Постанова

Іменем України

06 листопада 2019 року

місто Київ

справа № 554/12806/15-ц

провадження № 61-34741св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Погрібного С. О. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2017 року у складі судді Тімошенко Н. В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2017 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Обідіної О. І., Панченка О. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання договору недійсним та усунення перешкод у користуванні майномшляхом виселення.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 01 липня 2011 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1 . На момент придбання зазначеної квартири вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 , тому квартира є їх спільною сумісною власністю. 16 жовтня 2012 року зазначений шлюб розірвано. У липні 2013 року їй стало відомо, що у зазначену квартиру вселилася та проживає дочка ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (на момент ухвалення оскаржуваних рішень - ОСОБА_2 ), на підставі договору відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Оскільки згоду на вселення та проживання ОСОБА_2 у квартирі вона не давала, тому просила визнати договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року недійсним, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання їй іншого житла.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_2 позов не визнала, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2017 року позовна заява ОСОБА_1 задоволена частково. Визнано недійсним договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У задоволенні інших позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні майном відмовлено за недоведеністю.

Рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову обґрунтовувалось тим, що спірний договір укладений без згоди другого з подружжя, що суперечить вимогам чинного законодавства. Відмовляючи у позові в частині усунення перешкод шляхом виселення, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено в судовому засіданні та не надано доказів того, що відповідач чинить їй будь-які перешкоди у користуванні та розпорядженні житлом.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу у межах доводів апеляційної скарги у частині відмови у задоволенні позову, погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову про усунення перешкод шляхом виселення. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів наявності перешкод з боку відповідача у користуванні позивачем спірною квартирою. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що іншим співвласником квартири ОСОБА_3 не заперечується право ОСОБА_2 на проживання у квартирі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у серпні 2017 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якійпросить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, змінити зазначені рішення, позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову у частині виселення відповідача, оскільки вона визнала факт проживання у спірній квартирі. Окрім цього, визнавши договір недійсним, правова підстава користування спірною квартирою відповідачем відпала. Позивач не давала згоди на укладення спірного договору, на вселення відповідача з інших підстав у квартиру, з огляду на що вона підлягає виселенню.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у червні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 липня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , яка діяла зі згоди чоловіка ОСОБА_3 , укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Колотіловим О. М.

Квартира АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3

Довіреністю від 01 липня 2011 року ОСОБА_1 за попередньою усною домовленістю уповноважила ОСОБА_2 бути її представником в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, в усіх установах, підприємствах та організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, в тому числі житлово-комунального господарства, в бюро технічної інвентаризації з питань, пов`язаних з державною реєстрацією за нею права власності на належну їй квартиру № 27 у зазначеному будинку.

01 липня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір відповідального зберігання з правом користування, згідно з яким замовник передав, а виконавець прийняла на відповідальне зберігання на строк 10 років квартиру АДРЕСА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених справах, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За положеннями частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що спірний договір щодо квартири, яка є спільною власністю подружжя, укладений за відсутності письмової згоди другого з подружжя, дійшли правильного висновку про визнання його недійсним.

Відповідно до частини першої статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Отже, враховуючи, що єдиною правовою підставою користування ОСОБА_2 спірною квартирою був визнаний недійсним договір, законні й обґрунтовані підстави для продовження користування нею у відповідача відсутні.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

З урахуванням наведеного, враховуючи, що спірна квартира належала позивачу на праві спільної сумісної власності, на вселення іншої повнолітньої особи необхідна була згода ОСОБА_1 , однак судами не встановлено, що така згода була надана, не містять відповідних доказів і матеріали справи.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що спірний договір відповідального зберігання фактично укладений між сторонами з метою уникнення необхідності застосувати положення статті 156 ЖК Української РСР, а саме отримання згоди іншого співвласника на вселення у квартиру відповідача, що доводить недобросовісну поведінку іншого співвласника та реалізацію його прав на шкоду іншим особам.

У правовому висновку Верховного Суду України, який викладений у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-2010цс16, зазначено, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Таким чином, з урахуванням того, що єдина правова підстава для вселення у спірну квартиру - договір відповідального зберігання з правом користування від 01 липня 2011 року - є недійсним, інші підстави для вселення та користування квартирою ОСОБА_2 відсутні, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для усунення перешкод шляхом виселення є необґрунтованими, а тому рішення у цій частині вимог підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Рішення у частині задоволення позову заявником не оскаржувались та з урахуванням положень статті 400 ЦПК України не переглядалось.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, то судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у сумі 1 169, 24 грн підлягають стягненню із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про усунення перешкод шляхом виселення скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 у частині вимог про усунення перешкод шляхом виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання їй іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у сумі 1 169, 24 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С. О. Погрібний

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко