П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 488/402/16-ц

Провадження № 14-564цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року (в складі судді Лазаревої Г. М.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року (в складі колегії суддів Царюк Л. М., Козаченка В. І., Крамаренко Т. В.) у цивільній справі за позовом Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», про скасування рішень міської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2016 року Миколаївська місцева прокуратура № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївська ОДА) звернулася до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування пункту 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року, пунктів 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року; визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139483 від 04 листопада 2008 року, виданого ОСОБА_1 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року.

Позовну заяву мотивовано тим, що пунктом 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 8 листопада 2007 року ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 тис. кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_1 .

Пунктами 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1 тис. кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 .

На підставі рішення міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року та рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 жовтня 2008 року ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯЗ № 139483 від 04 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020.

Посилаючись на те, що спірну земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 . Миколаївською міською радою з перевищенням повноважень і з порушенням вимог статей 116, 141 та 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), та статей 7, 8, 17, 28, частини третьої пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України), оскільки вказана земельна ділянка на час її відчуження належала до земель державного лісового фонду та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», прокурор просив задовольнити позов.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2016 року задоволено заяву позивача про забезпечення позову, накладено арешт на спірну земельну ділянку, заборонено вчиняти будь-які дії із земельною ділянкою з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020, у тому числі укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї земельної ділянки та виконувати на ній будівельні роботи.

У жовтні 2016 року прокурор Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, де просив визнати такі дії неправомірними та скасувати постанову державного виконавця від 30 вересня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження за ухвалою суду про забезпечення позову у справі, посилаючись на те, що при винесенні зазначеної постанови державним виконавцем не враховані положення чинного законодавства щодо збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 січня 2017 року скаргу Миколаївської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА, на дії державного виконавця Інгульського ВДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області задоволено.

Визнано неправомірними дії державного виконавця щодо винесення 30 вересня 2016 року постанови ВП № 52402661 про відмову у відкритті виконавчого провадження (відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа) з виконання ухвали про забезпечення позову у справі № 488/402/16-ц; скасовано вказану постанову про відмову відкритті виконавчого провадження (відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа).

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року позов Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року. Визнано незаконним та скасовано пункти 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року.

Визнано недійсним державний акт серії ЯЗ № 139483 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0020 площею 1 тис. кв. АДРЕСА_1 , виданий 04 листопада 2008 року на ім`я ОСОБА_1 , з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К. Т. за № 2757.

Задовольняючи позов Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором доведено факт незаконного отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки без згоди на її вилучення у попереднього користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням порядку, встановленого для вилучення земель лісового фонду та зміни їх цільового призначення, а в подальшому незаконного отримання державного акта на право власності на земельну ділянку.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року апеляційні скарги Інгульського ВДВС м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області та ОСОБА_1 відхилено. Ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 січня 2017 року та рішення цього ж суду від 17 березня 2017 року залишено без змін.

У жовтні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли висновку про належність спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду та перебування її у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» без урахування положень ЗК та ЛК України, які регулюють спірні правовідносини.

Крім того, суди не врахували, що прокурором було подано позов в інтересах юридичної особи - Миколаївської ОДА про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, яка також є юридичною особою, а тому спір у цій частині підвідомчий господарським судам.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У зв`язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною шостою статті 403 ЦПК України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 вересня 2019 року її передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України з огляду на те, щоОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 6 частини другої статті 12).

ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою статті 20), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі на землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20).

Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, прокурор звернувся до суду, зокрема, з вимогою про визнання протиправними і скасування пункту 35 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 рокупро надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, пунктів 15 та 15.2 рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки.

У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою заявлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (права власності), що виникло внаслідок реалізації відповідного рішення суб`єкта владних повноважень.

Тобто якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень фізична особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

Суди встановили, що прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваних рішень є етапами передання земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , який отримав державний акт на право власності на спірну земельну ділянку.

ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом, як у цій справі, за правилами цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, навпаки, встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову одночасно до юридичної особи та фізичних осіб.

Тому з огляду на зміст спірних правовідносин, взаємопов`язаність позовних вимог, субєктний склад спору, наведені в касаційній скарзі доводи про юрисдикцію господарського суду щодо розгляду вимог про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради не заслуговують на увагу, заявлені вимоги правильно розглянуті за правилами цивільного судочинства.

Щодо решти доводів касаційної скарги слід зазначити таке.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що спірна земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та на час прийняття оспорюваних рішень перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

При цьому суди дали належну правову оцінку зібраним у справі доказам, доводи касаційної скарги їх не спростовують. Факт перебування земельної ділянки в користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» на момент прийняття оспорюваних рішень визнавався й Миколаївською міською радою, яка прямо зазначила у своїх рішеннях, що відведення та надання ОСОБА_1 у власність спірної земельної ділянки відбувається за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» (т. 1, а. с. 16, 17).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:

а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України.

Отже, згідно з наведеними приписами, вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а також передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим доводи касаційної скарги щодо наявності саме у Миколаївської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом (Миколаївською ОДА) не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась.

Отже, відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Відповідно до положень статей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.

За приписами частини четвертої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

З огляду на встановлені обставини та надані докази суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що при передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 . Миколаївська міська рада порушила процедуру, визначену земельним та лісовим законодавством, щодо вилучення земельної ділянки у ДП «Миколаївське лісове господарство» та зміни цільового призначення спірної ділянки із земель лісогосподарського призначення на землі житлової забудови.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок

громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника. Відсутність такого рішення держави в особі Миколаївської ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось поза волею власника, отже, висновки судів у цій справі про визнання незаконними і скасування окремих пунктів оскаржених рішень як таких, що суперечать актам законодавства та порушують право власності держави на земельну ділянку, є правильними.

Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів в частині визнання недійсним державного акта слід зазначити таке.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Отже, підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на наведене та межі перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 14 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська