального закону суд уповноважений давати правову оцінку обставинам під час розгляду та вирішення конкретної справи. Тому, у випадку неприйняття суб`єктом владних повноважень відповідного рішення по суті поставленого питання, суд має надати рішенню правову оцінку та зобов`язати такого суб`єкта прийняти необхідне рішення.

З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішення дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а (провадження № К/9901/4582/18), від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а (провадження № К/9901/1323/17).

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Пунктом 8 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

До адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, однак обов`язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу. При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення, дії чи бездіяльність прийняті/вчинені владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а по-друге, оспорюванні рішення, дії чи бездіяльність є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

При цьому позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження його доводів, що саме оскаржуваним рішенням порушені його права та інтереси до суду не надано.

В той же час, судом встановлено, що жодне положення постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін» не містить заборони або обмеження забезпечення позивача щомісячно безкоштовним медикаментозним препаратом інсулін марки Хумулін Регуляр в картриджах 5 шприц-ручок КвікПен, Хумулін НПХ в картриджах 5 шприц-ручок Квік-Пен (виробник Ліллі, Франція), відтак оскаржуваним нормативно-правовим актом не порушено прав та інтересів позивача.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова прийнята Кабінетом Міністрів України на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, правові підстави для її скасування відсутні.

Оскільки оскаржуваний позивачем наказ Міністерства охорони здоров`я України від 21.11.2016р. №1264 «Про затвердження реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсулін», втратив чинність, тому вимоги щодо визнання його незаконним та скасування не підлягають задоволенню.

Крім того суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо поновлення права позивача в забезпеченні усіх хворих на цукровий діабет інсуліном високої якості, шляхом зобов`язання відповідних виконавчих органів забезпечити інваліда II групи ОСОБА_1 щомісячно безкоштовним медикаментозним препаратом інсулін марки Хумулін Регуляр в картриджах 5 шприц-ручок КвікПен, Хумулін НПХ в картриджах 5 шприц-ручок Квік-Пен (виробник Ліллі, Франція або компенсувати щомісячно повну ринкову вартість інсуліну для самостійного придбання) та стягнення з відповідача на користь заявника моральної шкоди у розмірі десяти мінімальних зарплат за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України в рамках розгляду даної адміністративної справи задоволенню не підлягають.

З огляду на викладене, керуючись статтями 241-245, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство охорони здоров`я України, про скасування постанови від 23.03.2016р. № 239 «Деякі питання відшкодування вартості препаратів інсулін», наказу від 21.11.2016р. №1264 «Про затвердження реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсулін», зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська

Джерело: ЄДРСР 86299721
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку