Постанова

Іменем України

27 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 334/2285/16-ц

провадження № 61-48387св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Державна казначейська служба України, Верховний Суд України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2018 року у складі судді Турбіної Т. Ф. та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Кухаря С. В., Онищенко Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної казначейської служби України, Верховного Суду України про відшкодування шкоди.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що Верховний Суд України 23 січня 2013 року розглянув справу № 6-164цс12, у якій зробив правовий висновок, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину ще до державної реєстрації спадкового майна, може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Будучи впевненим у тому, що відповідно до статті 360-7 ЦПК України 2004 року суди приведуть свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України, він звернувся з позовом до суду. Схожість обставин полягала в прийнятті у встановленому законом порядку спадщини і необхідності захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. При ухваленні судових рішень у цивільній справі за його позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою судами не застосований висновок Верховного Суду України щодо застосування норм права у постанові від 23 січня 2013 року № 6-164цс12.Отже, судовими рішеннями у справі № 334/2414/13-ц доведена протиправність правового висновку Верховного Суду України, і відсутня можливість реалізувати положення глави 29 ЦК України. Оскільки правовий висновок, висловлений у справі № 6-164цс12, не застосований судами при розгляді його справи, вважає його протиправним. Верховний Суд України своєю протиправною поведінкою, яка полягала у висловленні протиправного правового висновку у постанові від 23 січня 2013 року № 6-164цс12, порушив його цивільні права та інтереси щодо володіння, користування спадковим майном, чим спричинив майнову шкоду, розмір якої відповідає вартості спадкового майна і становить 29 692,20 грн. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою Верховного Суду України і шкодою, завданою йому у формі неможливості судового захисту права володіння та користування спадковим майном полягає у тому, що суди не привели свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Посилаючись на викладене,ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 29 692,20 грн майнової шкоди, завданої протиправним рішенням та діями Верховного Суду України.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що виходячи з принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, визначених у статті 17 Закону № 1402-VIII, суди нижчого рівня не підпорядковані судам вищих інстанцій, а отже, Верховний Суд України не здійснює контролю й нагляду за діяльністю судів нижчого рівня, не оцінює їх діяльність у позапроцесуальному порядку. Таким чином, Верховний Суд України діяв згідно з положеннями частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та не допустив порушення відповідних цивільних прав та інтересів позивача. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження в будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається. Доводи позивача про те, що зазначеними у позові діями і рішенням Верховного Суду України порушено право позивача на судовий захист, є безпідставними. Як встановлено судом, цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою розглянута по суті, ухвалені у справі судові рішення не були оскаржені в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України та набрали законної сили.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI, що діяв на момент ухвалення судом рішення, яке стало підставою для пред`явлення цього позову, суд мав право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Крім того, позивач не надав суду першої інстанції доказів, що при розгляді цивільної справи № 334/2414/13-ц його вимоги регулювалися тією самою нормою права, щодо якої Верховним Судом України зроблено висновок, викладений у постанові Верховного Суду України № 6-164цс12.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 листопада 2018року, в якій просить скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що застосування встановленого законом права відступити від правової позиції Верховного Суду України, - недоречне, оскільки суди загальної юрисдикції (місцевий, апеляційної та касаційної інстанцій), розглядаючи цивільну справу № 334/2414/13-ц, не відступали від правової позиції Верховного Суду України. Тобто відбулось неприкрите ігнорування висновку Верховного Суду України щодо можливості захисту в України права користування, що виникло внаслідок прийняття спадщини.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню із закриттям провадження у справі.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2018року клопотання ОСОБА_1 задоволено. Залучено Верховний Суд України до участі у розгляді справи як співвідповідача.

Вказана ухвала обґрунтована тим, що вимоги позивача про стягнення з державного бюджету України через Державну казначейську службу України майнової шкоди у розмірі 29 692,30 грн, пов`язані із протиправними рішеннями та діями Верховного Суду України. При ухваленні судових рішень у цивільній справі № 334/2414/13-ц за його позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, судами не застосовано висновок Верховного Суду України щодо застосування норм права у постанові від 23 січня 2013 року № 6-164цс12, а отже, судовими рішеннями у справі № 334/2414/13-ц доведена протиправність правового висновку Верховного Суду України, і відсутня можливість реалізувати положення глави 29 ЦК України.

Таким чином, позовна вимога до Верховного Суду України щодо дій/бездіяльності Верховного Суду України стосується вчинення (невчинення) цим судом передбачених процесуальним законом дій.

Щодо юрисдикції суду

Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час залучення судом першої інстанції Верховного Суду України до участі у розгляді справи) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час залучення судом першої інстанції Верховного Суду України до участі у розгляді справи).

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Щодо бездіяльності Верховного Суду України, за яку, на думку позивача, держава має нести відповідальність, Консультативна рада європейських суддіввважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18) висловила думку про те, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.

Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.

Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18) звернула увагу на те, що приписи «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного чи адміністративного судочинства, відповідно, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.

Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб`єктів, зокрема, суду.

Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п`ята статті 1176 ЦК України).

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine» від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі № 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі № П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі № 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на наведені вище аргументи Верховний Суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Верховного Суду України про відшкодування шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, а тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства та відмови у задоволенні позову за безпідставністю і недоведеністю вимог є помилковими.

Установивши, що ОСОБА_1 не згоден із постановою Верховного Суду України від 23 січня 2013 року, ухваленою у справі № 6-164цс12, у якій висловлено правову позицію щодо застосування норм матеріального права, яку не застосували суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду його справи № 334/2414/13-ц за його позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, Верховний Суд дійшов висновку про закриття провадження у цій справі, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

У разі надходження позовної заяви з вимогами про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду(судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

З урахуванням наведеного, зазначений спір не підлягає розгляду за правилами будь-якого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про належність розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись статтями 255, 409, 414, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 березня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 листопад 2018 року,скасувати.

Провадження у справі ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Верховного Суду України про відшкодування шкоди, закрити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко