Справа № 642/5942/18

2/642/237/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2019 р. Ленінський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді Проценко Л.Г.

за участю секретарів Канаєвої К.М., Кліменко О.О.

представника позивача Судакова Д ОСОБА_1 О.

представника відповідача ОСОБА_2 Д ОСОБА_3 .

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом Харківської міської ради до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, -

ВСТАНОВИВ :

29.10.2018р. позивач звернувся до суду з зазначеним позовом до відповідача про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 571 868.72 грн., обґрунтовуючи позов тим, що останній, набувши право власності на об`єкт нерухомості, розташований на земельній ділянці комунальної власності, належним чином не оформив правовідносини щодо користування земельною ділянкою та у період з 01.10.2015 по 30.09.2018 не сплачував плату за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі. Відповідач не перебуває на обліку, як платник земельного податку, та не сплачує його за вказану земельну ділянку. У зв`язку з цим, з посиланням на статті 1212-1214 ЦК України, позивач вважає, що відповідач зберіг кошти, не сплачуючи орендну плату за користування земельної ділянки, за відсутності укладеного договору, тим самим збільшив вартість власного майна, тобто відбувається факт безпідставного збереження саме коштів у розмірі орендної плати відповідачем за рахунок позивача.

Отже, враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав та з урахуванням ст. ст. 12, 80, 83 Земельного кодексу України земельна ділянка по АДРЕСА_1 перебуває у власності територіальної громади міста Харкова.

19.10.2018 Департаментом територіального контролю Харківської міської ради здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що відповідач разом з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ТОВ «Глобал Інвест Капітал» використовують земельну ділянку по АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель в будівлі літ. "А-3".

За результатами обстеження складено акт обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки від 19.10.2018.

В своїй відповіді на відзив зазначено: посилання відповідача, про те що літ. «А-3» по АДРЕСА_1 , є об`єктом житлової нерухомості і він не здійснює діяльності з управління будинком не відповідають дійсності, оскільки відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19.10.2018р. зазначений об`єкт не є об`єктом житлової нерухомості. Тому у відповідача при використанні земельної ділянки виник обов`язок укласти договір оренди.

Відповідач має право на земельну ділянку, на якій розташовані його нежитлові приміщення тому, що в 2013р. набув право власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці. Відповідач помилково посилається на ст.120 ЗК України, в частині переходу до особи, яка набула право власності на будівлю, права власності на земельну ділянку, на якій розміщена будівля, оскільки ця норма регламентує правовідносини, у яких попередній власник будівлі також мав на праві власності і на земельну ділянку.

Предметом позову є стягнення не земельного податку, а грошових коштів, які зберіг відповідач не сплачуючи за використання земельної ділянки комунальної власності в розмірі орендної плати. Ці правовідносини не регулюються нормами податкового права щодо нарахування та сплати саме податку за землю, а регулюються нормами цивільного права щодо безпідставно збереженого майна із застосуванням норм податкового права щодо розрахунку розміру такого майна в розмірі орендної плати.

Згідно ст.206 ЗК України використання землі є платним, відповідно до п.14.1.147 ст.14 Податкового кодексу України - плата за землю це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Відповідач не є ані власником, ані постійним користувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина форма здійснення плати за землю для нього як користувача, є орендна плата.

Розмір безпідставно збереженого відповідачем майна, розрахований позивачем, як цивільно-правовий елемент, а не як база оподаткування, для цілей визначених Податковим кодексом України.

Відповідач зазначає, що земельна ділянка, яку використовує ОСОБА_4 , не сформована як об`єкт цивільних прав і у Харківської міської ради відсутні підстави вимагати плату за її користування.

Однак між позивачем та відповідачем існують позадоговірні відносини щодо безпідставно збереженого майна і для вирішення справи необхідно застосовувати інші норми права, які регулюють спір.

Позов обґрунтований тим, що відповідач використовує земельну ділянку комунальної форми власності не сплачуючи за її використання плату за землю. Відповідно до ст.78,79-1,92 ЗК України формування земельних ділянок, як об`єкту цивільних прав необхідно для отримання або надання її у власність, користування та можливості здійснювати щодо такого нерухомого інші, передбачені чинним законодавством дії (продаж, спадкування, застава інш.) Під безпідставно збереженим майном позивач має на увазі грошові кошти в розумінні ст.ст.179,190 ЦК України, оскільки відповідно до ст.206 ЗУ України використання землі в Україні є платним.

Для визначення розміру безпідставно збереженої орендної плати, яку просить стягнути позивач, необхідним є встановлення її розміру, шляхом множення площі земельної ділянки, фактичне користування якою встановлено в ході обстеження та розміру нормативної грошової оцінки займаної земельної ділянки. Отже для врегулювання судом кондиційних правовідносин між позивачем та відповідачем не потрібен факт наявності сформованої земельної ділянки, як об`єкту цивільних прав, а потрібно встановити фактичну площу земельної ділянки, яку використовує набувач майна та розмір безпідставно збережених коштів.

Представник позивача Судаков Д.О. в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі, просив його задовольнити та стягнути з відповідача на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 571 868,72 грн. При цьому показав, що відповідач та інші особи, які є співвласниками нерухомого майна, використовують земельну ділянку не сплачуючи за неї орендну плату. Харківська міська рада не зверталася до ОСОБА_4 щодо укладання договору оренди земельної ділянки, оскільки ініціатором повинен бути відповідач. У зв`язку з тим, що є декілька співвласників майна можливо укласти багатосторонній договір, а коли між співвласниками, які мають різний юридичний статус немає такої згоди, то не є проблемою Харківської міської ради. Вказана земельна ділянка не сформована як об`єкт цивільних правовідносин, також у земельній ділянці відсутній кадастровий номер. Розрахунок безпідставно збережених коштів проводили посадові особи Харківської міської ради на підставі рішення Харківської міської ради та Міністерства агропромислової політики України. В квитанціях, які надав відповідач, не зазначено, що він саме платив податок за земельну ділянку по АДРЕСА_1 . Крім того, відповідач не перебуває на обліку, як платник земельного податку. Для стягнення безпідставно збережених коштів, відповідно до ст.1212 ЗК України не потрібно, щоб земельна ділянка була сформована і в неї був кадастровий номер.

Відповідач , ОСОБА_4 , в своєму відзиві проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на ненадання позивачем витягу на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , в якому зазначаються відповідні відомості щодо земельної ділянки, тому суд не може встановити власників/користувачів земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Також не надано витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки і документи, які дають змогу встановити власників (суб`єктів права) на вказану земельну ділянку. Будинок за вказаною адресою – є багатоповерховим будинком, і має декількох власників різної форми власності, та відповідно різної системи оподаткування (загальна, спрощена – відповідно до норм Податкового кодексу України). Самостійне визначення часток у праві власності, відмінних від рівних, що було здійснено позивачем, суперечить ч. 1 ст. 357 ЦК України та нормам щодо права співвласників самостійно визначати свої частки у праві. Розрахунок позивача безпідставний, складений за відсутності необхідних реквізитів, будь-яких повноважень, оскільки виконані невстановленою особою та за погодженням невстановлені особи, тому є неналежним доказом та не можуть створювати правові наслідки. Протягом часу володіння нерухомим майном по АДРЕСА_1 , відповідач жодного разу не отримував від Позивача відомості про розрахунок компенсації плати за користування земельною ділянкою за цією адресою, за зразком того що надано Позивачем до суду. Про існування суперечки з приводу нарахування та сплати «збереженого майна» за користування земельною ділянкою дізнався лише з позовної заяви.

Представник відповідача Чеховський Д.Ю. проти задоволення позову заперечував, підтримав відзив та зазначив, що ОСОБА_4 є співвласником багатоповерхової будівлі, співвласниками якої є 8-10 фізичних та юридичних осіб, які мають різний юридичний статус. Багатоповерховий будинок не є ОСББ і не має управителя. Тому укладення договорів оренди від всіх співвласників неможливе. Відповідач не отримував жодних звернень чи претензій від Харківської міської ради з питань використання земельної ділянки. Відповідач, як співвласник нежитлових будівель, 27.11.2013р. звертався до податкової інспекції щодо постановки на облік як платника податку на землю і сплачував відповідні кошти нараховані ДФС. Тому посилання позивача, що відповідач користувався земельною ділянкою безкоштовно є хибними. Крім того, вказана земельна ділянка не сформована як об`єкт цивільних правовідносин, і у неї відсутній кадастровий номер, тому позовні вимоги є безпідставними.

Вислухавши доводи представника позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За ч.ч.1,2,3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1,3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст.76 ЦПК України належними є докази, що містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Законодавець у ч.1 ст.16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч.2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Матеріально правовий аспект захисту цивільних справ та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні чи має особа таке право або інтерес, та чи були вони порушені або чи було необхідним їх правове визначення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, та захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (ч.1 ст.20 ЦК України, ст.ст.4,5 ЦПК України).

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у ст.317 ЦК України.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст.41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Частиною 1 статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.

Відповідно до ч.1-3 ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно із ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

При вирішенні питання щодо встановлення порядку користування спільною земельною ділянкою суд може залишити в спільному користуванні лише ті ділянки, роздільне користування якими встановити неможливо.

Судом встановлено наступні обставини і відповідні їм правовідносини.

Право власності ОСОБА_4 на нежитлові приміщення підвалу № І-ІІІ площею 66,9 кв.м., у т.ч. 9,2 кв.м., що не включені до загального; 1-го поверху № 1,2, IV-VI; 2- го поверху № 5-19,Х; 3 – го поверху № 20-37, ХІ загальною площею 1 766, 2 кв.м., антресоль № ХVI площею 37,4 кв.м.; мансандра № XV площею 23,2 кв.м. в літері «А-3» загальною площею 1 884,50 кв.м. по АДРЕСА_2 зареєстроване на підставі договору купівлі – продажу від 04.11.2013 року № 2691.

Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

Розділом 2 Закону України «Про оренду землі» регулюються відносини між Оренодавцем та Орендарем землі, зокрема передбачено:

Згідно ст.13,14 Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 15 Закону істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об`єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

За ст.16 Закону укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону. Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування.

Статтею 21 Закону України «про оренду землі» передбачено: орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відповідно до вимог Податкового кодексу України плата за землю — це обов`язковий платіж у складі податку на майно, який справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (пп. 14.1.147 ПКУ).

Отже, в ПК України передбачено дві форми плати за землю: земельний податок або орендну плату.

В силу ст.206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».

Відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього, як землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1. ст.14 ПК України).

Враховуючи наведене, суд вважає доводи відповідача що він сплачував земельний податок необґрунтованими, а надані з цього приводу докази неналежними в силу ст.ст.76,77, ч.3 ст.89 ЦПК України.

Розділом 2 Закону України «Про оренду землі» регулюються відносини між Орендодавцем та Орендарем землі.

Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі ст.ст.1212, 1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав, земельною ділянкою на якій ці об`єкти розміщені.

Суд зазначає, що, предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Тобто, визначальною підставою для застосування положень статей 1212, 1214 ЦК України є той факт, що майно набуте особою без достатньої правової підстави повинно в обов`язковому порядку вибути з його володіння.

Як вбачається з матеріалів справи, право власності на нежитлові приміщення підвалу № І-ІІІ площею 66.9 кв. метри, у т.ч. 9.2 кв. метри, що не включені до загального; 1-го поверху № 1,2, IV-VI; 2- го поверху № 5-19,Х; 3 – го поверху № 20-37, ХІ загальною площею 1 766.2 квадратних метри, антресоль № ХVI площею 37.4 квадратних метри; мансандра № XV площею 23.2 квадратних метри в літері «А-3» загальною площею 1 884.50 квадратних метри зареєстроване з 04.11.2013 року на підставі договору купівлі – продажу від 04.11.2013 року № 2691 у м АДРЕСА_1 по АДРЕСА_1 .

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про стягнення з відповідача як власника об`єкта нерухомого майна у спірний період безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212-1214 ЦК за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій розміщене нерухоме майно.

Таким чином, виходячи з вищенаведеного, суд зазначає, що для вирішення даного спору встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, об`єктом цивільних прав та обґрунтованість порядку та підстав здійснення нарахування орендної плати за користування такою.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №922/391/18 від 11.02.2019 року.

Згідно з статтею 206 ЗК України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У частині 1 статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 ЗК України),

В силу статті 125 ЗК України, право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Згідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ст. 3 Закону України Про оренду землі, об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

За змістом частин 1, 3, 4, 9 статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Зазначені обставини, з урахуванням вимог статті 78 ЦПК, повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Проте, позивач не надав до суду доказів існування протягом зазначеного в позові періоду (з 01.10.2015 по 30.09.2018) земельної ділянки площею 0,2181 га. за адресою: АДРЕСА_1 - як об`єкта цивільних прав у розумінні статті 79-1 Земельного кодексу України, що виключає можливість обчислювати розмір безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю, оскільки об`єктом оренди може бути тільки земельна ділянка як сформований у встановленому законодавством порядку об`єкт цивільних прав.

Позивач зазначає про використання ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ТОВ «Глобал Інвест Капітал» та ОСОБА_4 (відповідач) земельної ділянки площею 0,1218 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте, матеріали справи не містять доказів державної реєстрації земельної ділянки площею 0.1218 га. Більш того, позивачем взагалі не зазначено в позовній заяві кадастровий номер земельної ділянки площею 0.1218 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, згідно ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі», орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди.

Відповідачем надані докази про сплату земельного податку до Державного бюджету з часу початку володіння нежитловими приміщеннями, в розмірі визначеному органами ДФС України.

Таким чином, суд зазначає, що основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки, є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 14 Податкового кодексу України.

Надаючи правову оцінку обставинам справи щодо орендної плати за земельну ділянку, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV "Про оренду землі", у редакції на час спірних правовідносин, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Згідно з вимогами пункту 276.5 статті 276 Податкового кодексу України, у редакції на час спірних правовідносин, у разі надання в оренду земельних ділянок (в межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, у тому числі зазначеними у пунктах 276.1 та 276.4 цієї статті, іншим суб`єктам, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється відповідно до статті 274 цього Кодексу від нормативної грошової оцінки, визначеної з урахуванням застосування відповідного коефіцієнта функціонального використання цих площ залежно від виду економічної діяльності орендаря, та статті 275 цього Кодексу.

Статтею 2 Закону України "Про плату за землю" у редакції на час спірних правовідносин, визначено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Згідно з приписами частини п`ятої статті 5 Закону України "Про оцінку земель", у редакції на час спірних правовідносин, нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності та відповідно до ст.6 цього ж Закону витяг з технічної документації по нормативній грошовій оцінці земельної ділянки, виданий уповноваженим органом виконавчої влади, містить інформацію про грошову оцінку орендованої земельної ділянки, обов`язкову для врахування й сплати орендарем орендної плати.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення, зокрема, розміру земельного податку, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Статтею 18 Закону України "Про оцінку земель", у редакції на час спірних правовідносин, встановлено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, незалежно від їх цільового призначення, проводиться не рідше, ніж один раз на 5- 7 років

Вищевказаним Законом визначено, що нормативно-правові акти щодо нормативно-методичного регулювання оцінки земель використовують у своїй діяльності саме суб`єкти оціночної діяльності, які мають ліцензію на виконання землеоціночних робіт. За результатами нормативної грошової оцінки земель складається технічна документація.

Статтею 15 Закону встановлено, що підставою для проведення оцінки земель, у тому числі нормативної грошової оцінки земельних ділянок, є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згідно ст.23 Закону виготовлена технічна документація нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України (частина п`ята статті 201 Земельного кодексу України).

У пунктах 1, 2 Методики нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213, у редакції на час спірних правовідносин, визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок здійснюється з метою визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також під час розроблення показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Інформаційною базою для нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, є матеріали державного земельного кадастру (кількісна і якісна характеристика земель, бонітування ґрунтів, економічна оцінка земель), матеріали внутрігосподарського землевпорядкування, а земель населених пунктів - їх генеральні плани та проекти планування і забудови населених пунктів, матеріали економічної оцінки території.

Згідно з пунктом 3.1 чинного на час спірних правовідносин Порядку нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства аграрної політики України, Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, Української академії аграрних наук від 27 січня 2006 року № 18/15/21/11 (далі - Порядок) в основі нормативної грошової оцінки земель населених пунктів лежить капіталізація рентного доходу, що отримується залежно від місця розташування населеного пункту в загальнодержавній, регіональній і місцевій системах виробництва та розселення, облаштування його території та якості земель з урахуванням природнокліматичних та інженерно-геологічних умов, архітектурно-ландшафтної та історико - культурної цінності, екологічного стану, функціонального використання земель.

Вказаним Порядком визначено наступні категорії земель за функцією використання: землі житлової забудови; землі промисловості; землі досліджень та розробок; землі гірничої промисловості і гірничих розробок; землі комерційного використання; землі громадського призначення; землі транспорту, зв`язку; землі технічної інфраструктури; інші землі; землі змішаного використання.

Між тим, за основним цільовим призначенням землі поділяються на такі категорії - землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно - заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Таким чином, поділ земель за вказаними нормативними актами передбачено за функцією використання та цільовим призначенням, які не є тотожними, а тому помилковими є доводи про те, що зміні коефіцієнта функціонального використання землі має передувати процедура зміни категорії земельної ділянки.

Нормативна грошова оцінка одного квадратного метра земельної ділянки населених пунктів визначається за формулою Цн = В х Нп : Нк х Кф х Км, де Кф є коефіцієнтом, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (під житлову та громадську забудову, для промисловості, транспорту тощо); Км є коефіцієнтом, який характеризує місце розташування земельної ділянки.

Відповідно до п. 3.5 Порядку Коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф) (додаток 1, табл. 1.1), ураховує відносну прибутковість видів економічної діяльності.

Відповідно до частини 2 статті 20 і частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Згідно з положеннями статті 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в цивільному процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Водночас, як вбачається з розрахунків позивача розміру плати за використання земельної ділянки комунальної власності, який здійснено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, виходячи з площі земельної ділянки 0.1218 га при цьому, такий розрахунок здійснений виходячи з базової вартості 1 кв. м. земель міста Харкова, з урахуванням зазначених коефіцієнтів (визначених рішенням Харківської міської ради від 03.07.2013 №1209/13) та коефіцієнтів функціонального призначення, помножена на частину площі земельної ділянки визначеної згідно акту обстеження земельної ділянки від 03.12.2018.

Оцінюючи вказані докази, суд зазначає, що, відповідно до статті 13 Закону України "Про оцінку земель", для визначення, зокрема, розміру орендної плати за земельні ділянки комунальної власності проводиться нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Згідно із статтею 20 Закону України "Про оцінку земель", дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Так, згідно пункту 1.1. Порядку впровадження нормативно грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01.01.2013, цей Порядок регламентує процедуру надання підприємствам, установам та організаціям міста, фізичним особам інформації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок для обчислення земельного податку, орендної плати за земельні ділянки комунальної власності та здійснення цивільних цивільно-правових угод із земельними ділянками та оплати за договором суперфіцію.

Відповідно до пункту 2.2. Порядку, управління Держземагентства у м. Харкові надає інформацію про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки у формі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки згідно з чинним законодавством. Згідно з Порядком нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 25.11.2016 № 489, за результатами нормативної грошової оцінки земель укладається технічна документація. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються за заявою зацікавленої особи як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.

Проте, як вбачається із матеріалів справи, позивачем здійснювався розрахунок на підставі базової вартості 1 кв.м у м. Харкові без врахування Витягу з нормативно-грошової оцінки, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність розрахунків позивача.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 по справі №920/739/17, а також у Постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2018 у справі №804/2111/14 та від 31.07.2018 у справі №804/7823/14.

Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

Виходячи з практики Європейського суду, відносини між суб`єктами приватного сектору економіки та державних органів повинні бути визначенні чіткими та зрозумілими нормами закону.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року. "Булвес"АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" мас широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того. ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи практику ЄСПЛ, суд зазначає, що позовні вимоги Харківської міської ради не відповідають вимогам закону.

Виходячи з вищенаведеного, з огляду, що позивачем в установленому ЦПК України порядку не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини на які останній посилається в якості підстав позову, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено, то відповідно до ст.141 ЦПК України не вбачається підстав для відшкодування судових витрат, понесених позивачем.

На підставі викладеного, керуючись 4, 12, 13, 141, 211, 247, 259, 263, 264, 273 ЦПК України, ст.ст. 11, 13, 16, 22, 1212 ЦК України, ст.ст. 24, 120, 156, 157 ЗК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Харківської міської ради до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 29 листопада 2019р.

Суддя Л.Г.Проценко