Постанова

Іменем України

20 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 175/1084/17

провадження № 61-13572св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Дніпропетровської районної державної адміністрації в Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2019 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Дніпропетровської районної державної адміністрації в Дніпропетровській області, про вселення і визначення порядку користуванням будинком.

Позовна заява мотивована тим, що він відповідно до вимог закону, за згодою власника,зареєстрований і проживає у житловому будинку АДРЕСА_1 , власником якого є його мати ОСОБА_4

22 липня 2012 року він уклав шлюб з ОСОБА_5 .

У шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_5 в указаному будинку не зареєстрована, однак, вони фактично проживають у ньому разом з дітьми.

Вказував, що під час сумісного проживання у них постійно виникають побутові сварки з ОСОБА_4 , яка їх й провокує, у зв`язку із чим він і члени його родини не можуть потрапити до будинку, оскільки остання відмовляється надати ключі від будинку, винесла їх речі у прибудову (сарай), не придатну до проживання, де вони разом з дружиною і малолітніми дітьми вимушені проживати. Іншого житла вони не мають.

На підставі вказаного ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 15 травня 2018 року, просив суд вселити його, малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і дружину ОСОБА_5 до житлового будинку по АДРЕСА_1 ; встановити наступний порядок користування цим житловим будинком, а саме: передати в особисте користування його сім`ї кімнату 3 літ. А, площею 20,1 кв. м, та у загальне користування кухню 6 літ. А, санвузол 7 літ. А, веранду І; зобов`язати ОСОБА_4 не чинити перешкоди у користуванні житловим будинком по АДРЕСА_1 і господарськими будівлями та спорудами.

Заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_1 , у липні 2017 року ОСОБА_4 пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що вона згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 20 січня 2010 року є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вказувала, що ОСОБА_5 , яка є дружиною його сина, самовільно, без її згоди і дозволу як власниці житла, вселилася до житлового будинку АДРЕСА_1 .

Між нею, її сином і невісткою тривалий час існують неприязні стосунки, відсутнє порозуміння, оскільки постійно виникають конфлікти і сварки з побутових причин, у зв`язку з чим вона неодноразово зверталась до поліції щодо вчинення протиправних дій та ведення антигромадської поведінки зі сторони ОСОБА_1 і ОСОБА_5 .

На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_5 з цього житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2018 року у складі судді Реброва С. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено.

Усунуто ОСОБА_4 перешкоди у користуванні житловим будинком по АДРЕСА_1 , що належить їй на праві приватної власності.

Виселено ОСОБА_5 з житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судові витрати у розмірі 640,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що права ОСОБА_1 та його малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 щодо користування спірним житловим будинком по АДРЕСА_1 не порушені, оскільки вони зареєстровані і фактично проживають у цьому житловому приміщенні. Разом з тим, ОСОБА_5 не набула права користування цим житлом, оскільки вселилася до нього без згоди і дозволу власника, тому вона підлягає виселенню з житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2018 року скасовано в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 й ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 та малолітні діти на законних підставах вселилися у спірне домоволодіння як члени сім`ї власника (наймача), їх місце проживання зареєстровано в встановленому законом порядку. При цьому місцем проживання малолітніх дітей в силу закону є місце проживання їх батьків, тому ОСОБА_5 має право на житло, у зв`язку із проживання у ньому на законних підставах її малолітніх дітей. Належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та їх діти, чинять їй перешкоди у користуванні її майном позивачем не надано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її зустрічного позову скасувати і залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , не оскаржується, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України у цій частині в касаційному порядку не переглядається.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_5 не набула права користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , оскільки вселилася до нього без згоди і дозволу власника, дійшов правильного висновку про її виселення з цього житлового приміщення. При цьому апеляційним судом було помилково скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, що відповідно до статті 413 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 червня 2012 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 (дошлюбне прізвище Сегень) було укладено шлюб, зареєстрований Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області.

У шлюбі у ОСОБА_1 і ОСОБА_5 народилося двоє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до довідки Підгородненської міської ради Дніпропетровської області від 20 лютого 2017 року ОСОБА_1 та його діти: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зареєстровані у житловому будинку по АДРЕСА_1 , власником якого згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22 лютого 2010 року, виданого взамін свідоцтва про право власності від 09 грудня 1993 року, є ОСОБА_4 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою та підстав для її скасування немає.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла або усунення перешкод у користування майном за позовом цієї особи суд має враховувати загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права й обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Вказане свідчить про те, що особа вправі сподіватися, що її право користування житловим приміщенням буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Так, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_4 просила суд виселити ОСОБА_5 із житлового будинку по АДРЕСА_1 , в якому зареєстровані та проживають чоловік та малолітні діти останньої.

Статтею 3 СК України встановлено, що сім`я є первинним та основним осередком суспільства.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

У частині першій статті 3 цієї Конвенції про права дитини, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з статтею 27 вказаної Конвенції право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Частиною четвертою статті 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).

З урахуванням вказаного, встановивши, що ОСОБА_1 та малолітні діти: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на законних підставах вселилися у житловий будинок по АДРЕСА_1 як члени сім`ї власника (наймача) та їх місце проживання зареєстровано в установленому законом порядку, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_5 з указаного житла, у зв`язку із проживання у ньому на законних підставах її малолітніх дітей. При цьому, судом установлено, що належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 чинять їй перешкоди у користуванні її майном позивачем у порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не надано.

Доводи касаційних скарг не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

З урахуванням того, що вказані доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, яким судом попередньої інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення в частині, що була предметом перегляду, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович